Аґнєшка Ґрафф

Світ без жінок. Роль статі у польському громадському житті

(уривки)

Світ без жінок

“Ти, певно, войовнича феміністка”, – це речення я вперше почула, коли мені було 17 років, під час товариської вечірки на варшавському Урсинові. Ми тоді запекло сперечалися про те, як ми маємо врятувати світ (тобто скинути комуну), а також про те, що будемо робити в тому врятованому світі (тобто в демократії). Це був 1987 рік, тоді Круглий Стіл нікому ще й не снився, але ми вже розуміли, що зрештою червона імперія зла повинна впасти. Хтось мав листівки, дехто приніс маленькі газети, а ще хтось – дешеве вино. Добре бути на стороні Добра, коли тобі кільканадцять років, коли ти маєш чудових приятелів і чорну (хижу!) блузу з Гоффлянду. І, можливо, тому, що мені було так добре, я трохи поспішила зі своєю точкою зору щодо рівноправности, свободи і самореалізації після зникнення комунізму. Мене здивувало слово на літеру “ф”. Я не знала, хто такі феміністки, а особливо войовничі, але сама назва мала в собі щось химерне. І вона не личила мені. Вона натякала на претензії до цілого світу, особливо до чоловіків, а я любила хлопців, навіть дуже любила. Щиро кажучи, вони здавалися мені цікавішими, аніж мої ровесниці. Вони мали чіткі погляди, демонстрували свій хист, постійно про щось сперечалися. І так, як і я, хотіли змінити світ. Отож, за що така образа? Приниження я сприйняла мовчки. А, можливо, жартома? Я не пригадую. Спогад про це повернувся до мене через роки, коли в жіночому товаристві ми поринули в розповіді про “той перший раз”: одну з нас назвали феміністкою ще в дитинстві, коли вона відмовилася прати шкарпетки своєму братові, а іншу – коли вона таємно мріяла про футбол, ще іншу – коли вона довірилася своїй мамі, що не має наміру створювати родину, доки не закінчить навчання. Страшне слово на “ф” з’явилося, як знак “стоп” – застереження для чемних дівчаток, що вони посунулися на крок задалеко.

Через рік я поїхала вчитися до Штатів. Окрім філософської класики та англійської літератури я читала написи на лавках і стінах жіночих вбиралень. Ті дебати, що там тривали, часто набирали форм діалогів. Наприклад: – Чи помер фемінізм? – А чи буде новим президентом США жінка? або: – Чи можна бути феміністкою та користуватися косметикою? – Можеш, золотце, звичайно, можеш, але річ в тому, що не мусиш! Або: – Що можуть феміністки запропонувати чоловікам? – А що аболіціоністи дали білим? На межі вісімдесятих і дев’яностих років американський фемінізм переживав кризу, але був, проте, живою течією американської та популярної культури, тієї, в якій беруть участь поза бібліотекою. Слово на літеру “ф” не було образою. Воно означало участь у безперервних дискусіях про місце жінок в політиці, літературі, мистецтві; розмовах про порнографію, ЗМІ, рекламу, расові упередження, межу між фліртом та насильством, про ставлення до власного тіла. Коли я трохи пізнала американський фемінізм, то вже тоді зникло екстатичне почуття жіночої спільноти понад класовими чи етнічними поділами, оте захоплення “сестринством”, котре за двадцять років до того супроводжувало другу хвилю жіночого руху. Фемінізмів було багато, майже стільки, як і феміністок. Як їхні матері у 70-х роках звикли говорити “я не феміністка, але...”, так і мої приятельки з університету часто говорили “я феміністка, але...”, після чого йшов перелік уточнень, відмінностей і сумнівів. В Амгерст публікувалися два феміністичних журнальчики, котрі завзято сперечалися між собою, влаштовували дебати, поетичні вечори, жіночі походи до лісу та перегони наввипередки. Діяла також кав’ярня “Голодна Ящірка”, котру утримували кілька феміністок і яка була відома на Східному узбережжі найкращими шоколадними тістечками.

Як стають феміністкою? Кожна розповідь інша, а моя не має виразного початку. Ніхто мене не “індоктринував”, я не відчула також “терору політичної коректности”, про який так багато говорять у Польщі. Просто я опинилася в культурі, через яку 20 років тому прокотилася хвиля жіночого руху, залишаючи в поточній свідомості значний відбиток, виявляючи абсурд багатьох “одвічних істин” про те, що чоловіче, а що жіноче. Можливо, фемінізм упіймав мене під час якоїсь студентської вечірки, коли я поринула в суперечку, і ніхто не мав мені того за зле. Це могло статися і під час занять, коли мене захопило зненацька моє власне здивування, що є щось таке як “історія жінок”. Бо “мить фемінізму” – це часто зустріч із власними упередженнями. Я пригадую дивне полегшення від того, що про “жіночу літературу” можна говорити серйозно і розумно, без ядучих зауважень. Поступове “зараження” тривало мало не рік – у квітні 1989 року я опинилася у Вашинґтоні в півмільйонному товаристві жінок і чоловіків, які протестували проти спроб обмежити право на аборти. Я відчувала, що беру участь у чомусь важливому, але не знала, що це народження нової хвилі жіночого руху. Я не розуміла того, що через кілька місяців, невдовзі після падіння “імперії зла”, питання абортів обговорюватиметься у Польщі, а мій власний поділ на “ми” і “вони” паскудно ускладниться.

Дещо пізніше, працюючи в університетській бібліотеці, я випадково натрапила на “Власну кімнату” Вірджинії Вулф, а в ній на такий уривок:

Багато століть жінки служать чоловікам за дзеркало, яке має ту магічну і дуже корисну силу, яка відображає чоловічу постать у принаймні дворазовому збільшенні (...) Це хоч почасти пояснює, чому жінки так потрібні чоловікам.

Есея Вулф була написана в Англії 1929 року, але залишалася тривожно актуальною. Зауваження про дзеркало нагадали атмосферу моїх ліцейських дружб: ті хлопці справді були чудові, але їхній блиск вимагав посилення, відображення в очах у дівчат. З подивом, тамуючи подих, ми слухали їхні блискучі промови, вірячи в те, що це чоловіча робота – рятувати світ. Мені й справді дуже добре вдавалася роль дзеркала, однак я прагнула зовсім іншої версії самореалізації. Чи потрібно було аж перелетіти Атлантику, щоб це побачити?

Я повернулася через 6 років, гнана тугою за домом і відчуттям того, що щось втікає від мене, що я спізнилася на польську свободу і польський капіталізм. Після перших хвилин ейфорії – справжні газети! справжні гроші! справжні вибори! – омріяний польський затишок видався мені чужим і дещо ґротескним. Мене дивував конформізм мого покоління (покоління бунтівників), який підказував атеїстам брати церковні шлюби і відправляти дітей на уроки релігії. З недовірою я спостерігала за ранніми шлюбами моїх приятельок, котрі відігравали тепер роль дзеркала з дорослою серйозністю, роблячи вигляд, наче вони заробляють менше за своїх чоловіків, тоді як насправді саме вони утримували свої родини. Я не розуміла раптових змін у поведінці і тоні голосу жінок, котрі розмовляли між собою вільно аж до тієї миті, коли в кімнату заходив чоловік. Мене дивували дотепи про блондинок і серйозність, з якою інтелігентні в усьому іншому люди посилалися на стереотип про “природну різницю статі”. Але передусім мені впадало у вічі щось, чого ніхто, здавалося б, не зауважував – що ота молода польська демократія є святом без жінок. І прошу Вас – Читачко та Читачу – не посилайтеся зараз на список Сухоцька-Лабуда-Смеречиньска-Ванєк-Сєраковскі-ще-дві-чи-три-жінки, сам факт того, що ми спроможні так швидко перелічувати їх, вказує на те, що їх мало. Поза тим, мені йдеться не лише про (не)присутність жінок у світі влади, але й про те, наскільки важливим є жіноче питання в польському громадському житті. Відповідь – ніскільки. Також у Польщі засадничо не сприймають всерйоз жіночі часописи, жіночі розмови, жіночі проблеми як проблеми суспільної групи. Немає публічних дебатів про дискримінацію і наслідки закону про заборону абортів; на гасло “паритету” політики та журналісти сиплять, як з рукава, дурними дотепами. Повсюди панує переконання, що на вільному “ринку ідей” на цю тему немає попиту.

Феміністична точка зору завжди є чужою точкою зору, точкою зору чужинця в країні патріархату. Пишучи зібрані в цій книжці тексти, я намагалася зберегти подвійну відчуженість: з перспективи гостя описувати американський фемінізм, а до польської дійсности підходити дещо збоку, як хтось, хто повернувся через кілька років, і хоча вже вдома, але не може до кінця одомашнитися. Споглядаючи власну культуру саме з такої перспективи, можна помітити недоліки і почути те, що замовчується. Польський традиціоналізм призводить до того, що відсутности жінок не видно, а неважливість жіночого питання стає очевидною. Я гадаю, що фемінізм потрібен польській публічній мові не як відповідь, а як мова, якою можна справді поставити певне питання, як перспектива, з якої видно жінку.

Ребекка Вест колись написала: Я сама ніколи до ладу не знала, що таке фемінізм. Я тільки знала, що люди називали мене феміністкою тоді, коли я висловлювала почуття, які відрізняли мене від ганчірки для миття підлоги. Я люблю цю дефініцію за її перверсивну зарозумілість і згоду із власною злістю, однак мені більше до вподоби та, що її в книзі Bachlash записала С’юзан Феладі: Фемінізм домагається від світу, аби той нарешті визнав, що жінки не є декоративним елементом, цінним начинням або членами певної “групи з особливими інтересами”. Жінки – це половина людства (а нині це вже більше, аніж половина), і їм належить не менше прав і життєвих шансів, аніж другій половині. (...) Цілі фемінізму прості: він прагне, щоб жінки не мусили “вибирати” між справедливістю в публічній сфері і особистим щастям. Фемінізм вимагає для жінок права на самовизначення, щоб те, ким ми маємо бути, не нав’язували нам знову й знову культура та чоловіки.

Тільки й того, а водночас, – аж стільки. Сучасний фемінізм відрізняється від його попередніх етапів почуттям очевидности прав жінок. Суфражистки плутано тлумачили, що право голосу для жінок нічим не загрожує чоловікам, а матерям і дружинам не завадить виконувати “роль жінки”. Феміністки 70-х років відчували, що відбувається перелом в культурі, котрий знищить цю роль, вони були сповнені обурення, надій та ейфорії. Нинішні феміністки, а також т. зв. постфеміністки вітають вияви сексизму – в публічному і приватному житті – з іронією і здивуванням, як абсурд, рештки давно минулої епохи. Можливо, ми дещо завчасно визнали, що перелом відбувся, а права жінок є чимось таким, що просто належить нам? Упродовж кількох останніх років я переконалася, що це почуття очевидности є передчасним, а особливо в Польщі.

Переклала Галина Томків