Феліцітас Гоппе

Підручний

(Зі збірки “Пікнік перукарів”)

Жодного сумніву: мій коханий не хоче докладати до мене рук, і час мені пошукати іншого підручного. Я вийшла на вулицю і наморщила носа, бо високого мистецтва плачу не навчилася. І пішла в наш курортний парк, де плавають лебеді.

Там я зустріла садівника. Ми відразу розговорилися. Кинувши садові ножиці й звільнивши таким чином руку, садівник без зусилля, з яким щойно тримав свій інструмент, поклав її мені на плече і запросив перейтися з ним парком. Оглянути рослини, тварин і перехожих, під час прогулянки розповісти історію мого життя.

– Мій коханий, – почала я, – твердить, що не може більше докладати до мене сил. Бо з мене нічого не буде. – Правда? – захоплено запитав садівник. – Так, це правда, – відповіла я, – адже мені бракує трьох чеснот: по-перше, блиску слави, по-друге, блиску розуму, по-третє, блиску тіла.

– Цей перелік, – із захватом вигукнув садівник, – складено за всіма законами логіки. Проте він аж ніяк не вичерпний. – І, аби заповнити порожнечу моїх промов рішучими діями, потягнув мене під кущ, що ріс неподалік, де й почав мене потішати за правилами садівництва.

Є багато аргументів на користь писання. Це – тепла й затишна діяльність. І навіть коли погода погана, вряди-годи вдається пристойне речення. Звісно, той, хто пише, схильний до безапеляційности. Саме тому мій коханий не хоче більше мене і змушує лежати під кущем із садівником.

Моя розповідь втомила садівника. Виснажений, він заснув біля мене. До нас хихочучи наблизилася група курортників, які справили на мене таке гарне враження, що мені не хотілось відмовлятися від їхнього товариства. Я розправила свою сукню і взяла одного з них під руку. На розі з’ясувалося, що він – син власника заводу освіжаючих напоїв і провадить веселе життя. Ми тут же розговорились, обміркували нашу любов до різних освіжаючих напоїв і дісталися до маленького павільйону, всередині якого опустилися на дерев’яну лаву, щоби відкрити одне одному решту особистої правди. – Ви відстанете від своєї групи, – сказала я. Він тільки змигнув оком й запросив мене на вечерю у парковий ресторан. Сонце ще не сховалося за обрій.

Зголоднілі, тримаючись за руки, ми зайшли в маленький ресторанчик. Очевидно, син власника заводу освіжаючих напоїв був тут бажаним гостем: не менше трьох офіціантів тримало перед нами меню, причому так близько до очей, що при всьому бажанні я не могла нічого вибрати. Після довгих роздумів я таки вибрала третього. Ми перейшли у більярдну, де я розповідала йому історію свого життя, в той час як із сусідньої кімнати до нас долинало голосне плямкання сина власника заводу освіжаючих напоїв.

Офіціант виявився вирозумілим слухачем. Він делікатно ставив то одне, то інше запитання, не забуваючи при цьому свої професійні обов’язки. Мушу сказати, що того вечора я добре попоїла, а це пізніше призвело до невеличкої сварки з сином власника заводу освіжаючих напоїв. – Від постійних відвідувачів самі лише неприємності. Великі сподівання, глибокі розчарування, – сказав господар ресторану. – І врешті-решт мимоволі змушений прикладати руки. – Ах, якби ви знали, як добре я вас розумію, – вигукнула я, але тут мене вже підняли й посадили собі на плечі офіціанти. І повз сина власника заводу освіжаючих напоїв, повз озеро з лебедями, які не тямили, в чому справа, вони винесли мене в ніч.

Коли ми підійшли до музичного павільйону, в якому невеличка капелла намагалася розвеселити останніх курортників, я зіскочила й присіла на маленький розкладний стільчик, помальований нажовто, у першому ряді, аби решту вечора невтомно посилати повітряні цілунки диригентові. Три речі справили на мене враження: по-перше, велич його жестів, по-друге, їх інтенсивність, по-третє, вузькість його фраку, надто вже тісного для блиску його тіла.

Відтепер я житиму з диригентом нашого курортного оркестру, який вечорами, десь близько десятої, відкладає свою паличку, щоби заповнити порожнечу моїх промов рішучими діями.

Переклала Ольга Сидор