Боґуміла Бердиховська

Зустріч над могилами?

Джерело: Rzeczpospolita 22-23.02.2003

1 листопада минулого року на львівських похованнях Орлят та Української Галицької Армії поляки та українці зустрілися, щоб спільно помолитися за тих, хто 80 років тому, сподіваючись вибороти власну державу, скерували зброю один проти одного. Цвинтарі, що впродовж десятиліть були символами польсько-українського конфлікту, стали місцем зустрічі. Молитву провадили голова УГКЦ Кардинал Любомир Гузар та римо-католицький митрополит Львова Кардинал Мар'ян Яворський.

Винятковою ця зустріч була ще й тому, що її організовано не в результаті якихось офіційних угод, а з ініціативи людей доброї волі по обидва боки кордону. Поляки й українці, що прийшли 1 листопада на Личаків, зробили це з потреби серця і, вибачте за патетику, з громадянського обов'язку. І перші, і другі прагнули довести, що крім екстремістських середовищ з обох боків кордону є люди, які вважають, що за умови дотримання елементарної поваги до вразливості іншої сторони, незважаючи на драматичні і, навіть, трагічні сторінки історії, можна вести польсько-український діалог. Без сумніву, більшість тих, хто зібралися на Личакові, чітко усвідомлювали, що цей діалог не буде простим принаймні з двох причин. По-перше, з огляду на складність і драматизм польсько-української історії. По-друге, тому, що українці досі не закінчили дискусію з приводу власної історії. Якщо поляки не врахують цього чинника, то будуть приречені на прогресуючу фрустрацію, а діалог загалом опиниться під питанням. Потрібно мати це на увазі, особливо, напередодні 60-их роковин антипольської акції ОУН та УПА на Волині.

Три історії

Учасників українських дебатів про історію XX століття умовно можна поділити на три групи. Перша, найчисельніша, це історики та публіцисти, що репрезентують пострадянську модель історіографії України. На іншому ідеологічному полюсі перебувають речники націоналістичної версії історії, їх не так багато, як прихильників першої позиції, але вони достатньо активні. Третю групу умовно можна назвати ревізіоністською, оскільки її представники критично ставляться і до першої, і до другої моделі історії.

Радянські міти

Згідно з поглядами "постсовєцьких" істориків совєцька Україна почасти є результатом державотворчих прагнень самих українців, а сучасна незалежна Україна успадкувала і продовжила совєцьку „державність”. У цій моделі більшість совєцьких інтерпретацій історії України XX століття (окрім стилістичної косметики) не зазнала жодних змін. Так, наприклад, надалі пишуть про "велику вітчизняну війну", чи про червоних партизан часів Другої світової як про вияв антифашистського руху українського народу. Совєцькі герої надалі перебувають на п’єдесталах. До того ж, у більшості випадків буквально (наприклад, у Києві стоїть пам’ятник Станіславу Косіору, значною мірою відповідальному за голодомор 1932-1933 років).

Незмінними залишаються й антигерої. Ними, насамперед, є члени ОУН та УПА. Причому, кілька десятиліть тому їхніми головними злочинами вважалися прагнення створити незалежну українську державу, а відтак і спротив інтеграції до Совєтського Союзу. Сьогодні ж ОУН та УПА (останню менше) звинувачують у брутальному терорі проти українського цивільного населення. Оскільки голоси на користь визнання вкладу УПА в боротьбу за незалежну Україну лунають останніми роками все голосніше, прихильники постсовєцької моделі часом застосовують поділ на „погане”, гідне осуду керівництво (яке співпрацювало з німецькими окупантами або ж уникало зіткнень навіть тоді, коли окупаційний режим Райхкомісаріату України ставав все брутальнішим, а пізніше виступало за повоєнний терор) і на „добрих”, рядових воїнів УПА, які у свій час виступали на захист цивільного населення навіть тоді, коли керівництво було проти цього, і які заслуговують на права учасників війни.

Як це не дивно для польського читача, але серед переліку злочинів ОУН та УПА, що подають представники цієї моделі, не варто шукати волинської різанини польського цивільного населення. Про неї або взагалі не згадується, або її значення применшується. Єдиним винятком був відкритий лист кількох десятків лівих і східноукраїнських депутатів Верховної Ради України, що засуджував УПА. Як і колись, основною підставою для оцінки ОУН та УПА залишається їхнє протистояння совєцькому військовому та цивільному апарату у післявоєнний час. Найліпше підтвердження цьому – гаряча дискусія, що розгорнулася минулого року довкола законопроекту щодо визнання прав учасників війни за всіма членами УПА, а не лише за тими, хто боровся з німецькою окупацією, як було у законі 1993 року.

Без великого ризику помилитися можна стверджувати, що більша частина українського суспільства сприймає постсовєцьку модель історії як свою, і вже поза сумнівами такою вона є для абсолютної більшості представників табору влади.

Проти окупантів

У націоналістичній моделі трактування української історії однією з найважливіших подій 20 століття було створення спочатку ОУН, а після Другої світової війни УПА – формувань, метою яких було створення єдиної та незалежної української держави (про традицію демократичного українського руху, що у своїй програмі також мав прагнення до створення української держави, замовчується). Найбільш радикальні апологети цього напрямку готові виправдати найбрутальніші дії ОУН та УПА, зокрема проти цивільного населення, оскільки ці дії було спрямовано на створення української держави.

У межах цієї моделі різанина польського цивільного населення на Волині, що набула характеру етнічної чистки, замовчується взагалі або подається як протистояння між УПА та Армією Крайовою. Часом у висловах останнього керівника УПА Василя Кука звучить вражаюча для поляків інтерпретація цих подій: волинська різанина була результатом спонтанного вибуху українських селян, гноблених поляками, причому саме УПА нібито довгий час стримувала цей вибух гніву.

Засудження вбивства поляків таким чином є недоречним, бо згідно з прихильниками "націоналістичної моделі" трактування історії, це не були заплановані чистки, а крім того, моральна перевага була на боці українців, адже саме поляки були чужинцями і навіть окупантами на українській землі.

Без аполоґії

Представники ревізіоністського напряму намагаються дивитися на історію України як на процес поступової актуалізації українців як спільноти, процес, що в кінцевому рахунку привів до створення незалежної держави. При цьому, на відміну від представників "націоналістичної" моделі, ревізіоністи не погоджуються з принципом „мета виправдовує засіб”. На відміну від постсовєцької традиції, вони не трактують совєцьку Україну як "свою" державу і не погоджуються на совєцькі міти, протиставляючись постсовєцькому канонові народних героїв.

Інакше кажучи, ідея державотворчих потуг (у тому числі і діяльність УПА) є близькою для цього напрямку, хоча він є далеким від апології всіх дій цього формування. З цієї позиції боротьба УПА з совєцькими та німецькими військами може розраховувати на визнання так само, як антипольська акція – на засудження (це не означає, що історики, які представляють цей напрям, не з’ясовують, якими були масштаби акції, що було її метою та скільки українців загинуло в результаті польсько-українського конфлікту в часи Другої світової війни). Представники ревізіоністського напрямку намагаються взяти відповідальність за повну історію свого народу, зокрема за її найбільш похмурі факти, не дивлячись на те, що в українських умовах (складна і драматична історія та відмінності в інтерпретації власного минулого) це не просто.

Невідома Волинь

Надзвичайно низький рівень знань про трагедію поляків на Волині вирізняє більшість тих, хто висловлюється про історію України XX століття. Серед українців, що походять зі східної та центральної України (з невеликими винятками) переважає повна іґнорація. Дорікати їм за це складно, адже навіть трагедії самих українців (наприклад, голодомор 1932-1933 років) надалі не можуть знайти належного місця не лише в підручниках історії та у державній політиці, але й навіть у суспільній свідомості. На заході країни домінує образ УПА як антинімецького і, в першу чергу, антисовєцького партизанського руху. До такого сприйняття УПА, як це не парадоксально, спричинилася совєцька пропаґанда, що звинувачувала УПА в антисовєцькій діяльності та співпраці з німцями (злочинам проти поляків у цій пропаґанді не було місця).

Отже, немає нічого дивного в тому, що реакцією більшості українців на гасло "Волинь" все ще є недовіра. Лише нещодавно, як побічний ефект внутрішньоукраїнської контроверсії стосовно УПА, з'явилося багато інформації про польську трагедію з років Другої світової війни, зокрема і про волинську різанину. Доречно тут згадати про п'ятисерійний документальний фільм "Війна без переможців", показаний минулої осені популярним українським телеканалом "Інтер" (одну з серій було повністю присвячено польсько-українському конфлікту часів Другої світової). Це не означає, що польські історики цілковито погодилися б з усіма тезами, що прозвучали у фільмі, проте, широке коло українських глядачів вперше дізналося про цей конфлікт, у результаті якого десятки тисяч поляків (в тому числі жінки, діти і старі) втратили життя.

Новиною є і те, що з цілої України лунають голоси про те, що в 60-ті роковини антипольської акції УПА не можуть обійтися без голосу українського суспільства. "Злочини проти людства не можуть бути виправдані", - заявив Леонід Кучма, приймаючи президента Алєксандра Кваснєвського. "Навіть найгіркіша правда стосовно минулого не повинна зашкодити нашим дуже добрим відносинам", - підкреслив голова української держави.

Якими є шанси на поєднання

Реалізація будь-яких намірів не наблизить нас до справжнього поєднання, якщо забракне голосу українського суспільства з нагоди травматичної для поляків річниці (справа Цвинтаря Орлят свідчить, що навіть найбільш відкрите ставлення української влади мало що дасть, якщо немає розуміння з боку суспільства). Крім того, потрібно пам'ятати, що голос українського суспільства значною мірою залежатиме від перебігу польських відзначень 60-их роковин подій на Волині.

Можна перетворити їх на сеанс антиукраїнської ненависті, але можна також створити шанс для духовної зустрічі поляків та українців, зворушених трагедією минулого.

Це буде нелегко, адже ми не можемо позбавити людей, що пережили жах волинської різанини, права на біль та неґативні емоції. Це буде нелегко ще й з тієї причини, що в нашій країні є середовища, де ворожість до українців не дає зрозуміти складність ситуації на колишніх землях II Речі Посполитої в часах Другої світової війни, середовища, де не помічають зловорожу роль німців чи совєтів і для яких ворогом номер один назавжди залишаться українці.

Чи стане відзначення волинської трагедії шансом на поліпшення відносин між поляками та українцями? Чи будемо ми пам'ятати, що наша спільна історія не розпочалася у 1943 році? Чи будемо ми акцентувати на вшануванні загиблих мученицькою смертю, чи на нескінченних взаємних звинуваченнях і приречених на невдачу спробах реконструкції української історії згідно з польською візією минулого?

У першому випадку зустріч поляків та українців над могилами жертв на спільній молитві є можливою, у другому випадку поляки залишаться на самоті коло своїх могил.

Переклад Олега Демківа