|
|
|
Наталя ОлійникЖіноча преса в Україні: минуле та сучасність© Н.Олійник, 2002 Через газету, книжку, через просвіту й поступ мусимо добитися кожен
зокрема й всі разом, як нарід, кращої долі. Жіноча преса є невід’ємною частиною жіночого руху, адже вона не лише інформує, повідомляє новини, а й пропагує певні ідеї, погляди, політичні програми і тим самим формує громадську думку щодо становища та позиції жінок у суспільстві, зацікавлює та залучає до жіночого руху нових учасників. Важливість періодичної преси для жінок розуміли й активістки жіночого руху в Галичині на початку ХХ ст., і ідеологи-пропагандисти Совєцького Союзу, розуміють це й сучасні громадські жіночі організації та різноманітні видавці. У цій статті зроблено спробу проаналізувати розвиток і особливості жіночої преси в Україні від початків її становлення до сучасності. Поставлене завдання викликало певні труднощі, особливо стосовно сучасної жіночої преси, адже зараз в Україні існує багато жіночих видань, значна частина з яких є тимчасові. Після випуску декількох номерів ці газети чи журнали зникають. Чимало жіночих періодичних видань, особливо ті, які є пресовими органами громадських організацій, не розповсюджуються за передплатою, їх неможливо придбати у пунктах продажу періодичної преси. Окрім того серед жіночих видань є багато реґіональних, про які важко отримати інформацію. Отже, не претендуючи на повне охоплення усієї без винятку жіночої преси в Україні, спробуємо визначити етапи її становлення, з’ясувати якісні зміни в структурі, змісті, призначенні періодичних жіночих видань, їх зв’язок з українським національним відродженням та жіночим рухом. Загалом у становленні та розвитку української жіночої преси можна виокремити такі основні періоди:
Виокремлення української жіночої преси відбувалося через публікацію в громадсько-політичних газетах тематичних “жіночих” сторінок та видання окремих часописів, призначених для жіноцтва. Першим власне жіночим виданням був часопис “Лада: Письмо поучительное русским девицам и молодицам в забаву и поучение” за редакцією Северина Шеховича, що побачив світ у Львові 1853 р. . У 1868-1870 р. С. Шехович редагує ще один жіночий часопис “Русалка: Письмо для красавиць”. Ці часописи видавав чоловік, тому і висловлювались в них чоловічі погляди на місце і призначення жінок у суспільстві, які “должны быти мудрыми, прозорливыми, любви достойными супругами, верными, рачительными матерями, мудрыми, ощаджающыми домостроительницами” (“Призначеніе женского пола”, с.9.) [Примітка: Тут і далі посилання на джерела – давні газети та журнали – подаються у тексті в круглих дужках, на відміну від посилань на літературу, які зроблено згідно загальноприйнятого стандарту – Н.О.]. Ще однією особливістю цих часописів було те, що у них пропагувалися погляди москофілів і що видрукувані вони були “язичієм”. На це впливали обставини національно-культурного та соціально-політичного життя тодішньої Галичини. Але, незважаючи на недоліки, це були перші часописи для жінок, які ставили своїм завданням піднесення культурного рівня та задоволення духовних потреб жіноцтва. Особливу нішу серед видань для жінок зайняв альманах “Перший вінок”, ідейним натхненником якого була Наталія Кобринська, ініціаторка першої української жіночої організації. “Перший вінок” заклав основи розвитку жіночих часописів, які редагували і видавали самі жінки. Він з’явився 1889 р. у Львові за редакцією Олени Пчілки та Наталії Кобринської. При створенні альманаху до праці були залучені кращі творчі жіночі сили як Наддніпрянської України, так і Галичини: Олена Пчілка, Леся Українка, Дніпрова Чайка, Людмила Старицька, Уляна Кравченко, Анна Павлик, Олеся Бажанська та інші. Видання “Першого вінка” було здійснено завдяки приватним пожертвам та фінансовій підтримці Олени Пчілки [4, с. 24]. На цьому Н.Кобринська не зупинила свою видавничу діяльність, і в 1893, 1895, 1896 роках відредагувала та видала за власні кошти у Стрию три випуски “Нашої долі”, де намагалася переконати суспільство, що організація жінок потрібна для їх самовдосконалення і кращої праці в громаді, а також для української справи. Наступні жіночі видання в Галичині з’явилися лише на початку ХХ ст. У 1908 р. за ініціативою львівського “Кружка українських дівчат” почав виходити часопис “Мета: Орган українських поступових жінок”, спрямований на те, щоб “освідомити найширші круги жіноцтва, втягнути їх в загальне суспільне житє, щоб жінка могла і сьміла забрати голос в усіх загально-людських справах” (1 марта 1908. – Ч.1. – С.1). Це був часопис ідеологічного спрямування, в основному розрахований на активних членкинь жіночих організацій та міську інтелігенцію. Видання “Мети” сприяло пожвавленню діяльности громадських жіночих організацій, і в грудні 1908 р. у Львові було скликано з’їзд українського жіноцтва. На з’їзді було закрито “Мету” з умовою, що обраний жіночий комітет краще організує роботу періодичного видання [8, с. 15], хоча інші дослідники жіночого руху вважають, що часопис “Мета” припинив своє існування через брак матеріальних коштів [ 4, с. 28]. 1912 р. у газеті “Діло”, найстарішому українському щоденнику, що виходив у Львові, з’явився безкоштовний додаток “Жіноче діло”. У ньому почала кар’єру редактора Олена Кисілевська, майбутній керівник багатопланового видавництва в Коломиї. На сторінках “Жіночого діла” в основному обговорювалися проблеми рівноправности, освіти та економічної незалежности жінок, якої можна досягти працею. Наступне жіноче видання Галичини “Наша мета: часопис робітного жіноцтва” побачило світ у Львові 1919 р. в часи творення і занепаду української державности. У першій частині “Нашої мети” редакція на чолі з Дарією Старосольською зазначала: “…Ставимо собі головним завданням ознайомити загал нашого жіноцтва з правами, які прислугують всім горожанам Української Республіки” (1919. – Ч.1). З часом тематика публікацій значно розширилася. Одним із своїх завдань “Наша мета” вважала допомогу пораненим та полоненим українцям. Тому дуже часто в кінці часопису друкували матеріали під рубрикою “Складки на ранених”, під гаслом “При всякій нагоді пам’ятайте на жертви для ранених!”. Фінансовий стан часопису був важким, і редакція неодноразово зверталась до читачок з проханням сприяти у поширенні передплати. У 23 частині за 1919 р. подається відозва “До наших читачок!”, в якій нарікається на пасивність жінок”... Завів нас і круг наших читачок, що не піддержав нас ...”. “Коли ж загал відноситься з такою пасивністью і не відчуває потреби свойого видавництва, так для одиниць годі наражуватися на матеріальні страти”. На початку 1920 р. через нестачу коштів часопис перейшов у власність Української соціал-демократичної партії. “Наша мета” стала виданням для “жінок пролетаріату і тих, хто хотять змінити лад”, на перше місце висувається класова солідарність, а вже потім – статева. Протримавшись до липня 1920 р. часопис припинив своє існування. До причин занепаду “Нашої мети”, окрім важкого економічного становища, можна віднести і загострення тодішньої національно-політичної ситуації. Зовсім іншою у цей період (середина ХІХ ст. – 1920 р. ) була ситуація з жіночими періодичними виданнями на Наддніпрянській Україні, яка була у складі Російської імперії. До 1905 року й мови не могло бути про національні періодичні видання, у тому числі й жіночі, адже вони були заборонені, спрямовані проти українського слова. Після 1905 р. , коли на повний голос заговорила українська преса, по суті, жоден часопис в межах Російської імперії не залишився байдужим до проблем жіноцтва. До висвітлення цієї теми долучилися “Нова громада” (Наші товариства. – 1906. – № 1), “Рідний край” (Всеросійський з’їзд по боротьбі з торгом жінками. – 1909. – № 25), “Село” (Про права жінок. – №35) та інші. Замітки, статті належали перу не лише жінок-письменниць - Софії Русової, Олени Пчілки, Людмили Старицької-Черняхівської, а й багатьом чоловікам-публіцистам: Микиті Шаповалу, Володимиру Дорошенку, Симону Петлюрі та іншим [5, с.41]. Коли ж почалася Перша світова війна закрилися усі українські часописи, почалися арешти та переслідування українських діячів. Лише влітку 1917 р. на Наддніпрянській Україні, у Києві, вперше виходить, хоча і недовго, окремий жіночий часопис “Жіночий вісник” (вийшло два числа - 11 червня і 22 серпня), орган Українського жіночого союзу. Комітет Центральної Ради подав у “Жіночому віснику” свою програму, де оголосив, що Жіночий союз “…стає під політичний прапор Української Центральної Ради” і об’єднує жінок “…під гаслом рівних з чоловіками прав жінки на основі рівних з чоловіками обов’язків української жінки у громадській роботі для добра України” [ 1917. – Ч.1.] . Для жіночих видань першого періоду (середина ХІХ ст. – 1920 р. ) були характерні такі особливості:
20-30-ті роки - складний час в історії України, який відзначився загрозою асиміляції українців Західної України та більшовицькими експериментами в УРСР. На цей час припадає активний розвиток жіночої преси в Галичині, яка долучилася до справи пробудження національної свідомости і громадянського пробудження самої жінки. Особливо активною видавничою діяльністю у цей період відзначився Союз українок. Першою спробою створення офіційного пресового органу було видання у 1922 р. “Жіночого вісника “. Цей часопис виявився недовготривалим, тому що виходив не окремим виданням, а як тематична сторінка в газетах “Громадський вісник” (березень-серпень) та “Діло” (вересень-грудень). Окрім того, він не мав власної нумерації і губився серед іншої інформації, що друкувалася в цих газетах [8, с. 20]. Наступним часописом, до видання якого долучився Союз українок, був журнал “Нова хата”. Він мав на меті розвивати українське народне мистецтво і “спопуляризувати його настільки, щоби воно стало необхідним у нашому щоденному житті, а не лише від свят” (1930. – с.3). Журнал видавав у 1925-1939 рр. жіночий кооператив “Українське народне мистецтво”, в який 1923 р. був реорганізований господарський відділ Союзу українок [1, с.203]. Активну видавничу діяльність провадила також Коломийська філія Союзу українок. 1925 р. у видавництві, заснованому Оленою Кисілевською у власному домі, починає виходити часопис “Жіноча доля”, який популяризував ідеї Союзу українок і сприяв залученню жіноцтва, зокрема селянок, до організованого громадського життя. Особливістю часопису була свідома реклама національного виробника, зокрема в ньому друкувалися такі заклики: “Жінки! тямте, що свідомі Українці не сміють одержувати своєю кервавицею чужих! Треба вам що купити, чи зробити, чи порадитися – шукайте своєї крамниці, свого ремісника, чи лікаря або адвоката. Нас не стати на те, щоби збагачувати чужих. В нашій газеті будемо старатися подавати адреси наших крамниць, ремісників та інших. Користайте з цього!” (1925. – Ч.1. – С.12). Коштом редакції часопису “Жіноча доля” було видано кілька ілюстрованих календарів-альманахів, зокрема, “На новий шлях” (1926), “Наш світ” (1927), “Наша книга” (1928), “Для неї – все!” (1929), а також практичний календар-порадник “Жіноча доля” (1930). Окрім того, упродовж 1932-1939 рр. виходили два додатки до “Жіночої долі”: “Жіноча воля: Часопис для сільського жіноцтва” та “Світ молоді”, який основну увагу приділяв національно-патріотичному вихованню молодих українок. Особливе місце серед багатопланових видань, до яких мав відношення Союз українок, займає часопис “Жінка: Орган центрального українського жіночого товариства “Союз українок” у Львові”. Він був створений за рішенням Українського Жіночого Конгресу (Станіслав, 1934) і визнаний офіційним органом Союзу українок [1, с.224]. “Жінка”, редагована Оленою Федак-Шепарович та Міленою Рудницькою, почала виходити 1 січня 1935 р. і ставила собі за мету поглибити ідеологію українського жіночого руху та сприяти тісній співпраці жіночих сил. Кінець 30-х років у Галичині ознаменувався значними утисками усього українського руху і, жіночого зокрема. Це відобразилося також на жіночій пресі. У 1938 р. польська влада заборонила діяльність Союзу українок та видання їх пресового органу – часопису “Жінка”. Тому у 1938 р. цей часопис виходить під назвою “Громадянка”, а білі плями, які час від часу з’являються на сторінках часопису свідчать, що матеріал не сподобався польській цензурі. Але вже на початку 1939 р. відбувається послаблення утисків, і “Жінка” з’являється знову, хоча і ненадовго - до 1 вересня 1939 р. Окрім “Жінки”, жіночий видавничий кооператив Союзу українок у Львові видавав у 1938-1939 рр. популярний часопис “Українка”, який мав на меті допомагати “у кожній життєвій справі, кожній хатній і господарській роботі” (1938. – Ч.1). 1931-1939 рр. у Львові виходив часопис “Жіночий голос” - офіційний орган Союзу Українських працюючих жінок “Жіноча громада”, який пропагував ідеї соціалізму і займав критичну позицію щодо львівського Союзу українок. У 1931-1936 рр. цей часопис виходив у “Громадському голосі” як тематична сторінка, що мала почислову нумерацію [8, с.45]. У 1936 р. , коли Союз працюючих жінок отримав дозвіл від польського уряду на свою діяльність, він почав видавати окремий часопис “Жіночий голос” [1, с.253]. Ставши самостійним виданням, часопис поставив собі завдання “бути зв’язковим між жіночими громадами і неорганізованим поки що жіноцтвом, нести освіту в широкі ряди не тільки в старім краю, але й закордоном” (1937. – Ч. 178). Як і в попередній період, основним центром видання жіночої періодики була Галичина. Але в 30-х рр. з’являється український жіночий часопис на Буковині, яка тоді була у складі Румунії. У 1931-1932 рр. чернівецький журнал “Самостійна думка” видавав додаток “Самостійна думка Української Матері”, який мав свою нумерацію і виходив як самостійне періодичне видання. Редактором та ідейним натхненником часопису була Сидонія Гнідий-Никорович [6, с.179]. Окрім того, у статті М.М.Романюка “Періодичні видання Північної Буковини доби Національного відродження (1928-1937 рр.)” є ще згадка про видання в 1935 р. чернівецькою газетою “Хліборобська правда” сторінки “Жіночі справи”, яку також редагувала С.Гнідий-Никорович [6, с.144]. Це свідчить, що зацікавленість жіночими проблемами зростала, хоч відомостей про інші українські жіночі видання того періоду не було знайдено. Загалом, до особливостей українських жіночих видань другого періоду (1921-1939 рр.) р. можна віднести такі:
а) за ідеологією: націоналістичного спрямування (“Жінка”, “Жіноча доля”, “Самостійна думка Української Матері”); соціалістичної орієнтації (“Жіночий голос”); б) за орієнтацією на читацьку аудиторію: для інтелігентних жінок (“Нова хата”); для селянок (“Жіноча воля”); для працюючих жінок (“Жіночий голос”); для молоді (“Світ молоді”); для широких верств читачок (“Жінка”, “Українка”); в) за метою: для підвищення національної свідомости; для культивування українського народного мистецтва; для допомоги у хатніх та господарських справах
Паралельно з розвитком української жіночої преси на Західній Україні у 20-х роках в УРСР створюються ідеологізовані жіночі видання, позбавлені національних особливостей. З установленням совєцької влади в Україні було ліквідовано всі приватні видання та пресові органи громадських організацій. Вся жіноча преса мала одного видавця – ЦККП(б), а пізніше – Центральний відділ Робітниць та Селянок ЦККП(б) [3, с.692]. Це значно звузило тематичний діапазон жіночих видань, уявлення про пресу були спотворені ідеологічними вимогами, що надало їй односторонньої спрямованости. Окрім тематики, була зменшена і кількість видань, майже усі вони виявилися недовговічними. Для совєцьких жіночих часописів була характерною не лише одноманітність в ідеологічній спрямованості та змісті, а й уніфікація їх структури, оформлення, об’ємів і навіть періодичности видання. Хоча при тому були й деякі позитивні аспекти совєцької жіночої преси, а саме:
Першим жіночим виданням Наддніпрянської України совєцького періоду був заснований у Києві у листопаді 1920 р. року часопис “Жінка”. Це був єдиний жіночий часопис, унікальний за тривалістю свого існування, адже він видавався в Україні впродовж усієї совєцької епохи. Існує він і зараз. У 1945 р. відповідно до суспільно-політичних умов, журнал змінює назву на “Радянська жінка” і під такою назвою виходить до листопада 1991 р. У часи розбудови незалежної держави журнал повертається до первісної назви “Жінка”. Цей часопис вирізнявся серед подібних жіночих видань прагненням зберегти деякі традиції старої української преси, зокрема зверненням до проблем сімейного виховання, ведення домашнього господарства тощо. У Харкові від 1924 р. в почав виходити ще один жіночий часопис “Селянка України” - орган ЦККП(б)У, який у вересні 1931 р. , знову ж таки під впливом суспільно-політичних умов, змінив назву на “Колгоспниця України”. Тоді ж було редакцію перенесено до Києва. Журнал характеризувався чіткою ідеологічною спрямованістю. Статті в основному присвячувалися здобуткам жінок у їхній праці на користь соціалістичної Батьківщини. Нав’язливо пропагувався висновок: совєцька жінка - насамперед працівник, нерівности статей в СССР не існує, адже жінка може займатися будь-якою працею нарівні з чоловіком. Характерним є і той факт, що практично кожна стаття закінчувалась уславленням Й.Сталіна. У цьому відношенні показова стаття дописувачки О.Шевченко “За високі врожаї бавовника” (Колгоспниця України – 1941. – № 11. – С.4.), яка закінчується такими словами: “За своє щасливе і радісне життя я дякую вождю і учителю – дорогому товаришу Сталіну”. З початком війни журнал припиняє існування. У совєцький період в Україні ймовірно видавалися ще кілька жіночих часописів (“Комунарка України”, “Робітниця України”), відомості про які є досить суперечливими [1, с. 343; 3, с. 692]. Отже, для проведення ефективної агітації серед українського жіноцтва комуністичних ідей створювалися жіночі часописи, які видавалися українською мовою і були позбавлені національних ознак. Але навіть ці часописи були, зазвичай, недовготривалими, окрім “Радянської жінки”. З часом майже всі совєцькі жіночі часописи централізувалися в універсальні видання для жінок усіх республік СССР, як-от “Работница” чи “Крестьянка”. Сучасну жіночу пресу (становлення якої починається від 1990 р. ) можна охарактеризувати як офіційні та незалежні видання, що виділяються з загальної маси періодичних видань об’єктом свого впливу – жіночою читацькою аудиторією. Звичайно, призначені жінкам публікації не обмежуються лише спеціальними жіночими часописами. У багатьох суспільно-політичних, галузевих та інших виданнях є сторінки, рубрики чи “куточки” для жінок як, наприклад, “Вітальня Ганни” у “Високому Замку”. Є певні труднощі у визначені суто жіночих видань. Поза всяким сумнівом, жіночими є часописи, які характеризують себе як “всеукраїнський журнал для ділових жінок” (“Бізнес-леді”) чи “газета для жінок та про жінок” (“Криворожанка”). Але є багато видань, об’єктом впливу яких є жінка нарівні з чоловіком і які характеризують себе як “масовий журнал для читання у родинному колі” (“Сім’я”), “журнал для батьків” (“Мама и я”). Ці часописи у нашому досліджені також зараховані до жіночих видань, оскільки вважається, що жінка – неодмінний їх читач. Розрахунок, проведений за даними Державного комітету інформаційної політики України станом на 1 жовтня 1999 року [2] показує, що серед усього розмаїття сучасної преси в Україні є 99 жіночих видань. Це становить лише 0,7% загальної кількости періодичних видань (з наведеної кількости жіночих часописів 69 – це газети і 30 – журнали) Актуальним питанням залишається мова видання сучасної преси в Україні, у тому числі й жіночої. Невтішним є те, що й досі переважна кількість жіночих видань, особливо журналів, видається російською мовою (60%). Також є низка жіночих газет (“Роксолана”, “Інгульчанка”, “Криворожанка”, “Єва”, “Він і Вона”, “Пан+Пані”, “Чарівниця”, “Для двоих”, “Трояна”, “Петрівна/Петровна”), які подають матеріали двома мовами: українською та російською. Дві газети (“Одеський світ” та “Справи сімейні”) друкуються трьома мовами: українською, російською та англійською [2] . Порівняльний аналіз мови жіночих видань подано у діаграмі. Діаграма Співвідношення жіночих видань за мовою.
Нерівномірно розподіляється жіноча преса за реґіонами України [2] . Рекордна кількість жіночих часописів виходить у центральному реґіоні (всього 43), завдяки Києву, де розміщені редакції 40 жіночих видань. На другому місці за кількістю жіночих часописів східний реґіон (всього 24), для нього теж є характерним нерівномірний розподіл часописів за областями. На півдні України зареєстровано 14 жіночих видань, а на Західній Україні – 11. Найменша кількість жіночих видань зареєстрована у північних областях (всього 3). Прикрим є те, що ряд областей України не має окремих жіночих часописів взагалі. При дослідженні жіночої преси в Україні доцільно також з’ясувати коло її засновників [2] . Видавцями жіночих часописів найчастіше є приватні особи, колективи редакцій, ТзОВ, приватні малі підприємства. Особливо розгалуженою видавничою діяльністю вирізняється Дочірнє підприємство СП “Бурда – Україна”, що започаткувало вісім жіночих журналів розважального та практичного характеру. Серед видавців – лише незначна частина жіночих організацій, зокрема: Союз українок (“Українка”), Запорізька жіноча екологічна організація “Дочери Земли” (“Феминистка”), Львівське жіноче християнське Марійське товариство “Милосердя” (“Діти Марії”), Спілка жінок Охтирщини “Лада” (“Роксолана”), Спілка жінок Покровщини (“Берегиня”), Київська міська організація солдатських матерів (“Солдатські матері”, безкоштовна газета). Деякі жіночі організації видають свої пресові органи за підтримки державних або комерційних структур: газету “Я, ти, ми” видає Спілка жінок України разом з Державним інформаційним агентством України, журнал “Марианна” видає Харківський центр солідарности жінок творчої орієнтації “Фемін-інформ” за підтримки ТзОВ “Калейдоскоп”, а Одеське товариство самотніх матерів разом з приватним підприємцем видає газету “Одеський світ”. Сучасна жіноча преса України охоплює видання різноманітних напрямів: елітні (“Єва”, “Женский журнал”), масові популярні (“Лиза”, “Отдохни”), художні творчі (“Марианна”), ділові (“Бізнес-леді). Варто окремо виділити типи видань за їх цілями, що знаходять свій вираз у тематичному змісті:
Проте, більшість жіночих видань за типом є змішаними. Економічне становище нашої молодої держави відображається і на сучасній пресі, зокрема жіночій, скороченням тиражів, погіршенням у деяких випадках поліграфічного виконання, відведенням усе більшого місця рекламі. Хоч є й вишукані жіночі видання, які не завжди доступні за вартістю усім жінкам. Відчувається брак часописів, які б спонукали до роздумів, допомагали формувати зрілу громадянську позицію, активно захищали права та інтереси жінок, допомагали долати стереотипи патріархальної свідомости щодо суспільної ролі жінки та її виховання, сприяли б ширшій залучености жінок до усіх форм громадської та політичної активности. Важливим, однак, є те, що в сучасній Україні з’явилося багато видань, які призначені жінці і допомагають їй орієнтуватися у різноманітних аспектах життя від медицини до політики. Будь-яка преса, офіційна чи незалежна, не може хоча б періодично не звертатись до жіночої тематики, адже жінки становлять більшу частину української нації. Без їх рівного і повноцінного самовиразу, висвітлення проблем, які їх турбують, і обговорення способів, з допомогою яких ці проблеми можна розв’язати, неможливий повноцінний розвиток соціуму, нації, держави. Література:
|
 ч
|
 |
|
