Ярослав Ісаєвич

Перед 1943 роком був 1938-ий: Трагічне протистояння у пам’яті поляків і українців

Почну з поляків. Адже саме настрої значної, якщо не переважної, частини польського суспільства спонукали урядові кола сусідньої держави поставити перед Україною питання про необхідність вшанування пам’яті польських – і тільки польських! – жертв міжнаціонального конфлікту, який вони обмежують 1943-1944 роками.

Далі у цій статті я ще наведу погляди тих польських дослідників-істориків, які спираються на знання документів і враховують аргументи всіх сторін. Але поки що прихильники зваженого підходу, видається, в меншості. Більше чути тих, хто проголошує колективну відповідальність українського народу за справжні й уявні злочини, вчинені окремими українцями. Втім, нічого нового тут немає. У колі своїх польських знайомих і друзів я не раз розповідав про розмову у варшавському трамваї навесні 1979 року, під час першого візиту до Варшави папи Івана Павла II. Того дня на зустріч з ним приїхало до столиці багато людей з різних міст і сіл. Якась старша жінка зі села запитала мене: А ви звідки – з села чи з міста? – З міста, – відповідаю, звичайно ж, польською мовою. – З якого? – Зі Львова. – А чи там ще залишилися поляки, чи українці вже всіх вирізали? Я такий був вражений, що не знав, як реагувати. Вже й не пам’ятаю, що відповів. Але що б не сказав, навряд чи зумів би її переконати. Ще більше я був вражений прочитаним у гарно виданому, змістовному і ошатному путівнику по Львову, виданому у Варшаві. Гарні ілюстрації, текст укладено назагал з позицій доброзичливих до відновленої української держави. Але при опису львівської церкви Юра прочитав буквально таке: “Тут була резиденція Андрея Шептицького. Хоч народжений дочкою Фредра, був він митрополитом не тільки уніатської церкви, але й націоналістів з ОУН, благословив ножі й дерев’яні пилки, якими українці різали поляків на Волині та Поділлі”. Мені особливо прикро, що такий погляд висловив саме Єжи Новіцький, відомий також і в Україні тележурналіст, автор сценарію популярного свого часу і на Україні радіосеріалу “Родина Матисяків”, багатолітній голова Товариства прихильників Львова і Львівської землі. Його уявлення, і уявлення моєї варшавської співрозмовниці, звичайно ж, виникли не на порожньому місці. Справжні й перебільшені інформації про трагічні події, свідками, або хоча б сучасниками яких були ці люди, змішалися з давніми іншими стереотипами, що відбивали не так реальні факти, як поширене в польському суспільстві ставлення до ідеї незалежності України.

У роки комуністичної влади в Польщі не дуже заохочувалися згадки про західноукраїнські землі, щоб не дратувати тодішнього їхнього володаря – Радянського Союзу. Зате досить часто польські засоби масової інформації приписували українцям вбивство польської професури у Львові і придушення Варшавського повстання 1944 р. Пізніше було доведено, що ні перше, ні друге звинувачення не має жодних підстав, – важко, проте, сказати, чи усталення вчених з цього питання дійшли до широких кіл населення.

На якомусь етапі польська преса популяризувала твердження про вбивство “українцями” півмільйона поляків у роки війни на окраїнах Польщі (кресах, як у багатьох польських виданнях дотепер називають Західну Україну та Західну Білорусію). Хоча згодом науковці показали, що дійсна кількість жертв була в кілька разів меншою, деякі ЗМІ дотепер подають цифру 500 тисяч.

Свого часу повінь масових антиукраїнських інсинуацій у Польщі започаткував Едвард Прус, який здобув сумну славу паплюженням пам’яті того ж митрополита Андрея Шептицького (визнаного Ватиканом слугою Божим). Пізніше головним “фахівцем” з антиукраїнської істерії став Віктор Поліщук. Головна його теза, що українцям перед війною, до 1939 р., у Польщі жилося добре, а етнічні чистки на Волині і, меншою мірою, в Галичині були викликані рішенням ОУН і УПА реалізувати ідеї інтеґрального націоналізму, сформульовані Дмитром Донцовим. На доказ він цитував гасла: “Україна для українців” чи “Геть з України займанців”, хоч сучасники розуміли їх не як вимогу винищення або вигнання з України всіх неукраїнців, а як заклик до встановлення у своїй країні влади українського народу, ліквідації окупації українських земель іноземцями. Так чи інакше, у свідомості поляків запанувало переконання, що головною причиною трагедії волинських сіл був прищеплений українцям націоналізм, а при цьому роль соціальних конфліктів не береться до уваги. Однозначно негативно сприймається Українська Повстанська Армія. Проте, як уважають українські історики, лише окремі повстанські загони, а не УПА в цілому, взяли участь у нищенні польських сіл, вбивствах невинного населення. За це відповідають конкретні злочинці, а не УПА в цілому, яка проголосила принцип свободи народів. Все ж, і в Україні утверджується переконання, що й ті, які самі не брали участі у злочинах, мали б покаятися, якщо не намагались протидіяти злу, або виправдовували те, що не може бути виправдане нічим і ніколи.

Як вже згадувалося, у Польщі працюють і солідні знавці складної і суперечливої історії Східної Европи періоду Другої світової війни – Анджей Айненкель, Ришард Тожецький, Ґжегож Мотика, Ґжегож Мазур, Анджей Сова і ряд інших. Цікаву статтю про польське питання в програмі діяльності ОУН і УПА опублікував свого часу Збігнєв Ковалевський. На жаль, вона залишилася непоміченою польським суспільством.

Чисто наукові публікації, зрозуміло, не дуже доходять до широкого кола читачів. Це частково надолужує преса. У 1995 р. багатотиражна і авторитетна “Ґазета Виборча” надала свої сторінки для обговорення теми “Правда про Волинь”. Без жодного цензурування друкувалися як сповнені щирого розпачу спогади тих, хто свого часу втратили на Волині найближчу рідню, так і міркування тих, для кого “найбільшим злочином” ОУН і УПА було прагнення “відірвати східні землі від Польської держави”. Зауважимо, що глибшими, продуманішими були ті дописи до газети, автори яких розуміли значення польсько-українського діалогу, усвідомлювали, що події 1943 р. були лише наслідком усієї попередньої історії. Критичне ставлення таких авторів до помилок і прорахунків політичних діячів власного народу може бути прикладом для тих українських публіцистів та істориків, які вважають обов’язком про “своїх” писати лише приємні речі. Скажімо, польський історик Януш Рошковський почав свою статтю словами: “Для наших поглядів про українців характерним є незнання, ігнорування фактів і панування стереотипів; історичних, сформованих творами Сєнкєвича, і найновіших, згідно з якими українці – це банди УПА, СС Галичина, помічники німців в придушуванні Варшавського повстання”. “Полякам, – продовжує він – хотілось би не пам’ятати про безперервні повстання українців, починаючи з XVI ст., жахливі умови на селі в XIX ст., польську політику міжвоєнного періоду. Тільки на цьому тлі можна зрозуміти вибух довго затаюваної, сказати б, атавістичної, ненависті українських селян, які становили головну нищівну антипольську силу...” Вказуючи, що за старі прорахунки платили невинні, автор цитує книгу відомого історика Чеслава Мадайчика “Фашизм і окупація 1939-1945 рр.”, який стверджував: “У період окупації поляки становили на Волині і Поліссі значну частину адміністрації в економіці і допоміжного персоналу”. Це в ситуації, коли на цих землях вони становили лише кільканадцять відсотків населення, сприяло перенесенню ненависти до німців на тих, кого пов’язували з їхнім пануванням. В іншому номері тієї ж газети історик Люціян Лучковський, який походить зі Здолбунова на Волині, підкреслював: “Для українського селянина влада асоціювалася з поляками. Поліціянт, осадник, податковий екзекутор, вчитель, чиновник в ґміні і на пошті, суддя, унтер-офіцер, офіцер у війську – це все були поляки. Так само великі землевласники. У 1937 р. на Волині було тільки 46 українців, які мали більше ніж 55 га землі”. Далі висловлюється думка про згубність для польсько-українського поєднання декларацій польського еміґрантського уряду і його представників про те, що “східні землі Речі Посполитої ніколи не будуть Україною, а залишатимуться інтеґральною частиною Польщі” і що “українці не можуть мати в Польщі ніяких політичних прав”. Як бачимо, конфлікт розпочався не у 1943 році. Протистояння було трагічно глибоким набагато раніше. Його особливо загострила жорстока пацифікація військом і поліцією сіл Галичини 1930 р., нищення польською владою православних церков на Холмщині в 1938 р, акція примусового окатоличення в ряді районів. По суті, екстремістські сили спонукали польський уряд повести справжню, хоч неоголошену війну проти тих, кого вони хотіли бачити лояльними громадянами своєї держави. Але, як виявилось, у їхньому розумінні повні громадянські права могли мати тільки поляки римо-католики. З цього приводу польська письменниця Марія Домбровська, впливовий журналіст Ксаверій Прушницький та інші завбачливі люди попереджували: така політика приведе до катастрофи, яка стане трагедією і для сусідів. Так і сталось. Повторилось те, про що писав Шевченко: Польща впала та й нас задавила.

Тому особливої поваги заслуговують ті, хто шукав виходу не на шляху конфронтації. З цього огляду цінна стаття-спогад Яна-Марії Шиманського – історика за освітою, працівника Центру наукового вивчення процесів ґлобалізації, опублікована у тій же “Ґазеті Виборчій”. Батько автора був шефом контррозвідки Жешувського інспекторату АК, сам він з 12 років брав участь у польському підпільному антикомуністичному русі. І він, і його батько репрезентують тих нечисленних діячів Армії Крайової, які не лише щиро прагнули до порозуміння з УПА, але й працювали у цьому напрямі. Унікальне значення мають і спогади про провокації нацистських і більшовицьких аґентів, які робили все, щоб посилити розбрат і ворожнечу між українцями й поляками. Сам пан Шиманський теплим словом згадав героїв боротьби за незалежність України, з якими був разом в ув’язненні. За його словами, хлопців з УПА у найважчі хвилини не ламало навіть катування.

Дуже шкода, що останнім часом більше популяризують власне конфлікт між УПА і АК, а не тенденції до співпраці на заключному етапі діяльності цих організацій. Про посилення таких тенденцій в УПА свідчать матеріали, опубліковані у різних українських виданнях, зокрема в підготованому Інститутом українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України збірнику “Депортації”. Так, в одній з листівок, виданих у підпільній друкарні УПА і підписаній “українські повстанці”, читаємо:

“Поляки! Віковий західний сусіде!

...Вже близький час, коли кожний нарід на своїй власній землі заживе своїм самостійним державним життям.

Хай живе згода, порозуміння та співпраця українського й польського народів у боротьбі з московським імперіалізмом!

За самостійні держави всіх поневолених народів!

Свобода народам і людині!”

Для Східної і Південної України питання про польсько-український конфлікт першої половини XX ст. не було актуальним і вони про нього практично нічого не знали, крім тенденційних повідомлень радянської преси про “польських панів”.

У багатьох польських спогадах, деякі з яких опубліковані у книзі В. і Е. Сємашків, підкреслюється, яким добрим було ставлення до поляків з боку українців Житомирщини і Східного Поділля. При цьому ніхто з мемуаристів не поставив собі запитання, чому за 20 років панування Польщі оцінка її православними українцями Західної Волині стала принципово іншою, ніж оцінка українцями Східної Волині – тих, хто в СРСР були жертвами голодомору і сталінських репресій, але не відчували характерного для польської “займанщини” (вислів тут популярний у 20-30-ті роки) приниження і дискримінації з огляду на свою національність та релігію. З іншого боку, слід відзначити, що на Сході України більш поширені антикатолицькі, і тим самим антипольські упередження, властиві московському православ’ю. Генерально кажучи, щодо російсько-польського протистояння західні українці були швидше на польському боці, східні (крім національно найбільш свідомих) – на російському. Якщо ж йдеться про польсько-український конфлікт періоду війни, то злочини щодо мирного польського населення мало відомі, панує думка, що основну роль зіграли німецькі й більшовицькі провокації. Пам’ять про трагічний конфлікт часів війни зберігають в основному переселенці із земель, які після війни опинилися у Польщі (Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина), а також мешканці тих волинських і галицьких сіл, що постраждали від озброєних поляків – поліцаїв на німецькій службі, бойовиків і просто селян з баз самооборони, воїнів АК та інших організацій польського підпілля. Дуже болючі спогади про 1938 рік на Холмщині: на думку багатьох, саме тоді перекреслено надії навіть польських громадян. Якщо ж йдеться про 1943-1947 рр., то хто з власного досвіду, а хто з розповіді своїх батьків знає, що не тільки “українські” бандити, але й бандити “польські” нерідко вбивали немовлят, відрізували людям носи, вуха, виколювали очі, відрізували жінкам груди – немає сили продовжувати перелік знущань. У наших архівах зібралося вже чимало спогадів про такі випадки, але дотепер вони публікувалися рідко і то головно в місцевій пресі. Тепер, коли почався тиск на Україну щодо вимушеного покаяння, почуття образи спонукає деяких українських авторів взятися за публікацію відкладених свого часу до шухляди матеріалів. У результаті по всій Україні почне утверджуватися стереотип “польського різуна” і колаборанта, так само неслушний, як і подібні епітети щодо українців. Але, чи потрібна подальша ескалація взаємних звинувачень?

На щастя, діалог вчених наших країн почався. Ще у червні 1994 р. відбулася зустріч польських і українських істориків на тему “Поляки і українці в 1918-1948: важкі питання”. Потім під подібною назвою проведено позмінно десять наукових семінарів у Варшаві і Луцьку. Наукову підготовку більшості цих семінарів здійснювали Військовий історичний інститут Академії національної оборони у Варшаві і Волинський державний університет ім. Лесі Українки. З організаційного боку більшість семінарів проводилися під егідою Світової спілки вояків Армії Крайової і Об’єднання українців Польщі. Точилися змістовні дискусії, з одних питань приймалися узгодженні рішення, з інших формулювалися проблеми, щодо яких сторони не змогли дійти згоди. На згадуваній першій зустрічі не тільки українські, але й польські історики погодилися з визначенням характеру діяльності Української Повстанської Армії, як національно-визвольного. На жаль, організатори цьогорічного відзначення 1943 року забули про узгоджену оцінку, яку підписав і польський дослідник історії 27 Волинської дивізії АК, ветеран цієї дивізії професор Владислав Філяр.

Втім, наївно було б думати, що висновки істориків автоматично дійдуть до свідомості народів. Для взаємного порозуміння потрібні не лише знання про минуле, а й добра воля, бажання визнати аргументи інших, а не лише власні. Поліпшення клімату міжнаціональних і міжлюдських відносин можливе як наслідок свідомих зусиль обох суспільств, а не як результат кон’юнктурних політичних кампаній.