Олена Квасній

Втіха

Штефко думов, як колись скаже синові, шо люди вмирают. Вмрут і їх не буде. А де вони будут? Та не буде їх ніде. Ніде вони не будут. І як воно? А ніяк. Нема тебе, і всьо. І шо ти чуєш? Як ти чуєш то, шо тебе нема. А як ти можеш чути шось, як тебе нема? Чим ти будеш чути, як нічого не маєш? Ні тебе нема, ні вух нема, ні носа, ні пальців. Ні капчиків, ні ноцника, ні пипки, ні мами, ні тата. Ніц.

Ше сі малий напудит.

Штефко хтів, аби йєго син був ліпший від него. Всі так хочут. В кого криві ноги, хоче, аби йего діти мали рівні. Хто сі нездало вженив, боєсі за синове парубкуваннє. Або не дов якому враєрови по писку – не стало духу, чи не був моцним. Штефко хтів, аби йего синові стало, як буде треба, і моці, і слів.

Штефко не був слабак ані троха. Стойов на дужих ногах, мов биті плечі, ставну фіґуру – всьо мов. Але шо з того, як сам був такий, шо ну йего. І шось мямлит, мямлтит, шось мне, мне, і ніби говорит мудро, не дурне, а все одно не так. Все несміло, все тихо, ше ніби сі заїкає, але то не вроджене – він такий несмíливий. Аж доки людий, шо йего слухают, ніби шляк трафлєв. Одні сі нудили тий більше не хтіли з ним бесідувати. Хтось собі гадов, шо з такого плохого чоловіка можна мати зиск. Багато казало, шо Штефко хоч і добрий, але ну йего.

Здавалосі Штефку, шо видко з него мало. Ніби він, такий дужий і ладний, лиш зачинав з кимось бесіду, малів і ниців на очих. От вони говорут з ним і видко, шо вони є. Во вони є, такі і такі: такво вони живут, такво ходєт на роботу, такво сі вбирают, так сі ведут на людих, а так вдома, так сі жинили, а так понароджували дітий, і вмрут так, як сі належит. В неділю будут такі, а в понеділок єнші. Той мовит твердо і дивисі в очи, і видко, шо то моцний чоловік. Ше один жиртує, жиртує, а всі сі сміют і сміют. І кличут його до гальорки, бо з ним смішно. Штефко так не годен. Він не знає, який він. Він не тихий, бо сі сварит, але коли треба сі сварити, він тихий.

Йой, Господи, та шо я на сім світі, як в сусіда в хаті! Шо мені всьо не так? Шо ти мені не дов того, жиби я знов, як воно є? Як воно так. А як не так. Тий тиснеш на мене тим світом, тиснеш, як каменем на квашену капусту. Йой, Господи.

Штефко дуже не хтів умирати. Не був ні слабий, ні бідний, ні нефайний. Та шо казати, був сильний, здоровий, ладний, тий їсти мов шо і вбратисі. А тілько всі чули, як Штефкові жиль вмирати. І нашо воно то життє? Чи не єдно, як воно мине, як так чи так вмреш, тий ті закопают. І во Люська яка – а вмре, і Міська знає кілько люду, а вмре, тий забудут. І мене забудут. То чим я гєрший від Міська?

Як Штефковий тато жиртома сказали йему, шо всі колись вмрут, малий Штефцьо дуже плаков. Казов, шо не буде їсти пампухи, не піде сі совгати з горба, не буде вбирати ялинку, навіть не вилізе з-під перини. Мама сі зжурили, не знали, шо мают робити. Тоди прийшов кум Влодко, перебраний за Святого Миколая, і Штефцьо ледве приволіксі, аби подивитисі, чи такий буде Миколай на тім світі. Тато тоди сказали, най Штефцьо не плаче, бо він також колись вмре, бо всі вмирают, як прийде чис. Ше тато сказали, шо як буде Штефцьо такий плакса, то ніц із него не буде. Штефко ше довго плаков. І зараз йему тисне на груди та дитяча новина, хоч уже кілько літ минуло. Штефко би собі жив любо і був би кимсь, якби не знов, шо вмре. А так нашо? І так вмре. Так Штефко сі нудив.

Коли вони зимували з сином удвох, Штефко думов, шо йему би пасувало бути Штефкою. Любит пекти пляцки і крутити м’єсо, не бридисі прати каку, носисі з сином і цілює його, як мама. Може і плаков би собі за свойов смертив, кілько cхтів, бо жінці то можна. Може би і смерть йего пошкодувала тий дала сі забути. Аво про маму вони забули і не гризлисі. Лишила їх. Бо ніби Штефко не був таким, як треба, ґаздов. Ніґди не нап’єсі тий не заспіває, не тупне ногов посеред хати, не гукне “Де вечері?”, як людські ґазди. Або би притиснув так до грудий, шо аж би дух заперло. Таде. Не можна так з жінков. Жінка силу хоче чути.

Син ше малий, того тішисі цілий день. Тєгає тата за чуприну, скакає по підлозі, пустує і регоче, поки не засне. Штефко любит дивитисі, як малий їсть. Тоди йему і самому слина тече з писка, аж сам подивисі в миску і попробує, може кинув зупи з єншого краю банєка, там, де смачніше. Син ше малий. Як трохи виросте, Штефко скаже йему, шо люди вмирают. А зараз най сі тішит.

Як зима відійшла, Штефко взєв малого за руку і повів на дьвєр. Малий поліз ламати щепи, і древня баба Мілька зачила верищити. “Тату, коли вже та баба помре?” Штефко ду-уже сі втішив. Холєра ясна, та він такой буде дужчим від мене! Тий ляпнув малого по дупі, аби був чемним.