Керол Ґілліґан

Іншим голосом. Психологічна теорія і розвиток жінки

(уривки з книги)

© Gilligan C., 1982
Carol Gilligan. In a Different Voice: Psychological Theory and Women’s Development. – Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1982.

Передмова

Упродовж останніх 10 років я вислуховувала людей, які міркують про мораль, про самих себе. Незабаром я помітила відмінності в цих голосах, два способи висловлювання про моральні проблеми, два різновиди опису взаємин між іншим і собою. Відмінності, які обговорюють у психологічній літературі, наче кроки у прогресуючій прогресії, зненацька постали переді мною у вигляді контрапунктної теми, вплетеної в життєвий цикл і повторюваної в різних формах у людських судженнях, фантазіях і думках. Задля вивчення зв’язку між судженням та дією в ситуації морального конфлікту і вибору була відібрана групу жінок. На тлі психологічних описів статевої ідентичности і морального розвитку, які я вивчала і викладала упродовж низки років, жіночі голоси звучали по-особливому. Саме тоді я почала зауважувати періодично виникали що проблеми, у тлумаченні розвитку жінок і пов’язувати їх із частим виключенням жінок з фундаментальних робіт з теорії психологічного дослідження.

У цій книзі фіксуються різні образи думки про взаємини між людьми та зв’язок цих образів з чоловічими і жіночими голосами, які лунають у психологічних, літературних текстах і в моєму дослідженні. Невідповідність між життєвим досвідом жінок і уявленням про людський розвиток, помічена у всій психологічній літературі, зазвичай розглядалася, задля означення проблематичності жіночого розвитку. Але замість цього невідповідність жінок існуючим моделям людського розвитку може свідчити про труднощі уявлення про нього, про обмеженість концепцій людської поведінки, ігнорування певних життєвих істин.

Незвичайний голос, який я описую, характерний не для статті, а для теми. Його зв’язок із жінками встановлений за допомогою емпіричного спостереження, і головним чином через жіночі голоси я простежу його розвиток. Однак цей зв’язок не абсолютний, і контраст між чоловічим та жіночим голосами представлений тут радше для того, щоб висвітлити відмінності між двома способами мислення й виділити проблему інтерпретації, а не для того, щоб зробити узагальнення щодо однієї та іншої статі. Простежуючи хід розвитку, я вказую на взаємодію цих голосів усередині кожної статі та гадаю, що їхнє зближення характеризує часи криз і змін. Немає потреби виявляти джерела описаних відмінностей чи їх поширення серед населення: почерез культуру й упродовж часу. Зрозуміло, що ці відмінності виникають у соціальному контексті, де чинники соціального статусу і влади поєднуються з репродуктивною біологією, формуючи життєвий досвід чоловіків і жінок та відносини між статями. У цій роботі я зосередила свою увагу на взаємодії досвіду і думки, на різних голосах і діалогах, які вони породжують, на способі, яким ми слухаємо себе й інших, на історіях, які ми розповідаємо про своє життя. (...)

(...) Мета, яку я поставила перед собою, полягає в тому, щоброзширити розуміння людського розвитку за допомогою вивчення групи, виключеної з теоретичних побудов, привабити увагу до недоглядів у її оцінці. Розглянуті, таким чином, суперечливі дані про жіночий життєвий досвід створюють підставу для народження нової теорії, котра потенційно містить ширший погляд на життя обох статей.

Місце жінки у життєвому циклі чоловіка

У другій дії Вишневого саду молодий купець Лопахін описує своє життя, сповнене важкої праці й перемог. Не зумівши переконати Ранєвску в необхідності зрубати вишневий сад заради порятунку її маєтку, він купує його. Лопахін – людина, зобов’язана усім самому собі, – набуваючи маєток, де його батько і дід були рабами, має намір викорінити “нескладне, нещасливе життя” минулого і замінити вишневий сад літніми будиночками, де майбутні покоління “побачать нове життя”. Мріючи про подібні перетворення, він постає в образі людини, котра сама є основою власної активности і підтримує її: “Буває, коли не спиться, я думаю: “Господи, ти дав нам величезні ліси, неосяжні поля, найглибші обрії, і, живучи тут, ми самі мали б по-справжньому бути велетнями...” Ранєвская перебиває його, зауважуючи: “Вам знадобилися велетні... Вони тільки в казках хороші, а так вони лякають”.

Концепції життєвого циклу людини являють собою спроби упорядкувати і зробити зрозумілими виникаючі переживання та уявлення, мінливі бажання й реалії повсякденного життя. Проте сутність таких концепцій почасти залежить від позиції дослідника. Короткий уривок з п’єси Чехова дає зрозуміти, що точка зору може бути іншою, коли дослідником є жінка. Різні судження про образ людини як велетня припускають наявність різних уявлень про людський розвиток, різних способів опису людської поведінки, різних понять про те, що є вартісним в житті.

У той час, коли в пошуках соціальної рівности і справедливости намагаються викорінити нерівність між статями, суспільні науки знову відкривають відмінності між ними. Це відбувається тоді, коли теорії, які вважали нейтральними з точки зору статі, насправді виявляють у своїй науковій об’єктивності послідовну дослідницьку й оціночну упередженість. І тоді передбачувана нейтральність науки, як і самої мови, поступається місцем визнанню того, що категорії знання є людськими конструкціями. Прихильність до цієї точки зору надихнула художню літературу XX ст., збагатила наше наукове розуміння визнанням відносности судження, оскільки ми почали зауважувати, що звикли дивитися на життя очима чоловіків.

Нещодавнє відкриття такого роду стосується класичної роботи Елементи стилю Вільяма Странка та І.Б. Вайта. Верховний Суд, який займається питаннями статевої дискримінації, визнав учителя англійської мови винним у тому, що найпростіша правила англійської мови він пояснював на прикладах, у яких протиставлялися народження Наполеона і роботи Кольріджа, а твердження “він був цікавим оповідачем, чоловіком, який подорожував по цілому світі і жив у багатьох країнах”, протиставляв твердженню: “Так, Сюзан, добрячого ж ти завдала собі клопоту”, чи менш різкому: “Він побачив жінку в двома дітьми, яка поволі йшла шляхом”.

Психологи так само простодушно, як Странк і Вайт, потрапили під вплив дослідницької упереджености. Імпліцитно сприймаючи життя чоловіка за норму, вони намагалися змайструвати жінок, засновуючись на “чоловічому” матеріалі. Такий підхід бере початок від історії Адама й Єви яка, окрім усього іншого, показує, що, намагаючись створити жінку з чоловіка, ви неминуче опинитеся у скрутному становищі. У житті, як і в Едемському саду, жінка є відхиленням від норми.

Захоплення фахівців із психології розвитку створенням маскулінної моделі що лякає, спостерігається, принаймні, починаючи з Фройда, котрий побудував свою теорію психосексуального розвитку на підставі дослідження переживань хлопчика, що сягають кульмінації в Едіповому комплексі. У 20-і роки Фройд щосили намагався розв’язати суперечності, які завели у глухий кут його теорію, допомогою виявлення відмінностей жіночої анатомії й особливих форм ранніх сімейних відносин маленької дівчинки. Після спроби “вписати” жінок у свою маскулінну концепцію, вважаючи, що вони заздрять тому, чого позбавлені, Фройд дійшов до визнання своєрідности жіночого розвитку, який полягає в силі і стійкості доедіпових схильностей жінок до своїх матерів. Він вважав, що саме ця особливість спричиняє нездатність жінок до розвитку.

Пов’язавши формування супер-еґо, чи свідомості, зі страхом перед кастрацією, Фройд вважав, що жінок сама природа позбавила стимулу до однозначного подолання Едіпового комплексу. Унаслідок цього супер-еґо жінок – спадкоємець Едіпового комплексу – було поставлене під погрозу: воно ніколи не було “таким безжалісним, таким байдужним, таким незалежним від емоційних джерел, яким ми вимагаємо, аби воно було у чоловіків”. Фройд висновує, що “для жінок рівень етично нормального відмінний від чоловічого”, тому жінки “виявляють менше почуття справедливости, аніж чоловіки, вони меншою мірою готові скоритися об’єктивним вимогам життя й у своїх судженнях вони частіше перебувають під впливом почуття симпатії чи ворожости”.

Таким чином, проблема в теорії підмінювалася проблемою в розвитку жінок, а вона, у свою чергу, зводилася до досвіду їхніх взаємин. Ненсі Годоров, пояснюючи “відтворення усередині кожного покоління загальних, майже універсальних відмінностей, які характеризують чоловічу і жіночу індивідуальність, їхньої ролі”, пов’язує ці відмінності не з анатомією, а радше з тим, що “жінки завжди більше відповідальні за турботу про маленьку дитину”. Позаяк соціальне середовище в ранньому дитинстві для хлопчиків і дівчаток різне й відчувається ними по-різному, то основні статеві відмінності виникають знову ж таки і в особистісному розвитку. Відтак “у будь-якому суспільстві жінка більшою мірою, аніж чоловік, самовизначається в контексті її відносин і зв’язків з іншими людьми”.

У своєму аналізі Годоров насамперед засновується на дослідженнях Роберта Столпера, в яких доведено, що статева ідентичність, незмінне ядро формування особи, “за рідкісним винятком остаточно формується до трьох років, незалежно від статі дитини”. Встановлено, що переважно жінка, піклується про дитину в перші три роки життя, а внутріособистісна динаміка формування статевої ідентичности для хлопчиків і дівчаток має свої відмінності. Фемінне формування ідентичности відбувається на тлі нерозривного зв’язку, оскільки “матері відчувають своїх дочок як собі подібних і пов’язаних із собою”. Відповідно дівчатка, ідентифікуючи себе з особами жіночого роду, відчувають себе подібними до своїх матерів і у такий спосіб поєднують почуття прихильности з процесом формування ідентичности. І, навпаки, “матері відчувають своїх синів як чоловічу протилежність”, а хлопчики, усвідомлюючи себе як особу чоловічого роду, відокремлюють матерів від себе, у такий спосіб зменшуючи “свою першу любов і почуття емпатичного зв’язку”. Отже, маскулінний розвиток спричиняє “виразнішу індивідуалізацію, рішучіше утвердження відчутних меж власного еґо”. Саме для хлопчиків, а не для дівчаток, “проблеми розмежування переплелися із статевими проблемами”.

Виступаючи проти маскулінної упереджености психоаналітичної теорії, Годоров доводить, що вияв статевих відмінностей у ранньому досвіді індивідуалізації та єднання “не означає, що жінки мають “слабші” межі границі еґо, аніж чоловіки, чи схильніші до психозу”. На її думку, це свідчить про те, що “дівчатка з цього періоду виходять, маючи ґрунт для “емпатії”, вбудованої в їхнє первинне самовизначення, чого немає у хлопчиків”. Таким чином, Годоров замінює негативний, похідний опис жіночої психології Фройда своїм позитивним, безпосереднім поясненням її із самої себе: “Дівчатка мають міцнішу основу для переживання потреб, почуттів іншого, як своїх власних (чи розуміння того, що так само переживають чужі потреби і почуття інші). Ба більше, дівчатка не самовизначаються у вираженні заперечення до-Едіпових форм відносин настільки, наскільки. Внаслідок цього повернення до цих форм не викликає сильного відчуття загрози для їхнього еґо. Починаючи з раннього віку, оскільки вони народжені людиною того ж роду, дівчатка починають почуватися менш відособленими, аніж хлопчики, пов’язанішими із зовнішнім об’єктивним світом. Крім того, вони особливим чином орієнтовані щодо свого внутрішнього світу”.

Отже, взаємини й особливо випадки взаємозалежности жінки і чоловіки переживають по-різному. Для хлопчиків і чоловіків відокремлення й індивідуалізація неминуче пов’язані з формуванням статевої ідентичности, оскільки відокремлення від матері є істотним для розвитку маскулінности. Для дівчаток і жінок проблеми фемінности, як фемінної ідентичности, не залежать від досягнення відмежування від матері чи прогресу індивідуалізації. Оскільки маскулінність визначається через відокремлення, а фемінність – через єднання, для чоловічої статевої ідентичности загрозливою є близькість, а для жіночої – відокремлення. Таким чином, у чоловіків зазвичай виникають труднощі у взаєминах, а у жінок – в індивідуалізації. Якість включености в соціальну взаємодію й особисті відносини, які характеризують життя жінок на противагу життю чоловіків, стають, однак, не просто описовою відмінністю, а також перешкодою розвиткові, оскільки віхи дитячого і юнацького розвитку в психологічній літературі характеризуються ознаками зростаючого розмежування. Нездатність жінок до відокремлення, за визначенням, стає нездатністю до розвитку.

Вплив статевих відмінностей на формування особи в ранньому дитинстві, який описує Годоров, у молодшому шкільному віці виявляється на ґрунті вивчення дитячих ігор. Забави дітей Джордж Герберт Мід і Жан Піаже розглядають як іспит, у ході якого формується соціальний розвиток у шкільні роки. В іграх діти вчаться дотримуватись правил, вони дізнаються, як ці правила виникають і змінюються.

Жанет Левер, вивчаючи групу однолітків – учнів початкової школи і гру як важливий елемент процесу соціалізації в цей період, прагнула з’ясувати, чи виявляються статеві відмінності в іграх дітей. Спостерігаючи за учнями п’ятого класу у віці 10 і 11 років (вибірка складала 180 осіб) з “білих” родин середнього статку, вона намагалася визначити організацію і структуру їхньої ігрової активности. Вона бачила, як бавляться діти під час перерва у спортивному залі, до того ж вела щоденники їхніх розповідей про проведення позашкільного часу. На підставі цього дослідження Левер так описує статеві відмінності дітьми: хлопчики частіше, ніж дівчатка, бавляться на вулиці, частіше бавляться у великих, змішаних за віком групах, частіше бавляться у змагальні ігри, їхні забави тривають довше, аніж ігри дівчаток. Останнє спостереження до певної міри є найцікавішим відкриттям. Виявилося, що ігри хлопчиків тривають довше не тільки тому, що вимагають вищого рівня уміння і не так швидко стають їм нудними, але й тому що хлопчики здатні ефективніше, аніж дівчатка, розв’язати суперечку, що виникають під час гри. Ж. Левер відзначає, що “під час цього дослідження здавалося, наче хлопчики увесь час сварилися, але жодного разу гру не було припинено через суперечку, і жодну гру не було перервано більше, аніж на сім хвилин”. Виявилося, що хлопчикам суперечки про закони і правила гри подобаються не менше, а ніж сама гра, і навіть другорядні гравці чи менш вправні також брали участь у сварках, що періодично повторювалися. І навпаки, спалах суперечки серед дівчаток зазвичай призводив до припинення гри.

Таким чином Левер розширює і підкріплює висновки Піаже, засновані на вивченні дитячої гри: у хлопчиків глибший інтерес викликає розроблення правил “legal elaboration of rules” й удосконалювання справедливих процедур розв’язання конфліктів – річ, яка, за спостереженнями Піаже, не цікавила дівчаток. Дівчаткам властиве “прагматичніше” ставлення до правил. У їхньому сприйнятті “правило вважається добрим і діє так довго, допоки влаштовує гравців”. Дівчатка терплячіші у своєму ставленні до правил, схильніші робити винятки і легше миряться і нововведеннями. Внаслідок цього почуття непорушности закону, яке Піаже вважає сутнісним для морального розвитку, “набагато менше розвинене у дівчаток, аніж у хлопчиків”.

Упередженість, яка приводить Піаже до ототожнення маскулінного розвитку з дитячим розвитком узагалі, накладає відбиток і на роботу Левер. Вихідний засновок, який визначає аналіз висновків, полягає в тому, що чоловіча модель краща, оскільки вона задовольняє вимоги сучасного корпоративного успіху. І навпаки, чуйність і увага до почуттів інших – те, що розвивають у своїй грі дівчатка, – мають невелику ринкову цінність і можуть навіть перешкоджати фаховому успіхові. Левер, описавши реалії дорослого життя, має на увазі те що, коли дівчинка не хоче залишитися залежною від чоловіка, вона повинна навчитися бавитися, як хлопчик.

До твердження Піаже про те, що діти вчаться дотримуватися правил в іграх за правилами, а це необхідно для морального розвитку, Лоуренс Кольберґ додає, що такі уроки найефективніше засвоюються завдяки можливості оволодіти тими ролями, які діти відіграють при вирішенні суперечок. При цьому виявляється, що моральних уроків в іграх дівчаток менше, аніж в забавах хлопчиків. Традиційні дівчачі ігри – стрибки через скакалку, “класики” – це забави, де грають по черзі, змагальність у них – не головне, оскільки перемога одного не обов’язково означає поразку іншого. Внаслідок цього менш ймовірне виникнення суперечок, які вимагають розгляду. Справді, більшість дівчинок, яких опитала Левер, стверджували, що коли спалахувала сварка, вони припиняли гру. Дівчатка воліли продовжувати взаємини поза грою, ніж розробляти її правила, аби уникнути суперечок. Левер висновує, що в іграх хлопчики учаться незалежності, організаційних навичках, необхідним для координації діяльности великих груп різних людей. Беручи участь у контрольованих, соціально схвалюваних змагальних ситуаціях, вони вчаться змагатися стосовно відвертим способом: бавитися із своїми ворогами і змагатися зі своїми друзями – усе згідно з правилами гри. На противагу до цього, ігри дівчаток зазвичай зароджуються в маленьких, ближчих групах, часто це ігри двох найкращих подруг у відмежованому місці. Така гра копіює соціальну модель первинних людських відносин, і в цьому вона виглядає корпоративнішою. Таким чином, вона меншою мірою орієнтована, за висловом Міда, на засвоєння ролі “узагальненого іншого” (“the generalized other”), на абстракцію людських відносин. Однак вона сприяє розвиткові емпатії, чуйности, необхідних для прийняття ролі “конкретного іншого” (“the particular other”), і більшою мірою спрямована на знання іншого як відмінного від себе.

Виявлені статеві відмінності у формуванні особистости в ранньому дитинстві, які Годоров виводить з дослідження відносин матері й дитини, таким чином, доповнюються результатами спостереження статевих відмінностей в ігровій активності дітей молодшого шкільного віку, що отримала Левер. Разом з тим, ці висновки свідчать, що хлопчики і дівчатка досягають статевої зрілости, маючи різну внутріособистісну орієнтацію та різний соціальний досвід. Позаяк юність вважається періодом головним чином відокремлення, чи “другого процесу індивідуалізації”, жіночий розвиток виявляється доволі відхиленим від норми, а тому й найпроблематичнішим у цей час.

“Статеве дозрівання, – говорить Фройд, – яке призводить до величезного сплеску лібідо у хлопчиків, у дівчаток характеризується новою хвилею витіснення”, необхідного для перетворення “маскулінної сексуальности” маленької дівчинки в особливу фемінну сексуальність її зрілости. Фройд засновує це перетворення на визнанні дівчинкою “факту її кастрації” та погодженні з ним. Дівчинку, пояснює Фройд, статева зрілість приводить до нового усвідомлення завдання “рани її нарцисизму” і до розвитку почуття неповноцінности, яке глибоко її ранить”. (...)

Труднощі в розумінні жіночої юности, з якими зіштовхуються фахівці з психології розвитку, добре видно завдяки схемі Еріксона, в яку включено вісім ступенів психологічного розвитку, п’ята з яких – юність. На цьому ступені завдання полягає у формуванні виразного почуття самости, у підтвердженні ідентичности, яке зможе зберегти нитку послідовности процесу статевої зрілости, у відкритті можливостей прояву здатности любови і діяльности, притаманної дорослим. Підготовка до успішного розв’язання юнацької кризи ідентичности Еріксон змальовує через опис криз, властивих чотирьом попереднім ступеням. Незважаючи на те, що перша криза в дитинстві – “довіри супроти недовірливости” – зосереджує увагу на переживанні взаємозв’язку, завдання, проте, ясно ставиться як завдання індивідуалізації. Другий ступінь у схемі Еріксона характеризує кризу, означену як “автономія супроти сорому і сумніву”; вона викликає почуття відособлености і відповідає вияву активності у дитини, яка тільки-но навчилася ходити. Звідси розвиток продовжується через кризу, яку можна означити як “ініціативність супроти провини”, успішне вирішення якої відкриває шлях подальшому рухові у напрямку до автономії. Далі, приходячи до неминучого розчарування в магічних бажаннях едіпового періоду, діти висновують, що для змагання зі своїми батьками вони повинні спершу об’єднатися з ними і навчитися робити те, що батьки роблять дуже добре. Таким чином, у шкільні роки розвиток включає кризу “ретельність супроти неповноцінности”, що є підтвердженням важливости змагальности для розвитку самоповаги дитини. Це час, коли діти прагнуть освоїти техніку своєї культури й удосконалювати її, щоб визнати себе і бути визнаними іншими в якості здатних стати дорослими. Слідом за цим приходить юність – торжество автономного, ініціативного, умілого суб’єкта – як результат формування ідентичности, заснованої на ідеології, яка може підтримати і виправдати зобов’язання дорослої людини. Але про кого йдеться у Еріксона?

Знову ж таки, виявляється, про хлопчика. Для дівчинки, говорить Еріксон, послідовність дещо інша. Її ідентичність є невизначеною, оскільки дівчинка готується привернути увагу чоловіка, під ім’ям якого вона буде відомою, чиїм становищем вона буде визначатися, людини, яка звільнить її від порожнечі і самотности заповненням “внутрішнього світу”. Якщо для чоловіка ідентичність передує близькості й репродуктивності в оптимальному циклі людського відокремлення і поєднання, для жінок ці завдання виявляються злитими. Близькість розвивається разом з ідентичністю, оскільки жінка пізнає себе так, як її пізнають інші – через відносини з іншими.

Однак, незважаючи на Еріксонів опис статевих відмінностей, його схема стадій життєвого циклу залишається незмінною – ідентичність і надалі передує близькості, оскільки досвід чоловіка продовжує визначати його концепцію життєвого циклу. Проте в цьому маскулінному життєвому циклі існує слабка підготовка до близькости на першому ступені зрілости. Тільки перший ступінь – довіра супроти недовірливости – припускає тип взаємности, який Еріксон розуміє під близькістю і репродуктивністю, а Фройд – під статевим потягом. Все інше – відособленість, і наслідок цього – розвиток починають ототожнювати з відокремленням, а єднання виявляється перешкодою до розвитку, як це постійно відбувається в оцінці жінок.

Опис Еріксоном чоловічої ідентичности як формування ставлення до світу й жіночої ідентичности завдяки пробудженню у близькості з іншою людиною аж ніяк не новий. У казках, на які покликається Бруно Беттельгайм, йдеться про аналогічні процеси. Динаміка чоловічої юности ілюструється на прикладі конфліктів між батьком і сином у казці “Три мови”. Сину, якого батько вважає безнадійно дурним, надається остання можливість здобути освіту. Його в науку до учитися в майстра. Після повернення з’ясовується, що хлопець знає тільки, “про що гавкають собаки”. Після двох подібних спроб надія полишає батька, і він роздратовано наказує слугам повести дитину в ліс і убити. Проте слуги, вічні рятівники покинутих дітей, шкодують хлопчика і вирішують просто залишити його у лісі. Мандрівки приводять хлопчика у країну, яку тримають в облозі люті собаки, гавкіт яких не дає нікому спокою, і які періодично пожирають одного з жителів. Виявляється, наш герой навчився саме тому, що було потрібно: він умів говорити із собаками і заспокоїв їх, відновивши мир у цій країні. а оскільки вміло інші набуті знання, використовував, він вийшов переможцем у юнацькій конфронтації з батьком, ставши велетнем, відповідно до концепції життєвого циклу.

На противагу цьому, динаміка фемінної юности змальовується в зовсім інших історіях. У світі казок початок дозрівання дівчинки супроводжується періодом глибокої пасивности, коли здається, що нічого не може трапитися. І все ж у тривалому сні Білосніжки і Сплячої красуні Беттельгайм бачить ту внутрішню зосередженість, яку вважає необхідною частиною жвавости пригоди. Оскільки в юності героїні прокидаються від сну не для того, щоб завоювати світ, а щоб вийти заміж за принців, їхня ідентичність внутрішньо і внутріособово визначена. Для жінок, згідно з Беттельгаймом і Еріксоном, ідентичність та близькість мудро пов’язані. (...)

Ці міркування про статеві відмінності підтверджують висновки, Девідам Макклелландам: “Статева роль є однією з найважливіших детермінант людської поведінки; психологи у своїх теоріях обґрунтували наявність статевих відмінностей від моменту емпіричного спостереження”. Але позаяк важко говорити “інший”, не кажучи “кращий” чи “гірший”, позаяк фахівці прагнуть побудувати єдиний масштаб виміру, який, зазвичай, зводиться в еталон на основі інтерпретації даних дослідження, проведеного чоловіками, і отриманих переважно чи винятково на підставі вивчення чоловіків, психологи “схильні розглядати поведінку чоловіка в якости “норми”, а жіночу поведінку в якості чогось на кшталт відхилення від цієї норми”. Отже, коли жінки не відповідають стандартам психологічних очікувань, зазвичай робиться висновок, що з жінками щось негаразд.

Матіна Хорнер вважала відхиленням від норми острах жінок перед досягненням успіху в змаганні. (...)

На підставі вивчення чоловіків Макклелланд розподіляє мотивацію успіху на її логічні компоненти: мотив досягнення успіху (“надія на успіх”) і мотив уникання поразки (“боязнь поразки”). На підставі вивчення жінок Хорнер визначає третю компоненту – неймовірну мотивацію уникання успіху (“боязнь успіху”). (...) Вона висновує, що ця боязнь “існує, оскільки для більшости жінок передчуття успіху в змаганні, досягнення перемоги, особливо над чоловіками, породжують переживання можливости появи певних негативних наслідків, скажімо загрози соціального відторгнення і втрати жіночности”.

Однак такі внутрішні конфлікти стосовно успіху можна тлумачити по–іншому. Джорджия Сессен припускає, що конфлікти, притаманні жінкам, можуть також вказати на “загострене сприйняття “іншого боку” успіху, оплаченого ціною величезних емоційних зусиль, за рахунок яких часто досягається перемога у змаганні, – це розуміння хоча і призводить до сум’яття, виражає певний основний сенс, який полягає в тому, що є щось гріховне у стані, коли успіх визначається як володіння кращими, аніж у будь-кого іншого, якостями”. Сессен звертає увагу на те, що Хорнер виявляє боязнь успіху в жінок тільки в тих випадках, коли перемога була вислідом безпосереднього змагання, тобто коли успіх однієї людини досягався за рахунок невдачі іншої. (...)

“Цілком очевидно, – писала Вірджинія Вулф, – що вартості жінок дуже часто відрізняються від вартостей, створених іншою статтю”. І все ж вона додає, що “маскулінні вартості панівні”. Внаслідок цього жінки починають сумніватися в нормальності своїх почуттів і змінювати судження, що відрізняються від думки інших. (...)

Однак та особлива непевність, яку критикує в жінках Вулф, є вислідом вартостей, в яких полягає їхня сила. Відмінність жінок зміцнена не лише їхнім соціальним підпорядкуванням, але є суттю їхнього морального інтересу. Сприйнятливість до потреб інших і прийняття на себе відповідальности за турботу змушують прислухатися до голосів інших більше, аніж до свого власного і включати у свої судження іншу точку зору. Моральна слабкість жінок, яка виявляється в очевидній розпливчастості й плутанині суджень, таким чином, невіддільна від їхньої моральної сили, що насамперед виражається у турботі про взаємини з іншими і відповідальності за них. Саме небажання виносити судження може бути ознакою турботи і занепокоєння про інших, що є визначальним у психології розвитку жінок і вказує на те, що зазвичай вважається проблематичним у їхній природі.

Таким чином, жінки не тільки визначають себе у контексті людських взаємин, але також судять про себе у виявах здатности до турботи. Місце жінки в житті чоловіка було місцем виховательки, няньки, помічниці, творця мережі стосунків, на які вона у свою чергу спиралася. Але поки жінки піклувалися про чоловіків, ті у своїх теоріях психологічного розвитку, як і у своїх економічних пошуках, були схильні привласнювати собі чи знецінювати цю турботу. Коли зосередження уваги на індивідуалізації й індивідуальному успіхові поширюється на зрілість, а зрілість урівнюється з особистою автономією, інтерес до взаємин виглядає радше як вияв слабкости жінок, аніж їхньої людської сили.

Суперечність між жіночністю і зрілістю ніде не виявляється настільки явно, як у дослідженнях статеворольових стереотипів, здійснених І. Броверманом, С. Фоґелем, Д. Броверманом, Ф. Кларксоном і П. Розенкранцом. Відкриття, які неодноразово робилися у процесі цих досліджень, вказують на те, що якості, які вважають необхідними для зрілости, – здатність до автономного мислення, до чіткого прийняття рішень і відповідальних дій – пов’язані з маскулінністю, тоді як наявність цих самих якостей у жінок вважається небажаною. Стереотипи припускають розщеплення любові та праці, віднесення експресивних здібностей до жінок, інструментальних – до чоловіків. Незважаючи на те, що ці стереотипи розглянуто з різних точок зору, усі вони відображають незбалансовану концепцію зрілости, яка віддає перевагу відособлености індивідуальної самости перед єднанням з іншими, більшою мірою скерованим на автономне життя праці, аніж на взаємозалежність любови й турботи.

Відкриття значимости близькости, взаємозв’язку і турботи, оспівуване чоловіками в середині життя, – це те, що жінки знали від самого початку. Однак через те, що це знання вважалося “інтуїтивним”, чи “інстинктивним”, функцією анатомії, поєднаної з долею, психологи відмовлялися пояснювати його розвиток. У своєму дослідженні я відкрила, що моральний розвиток зосереджується на удосконалюванні цього знання і, таким чином, прокреслює головну лінію психологічного розвитку в житті обох статей. Предмет морального розвитку не тільки містить кінцеву ілюстрацію повторюваного зразка в дослідженні й оцінці статевих відмінностей у літературі про людський розвиток, але й детально показує, чому природа і значимість розвитку жінок були так довго незрозумілі, огорнуті таємницею.

Критика, якій Фройд піддає почуття справедливости в жінок, вважаючи його скомпрометованим відмовою від сліпої неупереджености, виринає знову не тільки в дослідженні Піаже, але й Кольберґа. (...) Шість ступенів Кольберґа, які характеризують розвиток морального судження у проміжку від дитинства до зрілости, засновані на емпіричному вивченні 84–х хлопчиків, розвиток яких Кольберґ простежує упродовж 20 років. Незважаючи на те, що Кольберґ проголошує загальність розробленої ним послідовности стадій розвитку, групи, не включені в його зразкову вибірку, рідко досягали вищого ступеня. Найпомітнішими серед тих, чий моральний розвиток виявилося дефектним у порівнянні з масштабом Кольберґа, є жінки, судження яких відповідають третьому ступеневі. На цьому ступені мораль усвідомлюється у внутріособистісних висловах, а доброта ототожнюється з допомогою, яку надається іншим людям, і задоволенням потреб інших. Ця концепція доброти, як вважають Кольберґ і Крамер, важлива в житті зрілих жінок, оскільки їхнє життя протікає вдома. Кольберґ і Крамер гадають, що тільки в тому разі, коли жінки вступають у традиційну сферу чоловічої активности, вони усвідомлюють неповноцінність своєї моральної орієнтації і розвиваються в напрямку до вищих ступенів, де взаємини підпорядковані правилам (четвертий ступінь), а правила – загальним принципам справедливости (п’ятий і шостий ступені).

Однак у цьому полягає парадокс, оскільки тут ті характерні риси, які зазвичай визначають “доброту” жінок, їхня дбайливість, чуйність до проблем інших, виражають їхню дефектність у їхньому моральному розвитку. Проте в цьому варіанті морального розвитку концепція зрілости виводиться з дослідження життя чоловіків і відображає значимість індивідуалізації в їхньому розвитку. Піаже, заперечуючи поширену думку, наче теорія розвитку будується з дитинства, так само як піраміда споруджується з основи, вказує, що насправді концепція розвитку бере початок з вершини зрілости, точки, у напрямку до якої рухається розвиток. Таким чином, зміна у визначенні зрілости не просто змінює опис вищої стадії, але й перебудовує розуміння розвитку, змінюючи все його пояснення.

Коли ж починають з вивчення жінок і виводять складові розвитку з їхнього життя, з’являється відмінна від описаної Фройдом, Піаже чи Кольберґом, і схема моральної концепції, що дає інший опис розвитку. У цій концепції моральна проблема постає радше із конфлікту обов’язків, аніж з конкуренції прав, і для вирішення вимагає радше ситуативного, предметного способу мислення, аніж формального й абстрактного. Ця концепція моралі, пов’язана з виявом турботи, зосереджує моральний розвиток навколо розуміння відповідальности і взаємозв’язків достоту так само, як концепція моралі справедливости пов’язує моральний розвиток з усвідомленням прав і норм.

Таку особливу побудову моральних проблем жінками можна розглядати як вирішальну причину їхньої нездатности до розвитку у вузьких рамках системи Кольберґа. Вважаючи усі концепції відповідальности підтвердженням конвенційности морального розуміння, Кольберґ визначає вищі ступені морального розвитку як результат рефлексивного усвідомлення людських прав. Те, що мораль прав відрізняється від моралі відповідальности радше наголосом на відокремленні, аніж на єднанні, інтересом радше до індивідуального, аніж до взаємозалежного, підтверджується відповідями на запитання про природу моралі, отриманими в інтерв’ю. Першим відповідає двадцятип’ятилітній чоловік, один з учасників дослідження Кольберґа:

– Що означає для тебе слово „мораль”?

– Ніхто у світі не знає відповіді. Я гадаю, що мораль – це визнання права індивідуума, прав інших індивідуумів, непорушність цих прав. Чини настільки справедливо стосовно людей, наскільки ти б хотів, щоб вони були справедливі стосовно тебе. Я гадаю, головне – оберігати право людської істоти на життя. Я думаю, це найважливіше. По-друге, треба дотримуватися права людини робити те, що їй подобається, знову ж таки – не всупереч правам будь-кого іншого.

– Як змінилися твої погляди на мораль від часу останнього інтерв’ю?

– Я гадаю, що зараз краще усвідомлюю індивідуальні права. Звичайно, я дивився на них винятково з власної точки зору, орієнтуючись на себе. Зараз мені здається, що я ліпше розумію, на що має право індивідуум.

Кольберґ наводить відповіді цього чоловіка як ілюстрацію принципової концепції людських прав, яка характеризує п’ятий і шостий ступені розвитку. Коментуючи відповідь, Кольберґ каже: “Рухаючись в напрямі перспективи, що виходить поза рамки цього суспільства, він ототожнює мораль зі справедливістю (чесністю, правами, золотим правилом моральности), з визнанням прав інших людей, які визначаються з а природою чи по суті. Право людини робити те, що їй подобається, коли це не суперечить правам будь-кого іншого, – формула визначення прав до прийняття суспільного законодавства”.

Далі відповідає жінка, яка брала участь у дослідженні прав і відповідальностей. Їй також 25 років, вона – студентка третього курсу, майбутній юрист.

– Чи існують насправді певні правильні розв’язання моральних проблем, а чи думка кожного однаково правильна?

– Ні, я не думаю, що думка кожного однаково правильна. Я гадаю, що в деяких ситуаціях думки можуть бути однаково правомірними, і можна свідомо обирати один з кількох напрямів дії. Але є й інші ситуації, в яких, як на мене, існують правильні та неправильні відповіді, в котрих відбивається природна властивість існування всіх індивідуумів, а саме: для того, щоб жити, необхідно жити з іншими. Ми маємо потребу залежності один від одного, і сподіваюся, що це не тільки фізична потреба, але й потреба самореалізації. Життя людини збагачується завдяки взаємодії з іншими людьми, прагненню жити в гармонії з кожним, і стосовно цієї мети існує правильне і неправильне – те, що сприяє цій меті і що віддаляє від неї. У цьому сенсі у певних випадках можливий вибір між різними напрямами дії...

– Чи були такі часи у минулому, коли ти по-іншому міркувала про ці речі?

– Так, я гадаю, що пройшла через той період, коли вважала, що всі речі значною мірою відносні, і я не можу вказувати, що робити вам, а ви не можете вказувати, що робити мені, тому що у вас своє розуміння, а в мене – своє.

– Коли це було?

– Коли я навчалася в середній школі. Однак якось мені сяйнула думка, й усі мої ідеї змінилися, а оскільки змінилися мої судження, я відчула, що не можу оцінювати суджень іншої людини. Тепер я гадаю, що навіть тоді, коли людина сама збирається собі нашкодити, я кажу, що це неправильно, оскільки це не узгоджується з тим, що я знаю про людську природу, і що я знаю про неї, що я вважаю істинним у функціонуванні Всесвіту. На підставі цього я могла б сказати, що ця людина помиляється.

– Як ти вважаєш, що тебе змусило змінитися?

– Тільки краще розуміння життя, усвідомлення того, що існує дуже багато спільного між людьми. Ти починаєш розуміти, що певні речі сприяють досягненню ліпшого життя, кращих взаємин між людьми, повнішої особистої реалізації, аніж інші, котрі, зазвичай призводять до протилежного результату, і те, що сприяє цим речам, можна назвати морально правильним.

Ця відповідь характеризує також особисте розуміння моралі людиною, яка перейшла через період сумніву, непевности, але це розуміння ґрунтується не на верховенстві та загальности індивідуальних прав, а радше на тому, що воно визначає як “вкрай сильне почуття відповідальности перед світом”. У цій концепції моральна дилема зміщається від проблеми реалізації власних прав, які не суперечать правам інших, до проблеми, як “провадити моральне життя – тут йдеться про виконання обов’язків стосовно самого себе, своєї родини і людей узагалі”. Проблема в такому разі стає проблемою обмеження відповідальности без виходу поза межі моралі. Ця жінка, описуючи себе і відповідаючи на запитання, що вона найбільше цінує, сказала: “...є люди, до яких я прив’язана, і люди, за яких я відповідаю. У мене дуже сильне почуття відповідальности перед світом, і я просто не можу жити задля власного задоволення. Саме факт мого існування у світі зобов’язує мене робити усе, що я можу, для покращання життя, і немає значення, наскільки вагомими можуть виявитися ці зусилля”. Таким чином, у той час як об’єкт вивчення Кольберґа турбується про людей, які ігнорують права один одного, ця жінка турбується про “можливий недогляд, про те, що ти не допоміг іншим, коли міг би це зробити”.

На думку Джейн Лоувінґер, проблема, яку піднімає ця жінка, стосується п’ятого “автономного” ступеня розвитку еґо, де автономія, котра існує в контексті взаємин, визначається як моделювання почуття надзвичайної відповідальности за допомогою усвідомлення того, що інші люди несуть відповідальність за свою власну долю. Автономний ступінь, як міркує Лоувінґер, передбачає відмову від моральних дихотомій та їх заміну “почуттям складности і багатоликости характерів реальних людей і реальних ситуацій”. У той час як концепція моралі прав, котра за Кольберґом, притаманна, вищому рівню розвитку (шостий і сьомий ступінь), спрямована на досягнення об’єктивної справедливости чи справедливого розв’язання моральних дилем, з якими могли б погодитися всі розумні люди, концепція відповідальности підкреслює обмеженість будь-якого окремого рішення й описує конфлікти, які при цьому зостаються.

Отже, стає зрозуміло, чому мораль прав і невтручання в її прихованому виправданні байдужости і неупереджености може видатися жінкам страшною. У той сам час стає зрозуміло, чому з чоловічої точки зору мораль відповідальности виглядає непереконливою та розпливчастою. Це зумовлено очевидним ситуативним релятивізмом. Моральні судження жінок, таким чином, проясняють модель, представлену в описі відмінностей у розвитку між статями, вони також містять альтернативну концепцію зрілости, з допомогою якої можна бути виявити значення цих відмінностей і оцінити їх. Психологія жінок, особливість якої відзначається більшою орієнтацією на взаємини і взаємозалежність, передбачає радше ситуативний тип судження й інше моральне розуміння. Ствердивши відмінності у поняттях про самість і про мораль, жінки привносять у життя особливу точку зору і виражають людські відносини мовою особливих пріоритетів.

Міт про Деметру та Персефону, про який згадує Макклелланд задля ілюстрації жіночого ставлення до влади, був пов’язаний з Елевсинськими Містеріями, які святкували у Древній Греції впродовж двох тисяч років. Історія Персефони, розказана з гомерівському “Гімні Деметрі”, свідчить, як переконався Макклелланд, про силу взаємозалежности, що дозволяє охарактеризувати зрілий жіночий образ. Незважаючи на це, Макклелланд каже: “...прийнято вважати, що ніхто не знає про те, що відбувається в Містеріях”, однак відомо, почасти навіть на підставі історичних даних, що вони, імовірно, були найважливішими релігійними церемоніями, які організовували жінки і для жінок, особливо перед тим, як чоловіки за допомогою культу Діоніса почали здобувати перемогу.” Таким чином, Макклелланд розглядає міт як “особливий опис фемінної психології”. Це також прекрасна історія про життя.

Персефона, дочка Деметри, граючись на лузі з подругами, бачить чудовий нарцис і біжить, щоб зірвати його. У цю мить земля розверзлася, Гадес схопив Персефону і забрав у своє підземне царство. Деметра – богиня землі, тужить за дочкою і забороняє будь-чому рости. Рослини, які підтримують життя на землі, засихали, позбавляючи життя людей і тварин доти, доки Зевс не змилостився над людськими стражданнями і не змусив свого брата повернути Персефону матері. Перед тим, як піти, Персефона їсть кілька зерен гранату на знак обіцянки проводити частину кожного року з Гадесом у підземеллі.

Вислизаюча таємниця розвитку жінок полягає у визнанні непроминущого значення єднання. Роль жінки у житті чоловіка полягає в захисті цього усвідомлення в той час, коли тріумфує відокремлення, автономія, індивідуалізація та натуральне право. Міт про Персефону свідчить про ущербність такого погляду, нагадуючи, що нарцисизм веде до смерти, що родючість землі певним таємничим чином пов’язана з нерозривністю стосунків матерій дочки і що саме життя виникає з поділу між світом жінок і світом чоловіків. Тільки тоді, коли фахівці з вивчення життєвого циклу розділять свою увагу навпіл і почнуть також жити життям жінок, як до того вони жили життям чоловіків, їхні погляди збагатяться життєвим досвідом обох статей і їхні теорії відповідно стануть пліднішими.

Переклав А.Б.