Міхаїл Епштейн

Про посудини

Які різні відчуття, коли п’єш зі склянки і з горнятка! Склянка офіційна, холодна, пряма; горнятко інтимне, кругле, гаряче. Філіжанку бачиш біля вуст чарівної жінки, до котрої вона подібна своїми обрисами; аж от її насуплений чоловік, чиновник, п’є зазвичай зі склянки, уміщеної в металеву оправу, підсклянник. Узагалі склянка призначена для холодних напоїв – соків, компоту, молока: з чаєм її не візьмеш – обпечешся. Проте саме гарячий напій – ознака дому і вогнища, сімейного затишку, тоді як склянка – посуд установи, у неї ллють воду з графина, її ставлять перед промовцями – використовують у холодній, безлюбовній атмосфері публічного заходу. Уявіть собі, що на трибуні замість склянки стоїть руки в боки отаке фасонисте, форсисте горнятко – безперечна неузгодженість, дефект бюрократичного стилю. Горнятко можна взяти під ручку, кокетливо вигнуту в жесті, що запрошує: “чи не бажаєте продефілювати?”

Суттєво, що горнятко з порцеляни, а склянка зі скла. Порцеляна нагадує живе тіло, з якого ніби промениться внутрішня теплота і світло, вона біла – але не мертвотною, стерильною, а якоюсь глибокою, напівпрозорою білизною, зі своїми згустками, переливами у дихаючій плоті. З-поміж усіх матеріалів для посуду порцеляна найтілесніша, найближча до скульптурних, які безпосередньо втілюють образ людини (мармур, граніт). А от скло не містить жодних таємниць, не має нутра, але наскрізь прозоре і функціональне, як служива людина, на відміну від людини живої, тілесної. Шкода, що з доступних мені джерел не можна відтворити історію склянки, але видається, що цей винахід европейської цивілізації, залюбленої у прямі, геометричні рішення (на це вказує збіг значень слів “склянка” і “скло” у більшості европейських мов: склянка – “glas” або “glass”, себто просто “склянка”). Горнятко схоже на живу квітку, квітучий лотос, пелюстки якого зберігають вологу і пітьму, – улюблений образ східної поезії (порцеляну винайдено у Китаї).

Ще одна важлива фігура застілля – чарка. Якщо горнятко – посудина з ручкою, прикріпленою збоку, то чарка – з ніжкою, що підтримує знизу. Чарка – німецькою “ruhmer”, походить від “ruhmen” – уславлювати, звеличувати. Справді, чарка всією своєю стрункою поставою висловлює вертикальне ставлення – того, хто хвалить, до того, кого хвалять, людини до Бога. Вино – найрелігійніший з усіх напоїв, які породжують екстаз, підносячи до висоти надреальности: греки вином вшановували Діоніса, християни через вино вкушають кров Христову. Тому і чарка, посудина для вина, “підноситься”, ніжкою впирається у стіл, а голівку закидає до неба. Горнятко призначене для світської бесіди, де встановлюються горизонтальні взаємини рівних, співтрапезників, тоді як чарку піднімають, проголошуючи здравицю, хвалу і молитву, – ця світська форма заклинання, зверненого до вищих сил, іменується “тостом”.

Є й інші посудини для п’янких трунків, але вже іншого призначення. У келихах, із отвором, що розширюється догори, найчастіше подають не спокійне вино, а шипучі, пінисті напої, які розливаються вшир, біжать через край. Тут також проголошують здравицю, проте, на відміну від вина, з відтінком вільного розгулу, а не суворої посвяти. Пуншем і шампанським бенкетуючі підбадьорюють і надихають одне одного, звертаючись радше вшир, аніж угору, радше до навколишніх, аніж до Всевишнього.

Для горілки і коньяку вживають не чарку і не келих, а низеньку, присадкувату стопку. Якщо чарка для вина стоїть на тонкій ніжці, то горілчана посудина розпластується у плоску стопу. Тут – тяжіння не догори, як у чарки, не вшир, як у келиха, а додолу, оскільки і самі ці напої тягнуть донизу, до землі, хилять до сну, обтяжують душу тваринним, несвідомим первнем. Результат – не натхнення і не веселощі, а розслаблення і забуття. Тіло важчає, прагне до лежачого, горизонтального стану – тому і скляночка невисока, огрядненька, наче приплюснута до столу: від витонченої ніжки залишається лише неповоротка стопа.

Після міркувань про питний посуд перейдімо до розливного – між ними є відповідність сенсів. Чайник під стать горняткові, як муже-жіноча пара. Наскільки філіжанка жіночна зі своєю кокетливою ручкою і розкритим лоном, настільки ж чайник мужній зі своїм довгим носиком, що вивергає кипучу, наче сім’я, вологу у піхву горнятка. Мова осмислює цю статеву відповідність граматичним чином: чай-ник і філіжан-ка – за суфіксами можна вгадати, хто – він, а хто – вона.

Щоправда, у давнину горнятко мало іншого партнера – самовар. Проте з переходом від патріархальних часів до емансипованих він мусив поступитися місцем верткішому та спритнішому чайникові. Самовар – гордий: церемонно височіючи посередині столу, він чекає, коли горнятка прийдуть до нього на поклон і починають підставляти під його краник, що вивергає вологу, свої спраглі лона. Чайник, навпаки, сам улещує горнятка, не оминаючи, як завзятий ловелас, навіть ту, яка найдалі, – лишень би, гнучко й улесливо схиляючись над кожною, встромити в неї по вінця свій пружний струмінь. Чи не тому, до речі, і ховають його, для збереження тепла, під широким велелюбним подолом бабів-квочок в улюблених російських сувенірах, які наче натякають на те місце, куди чайник і націлюється своїм гострим носиком?

Самовар, громіздкий і нерухомий, утілює чоловічу самосвідомість тих патріархальних часів, коли жіночий світ обертався навколо чоловіка як свого стовпа і вседержителя. Але ось першість стала переходити до жінок, вони знайшли гідну ґрунтовність і верховенство в сімейних, та й суспільних справах – і народився новий тип чоловіків: дрібних в’юнів, улесливих, принадно-плазуючих і безцеремонно-беручких – “чайників”. Ліберальні первні приходять на зміну патріархально-консервативним майже водночас на столах і в столицях.

Инша питейно-розливна пара – склянка і графин. Вони приблизно так само йдуть в парі й доповнюють, одне одного як горнятко і чайник. Графин зроблений зі скла, як і склянка та покликаний нести холодну, ненасіннєву вологу, що не збуджує запал, а навпаки, охолоджує його, як того вимагає чинний устрій. Графин вкрай утилітарний, він складається з череватої частини, яка вміщує найбільше вологи, та вузької шийної частини, щоби рука могла стиснути і перенести його з місця на місце. Графин беруть жестом удушення, аніскільки не зважаючи на його крихкість. Хтивий носик у нього замінено на довгу служиву шию – але ж шия і є головним органом чиновницького тіла, оскільки слугує гнучким стосункам з вищим керівництвом. Графин – як бюрократ із солідним черевом і покірною шиєю: весь уособлення товстопузої й безмозкої влади, догідництва і чиношанування.

Якщо для води використовують графин, то для горілки – графинчик. Горілка – водка – для росіянина – та ж вода, лише по-свійськи, ласкаво-зневажливо названа (як “Васька” замість “Вася”). І посуд для горілки теж здрібнено зветься: “графинчик” – менше, округліше, приземкуватіше, і черево в нього виразніше, ніж шия (порівняно з чиновним графином). Горілка тягне додолу, розпластує, недарма ж кажуть: випити – “вчавити”. Горілчаний графинчик – як Фальстаф із гротескною диспропорцією членів: увесь обсяг – у пузо пішов, а від верхньої, керівно-керуючої, вольової частини залишився лише короткий шийний придаток. Якщо водяний графин пихато тягнеться вгору поставою чинуші, то горілчаний – опадає донизу хитким, заплентаним кроком п’яниці.

Але при всій протилежності, цей словесно-предметний зв’язок не випадковий: там вода – тут горілка, там графин – тут графинчик. Очевидно, між бюрократчиною й алкоголізмом є глибинна спорідненість, що й простежується у долях країни. Вода і горілка однаково прісні, безбарвні, несмачні, а от чай і вино – пряні, запашні, терпкі – залишаються все ж дещо екзотичними, складними і втомлюючими для нашого смаку. Йому ближчі крайності: тверезість – так без домішку, як вода, пияцтво – так убивче, як горілка. Чай – не чиста тверезість, а по-східному лукава, ледь дурманна; вино – теж не чисте одуріння, а по-західному вишукане, підбадьорливе... Ось цих відтінків, нюансів смаку не визнають ані бюрократ, ані алкоголік – і недарма ці дві крайності так часто поєднуються: пихатий начальник знає єдину відраду і віддушину – вихиляти стопочки біленької з потаємної шухляди під зеленим сукном.

Перейдімо тепер до наступного роду напоїв і знайдімо йому відповідну пару посудин. Вино п’ють із тоненьких чарок – і наливають з таких само струнких пляшок. Графин череватий, вайлуватий, присадкуватий; пляшка, навпаки, витончена, підтягнута, немає в ній обтяжливого черева – уся вона спрямована вгору, легко і стрімко встромлюється у небо рухливою своєю частиною – корком. І беруть пляшку – не як графин – чіпким хватом, а шанобливо підтримують за денце. Лише невіглас бере пляшку за горло графинним зашморгом – ні, її треба брати зісподу, ніби прислуговуючи їй підлабузливо і галантно. Тут немає цього зашийного хамства і витягнутої в очікуванні наказу шиї – тут ніби породиста жіноча стать, довга талія і ніжна спадистість плечей.

Якщо чайник з горнятком – жагуча пара, що прагне злягтися, а між графином і склянкою – брутальні, гомосексуальні взаємини, як у винятково чоловічому суспільстві (і в бюрократичному, і в алкогольному), то між пляшкою і чаркою – жіночі ніжності: одна субтильна, тонконога, інша – повним станом погойдуючи, хтиво тягнеться до неї. Вино розм’якшує, усолоджує, розніжує, схиляє душу до жіночности, тому і пляшка, і чарка – особи жіночої статі не лише за вільною волею російської граматики, але й за витончено-округлою пластикою своїх форм.

* * *

Питво – головний чуттєвий запит нашого буття, звідси і постає образ найвищого упоювання – любов’ю, славою тощо. “Жадати” і “упиватися” – так позначають граничну гостроту будь-якого бажання і силу його задоволення. Та й усе життя з’являється нам в образі посудини, ємної, але не бездонної, з якої людська спрага хоче випити все до останньої краплини.

Таким царським посудом, який містить найкоштовніший з усіх напоїв, найчастіше постає кубок, що його виготовляли зі срібла чи золота, вибагливо оздоблюючи. “...А я все ж таки захочу жити, і вже як припав до цього кубка, то не відірвуся від нього, доки його всього не подужаю!” (Іван Карамазов у Достоєвского [Достоевский Ф.М. Полное собрание сочинений в 30 тт. – Т.14. – Л.: Наука, 1976. – С. 209]). Чи не тому й у посуді для питва представлене таке розмаїття людських типів і взаємин, немов кожна посудина – видовжена форма нашої спраги, горлянка і губи, що витягнулися за межі тіла і припали до повноводної ріки життя, яка водночас витвережує та п’янить.

Про матерію й материнство

1. Земля
2. Тісто
3. Груди

1. Земля

Останнім часом, можливо, в очікуванні майбутнього народження дитини, мене стала вабити і зачарувала проста тривала матерія, від якої раніше не відчував нічого, окрім нудьги.

Ми скопали в саду грядку під полуницю. Скопана земля має одушевлений, осмислений вигляд – немов вона розорює щось у своїй глибині. З неї променить м’яке чорне світіння. Коли я дивлюся на цю розпушену діляночку серед зелених заростей саду, мені здається, що вона теж на мене дивиться. Немов би ми своїми лопатами підняли повіки землі, й вона після тривалої сліпоти змогла побачити нас.

Земля під травою – злежала, туга – схожа на гладке кошлате тіло, позбавлене виразу, безоке, безлике, таке, що не дає виходу душі. Але тільки-но ми розпушили її, довго стримувані потоки шугнули нам назустріч. Величезне пооране поле не справляє такого духовного враження, як ця крихітна яскраво-чорна віддушина посеред дрімучого саду. У полі духовне життя землі протікає спокійно і розмірено, а тут вона відразу б’є назовні, здавлена навколишньою глухотою, безвихіддю.

У розпушених грудочках, у всій цій зернисто-зіничній структурі є дещо принадне, що манить спілкуватися. Хочеться встати на краєчку і довго, занурюючи погляд, дивитися на цю сяючу чорнотою, наче ледь паруючу землю. Не відразу вона стала говорити: спочатку ми розбили її на щільні злежалі грудки, потім подрібнили, розрихлили, перекидали шар на шар. І от вона ніби оживала і набувала певного виразу у міру того, як тоншала її структура. Я вперше так ясно побачив, що дух проявляється у розшаруванні, розчленованости матерії. На моїх очах грудочки, розсипаючись під граблями, оживали і набували промовистої сили зіниць. Можливо, ті дрібні, невловимі, не бачені частки, з яких складено наш Всесвіт, і є носіями його найвищої духовности, яка у нас, істотах глибистіших, грудкуватіших, уже завмирає, пробиваючись крізь щільні матеріальні шари?

Так от у чому щоденна радість праці хлібороба: зорюючи землю, він зриває з неї грубий покрив і відкриває в безликій сірій масі, у грубій трав’янистій шкірі землі її потаємне обличчя. У цієї розсипчастої, вологої, щойно виринулої з вікових глибин – усе таке ж сумне і духом насичене, як в обличчі коханої, на яке не можна дивитися впритул. Немає такої точки і поверхні, на якій міг би зупинитися погляд, – іде далі й глибше, розсіюється, розпливається: не плоть із певним обрисом, а щось ворухливе, мерехтливе, постійно живе.

От і на цю молоду землю – дивишся і не бачиш її, так сліпить вона тебе, така хитка і летка у своїх мигтючих обрисах, – навіть не ґрунт, а тепле і згущене до темряви повітря. Не закостеніла речовина – ніжні, вологі, танучі надра. Та й як інакше вона могла би щороку народжувати від сонця незліченну кількість різноликих дітей!

2. Тісто

Начерки до філософії тіста. Ні, не того, яким випробовують розум [гра слів російською: теста – теста, тобто тесту – тіста. – Прим. перекл.], а тим, яким насичують плоть, – і воно приховує у собі не менше загадок. З усіх видів їжі тісто найбільш ласе не лише для язика, але й для погляду і для руки – мнеться, пеститься, як віск чи глина. Тому – свято форм на бенкетному столі, де на десерт подані торти, пироги, тістечка, завиванці, бублики – шедеври архітектури та скульптури в мініатюрі. З усіх скульптурних матеріалів тісто – єдиний їстівний, а з усіх їстівних – найскульптурніший. Воно фігурально відтворює те, чим є органічно, – плоть, відтворена плоттю і здатна прилучатися до плоті. Грибок, ягідка, рибка, кінь, ведмідь... Образ і предмет, знак і означуване злиті набагато щільніше, ніж у будь-якому иншому матеріалі, зроблені “з одного тіста”. Мрія естетики й органіки: стати одне одним – тут утілюється. Витвір смаку можна плотськи смакувати.

Знаменно, з чого тісто готують. Насамперед, з борошна, себто з перемеленого зерна. По-друге, додають яйця, масло і цукор, тобто, у перекладі науковою мовою, ті білки, жири і вуглеводи, з яких складається все живе. Отже, тісто – це ніби і рослина, і тварина одночасно, чиста субстанція плоті, замішана на усьому, що росте і живе. І нарешті, “духовність”, утворюють дріжджі, – від їхньої взаємодії з цукром виділяється вуглекислий газ, як при подиху. Тому і рекомендується тісто перемішувати: воно повинно увесь час мати вільний доступ кисню, щоби не задихнутися від вуглекислоти, яку видихає.

Тісто дихає – здіймається та опадає, підходить пухирцями, а наостанок навіть свистить, сповіщаючи, що вже готове. Небезпечна річ – його застудити, щоби не схопило запалення легенів, позаяк воно саме є суцільним середовищем газообміну. Порада кулінарної книги: “при виготовленні тіста не варто вживати охолоджених продуктів”. Якщо свистить, як горло, то і горловим хворобам піддається. І тому перша умова – ставити його в тепле місце, а потім, під час випікання, у вирішальному випробуванні й завершенні форм, – створювати належну “духовну” обстановку, поміщати в духовку. Ця жвавість і самостійність тіста інстинктивно відчувається навіть у мові сухих кулінарних приписів: “Тісто замісити відразу зі здобою, потім дати йому підійти. Після підходу його обім’яти і дати підійти ще раз”. Тісто і людина взаємодіють на рівних, між ними діалог вільних індивідуальностей – і, як не уминають бідне тісто, а все-таки без зустрічних його кроків і свисту-привіту не можуть обійтися. Чуєш його голос і крок? Дай йому підійти.

Мацаючи тісто, помічаючи його супротивну пружність і розбухання, відчуваєш щось подібне до подиву перед непередбаченою стихією живої плоті: ти її мнеш, а вона більшає, лізе на тебе, немов ущільнення пускає в хід закони росту. Зазвичай м’яти, чавити – процес руйнівний, а тут формується нова плоть, із зменшення – зростання. Здається, таке буває ще лише у виноробстві: топчуть виноград, а з жалюгідних, розчавлених ягід піднімається сік, що бродить, – молоде пінисте вино.

Недарма хлібом і вином причащаються до плоті Воскреслого – який смертію смерть подолав. Саме хліб і вино крізь молотьбу і давильню ростуть як живі, у них через гноблення утворюється збільшення – як у Боголюдській істоті. Інша їжа елементарна й однозначна: рвеш плід, відрізаєш шматок – умертвляєш живе на потребу своєму животу. А в тісті і вині умертвлене, розмелене, розчавлене – новим життям живе, “перенабутим”. Сама матерія являє своє материнство.

3. Груди

І ось уже перші батьківські радості. Допомагаю дружині відціджувати молоко з грудей – приток його слабшає, і щоби воно не вичерпувалось і не застоювалося, треба його більше витрачати, тоді буде прибувати нове. У дружини від цього заняття болять пальці. Здавалося б, на світі немає нічого м’якішого, податливішого за жіночі груди, адже вони призначені дитині; це ніби краєчок іншого світу, встромленого у наш, незрівнянно повнішого і ряснішого, що округлістю свою нагадує про досконалість. Але тому, хто смокче – дар, тому, хто доїть – труд.

Стискати залізо – і те, думаю, легше, бо є постійна точка упору. А в грудях вона не доступна, мінлива, і вся сила пальців скерована не в прямий тиск, а в переминання і метушню навколо поступливо-непіддатливих залоз: пальці не віддають напругу, а накопичують її в собі. “Перстами легкими, як сон”, отут нічого не зробиш: треба перебирати складку за складкою, в пошуку тієї єдиної, де в цю мить молоко залягає і звідкіля може бризнути. І лише натиснеш, як складка відразу ховається, складається в іншому напрямку, і треба наново її намацати і виділити. Сутужнішої, непіддатливішої тканини, ніж ця, “печерно-волокниста”, годі і вигадати: вся вона у переливах, у сковзанні – брижі, які оманливо сприймаєш як твердь.

Коли я ось так вичавлюю молоко з грудей, мені видається, що під пальцями моїми, як збільшена і відчутно-наочна модель, – уся потаємна, найскладніша структура світобудови. Було б хибним уявляти її квадратно-гніздовою, розграфленою на категоріальні рубрики, ні концентрично-кульовою, висхідною від периферії до абсолютного центру, чи твердою, як скеля, а чи м’якою, як віск, – усе це спрощення й однобічності. Якщо вона на щось і схожа, то на залозисте середовище, секреційне, де вміст приховано у печерах, облаштованих внутрішніми перемичками і протоками; і, натиснувши, можна викликати його на поверхню, а можна глибше, у надра загнати, і невідомий результату.

Найпростіша техніка зводиться до того, щоби здавлювати то вздовж, то поперек – спочатку радіально, до соска гнати молоко, а потім перекочувати складки по колу, чи навпаки, тобто діяти поперемінно, з протилежностей видобуваючи результат... Але все це приблизно і грубувато – сподіватися можна лише на талан. Ось потрапив на набрякле тільце, бризнуло молоко – і відразу вся форма цього тільця змінилася: витягнулося воно, чи загнулося, чи глибше залягло, але, тиснувши як раніше, з нього вже ні краплини не вичавиш. Це якісь разючі тільця, що спрямовують рідину в усіх напрямках, – суцільні пори, зяяння; але кожної миті відкрита лише одна протока, і те натискання, яким ти відкриваєш її та випускаєш струмок, закриває її й припиняє струменіння.

Чи не увесь світ такий – рясний змістом, проте являє його в даній речі лише на мить, щоби потім тривала праця перебирання й обмацування складок, що раз бризнули і вже спустіли? Світ – не гроно, яке можна єдиним рухом зім’яти і бурхливим соком вилити, але груди, в які постійно, з невідомої глибини, прибуває все нове молоко сенсу. І ми – його дійники, й існування наші болять, як пальці, що страждають від витискання і пошуку для віджиму все нових складок, що залягають. Від рясноти цих можливостей і одиничности кожної – як тут не мучитись усією своєю сутністю, що питає! Річ з річчю зближувати, спорожнювати від змісту, що нагромадився, від застою і хвороби, зливати в єдиний потік усі найдрібніші, кропіткі зусилля, тонко відчувати всі припухлості, усі рясні молоком улоговини... Така праця мислячих, що перебувають ніби біля секреції світу, при виділенні живильного змісту з протоків його речовини.

Переклав А.Б.