Ярослав Клейноцькі

Комплекс батька

Чи поєднує щось виграш Януша Дзєнцьола у першому польському випуску reality-show, званого “Big Brother” [1], образ Бога в піснях гурту “Arka Noego” [2] та успіхи Вільяма Вортона на польському книжковому ринку? На перший погляд може здатися, що ці явища із зовсім різних “парафій”, однак певний зв’язок можна знайти. І це може бути повчальним, що я й маю намір далі показати. Почнімо од літератури.

Туга за Батьком

У численних рецензіях, що відзначають дивовижну популярність книжок Вільяма Вортона у Польщі, критики доволі послідовно оминають те, що сказав про власний феномен сам письменник. В одному з перших інтерв’ю, даних журналістам у нашій країні, він натякнув, а потім багато разів ще повторив цю тезу, що поляки (слід розуміти: читачі його романів) шукають авторитетів – і власне в його художніх історіях їх знаходять. Вортон визначає цю тугу за авторитетом як вияв туги за мітичним Батьком, чий голос читачі немовби чують у тоні і характері його оповідей. У поляків і польок (врешті-решт, Вортона, як і Стасюка, читають, здається, в основному “надцятилітки”), на думку автора “Запізнілих коханців”, туга за Батьком виникає з хаосу цінностей, в якому довелося жити молоді в нинішні часи в нашій країні. Оминімо тут психоаналітичний слід, який аж занадто виразно видно в тому, що сказав Вортон, як, зрештою, і в тому, що говорить багато американських письменників (чи письменниці теж – не знаю), які наважилися зробити хоч яку-небудь екзегезу власної творчости. Оминімо також розгляд інших концепцій, що пояснюють популярність письменства автора “Пташка” (наприклад, таких, що Вортон просто справно пише сучасні побутові романи, які є літературним віддзеркаленням “сімейного кіно” – а такого типу текстів у нас задосить). На хвилину припустімо, що його власна гіпотеза – слушна, і запитаймо: що це, власне кажучи, має означати?

Батьківський тон, що його чує у власних книжках американський автор, мав би бути – так, як він це розуміє – знаком порядку або, радше, правди (так само як знаком правди є в західній метафізиці, як уважає Ролян Барт, поняття “центру”). Отже, батько – це законодавець, Той, Хто Знає. Себто він може повчати. Але чи дійсно рисою романів Вортона є дидактизм і моралізаторство? Радше так, навіть якщо це часом подається з певним шармом. А шарм мав би тут означати відсутність настирливости, якусь подобу тепла (для декого – надто солодкавого). Насправді Вортонівський наратор говорить до читачів, представляючи той тип певности, який був характерною рисою реалістів XIX століття, переконаних у тому, що їм можна виступати в ролі вчителя, адже за ними стоїть непохитне знання, здобуте за допомогою наукових методів. Таке вмовляння буває дієвим: хто слабкий – піддасться, хто загублений – довіриться йому. Аксіологічний хаос [3], яким характеризується, на думку Вортона, сучасний світ і який у посткомуністичних країнах – з різних, зрештою, причин – атакує молоді голови з особливою силою, тепер ось приборкує Великий Батько: учитель, друг, покровитель.

Атлет на варті

Відійдімо на хвилину від літератури. Чи не є виграш Януша Дзєнцьола у своєрідному плебісциті “Big Brother”-а підтвердженням процесу, про який говорить Вортон? Нагадаймо: з-посеред багатьох “файних”, здатних “розслабитися”, молодих і симпатичних мешканців будинку Великого Брата публіка (теж радше, як показували опитування, молода, розкута, “файна” і, на власну думку, симпатична) обирає мускулястого, спокійного, трохи відстороненого чолов’ягу, котрому під п’ятдесят. На додаток – статечного батька сім’ї та – увага, увага – начальника міської варти в одному з невеликих польських міст. Одне слово, дещо спрощуючи: чи ті, хто голосував, не створили собі, бува, ідеальну постать пана коменданта та чи не захотіли побачити в особі Дзєнцьола взірець Батька, якого бачили б у власному домі? Бо таки має Дзєнцьол численні достоїнства: він принциповий, але здатний “розслабитися” і повеселитися. Коли він відкриває рота, то не патякає такі бздури, як чимало квартирантів телестудійного барака. Своє знає, проте толерантний. Виголошує мудрі сентенції, але й може щось “утнути”. Він сильний, але й лагідний і т.д. Те, що Януш Дзєнцьол проявив на екрані – можливо, інтуїтивний – акторський талант, то вже інша справа. Був куплений образ, так як буває куплений (купований) образ наратора з роману Вортона. А купили його власне молоді глядачі, проєктуючи таким чином свої потреби. Адже саме вони становили величезну громаду зацікавлених програмою, всупереч телевізійній рекламі одного зі спонсорів шоу, де фанаткою “Big Brother”-а виступає кіоскерка – ровесниця моєї бабці.

І, нарешті, останній приклад. У піснях гурту “Arka Noego” (“Ноїв Ковчег”) Бога також дуже часто представлено як Батька (“Я не боюся, я не боюся, / Батько за руку веде мене”) або взагалі – фамільярно – Тата. Жодних релігійних дилем, жодної релігійної рефлексії в дусі роздумів Еклезіяста, жодного замислення над долею Йова. Просто – милосердний Бог-Батько, що сприяє людині, як із катехизи для семирічних. Я розумію, що ця інфантильна ідеалізація має якось віддзеркалювати істину передання (врешті-решт, у “Ковчезі” співають діти), однак автором текстів є людина зріла (тридцятип’ятилітній колишній геві-метал-ґітарист після переходу в неофіти), а полюбляють наспівувати собі під ніс ті пісеньки не конче лише неповнолітні поляки... Адже не вони видали гроші на купівлю вже понад 100 тис. примірників останньої платівки гурту [4].

1:0 на користь фемінізму

Ідучи далі за гіпотезою Вортона, справа виглядає так: із побіжно монтованих аналогій мало б випливати, що там, де поляки намагаються – менш чи більш примітивно – реконструювати (або, може, просто конструювати) суспільний, сімейний чи метафізичний лад, вони немов інстинктивно сягають консервативних патріярхальних взірців. Як тривога, то до Батька [5]. Це, мабуть, підтверджує феміністичні спостереження про традиціоналізм та консерватизм нашого прекрасного народу. Тож я, як поміркований фемініст (уже за хвилинку я поясню, що я декларую цим зізнанням) із певною меланхолією констатую: 1:0 на користь фемінізму. Чому з меланхолією? Бо я висновую з поданих вище спостережень доволі сумне повчання. Близькі моєму серцю прагматичні ідеї, які я знаходжу у феміністичних деклараціях (ідея паритету статей у політичному представництві, рівноправности та рівношансовости у громадському житті, звичаєвої толерантности, партнерства в сім’ї тощо), здаються мені казкою про залізного вовка, адже архетипне мислення сильніше від практицистичного (телеологічного). Тому, чиї погляди випливають із консервативного виховання (заснованого на авторитеті чоловіка), прищепленого сім’єю (з домінуючою позицією батька) або школою, буде важко з усіма наслідками сприйняти тезу, що – дуже перепрошую за формулювання – жінка – це теж людина.

Патріярхат у душі

Із симпатією спостерігаю за феміністичною працею “від першооснов” також серед еліт, політичних чи, краще сказати – “рішеннєвих”. Однак не еліти визначають обличчя соціуму, суспільної чи національної спільноти, хоча саме вони, звісно ж, формують закони (правову сферу) суспільного життя. Існує, проте, більша проблема, ніж схилення політиків до того чи іншого рішення або законодавчого розв’язку. Йдеться про зміну ментальности “мовчазної більшости”, яка слідкує за пригодами мешканців будинку Великого Брата, слухає компакти “Ковчега” та докомплектовує свою домашню бібліотеку черговою романною позицією мудреця з-за великої води. Ментальности, яка виявляється власне в інтуїтивних, пресупозиційних, підсвідомісних реакціях. З усією повагою, але так само може в майбутньому постати справа з освітою католиків. Уявімо собі, що черговим Папою стає негр. Що з того, що з цим погодиться єпископат – важливо буде, як зреагує народ.

Безумовно, що це – голосне повторювання банальних істин. Одначе я хотів розповісти про власну освіту, якій саме у пригоді стала асоціяція гіпотез Вортона зі змістом пісень “Ноєвого Ковчега” та перебігом плебісциту Великого Брата – під кутом зору феміністичного дискурсу.

Сила патріярхату, вкоріненого в умах та душах, здатна і хлопа “знесмачити”, що стало, власне, моєю долею. Думаю собі також, що становище розхитаности аксіологічної ієрархії в суспільному житті, плюралізм, який допіру повзає рачки, ринок ідей, що тільки народжується, або те, що Вортон називає хаосом у світі цінностей, є все-таки ситуацією шансу, яку фемінізм може з пожитком використати. Тримаю кулаки.

Переклав Андрій Доместик

Примітки перекладача

1. Reality-show “Big Brother”: популярна у Польщі телепрограма, створена на зразок подібних шоу, що вже якийсь час існують на Заході. 12 осіб, які ніколи раніше не зналися, на сто днів оселяються у спільному домі-господарстві. Упродовж тих ста днів вони не контактують із зовнішнім світом, тільки між собою. Немає телевізора, радіоприймача, жодної періодики, відсутні телефони. Вони спільно ведуть домашнє господарство. Живуть під постійним спостереженням: усе, що вони роблять, кожне слово і жест спостерігається і записується системою камер та мікрофонів, інстальованих в усіх приміщеннях. Система працює без перерви цілу добу. Їхнє життя, таким чином, можуть бачити телеглядачі, які, за асоціяцією з романом “1984” Дж.Орвелла, звуться “Big Brother” (“Старший Брат”; жителі Орвеллівського тоталітарного суспільства оточені плакатами і нагадуваннями: “Big Brother is watching you!”). Учасники програми, звісно, не є в’язнями: кожен з них може в будь-яку хвилину припинити свою участь у програмі і покинути дім. Однак повернутися в такому разі він уже не може. Глядачі щотижня вирішують, хто з учасників шоу має покинути дім цього разу. Після ста днів у домі залишаються три особи; з них останнім голосуванням глядачі обирають переможця.

2. “Arka Noego” (“Ноїв Ковчег”): відомий і популярний у Польщі дитячий гурт, що співає пісні християнського змісту (часто жартівливі) у супроводі сучасних та автентичних інструментів (на інструментах грають дорослі).

3. Розмиття системи цінностей.

4. Не можу стриматися від коментаря: оцей останній приклад свідчить про явне “притягання за вуха” до авторової концепції того, що не дуже для цього годиться (що робити, коли вуха – трансцендентні?) А як мали б релігійні люди представляти Бога (тим більше – своїм дітям), якщо не Батьком, Отцем? Абсолютом (Абсолюткою)? “Я не боюся, Абсолютка мене гріє...” Крім того, автор неправильно цитує пісню “Arki Noego”; текст дослівно такий: “Я не боюся, коли темно є, Батько за руку веде мене” (“Nie boje sie, gdy ciemno jest, Ojciec za reke prowadzi mnie”). Що тут неприроднє для дитячої психології? Чи дитина теж має мріяти про Абсолютку? Чи, може, дитина повинна мучитися Кіркеґоровими роздумами, щоб її релігійні пережиття не були, боронь Бозя, інфантильними? А скільки в Біблії є висловів – крім Іова та Еклезіяста – просто дитячої радости від спілкування з Богом...

5. Автор обіграє приказку “Як тривога, то до Бога”.