Антон Борковський

Поєднання у скорботі

Селище Павлівка, колись Порицьк, було обрано для зустрічі невипадково: 11 липня 1943 там було скоєно нечуваний злочин -- під час недільної відправи в храмі Божому, було винищено близько 200 католиків латинського обряду, переважно поляків. До костелу вдерлися люди, які відкрили стрілянину, а потім, поклавши на солому артилерійські снаряди, підпалили споруду. Врятувалося кілька осіб. Щоправда, число вбитих потребує деякого уточнення, проте жахливості злочину це не зменшує.

Дехто нагадає, що горіли не лише костели, але й церкви, а православні зазнали мордувань і на Волині, і на всій Західній Україні та Східній Польщі, де палав вогонь кривавого змагання. Проте трагедія волинських сіл -- це окрема жахлива сторінка, яку так просто не скинеш з терезів правди і кривди поляків та українців. Те, що замовчувалося за совєтів, нарешті було офіційно вшановано. Безперечно, лише констатації трагедії недостатньо, а взаємними перепросинами не повернеш вбитих. Проте національна гідність може проявитися лише у вибаченні, і ніколи у спазматичному підрахункові заподіяного колись.

Організація

Якщо власне жалобні церемонії знаходилися у руках влади церковної, то організація решти перебувала під орудою всіляких служб безпеки, над якими верховодила Служба президентської охорони. Особливих нарікань на безпеку з боку президентів нібито не було, ексцеси, якщо й були, то не доходили до оточеного цвинтаря. Хоча інколи закрадався сумнів, чи все це не було влаштовано лише задля того, аби силові відомства змогли продемонструвати свою бадьору боєздатність.

Цвинтар, який розташований на краю села, був оточений неймовірною кількістю співробітників різних підрозділів. З них же і складалася "масовка", яка організованими колонами прокрокувала із однотипними "першотравневими" транспарантами з невибагливими текстами, що всіляко схвалювали всі починання на ниві польсько-української дружби і пророчили світле(?!) майбутнє двом братнім народам. Щоправда, звиклу совєтсько-київську ідилію дещо порушували члени СНПУ, проте виявити незгоду на контрольованій території не могли.

Асфальт було покладено нещодавно, кавалки дерну аналогічно. Апогей підготовки почався, як ведеться у постсовку, за днів чотири до початку. Щоправда, були навіть біотуалети та безкоштовна їжа -- горохова чи то каша, чи то зупа. Але доступ до води та ятки з продуктами були за щільним кордоном охоронців.

Сонце припікало несамовито, а захист від нього передбачався виключно для осіб, які є гарантами конституцй, та для членів їхніх команд, тому решта засмагала, ризикуючи одержати сонячний удар. І якби не польські скавти, себто пластуни (велике їм спасибі), які не відомо де брали воду, то могли би бути неприємні випадки.

Що не могло не тішити, так це толерантність охорони щодо преси. Щоправда, перетин перших контрольних застав тривав довше, ніж треба, бо запускали організовані колони усміхненого "місцевого" населення з кодовою назвою "лісники". Поки преса невиправдано довго чекала, "лісники" в цивільному займали рубежі, з яких вони мали випромінювати щастя та непідробний інтерес до процедури, помахуючи вищезгаданими транспарантами та українськими прапорами.

Вшанування

Святу літургію відправляло католицьке духовенство, серед якого був і глава католиків східного обряду кардинал Любомир Гузар. Зі вступним словом звернувся кардинал Мар'ян Яворський, наголосивши, що крім вшанування загиблих, метою є поєднання у правді народів України і Польщі. Було зачитано звернення Святішого Отця, Папи Римського Івана Павла ІІ. Це звернення "Поступ" опублікував у числі від 10 липня.

Над посвяченим католицьким цвинтарем Павлівки линули слова польового єпископа Війська Польського отця Славоя Лєшека Ґлудзя: "...Тільки зустріч з правдою, навіть з трагічною, може стати підставою для побудови кращого майбутнього, до відкриття навзаєм сердець. Настав час стати перед цією правдою, не перекручувати її, як інколи це має місце, а застосувати до неї єдину міру, гідну християн і послідовників Христа. Міру примирення. Міру простягнутої в братерському жесті руки і відкритого серця.

Для того, щоб так сталося, ми, поляки, і Ви, брати українці, повинні розпочати спільну працю, докласти спільних зусиль, щоб зберегти і зміцнити пам'ять про той трагічний епізод нашої історії. Здійснити це в ім'я справедливості і надолуження тисячам мучеників Волині [...]

Ця подія в Павлівці, якої ми свідки, є важливим свідченням наших нових взаємостосунків, які формуються в дусі приязної єдності. Українсько-польська приязнь -- це єдиний шанс, шанс для нашого сусідства [...]

Також і ми, прибулі з Польщі, стаємо коло цих намогильних хрестів і молимося за трагічно померлих жителів Порицька і околиць. Молимося за жертви каїнового злочину на Волині. Молимося також за Боже вибачення і милосердя для тих, хто його вчинив, щоб та жертва, та смерть стількох невинних людей, принесла плоди благодаті, прощення, братерства і любові. Молимося також за це, щоб про ті історичні події зберігалася пам'ять, -- не для того, щоб ділити і ятрити, а для того, щоб через подолання лихого минулого. Через усвідомлення вчиненого зла, через визнання провин підготувати ґрунт під засів надії. Яку приносить Христос [...]

За декілька хвилин від Господнього престолу Ви почуєте заклик обмінятися знаком миру. Обміняйтеся ним біля цієї могили, над цією могилою, в ім'я цієї могили. І знесімо цей Божий мир незалежній Україні, і незалежній Польщі".

Наслідки промов

Якщо з польського боку делегація була чимала, то українська взагалі не була сформована. Лишається тільки здогадуватися чому. Відповідно, через аналогічні причини не було прямої трансляції з місця подій. Промова Кучми, на щире переконання присутніх, була написана Василем Базівим, бо містила стару добру поетику: "Засипаючи шанці буремного минулого, нам належить зводити бастіони світлого майбутнього".

Промови президентів безперечно були адресовані різним народам, і складалося враження, ніби вони сподівалися, що зміст заяв до правацької преси не потрапить. Говорячи про потребу поєднатись над могилами, наголошували на різних речах. У своїй промові Квасьнєвський чітко назвав винуватців "злочину", покладаючи тягар провини за Волинь на представників націоналістично-визвольних інституцій українців, а Кучма розглядав волинську трагедію виключно у контексті польсько-українського протистояння ІІ світової війни.

Відповідь польської правиці на вшанування на забарилася : вже після прямої телетрансляції поляки відчули себе ошуканими, мовляв Кучма не вибачився і не засудив злочинців. Польська преса та телевізія зарясніли звинуваченнями на кшталт, що констатація злочину не є вибаченнями за нього. Щоправда, були і протилежні відозви, мовляв нарешті вдалося полякам та українцям поєднатись, а промова Кучми містить і осуд злочинців, і перепросини за гріхи минулого, з визнанням того, що від адресних звинувачень Кучма втримався, покладаючи провину на "екстремістськи налаштованих діячів, які перебували у складі національно-визвольних рухів обох народів".