Пол Вулф-Лайт

Повернути батька додому

[Men&Fatherhood, число 24, весна-літо 1999]

Вбити себе – це вже не опція для мене. Рівно ж, як і потурання власній нерозважливості чи безтурботності, самознищенню чи байдужості. Моє життя більше не є просто моїм, аби я міг робити з ним, що мені заманеться. Я безнадійно зв’язаний з іншою істотою, яка не просто залежить від мене, але й емоційно прив’язана до мене, і для якої – подобається це мені чи ні, заслуговую я на це чи ні – моє життя є важливим. Я не є окремим чи відділеним, я пов’язаний з і відповідальний за більше, ніж я сам. Я – батько.

Ці думки, хоч як драматично вони звучать, не виринули в мене спонтанно, коли я вперше став батьком, і не були вони наслідком якоїсь травмуючої події чи кризи в моєму житті. Вони просто прийшли до мене одного дня, коли я тихесенько роздумував про свої відносини з найстаршою донькою, Цірцеєю, якій на той час вже би мало виповнитися чотири роки. Вони не означали якоїсь раптової зміни у моєму трибі життя чи ставленні до життя. Вони радше відобразили і викристалізували деякі з тих змін, що вже до того часу сталися в мені.

Їхня важливість полягала у тому, що до народження Цірцеї моє ставлення до себе і до тих, хто був поряд зі мною, було байдужим, а подекуди і руйнівним. За тих чотири роки я змінився, але це сталося поступово, через повільну зміну мого ставлення і заглиблення почуття. І не було жодного сумніву, що ці зміни з’явилися і сформувалися завдяки моєму батьківському досвідові.

Таким може бути вплив батьківства. Я гадаю, можна було би сказати, що батьківство водночас і зробило мені виклик, і змінило мене як ніщо інше у моєму дорослому житті. Більше, ніж терапія, більше, ніж мої батьки, більше, ніж мої друзі (і вороги), більше, ніж політика, освіта і до-батьківська робота. Бо хоча усе вищезгадане і відобразилося на мені у різні способи, батьківство вплинуло на мої відповіді і моє ставлення до кожної з цих речей, воно проникло у всі міжлюдські стосунки, які були в мене відтоді.

ЧИМ БІЛЬШЕ МИ ВИКОНУЄМО ОБОВ’ЯЗКИ БАТЬКА, ТИМ БІЛЬШЕ ЗМІНЮЮТЬСЯ НАШІ УЯВЛЕННЯ ПРО ЧОЛОВІКІВ І МАСКУЛІННІСТЬ

Я гадаю, це стосується більшости батьків, однаково матерів і батьків. Практичні вимоги до батьківства, що стосуються піклування про дитину і заробітку на прожиття, емоційного впливу дітей на нас, і нашого – на них, їхнє і наше ставлення до другого з батьків (дуже часто до прийомних батьків), – усе це має здатність з часом кинути виклик нашим цінностям у глибокопроникний і часто дуже незручний для нас спосіб. Бути батьком може здаватися простеньким на практиці, обертаючись в основному навколо повільного і немилосердного процесу щоденного життя, однак батьківство завжди докорінно змінює людину.

Звісно ж, переважно матері були, є і, на думку загалу, залишатимуться й надалі відповідальними за більшу частину безпосереднього щоденного догляду за дітьми. Проте існує одна сфера, в якій батьківство має всі шанси вплинути на татусів значно більше, і сила впливу залежить від рівня їх заанґажованости у життя своїх дітей. Це сфера статевої тотожности: наших уявлень про маскулінність і про те, хто ми є як чоловіки. Я переконаний, що чим більше ми як чоловіки анґажуємо себе у батьківство, приймаючи відповідальність за своїх дітей і активно залучаючись до їхнього життя, тим імовірніше, що нашим уявленням про чоловіків і маскулінність буде кинуто виклик, і ці уявлення повністю зміняться. В цьому я переконався. Відповідальність за добробут моїх дітей – фізичний і емоційний – разом з їхньою матір’ю випробувала і поставила під сумнів мою тотожність як чоловіка і мої уявлення про маскулінність у такий спосіб, як це ще нічому і нікому раніше не вдавалося. Більше того, ця відповідальність поставила мене перед лицем того, що я раніше відкидав про маскулінність, і настільки ж кинула виклик всьому тому, що я раніше сприймав і брав як належне. Це відбулося, коли я вперше став батьком у 1976 році.

Саме тоді незалежності, яку я культивував, і самолюбству, що до неї пасувало, було кинуто виклик, бо в мене з’явився хтось по-справжньому залежний від мене. Більше того, мені доводилося брати до уваги не лише потреби Цірцеї, але також і її матері, Анни. Робити те, що мені хотілося і коли мені хотілося, зважаючи, що інші теж так можуть, більше я не міг. У Цірцеї не було тих ресурсів, що у мене, вона була залежною від нас з Анною. Тут не було раціональної рівности. Зі своїм бажанням заанґажуватися у батьківство, Анна також була настільки обмежена, що таке ублажання не було опцією для неї, і за моє ублажання себе тепер мусила б розплачуватися вона.

В ході того, як я визнав всі імплікації, що за тим стояли, пожертва і співпраця набули більшої ваги, ніж незалежність, самовинагорода і особисті амбіції. Це була важка праця для мене напочатку, але я впевнений, що Анні і Цірцеї було набагато важче, оскільки вони несли на собі додатковий тягар – давати собі раду з моїми недоліками протягом того часу, який мені був потрібен, аби повністю прийняти і подружитися з батьківством. Саме в цьому процесі усвідомлення я і почав змінювати свої безтурботні і руйнівні схильності щодо себе самого і ближніх. Цірцеї потрібна була турбота і стабільність, а не хаос і безвідповідальність. За часів мого власного дитинства я досвідчив авторитет як пригноблюючий, автократичний і цілковито байдужий до індивіда. У відповідь на це я розвинув у собі свавільницьке і анархічне ставлення до будь-якого авторитету. Тепер це впиралося у потребу Цірцеї в чутливому керівникові і встановленні доречних кордонів.

Мій виклик, однак, пішов набагато далі за межі просто сприйняття ролі батьківського авторитету. Бо в самому процесі цього сприймання я відкрив для себе автократичний і авторитарний бік себе самого, і він нагадав не про що інше, як про моїх власних батьків! Я не розмірковував над своїм ставленням до авторитету і не змінив його взагалі. Я просто свого часу приборкав його всередині і збунтувався проти нього назовні. Мої радикальні перспективи раптом почали виглядати доволі реакційно! У віднайденні балансу між цими двома крайніми позиціями вседозволеної свободи і автократичного контролю я збагнув, що хоча в деяких аспектах той анархістський і нешанобливий чоловік, яким я став напочатку, і був поляризованою протилежністю ненависного мені автократичного мачистського патріархату, багато у чому я дуже від нього не відрізнявся. Насправді ці два аспекти здебільшого пристосувалися до традиційних маскулінних стереотипів. Я все ще був самозакоханим і аґресивним, а моя відсторонена незалежність поставила мене в опір прадивій інтимності і вразливості.

Те, що від мене вимагалося як від батька, видавалося значно більшим кроком у невідоме, не просто поєднанням, але і трансформацією цих двох дійових осіб. Стати і твердим і гнучким, турботливим і настирливим, сприйнятливим і відповідальним, інтимним і люблячим, авторитетом, який був вразливим і здатним визнавати свої вади. Це таки насправді видавалося чимось, що виходило за межі тих традиційних уявлень про маскулінність, з якими я виріс.

Найбільший виклик кинули мені вразливість Цірцеї, її залежність і потреба у комфорті і турботі. Не лише її дитяча безпорадність, але її проста довіра і відданість зворушували мене і зм’якшували моє серце, силою змушуючи мене перевірити і змінити ту аґресивну і часто ворожу поведінку, що її я розвинув у дитинстві. Її потреба у любові й опіці як на фізичному, так і на емоційному рівнях, теж змусила мене зрозуміти, наскільки обмеженою була моя спроможність давати це у порівнянні з Анною, її матір’ю. Саме через Цірцею і при допомозі Анни я навчився по-справжньому бути поруч і ставитися до когось від щирого серця, любити співчутливо і безумовно. Так батьківство змусило мене переоцінити не лише себе самого і мій погляд на чоловіків, жінок і дітей, але і життя як таке, зрозуміти, що було дійсно важливим і вартим того, щоб заради нього жити. Не раптово і відразу, а поступово і протягом тривалого часу. Усвідомлюючи це, я почав розуміти, наскільки мало, на рівні практики, робить наше суспільство для того, щоб дати можливість чоловікам повноцінно виконувати роль батьків. Так само, наскільки мало на практиці воно цінує матерів і дітей.

Але це знецінення батьківства взагалі і матерів та дітей зокрема успішно підтримуємо ми – чоловіки. Поки ми продовжуємо піднімати цінність оплачуваної зайнятости і соціяльного статусу поза домом вище над батьківством і родинним зв’язком, підтримуючи гонитву за економічним зростанням і масовим споживанням, над спільнотою і гуманістичними вартостями, ставлячи свою власну вигоду і амбіції вище за піклування про наших дітей і їхнім розвитком і за наші родинні стосунки, ми перебуваємо у змові з цим знеціненням і лише посилюємо його.

Кинути виклик цьому – означає переглянути не лише наші уявлення про себе, як чоловіків, але і своє дитинство, ті цінності і вірування, які ми успадкували й розвинули, а також власних батьків. Тому що у випадку з нами, чоловіками, багато з того, чому нас навчили і чого ми досвідчили і в дитинстві, і в дорослому віці, як виявляється, неодмінно підтримує і підсилює це знецінення. Коли я став батьком, я раптом збагнув, що ніщо в моєму житті до того моменту жодним чином не підготувало мене до батьківства. Насправді, те, що я вже знав про батьківство, здавалося радше заважало мені, аніж допомагало.

НЕ ВИГЛЯДАЛО НА ТЕ, ЩО БУТИ БАТЬКОМ – ОЗНАЧАЄ МАТИ СПРАВУ З ДІТЬМИ

Приклад мого власного батька значною мірою доклався до цього знецінення. Від понеділка до п’ятниці він ходив на роботу, покидаючи домівку рано-вранці і повертаючись увечері, коли ми всі вже були поїли, і незадовго перед тим, як ми, діти, йшли спати. По суботах він ходив з друзями дивитися, як Сперс грають у футбола – це взимку, а влітку він грав у теніс. Єдина нагода для нас регулярно проводити час з батьком без присутности матері була недільними ранками, коли ми, діти, мусили йти з ним до церкви, що виглядало доволі урочисто і, чесно кажучи, нудно. Хоч би там що означала для нього церква, він ніколи не ділився з нами. Виглядало, що відвідування було для нього радше актом обов’язку, аніж глибоким і значущим духовним досвідом.

Отож, хоч би там що ще означало бути батьком, не виглядало на те, щоб це передбачало мати справу з дітьми! Тим не менше, мій батько не особливо відрізнявся у цьому від інших. Усі діти, з якими мені довелося рости, як виявлялося, теж мали татусів, які визначалися більше своєю відсутністю, аніж присутністю. У всьому, що стосувалося дітей, батьки були лише периферійними фігурами, які виконували роль принагідного помічника матерів.

Ця нестача задіяности мого батька на практичному рівні підсилювалася його емоційною відстороненістю. Не виглядало, щоб наша присутність мала якийсь вплив на нього, хіба що тоді, коли ми чинили справжній розгардіяш або встрявали у халепу. Ми могли потурбувати його або відірвати від чогось, але не виглядало, щоб ми мали якийсь конкретний вплив на нього. Його життя, здавалося, текло тим самим руслом, що і раніше, до нашого народження, і поки ми не підривали цього, з нами було все гаразд. У мене немає жодного сумніву, що ми таки мали вплив на нього емоційно і, безперечно, ми впливали на нього практично на фінансовому рівні. Але емоційний вплив ніколи не був очевидним для мене як дитини, він залишався прихованим за поверхнею, так само, як це, схоже, було і з батьками моїх друзів.

У школі проблема ролі батьків теж виявилася поза будь-якою фактичною причетністю до дітей і їх виховання. Ані вивчення розвитку дитини, ані батьківські навички не були включені до програми навчання у жодній з моїх шкіл. І це при тому, що вважалося, що за винятком тих кількох хлопців, які стануть священиками, всі решта мали би одружитися і мати дітей. Розраховувалося на те, що всі ми станемо батьками, але від нас не вимагалося вивчення цього предмету, на відміну від історії, географії, математики тощо.

Чому було саме так, ставало зрозумілим при тих рідкісних оказіях, коли тема батьківства як ролі піднімалася під час уроку. Бо обов’язки, які воно передбачало, ніколи не заходили далі фінансової підтримки дружин і дітей завдяки перебуванню батька на оплачуваній роботі. Сама школа лишень підсилила цю думку, і не тільки через свою обмежену навчальну програму, що орієнтувалася майже виключно на публічний світ і на навички, необхідні для того, щоб функціонувати як оплачуваний працівник. Вона ще й до того дала ясно зрозуміти, що саме фінанси мають статус і значення. Прибуткова робота була метою життя чоловіка, а заробляння грошей було найважливішим прагненням, яке треба було задовольняти. Батьківство не вносило сюди жодних змін, воно лише робило додатковий наголос на необхідності бути зайнятими і заробляти гроші.

БУТИ АКТИВНИМ БАТЬКОМ ПЕРЕСТАЛО БУТИ НЕЗВИЧНИМ ДЛЯ ЧОЛОВІКА

Поряд із цією обмеженою роллю постачальників ми мали насправді лише розмите уявлення про те, що як батьки ми повинні бути також і захисниками. Тоді все ще цінувався чоловік, який зробив військову кар’єру і був готовий захищати свою країну в разі необхідности (хоча навіть тут йому теж за це платили). Але готовність стати захисниками у цьому контексті не торкалася в жодний спосіб ані дітей, ані ролі батьків. Те, що захищалося, стосувалося більше національного суверенітету і матеріяльного добробуту, ніж сімейного життя. Практично, батьки навряд чи були захисниками своїх дітей в серйозному сенсі. Як же вони мали б оберігати власних дітей, якщо в дійсності дуже рідко бачилися з ними? Цілком очевидно, що матерям доводилося брати на себе більшу частину захисту дітей, просто виконуючи більшість роботи по догляду за ними.

Найбільше вражає у цьому всьому те, наскільки порожньою, не наповненою змістом була роль батька щодо безпосередньої причетности до дітей. Це, однак, зовсім не означало, що батьки ніяк не впливали на дітей. Частіше так, ніж ні, їх вважали найвищим авторитетом вдома і за їхньої присутности домашнє життя здебільшого оберталося навколо їхніх потреб. Периферійний не завжди мало значення неважливого, але важливість полягала у батькові для дітей, створеного ними у відповідь на те, як вони його переживали. Ця важливість корінилася у загальному враженні, що все, що він робив за межами дому, було набагато важливішим для нього. Його поведінка і громадське обличчя справляли враження, що діти для нього не мали такого великого значення у порівнянні з його роботою і особистими інтересами.

Це не означає, що такі батьки нічого не відчували до дітей, чи що вони вважали дітей неважливими для себе. Але почуття і значущість, які вони мали, залишалися приватними і прихованими. Те, як батьки проживали своє життя насправді, в основному демонструвало, що їхні діти були більш, ніж периферійними для них. Через брак задіяности у життя своїх дітей таким батькам було важко насправді пізнати їх, а це позбавляло стосунки з дітьми інтимности і емоційної глибини.

Цей зовнішній імідж периферійних і не-причетних батьків дуже сильно підкріплювала суспільна орґанізація і культурні очікування від чоловіків у той час. Мій батько мало чим відрізнявся від батьків моїх друзів. І він, і вони поводилися так, як на їхню думку слід було поводитися чоловікові, допускаючи лише невеличке публічне відхилення від такої поведінки. Їхнє ставлення до батьківства відображало традиційні уявлення про і очікування від маскулінности. Бути відстороненим і незалежним, беземоційним і невразливим, не-інтимним і раціональним, позбавленим усього жіночного, контролюючим і, коли треба, авторитарним і караючим. Для мого батька і більшости його покоління прийняття цих цінностей підсилювало і утримувало цю обмежуючу (в людському розумінні, включно з інтимністю і батьківством), але при тому ж привілейовану (в розумінні матеріяльної вигоди, соціяльного статусу і сімейного авторитету) маскулінність.

Однак, як виявляється, це обмежене бачення батьківства змінюється. Десь приблизно протягом останніх двадцяти років спостерігається поступове зміщення акцентів у сприйнятті і практикуванні батьківства. При тому, що більшість обов’язків по догляду за дітьми усе ще несуть на собі матері, відбулася чітка зміна в очікуванні і актуальному вправлянні батьків у задіяності зі своїми дітьми. Взяти відповідальність за значну частину догляду за дітьми, опікуватись ними і любити їх на матеріальному та емоційному рівнях, співпрацювати як батьки-партнери з матерями, – в усьому цьому щораз більше вбачається частина батькової відповідальности.

ДЛЯ БАГАТЬОХ СТАРА МОДЕЛЬ БАТЬКІВСТВА ВТРАТИЛА КУЛЬТУРНУ ЛЕГІТИМНІСТЬ

Бути активним батьком радше, ніж віддаленим батьком, для чоловіка вже не вважається чимось незвичним. Відкрите визнання, що діти мають емоційний вплив на нас як батьків, що ми почуваємося прив’язаними до них і що вони важливі для нас, тепер не просто акцептується, але навіть і заохочується. Батьківство стало більш помітним і значущим, хоча все ще залишається виключно культурним явищем, таким, що ще не знайшло свого відображення у політичній сфері.

Ці зміни розвивалися попри громадську політику, принаймні у Британії, де за останні двадцять років на порядку денному політичного життя домінували ідеї економічного зростання і масового споживання. У публічних реаліях зайнятости, освіти і здоров’я політика в основному продовжує підривати і знецінювати батьківство, тим самим відбиваючи в татусів бажання бути активними батьками.

Великий обсяг робочих годин і негнучкі підходи до питання декретної відпустки, подальше підтримування нижчої оплати жіночої праці у порівнянні з чоловічою, наголос на публічній кар’єрі і оплачуваній праці поряд із дифамацією матерів-одиначок, “скляна стеля”, що виключає жінок з керівних та інших впливових і владних посад, виключення проблеми батьківства з системи освіти. Це лише деякі з прикладів громадської політики, якій не вдалося відповісти на культурні зміни навколо батьківства і виховання дітей.

Але, вочевидь, це не дивує, і не лише тому, що мейкери громадської політики радше в останню, аніж в першу чергу, помічають культурні зміни. Бо хоча й змінилося те, чого очікують від батьків, мало що вказує на те, щоб більшість чоловіків тепер намагалися задовольнити ці очікування. Або ж, щоб вони активно виступали за умови, які б їм допомогли це зробити.

До сьогодні не було великих кампаній чи громадських маршів, зорганізованих чоловіками на вимогу скорочення робочого дня, утворення ясел при компанії чи надання гнучкої декретної відпустки, не кажучи вже про вимогу однакової оплати для жінок і чоловіків як частину національної програми! Натомість чоловіки вибрали собі проведення кампаній у царинах виплати допомоги на утримання дітей і рішень суду щодо надання опікунських прав. Немає значення, чому саме можуть бути віддані симпатії у цих питаннях, але зрозуміло, що основні вигоди від таких кампаній мають радше самі чоловіки, аніж їхні діти. Наголос залишається більше на правах батька, потреби ж дітей набувають другорядного, а подекуди і випадкового значення. Це відображає радше стару модель патріархального батьківства, аніж спільне і активно задіяне батьківство.

Тим не менше, ця стара модель батьківства не лише втратила для багатьох свою культурну легітимність, але й щораз більше сприймається як патологічна і неадекватна. Очікування від батьків більшої задіяности у виховання дітей, здається, є процесом незворотнім, з далекосяжними наслідками як для чоловіків, так і для жінок. Бо чим більше ми визнаємо важливість нашої задіяности у всі аспекти життя наших дітей, тим більше ми як чоловіки будемо змушені ставити інтимність і родинні стосунки на перше місце, як з дітьми, так і зі своїми партнерками. Поділ відповідальности за турботу про дітей – це не лише заява про нашу посвяту дітям. Це також і визнання цінности нашої партнерки, не лише як однієї з батьків, але і як людини, чиї потреби є не менш важливими, ніж наші власні.

Фундамент для стосунків-співпраці між батьками закладений у рівних стосунках між партнерами, базованих на довірі, любові і взаємоповазі. Наші партнерки потребують від нас підтримки і підбадьорення, і вдома і на роботі, і до і після народження дітей. Правда й у тому, що ми потребуємо того самого від них. Бо в ідеалі наші діти потребують щонайменше двох батьків, які не лише люблять їх, але і любляться між собою.

Попри те, поки ми продовжуємо знеохочувати хлопчиків визнавати свою вразливість і цінувати інтимність, більшість чоловіків продовжуватимуть боротися з цими вимогами, навіть маючи найкращі наміри. У своїй культурі ми підсилюємо таку емоційну безграмотність, скеровуючи хлопців у період дорослішання до фізичних і матеріяльних досягнень у громадській сфері. Тому цей соціяльний статус чи схвалення (ровесниками, чи дорослими) і матеріяльне багатство (законно набуте, чи здобуте кримінально) беруть гору над родинними стосунками. Юнаки у нашій культурі втішаються і ризикують своїми тілами, але завдання юности полягає в тому, щоб випробовувати серце, ризикувати інтимністю і розвивати співчуття, розвивати свою тотожність через бурхливість позасімейних стосунків. Основа тотожности і її значення знаходяться в наших серцях, вона не здобувається через пошук схвалення, багатство і статус.

КРАЩЕ МУДРІСТЬ І ВРАЗЛИВІСТЬ БАТЬКІВСТВА, АНІЖ БУНТ І НЕВЛАШТОВАНІСТЬ ЮНОСТИ

Якщо б ми поставили перед собою мету зробити так, аби родинні стосунки і батьківство випереджали за важливістю особисту кар’єру і громадські досягнення і для жінок і для чоловіків, то перед нами постала б необхідність радикально змінити нашу систему освіти і організацію зайнятости. Тоді б робота на півставки, яка дозволяє обом батькам доглядати за дітьми, мала б першість, і вона почала б більше орієнтуватися на молодих, аніж на старших. Більше того, така робота мусила б бути достатньо гнучкою, щоб задовольнити всілякі потреби батьківства, включно з народженням і раннім дитинством, шкільними вакаціями, періодами недужання і шкільними годинами. Разом з тим, ця наша система освіти мусила б відображати у навчальній програмі відповідне зміщення акцентів, особливо для хлопчиків. Це напевне внесло б радикальну зміну у їхній досвід юнацтва. Саме внутрішня реалізація і самовизначення, вироблені через міжлюдські стосунки і емфатичний зв’язок, створюють підґрунтя для тотожности. Бо тотожність – це не саме лише визначення і поліпшення своїх вірувань і цінностей. Щоб вони мали реальний зміст і наповнення, людина мусить краще усвідомити свої конкретні потреби і бажання – так само, як і потреби і бажання інших, – і розвинути в собі здатність досягати задоволення через поєднання творчого піклування про себе і спілкування з іншими. І також витримувати розчарування і фрустрацію без виношування вини і покарання ні щодо себе, ні щодо інших. Це дуже контрастує з теперішнім процесом юнацького дозрівання чоловіків, зорієнтованого на фізичне і матеріальне самозадоволення в межах публічної тотожности, базованої на схваленні або однолітками або дорослими. Як результат – нестача справжньої самототожности однозначно робить людину невпевненою, з нестачею у серці, низькою здатністю до співчуття і потребою підтримувати імідж компетентности і сили. Мимоволі дивуєшся, що світ оплачуваної праці, де на найповажніших і найвпливовіших рівнях домінують чоловіки, настільки зорієнтований на статус, особисту вигоду, експлуатацію і винищення довкілля. І так мало турбується про дітей і родинні стосунки.

Ось ця теперішня модель чоловічої юности не має сенсу ані з суспільної, ані з психологічної перспективи. Спроможність дати собі раду з відповідальністю за сім’ю, співпраця разом як батьків і пізнання того, як взаємно задовольнити потреби наших дітей і водночас бути відповідним для них авторитетом, були б набагато кращою підготовкою до цілеспрямованого успіху в світі у широкому розумінні. Збагнувши цінність відповідальности і авторитету, самопожертви і співпраці, і знаючи взаємостосунки і взаємозалежність сімейного життя, ми швидше здатні побачити світ навколо себе з такої ж перспективи. Потім, коли наші діти вже не потребуватимуть стільки зосередження і уваги на собі, досягнення в громадській сфері можуть стати на перше місце. Мені здається, що, виходячи з досвіду співпраці і відповідальности батьківства, ми бачитимемо своє завдання як одне з громадських служінь, що іде радше на благо всім, аніж на здобуття власної вигоди через експлуатацію інших. Кар’єра і амбіції наповнюються тоді мудрістю і вразливістю батьківства, а не бунтом і невлаштованістю зацикленої на собі юности. Бо заакцептувавши інтимність у стосунках з партнерками і дітьми, ми опиняємося в кращій ситуації для прийняття більшої інтимности нашого стосунку з усім людством і самою планетою.

Переклала Галина Пастушук