Ірина Клименко

Як народжуються, живуть і вмирають “жіночі” партії

Так вже склалося, що у працях сучасних українських авторів точкою відліку для пояснення місцевих явищ слугують ключові поняття західної політології. Тенденційно їх розкладають, щоб знову зібрати вже з урахуванням місцевих умов. Так західні поняття набувають нового змісту, трансформуються у відповідності до поля їх інтерпретації. Це допомагає уникати плутанини в розумінні суті конкретних явищ у суспільстві, вирізняти їхні завдання з огляду на передумови, причини появи і діяльнісну трансформацію.

Термін “жіночі партії” досить поширений у західній літературі, проте радше в тій, що стосується рухів жінок за політичні права, ніж теорії політичних партій. Це пов’язане з визначенням високоорганізованого суспільства, в якому процес гуртування жінок відбувається поступово і де “жіночі” партії постають на певному етапі як одна з чергових форм об’єднання задля участі в політичних процесах [1]. У закритих суспільствах, як-то СССР, така можливість виключалась. Оскільки і вибори були формальністю, то після розпаду системи молоді держави не успадкували жодних традицій активної участі жінок у політиці, а партії традиційно залишаються для них закритими. Саме для цих країн поява “жіночих” партій викликана терміновою необхідністю відкриття політичної сфери для жінок [2].

Такий розподіл за критерієм історичних передумов все ж залишає місце різноманітності досвіду різних країн у досягненні паритетності в політичній сфері з відповідно нерівнозначною роллю в цьому жіночих організацій, які не обов’язково безпосередньо втручаються або чинять тиск на політичні процеси, а можуть досить довго існувати паралельно, як певні каталізатори поступового розвитку. У Скандинавських країнах традиційні стереотипи в політичних партіях поступово знівельовувалися протягом 25-30 останніх років, і завдяки активній діяльності організацій жінки інтегрувалися в політичну сферу спершу на рівні членства у партіях, а згодом ставали їх лідерами [3]. У парламенті Великої Британії взірцем паритетності вважають Лейбористську партію, що суттєво додає їй голосів виборців. Свого часу поразка на виборах 1987 року підштовхнула до ідеї необхідності залучення жіночого електорату задля посилення власних позицій. Тоді й став у пригоді створений ще на початку 1980-х років і позбавлений до того будь-якого політичного впливу Лейбористський комітет жіночої дії [4]. Було переглянуто певні ідеологічні позиції партії, і надалі чималу увагу приділялась виробленню стратегії залучення жінок до діяльності партії.

В українському суспільстві після розпаду Союзу виникали організації, які ще на початках багатопартійності намагалися відстоювати права жінок, зокрема на участь у політичних процесах. Певною мірою під їх тиском утворювалися перші державні структури, як-то Постійна комісія Верховної Ради України дванадцятого скликання у справах жінок, охорони материнства і дитинства [5]. Хоча вона припинила свою діяльність у 1994 році й мало в чому була результативною, проте була першим кроком до забезпечення прав жінок на державному рівні. Вплив жіночих організацій був у тих умовах доволі незначним і міг мати лише фрагментарний характер. Партійна ж організація вигідно відрізняється від громадської можливістю безпосередньо репрезентувати інтереси соціальних груп у парламентській діяльності за умови перемоги на виборах. “Жіночі” партії можуть надавати жінкам таку можливість, доки цього не дозволяє внутрішня політика інших політичних партій. Для останніх паритетність у політичній сфері все ж великою мірою є питанням поступовості й історичного звикання. Вже зауважувалося, що перевагою саме “жіночих” партій є можливість впливати на прийняття політичних рішень і законотворчий процес, але водночас проблемою є необхідна передумова їхньої перемоги на виборах. У разі поразки вони можуть виявитися попросту паралізованими.

В Україні перші “жіночі” партії було утворено на початку 1990-х років, а останні – напередодні виборів до діючого парламенту. Жодна з них не зуміла подолати на виборах необхідний бар’єр, щоб потрапити до Верховної Ради. 1998 року зі списків усіх партій до парламенту пройшло 8% жінок від загальної кількості народних депутатів, удвічі більше порівняно з 1994 роком, коли цей показних становив 4% [6]. Після виборів 2002 року він знову знизився до 5,1% [7]. Достатньо найпростіших підрахунків, щоб побачити, що за умови перемоги на виборах “жіночі” партії втримали б або підвищили кількісний показник жінок у парламенті. У такому разі важко недооцінити їхню роль як чи не єдиної партії, яка має неформальні квоти для представлення жінок у виборчих списках.

Традиційно причину поразки “жіночих” партій прийнято вбачати у неготовності української громадськості приймати гасла ґендерної рівності, які є невід’ємними для суспільств розвинених демократичних країн. Таке посилання зручно виправдовує нині чимало явищ, але зазвичай не вирізняє їх проблематики. Натомість статистичні дані дозволяють чіткіше окреслити ситуацію. Передвиборчі опитування громадської думки свідчать про велику, проте змінну, популярність “жіночих” партій серед виборців. Упродовж лютого-березня 2002 року рейтинг Всеукраїнського політичного об’єднання “Жінки за майбутнє” знизився від 5,3% (четверта позиція в загальному партійному рейтингу) до 4,1% (восьма позиція в загальному партійному рейтингу). Попри очікувану перемогу, на парламентських виборах за партію проголосувало тільки 3,3% виборців, і вона не потрапила до Верховної Ради [8]. “Жіночі” партії мають свій електорат, але він виявляється недостатнім для перемоги. Тричі поспіль “жіночі” партії програють вибори, і це дає черговий привід засумніватися в тому, чи можуть взагалі такі партії, створені свого часу за західним зразком, пристосовуватися до українських умов. Питання передусім полягає в тому, як під впливом місцевих умов сформувалась особливість завдань їхньої діяльності.

Ми впритул підійшли до питання завдань, точніше призначення, “жіночих” партій. Якщо визначати їх згідно з програмними тезами самих партій, то у всіх чітко виділяється ідея участі жінок у діяльності органів державної влади. Це гасло винесено в заголовки або виділено у підназвах документів. У програмах усіх “жіночих” партій практично дублюються такі тези: “Якщо в Україні вдасться розширити представництво жінок в законодавчих та виконавчих органах влади, то це не лише зміцнить авторитет жінок, але й призведе до суттєвих позитивних зрушень у загальній політиці держави”; “Ми йдемо на вибори тому, що сучасна українська політика потребує більш активної участі у законотворчому процесі жінок – освічених, енергійних, поміркованих, порядних. небайдужих”; “Ми сподіваємось, що наша участь у виборах розширить представництво жінок у всіх органах влади” [9]. У всіх партій такі гасла не підкріплено пропозиціями щодо конкретних механізмів або шляхів їх впровадження, і тому вони носять суто декларативний характер. Хіба що можна припускати, що самі партії як “постачальники” жінок до парламенту, є таким механізмом.

Соціальний характер є іншою спільною характеристикою усіх цих програм. Вони підкріплюються виразно соціальними тезами з головними завданнями: забезпечити належний рівень життя, підвищити якість і рівень медичних послуг, гарантувати соціальний захист ветеранів, пенсіонерів, інвалідів та дітей і таке інше. Практично відсутній економічно обґрунтований підхід до побудови їхніх програм, і, відповідно, не представлено позиції партій стосовно головних економічних і політичних проблем України. Можна сказати, що програми всіх “жіночих” партій розвивають ідею про те, що “на всіх рівнях – від виборців до представників і членів партій – жінки більше за чоловіків схильні звертатися до питань соціального добробуту” [10]. Можна сперечатися щодо справедливості цього твердження або дискутувати, як на цьому спекулюють самі партії, зважаючи на те, що все ж найпершою їхньою метою залишається перемога на виборах, а для цього необхідно привернути на свій бік якомога більше виборців, чимало з яких турбуються передусім про проблеми безробіття, соціальної допомоги і таке інше. Між тим, парламентські функції “жіночих” партій в Україні залишаються незреалізованими, тому складно оцінювати особливості їхньої ролі й результати діяльності. Ми можемо констатувати, що вже своїм існуванням вони засвідчують наявність проблеми участі жінок у політичних процесах і потребу системного її розв’язання, і в цьому частково вбачати їхнє завдання.

У західній літературі існують різні ставлення до так званої “соціальної схильності” жінок-політиків. Антитезою є твердження, що “жінки мало чим різняться в політичній поведінці від чоловіків”, а приписування певних відмінностей натомість спричинене відсутністю у них влади [11]. Ця думка пояснює важливу річ. Відсторонення жінок від політичної сфери примушує їх наділяти себе відмінними атрибутами і через ці особливості відстоювати власні права. Саме тому явище “жіночих” партій є тимчасовим акцентатором на проблемі, бо саме існування партії за ознакою статі вже виключає ідею рівності в політичній сфері. Така сигнальна функція зумовлена також і тим, що інтеграція жінок у політичні партії не повинна бути засвідчена лише відсотково на рівні членства. Вона повинна бути пов’язана із свідомими системними змінами в організації і внутрішньому устроєві партій, а також політичній сфері загалом. Мартін Масов наводить у своїй книжці цитату: “Квоти принижують жінок” [12] і має на увазі не особисте переживання, а хибне уявлення про універсальність квотування, яке попросту не працює як одиничний механізм без згадуваних свідомих і системних змін. Квоти визначають певні категорії, що в певному сенсі суперечить принципу рівності. Вони не працюють, допоки немає мережевого підходу до вирішення проблеми і, рівно як діяльність жіночих партій загалом, функціонально залишаються наголосом.

Що ж трапиться з “жіночими партіями” далі? Чи їхня сигнальна і тимчасова характеристики означають зникнення після досягнення певного рівня паритетності звичайними політичними партіями? Вірогідною є ймовірність злитися з близькими ідеологічно партіями. Практика деяких країн вказує також на можливість продовжувати існувати і діяти автономно. У парламенті Латвії у 1995 році було 8% жінок від загальної кількості депутатів. Завдяки системній державній політиці щодо становища жінок у політичній сфері, 1998 року цей показник становив 17%, а у 2001 році у парламенті працювало понад 20% жінок [13]. Більшість партій, які раніше ігнорували жіноче представництво, включають до своїх виборчих списків понад 20% жінок, і цей показник поступово зростає. На початку 1990-х років була утворена Латвійська жіноча партія, яка займала низькі, але стабільні позиції в партійних рейтингах. Вона не мала вагомого політичного впливу, проте не припиняла своєї діяльності й засвідчувала радше необхідність вирішення проблеми паритетності в політичній сфері [14].

Очевидно, що в Україні “жіночим” партіям належать етапні завдання у відкритті політичної сфери для жінок. Не варто перебільшувати їхньої ролі у цьому, рівно як і очікувати негайних результатів. Спільною характеристикою цих “жіночих” партій є те, що виникають вони в періоди так званої “закритості” звичайних політичних партій. Потреба в них поступово зникає, коли останні стають на позиції паритетності, оскільки це виключає саму ідею існування “жіночих” партій. Відтак вони є тимчасово необхідним явищем і на певному етапі можуть переростати в звичайні партії на рівні внутрішнього перетворення партії або внаслідок приєднання до близької за світоглядними позиціями партії. Якщо така можливість справдиться, то це буде безперечно позитивним, оскільки свідчитиме про прогрес у паритетності в політичній сфері й засвідчить перед кількістю також і якісні риси жінок-політиків.

Ann-Dorte Christensen. Women in the Political Parties // Equal Democracies? Gender and Politics in the Nordic Countries. – Oslo: Scandinavian University Press, 1999. – P. 73.
Chapman Jenny. Politics, Feminism and the reformation of Gender. – London, 1993. – P. 69.
Ann-Dorte Christensen. Women in the Political Parties // Equal Democracies? Gender and Politics in the Nordic Countries. – Oslo: Scandinavian University Press, 1999. – P. 68.
Чикалова И. Партии и власть в США и Великобритании: ґендерная политика в 1970-1990. – Минск: Тесей. – 2002. – С. 173.
Мельник Т. Ґендерна політика в Україні. – К., 1999. – с.24.
Ґендерний аналіз українського суспільства. – К., 1999. – С.58.
www.cvk.ukrpack.net
www.zn.kiev.ua/nn/show/384/34086
Див.: Право вибору: політичні партії та виборчі блоки / Упорядники М. Томенко, О. Проценко. – К., 2002.
Ann-Dorte Christensen. Women in the Political Parties // Equal Democracies? Gender and Politics in the Nordic Countries. – Oslo: Scandinavian University Press, 1999. – P. 66.
Vicky Randall. Women and Politics. An International Perspective. – NY: Macmillan, 1995. – P. 156.
Massow Martin. Nach dem Feminismus. Perspektiven fuer eine neue Partnerschaft. – Duesseldorf: ECON, 1991. – S. 84.
UNDP Development Report. – Riga: UNDP, 2001. – p. 144.
Politics towards women and Women in Politics. – Vilnius: Women’s Issues Information Centre, 2001. – P.22-23.