|
|
|
Владислав ГермашевскіЗ книги “Відлуння Волині”I. Волинське коріння З родинних переказів пам’ятаю, що мій прадід Вінценти Гермашевскі, загродовий шляхтич гербу Заремба, іммігрант із сибірського заслання, куди він потрапив після листопадового повстання, оселився в п’ятдесятих роках минулого [XIX] століття в Малинську коло Сарн на Волині, де у графа Міхала Малинського став управителем тамтешнього маєтку у володіннях родини Малинських. Там у подружжі з моєю прабабусею Вільгельміною з Лісєцьких він привів на світ доволі численних нащадків, у тому числі мого дідуся Сильвестра Гермашевського та його братів Юзефа, Лукаша й Петра, яких я пам’ятаю ще живими, а також їхніх сестер Салєзу і Анєлю. Мій дідусь Сильвестр виростав, виховувався й здобував освіту у маєтку в Малині разом із своїм однолітком, єдиним спадкоємцем Малинських, наймолодшим графом Емануелем Малинським. Там вони познайомилися й заприятелювали до такої міри, що після того, як граф Емануель Малиньскі успадкував маєтки і переселився до Зурного коло Березни, він винайняв на постійно у себе мого дідуся Сильвестра як свого найближчого приятеля і довіреної особи, а також організатора і колегу в численних гулянках і мандрівках по світі. Благодійник мого дідуся так досконало й безтурботно розважався, що забув не лише про свої маєтки, але й про потребу одружитися, відтак не залишив нащадків. Натомість мій дідусь Сильвестр, хоча й служив йому сумлінно, не забув про одруження і уже зрілим і досвідченим чоловіком пошлюбив у Зурному шістнадцятирічну тоді Марію з Гутніцкіх, мою майбутню бабусю, яка пізніше народила йому кільканадцять добірних діток, у тому числі й Романа, мого майбутнього батька. Перед вибухом другої світової війни з них жили ще одинадцятеро:
Мій дідусь Сильвестр не схвалював пустого, гулящого стилю життя свого вельможного працедавця, але не міг йому перечити, бо втратив би роботу. Він супроводжував його у численних мандрівках, пізнаючи світ і людей, набуваючи досвіду, яким пізніше добре скористався, аби впливати на покращення рівня свідомості й життя своїх земляків, а особливо для виховання, навчання і вказання правильного життєвого шляху своїм нащадкам. Після того, як він пішов від свого багаторічного господаря (чим той був дуже невдоволений), мій дідусь вирішив заснувати власне родинне гніздо. Задля цього в 1910 році у прилеглих до Ліпніків Полицях він придбав кількадесят гектарів вкритого лісом ґрунту з парцеляції та розпродажу частини зурненського маєтку, власник якого, граф Емануель Малиньскі, потрапив у такі серйозні фінансові клопоти, що був оголошений банкротом. Енергійний і підприємливий дідусь невдовзі збільшив свою власність, купуючи наступні ділянки, які мій батько виплачував аж до 1938 року. Придбавши ґрунт, за допомогою старших синів дідусь власноручно вирубував і корчував ліс, завдяки чому отримав будівельний матеріал для майбутнього власного дому, а відвойовану у лісу землю використав для ріллі. Невдовзі постав будинок, почала щедро родити рілля. (…) В 1925 році після служби у війську і закінчення сільськогосподарської школи в Ледухові до рідного дому повернувся один із середущих синів дідуся Сильвестра, Роман. Маючи необхідні рільничі пізнання, молодечий ентузіазм і запал до праці, він перейняв у батька перспективне, не призначене для поділу родинне господарство у Полицях. Через якийсь час 27-річний тоді господар Полиць взяв за дружину на шість років молодшу Камелію з Бєлявських з Млодзянівки, так постала нова гілка генеалогічного дерева роду Гермашевських з Волині. По черзі народилися Аліна, Владислав – автор цих спогадів, відтак Сабіна, Анна, Тереса, Боґуслав і зрештою в 1941 році наймолодший Мірослав Гермашевскі, пізніший перший польський космонавт. (...) Дідуся Сильвестра убили українці в 1943 році під час ліпніцького погрому. Йому тоді було 83 роки. (…) Батька убив із засідки сусід-українець у Полицях в серпні 1943 року. (…) Тільки після смерті батька, коли ми залишилися без засобів існування і надії на виживання, ми пізнали справжню рішучість і чудовий характер нашої мами Камілі. (…) IV. Війна (…) 17 вересня [1939 року] у Березному [де автор навчався у школі] з’явилися перші патрулі совєцьких військ, які роззброїли і забрали із собою залишений тут кільканадцятиособовий склад нашого “гарнізону”, про що ми довідалися від кількох українців, які працювали у нас, вони водночас повідомили, що звільняються. Зацікавлений, я негайно поїхав на ровері до Березна, де на ринку стояли оточені юрбою зо три танкетки і кілька вантажівок з бойцамі, які роздавали листівки й плакати, де “панська” Польща і ми поляки висміювалися, було проголошено радянську Україну на цих теренах і обіцяно добробут визволеним від “ярма польських панів” українцям і євреям. (…) В місті у той час постало неописуване сум’яття. Багато хто з українців кинулися грабувати кошари, ба навіть розбивати і грабувати польські установи, організації та крамниці. Спонтанно вітаючи червоноармійців, чимало українців і частина єврейської бідноти почали демонструвати свою ворожість щодо нас, поляків, які тут були у меншості. Вони вишукували і виказували прибулим енкаведистам функціонерів та службовців польських державних і громадських установ, біженців із західних і центральних воєводств, які шукали тут притулку від німців, після чого почалися їх масові арешти та депортації. До нас доходили чутки про непоодинокі звірячі убивства і грабунки, які чинили українці щодо розбитих підрозділів, які поверталися з фронту, чи польських вояків, які втекли з полону і поверталися до своїх домівок на Волині, а також біженців, які везли із собою увесь свій врятований домашній скарб. Невдовзі після вступу совєцьких військ і встановлення нової влади і порядків, наш шкільний гуртожиток закрили, монахинь виселили, а монастир віддали для потреб армії. (…) Через деякий час ми почали відчувати присутність нової влади і нових порядків також і на селі. Почалася ліквідація поміщицьких маєтків, замість них утворювали колхози, такий колхоз виник і біля нас, в Зурному. Кращих і заможніших господарів раскулачівалі, а цілі родини, позбавлені землі й майна, депортували в Сибір чи до Казахстану. (…) Ми жили у стані постійної непевності, а драматизм ситуації, в якій ми опинилися, посилював той факт, що функціонерам НКВС вдалося вислідити й заарештувати у нас вдома мого стрийка Антоні Гермашевського, добре знаного їм з патріотичної та антибільшовицької діяльності у 20-х роках. Здавалося, доля нас не мине, а арешт батька і депортація усієї родини – лише справа часу. Проте, скориставшись давніми знайомствами і зв’язками у Бережному в управі, суді та нотаріаті, де ще працювали кілька батькових довоєнних знайомих, він зумів вчасно розписати маєток на родичів і близьких, що на певний час віддалило загрозу депортації. У масових депортаціях взимку 1939-1940 років було арештовано й вивезено з наших околиць усіх відомих НКВС державних і громадських функціонерів з родинами, сім’ї офіцерів та підофіцерів армії, службовців поліції, військових осадників, учителів, а навіть лісників і чимало інших заможних польських родин. Усім їм, заскоченим уночі, переважно давали півгодини на пакування, а забрати із собою можна було тільки того, що в руках і на собі, відтак їх садили зазвичай на підігнані вози чи вантажівки і довозили до найближчої залізничної станції в Моквині, де уже чекали не опалювані вагони для худоби. Покинуті садиби і помешкання спершу плюндрували та грабували самі енкаведисти, а потім справу довершували місцеві українці. (…) Стан перманентної непевності і страху перед депортацією перервала щойно німецько-совєцька війна, коли в червні 1941 року через Ліпніки проїхали передові підрозділи німецьких військ, а із Заходу на Схід у поспіху й безладі відступали через Березне, кидаючи по дорозі усе важке спорядження, совєцькі загони. Хоча наше знайомство з німцями почалося від реквізиції ними двох наших останніх коней в обмін на одного загнаного першерона, нам видавалося тоді, що все найгірше уже позаду. Нікому навіть у найчорніших думках не могло спасти на гадку, що незабаром ми переживемо незрозумілу у своїй жорстокості різанину, яку влаштують полякам на Волині їхні одвічні земляки – українці. Уже від перших днів війни, без жодної реакції з боку німецьких органів влади, розпочалося поспішне організування й створення нових структур т.зв. атаманії Самостійної України, в чому особливою активністю та залученістю відзначалися крайні, антипольськи налаштовані українські націоналісти, колишні діячі існуючої нелегально ще до війни на Волині ОУН, тобто Організації Українських Націоналістів. Перед війною їх легко можна було розпізнати по демонстративно уживаних строях запорозьких козаків і демонструванню відвертої ненависті до поляків. Вони ходили у темно-синіх вільних штанах до чобіт із халявами і вишиваних сорочках навипуск, перепасованих рушниками, а на головах носили обшиті сивим смушком “папашки” – шапки із синьо-жовтими денцями. Тепер на шапках з’явилися тризуби, а на рукавах – синьо-жовті опаски із написом, який означав підрозділ, а також зброя і ровери, пограбовані у поляків чи євреїв за квитанцію – асигнацію, яку мала в майбутньому компенсувати “Самостійна”. Таким саме чином я втратив мого улюбленого ровера. З-поміж українських націоналістів рекрутувалися формована саме тоді українська міліція, яка прислужувалася ґестапо та німецькій жандармерії, а також кадри функціонерів різних щаблів влади “Самостійної України”, а також організованих і споряджених за допомогою німців окремих збройних підрозділів, які самі українці називали січовими стрільцями. За німецьким зразком почали влаштовувати безконечні шовіністичні паради, свята і віча, походи та демонстрації озброєних підрозділів і фанатиків-націоналістів, які урочисто приймали місцеві представники нової влади. Завжди вони супроводжувалися зловісними окриками: “смерть ляхам”, “смерть жидам”. Не довелося довго чекати, бо уже влітку 1942 року за підтримки українських націоналістів, при участі наглядачів-ґестапівців усіх євреїв з містечка й околиць зігнали до березнянського ґето, дощенту пограбували і заморили голодом, а відтак вивели і по-звірячому серед білого дня на очах у міста перебили. Кілька вцілілих знайомих євреїв тимчасово сховалися у нас в Полицях, але там їм не було безпечно між українцями. Через певний час вони пішли на Случ. Відтак почалися пацифікації польських сіл на Заслуччі під приводом буцім вони допомагають совєцьким партизанам. Коли німці помітили силу і небезпеку, яку становили для них структури і підрозділи “Самостійної”, що вислизали з-під їхнього контролю, то вирішили їх роззброїти. Стрільці відмовилися виконати наказ своїх дотеперішніх покровителів і упродовж одного дня перейшли зі зброєю до своїх побратимів у лісах і селах української Волині, аби невдовзі розпочати різанину поляків. У той час я мешкав на квартирі (…) і далі ходив до восьмого класу тієї самої, але тим разом уже української школи “Самостійної України” з обов’язковим вивченням німецької мови. У ній і далі навчалися ті самі хлопці й дівчата з інтелігентних українських родин, з котрими ми сиділи за однією партою і приятелювали ще до війни і за часів радянської України, але тепер це були вже зовсім не ті ж самі приязні нам колеги. Раптом вони зазнали якоїсь дивної метаморфози і стали несхожими до себе, пихатими і зверхніми “самостійниками”, демонструючи ненависть і ворожість щодо нас, нечисленних у школі поляків. Вони пишалися при цьому першими своїми погромами євреїв, котрих взагалі не допустили до навчання у школі. Те саме пообіцяли невдовзі нам, полякам. Своїх родичів і знайомих, колишніх покірних працівників польських установ і організацій, вони тепер називали атаманами і сотниками, в тому числі, як пам’ятаю, шанованого колись чиновника ґміни Котрушенка чи колишнього нашого учителя в польській ще школі Мельника (раніше Мєльніка). (…) V. Липницький погром Дедалі зростаюча упродовж 1942 року ненависть і ворожість українців з Волині до поляків та перші випадки кривавих порахунків з нашими одноплемінниками, які поодиноко мешкали між українцями, будили неспокій і тривогу. Отож у великих польських громадах на Волині почали думати про якусь організовану самооборону, яка б давала шанс вижити. Проте це не було легко, позаяк багато тамтешніх поляків мешкали розсіяно серед української більшості, а у багатьох випадках також у мішаних польсько-українських родинах. Останні не мали якихось побоювань, розраховуючи радше на прихильність українського оточення, і не відчували загрози, хоча уже найближче майбутнє засвідчило, як сильно вони помилялися. Решту поляків треба було евакуювати туди, де можна було організувати самооборону. Однак найважчою для вирішення залишалася проблема зброї, якої ніхто не мав стільки, щоб протистояти організованим і озброєним до зубів численним бандам стрільців. Окрім того, боялися реакції німців на збройні організації поляків. Одним із кількох значних скупчень поляків у костопольському повіті на Волині були наші Ліпніки, майже однорідне, згуртоване польське село із понад 60-ма польськими і лише кількова українськими обійстями. Разом із розташованими за неповних 2 кілометри колоніями Полиці та Млодзянувка, які українці називали хуторами, тут налічувалося близько 450 мешканців. Село нагадувало самотній маленький острівець в океані навколишніх українських сіл. Тому наприкінці 1942 року старійшини Ліпнік, в тому числі Марек Словіньскі, батько Генрика і чоловік сестри мого батька, тітки Зосі, а також Бєлявські, Зєлєнкєвичі, Гайдамовичі, Урбановичі, Муравські, Рудницькі та мій батько Роман Гермашевскі, вирішили створити в Ліпніках одну з перших на Волині самооборон поляків. З цієї метою вони створили провід на чолі з Марком Словіньскім, почали громадити зброю та різні інші придатні для оборони й боротьби предмети домашнього ужитку й сільськогосподарські знаряддя, у тому числі сокири, вила і коси. Вони також почали організовувати і навчати придатних до оборони чоловіків, запровадили нічне патрулювання села та чергування різних озброєних бойових груп. На звістку про організовану самооборону до Ліпнік почали стягуватися навколишні поляки, які розраховували на безпечніший сховок, а коли на початку 1943 року заграви пожеж почали спалахувати дедалі ближче від нас, а звістки про дедалі численніші звірячі убивства поляків долинали щораз частіше, батько вирішив перевезти усю нашу родину із майном з Полиць до розташованих за 2 кілометри Ліпнік. Ми поселилися разом із дідусем і бабусею та двома кількарічними донечками вивезеної раніше до Казахстану тети Владзі – Генею (Дзюсею) і Марилею в будинку родини Варумзерів у центрі Ліпнік навпроти Народного Дому, в якому містилася комендатура самооборони. Почала витворюватися дедалі зичливіша навзаєм і дедалі краще організована польська спільнота. Липничани дуже сердечно численних прибульців, поляків із сусідніх українських сіл і хуторів. Їм давали не тільки прихисток у переповнених понад усяку міру хатах, де спали переважно на підлозі покотом так тісно поруч, що ноги не було куди поставити, але й ділилися усім, чим хата багата. Спільно громадили запаси харчів, допомагали одні одним. Готувалися також до самооборони. З особливою вдячністю я згадую родину Варумзерів, які прийняли нас дуже сердечно й гостинно. Вони відступили нам цілу розлогу світлицю, де розташувалися 13 осіб, дозволили користуватися рештою своїх господарських будівель, аби розмістити ще доволі численну худобу та решту майна. Ми гадали, що переживемо стан загрози, бо він не триватиме довго. З радіопередач із Лондона і долинаючих звісток від польського підпілля було відомо, що найближча весна принесе радикальний перелам у цій війні завдяки першим поразкам гітлерівських військ на східному фронті та очікуваному наступові альянтів на Заході. Тоді у нас навіть співали на мелодію мазурки Домбровського: “Марш, марш Сікорскі (пізніше Соснковскі) з землі шотландської до Польщі”. Всі ми вірили у краще і почувалися загалом безпечно, позаяк гадали, що навколишні бандерівці самі не наважаться вчинити значну пацифікаційну операцію проти такої організованої, захищеної власною самообороною, численної польської громади в Ліпніках. Задля цього вони мали б диспонувати значними організованими силами, а такі інформації до нас не доходили. Досі убивства окремих польських родин чинили навколишні, заледве кілька чи кільканадцятиособові банди. Дошкульний брак вогнепальної зброї та набоїв – ми змогли згромадити лише кілька карабінів, пістолетів і мисливських рушниць – призвів до того, що один із молодших маминих братів Антек Бєлявскі, той, котрий бачив мене, як я повертався з болота після випробування автоматів, подумав, що я мушу щось знати або маю у сховку якусь зброю. Однак його натяки керівники самооборони сприйняли з недовірою. Як же здивувалися старійшини, коли незабаром завдяки 15-річному хлопцеві, до якого ставилися дещо поблажливо, на столі в Народному Домі з’явився цілий арсенал, в тому числі зовсім справний і фахово законсервований ручний кулемет із комплектом магазинів і 5 карабінів. Собі я зоставив тільки револьвер Нагана і 2 гранати. Давно вже я чекав миті, коли здобута мною з такими труднощами зброя стане у пригоді. Від самого початку я вірив, що вона колись послужить гідній польській справі. Ця мить настала і принесла мені масу задоволення, хоча й надалі забезпеченість вогнепальною зброєю нашої самооборони була недостатньою. Керівники самооборони усвідомлювали не лише реальну загрозу нападу бандерівців, але й можливість пацифікації польських Ліпнік німцями, до яких напевне доходили інформації про організовану самооборону та наявність у нас зброї. Час від часу з вікна Народного Дому лунала черга з “мого” еркаему – для постраху, чутна в навколишніх українських селах і напевне в Зурному. Отож за посередництвом довіреного перекладача, пана Палюховського, чоловіка однієї з пань Мітельських в Зурному, з яким мої родичі приятелювали, ми звернулися до німецької жандармерії в Березному з повідомленням, що самооборона польських Ліпнік не скерована проти німців, а лише проти бандерівців, яких уже й самі німці перестали терпіти, бо і їм вони дедалі більше давалися взнаки, а також про можливість надати самообороні принаймні кілька одиниць якоїсь зброї, за якою могла б безпечно “ховатися” наша власна, нелегальна зброя. Пан Палюховскі настільки добре виконав свою місію, що окрім запевнень від німців у їхній нейтральності щодо нашої самооборони привіз від них ще три карабіни з набоями і кілька гранат. Це трохи покращило настрої ліпніцької громади, яка налічувала уже понад 600 осіб, натомість не покращило відчутно нашого становища. Розташування польського села Ліпніки, яке щоправда мало доволі щільну забудову, але тягнулося паралельно на довжину близько 2 кілометрів обабіч тракту, який провадив від українського села Білки до наступного українського села Яблонне на відкритій рівнині, унеможливлювало організацію класичної кругової оборони, спертої на природні перепони, позаяк їх не було, або шанці, бо їх спорудження було не під силу захисникам. Окрім того, брак зброї, хоча й надалі її кількість поступово більшала, призвів би до безрезультатності такої розрідженої кругової оборони. Тому оборону Ліпнік слушно вирішили оперти на окремих зміцнених і замаскованих пунктах, розміщених перед забудовами села на напрямках сподіваного удару, де вночі перебували озброєні вогнепальною зброєю оборонці, і на двох рухомих патрулях всередині села, а також на трьох підрозділах другої лінії оборони, які вночі відпочивали, озброєних переважно сокирами, вилами і косами. Передбачалося, що поодинокі нечисленні групи бандерівців будуть успішно відбиті цими силами, натомість при масовому нападі бандерівців, якого в Ліпніках поки не чекали, ці сили були покликані прикрити і організовано вивести мешканців села в напрямку Зурна, де перебував невеликий контингент німецької жандармерії. Тим не менше, ми не передбачили інших істотних чинників, які пізніше відбилися на безуспішності самооборони. Насамперед ніхто не міг передбачити такої некорисної для самооборони переваги сил і одночасної атаки бандерівців зусебіч, можливості легко підпалити криті соломою дерев’яні будинки, а також паніки серед вирваних зі сну і переляканих мешканців села. Не було також, на жаль, ефективного командування силами самооборони, ані належного скерування дезорієнтованих людей у випадку заламання збройного опору. У середині березня близько півночі у селі пролунали перші постріли. Це відстрілювався бандерівець, якого схопив був патруль під командуванням Міхала Гайдамовича. Той був розвідником, якому вдалося непоміченим увійти в спляче село. Пізніше він зізнався, що його завданням було дізнатися про розташування і ефективність нашої самооборони. Від нього ми також довідалися, що в навколишніх українських селах перебувають значні сили бандерівців. До всього лиха через три дні понівеченого бранця відвезли до Березна і віддали в руки німецьких жандармів. Наступного дня він повис на телефонному стовпі поруч із ринком. Повісили тоді також поляка, молодого Бялковського, одинака у матері із Залісся. І це була, гадаю, велика помилка, бо нічого таким чином ми не досягнули, а лише загострили напруженість, що уже через кільканадцять днів ймовірніше за усе стало вирішальним для долі Ліпнік. Сьогодні я переконаний, що бандерівця треба було звільнити і за його посередництвом намагатися вести переговори з його побратимами, аби виграти час, такий потрібний для зміцнення нашої самооборони. Зізнання бандерівця нічого не змінили, бо й не могли, а зброї, окрім його єдиного карабіна, не побільшало. Натомість стосунки з українцями через те, що ми видали німцям схопленого бандерівця, загострилися до такої міри, що ми виявилися цілковито ізольованими від навколишнього світу. Ми не мали жодної інформації про те, що діється в сусідніх українських селах і серед бандерівців, які готувалися до нападу на нас. Кожне відлучення від села, навіть на день, загрожувало смертю. Очікуючи на найгірше, ми жили з дня на день дедалі пригніченіші, водночас меншали запаси харчів. Перед північчю 25 березня на ліпніцькому небі зблисла ракета, а відтак спершу з півдня, а далі зусебіч залунали постріли. За мить вони перетворилися у справжню лаву вогню з автоматичної та кулеметної зброї. Небо над селом засвітилося від схрещення трасованих черг. На дзижчання стрілянини накладалися вибухи гарматень, радше за все мін. Ми спали у родини Варумзерів, прокинулися від перших пострілів. Ми одразу ж підхопилися на рівні і були готові рушати, бо уже кілька днів спали одягненими. Я, аби зорієнтуватися в ситуації, вибіг на двір, щоб перейти на протилежний бік вулиці до Народного Дому, де в комендатурі самооборони мав би бути батько, але зустрів його одразу ж біля будинку. Він поспішав заспокоїти нас. Батько сказав, що ми мусимо вийти з будинку, бо почалися пожежі, і зібратися під тополею поруч із сусідньою саджавкою. Мені він наказав стежити за точним виконанням наказу і чекати на подальші команди. Кожне з дітей схопило лише свою торбину і за мить разом із мамою, яка несла на руках півторарічного Мірка, і дідусем та бабусею ми були на вказаному місці. Видовище було вражаюче. Від трасованих і запалювальних куль почали палати солом’яні стріхи будинків. Вогонь стрімко ширився, і невдовзі мало не все село запалало. Постали нечуваний гамір і паніка, переважно серед жінок і дітей. Ми почули перші стогони і волання про допомогу поранених і уражених опіками, розпачливі крики матерів, які кликали загублених дітей та страхітливе кувікання і рик худоби у палаючих стайнях. Чоловіки намагалися рятувати майно, насамперед коней і корів, але даремно, бо перелякані тварини, шукаючи порятунки, керувалися сліпим інстинктом і бігли назад до своїх палаючих стаєнь і обор, аби там загинути. Уже палали сусідні будівлі та обійстя родини Варумзерів, а з ним і усе наше майно та худоба. Горів також Народний Дім і молочарня, зрештою пожежа охопила усе село. Засліплені вогнем і димом, дезорієнтовані й перелякані безборонні люди безпорадно кидалися мов шалені, не знаючи, де шукати сховку й порятунку. Стало видно наче вдень, а навколо нас, попри свист куль, стало громадитися усе більше людей. Це було справжнє пекло на землі. І тоді почався штурм здичавілої маси бандерівських зарізяк. З вигуками “вперед на ляхів!”, “смерть ляхам!” і “різать ляхів!” встала і вирушила щільно опасована навколо села лава озброєних до зубів бандерівців, а за ними із сокирами, вилами й ножами зграя навколишніх неорганізованих зарізяк, які, ведені шаленою ненавистю і жадобою убивання, хотіли ще насолодитися рештками з пограбунку вцілілого майна. Пролунали постріли з польського боку, затуркотів мій еркаем у руках Павла Бєлявского, почалася рукопашна, але що могла зробити жменя оборонців, ладних на все, які розпачливо билися до останку, коли на село зусебіч насувалися організовані, озброєні до зубів, розлючені, забезпечені величезною кількісною перевагою дикуни. На краю села почалася різанина. Знову з’явився батько з кількома іншими озброєними оборонцями і великим натовпом людей позаду й сказав, що ми мусимо виходити з цього пекла, пробиваючись крізь перстень оточення в напрямку Зурного. Це єдиний порятунок для нас. Отож ми усі вирушили – кількасот осіб – у безладі, бігом, спотикаючись і перевертаючись через загублені пакунки та одні через інших. Ми простували вздовж глибокого меліораційного рову у напрямку на півні від Ліпнік до Зурна, де мав би бути наш омріяний порятунок. Дорогою ми всі погубилися в юрмі. Я біг попереду, одразу за батьком, коли побачив попереду, на відстані не більш ніж кількадесят кроків усе щільнішу лаву бандерівців, які стріляли у нас із карабінів, заступаючи шлях. Упали вбиті, чути зойки поранених. Не сповільнюючи темпу простуючої вперед маси натовпу, мій батько на бігу кинув одну, потім другу гранату, і з вигуками “ура” ми рвонули далі що було сил. Упали кілька бандерівців, інші відстрибують убік, а коли ми почали стріляти, втікають. Я бачу, як стріляють по них із коліна Едмунд, Владек і Антек Бєлявскі. За мить ми уже за гіркою, перебігаємо через дорогу і потрапляємо і ліщинові кущі. Стрілянина залишається позаду, це значить, що ми вирвалися із оточення. Ми уже поза пекельним колом, і усю кількасотособову масу біженців батько скеровує далі до розташованого на відстані близько 5 кілометрів Зурна. Сам у супроводі жменьки озброєних ліпнічан він залишається на місці. Разом із батьком зостався і я. Від утікаючих далі я отримав якусь стару берданку з кількома шротовими набоями. Постріли, зойки і крики не змовкають. Врешті ми чуємо наступне “ура” і посилення стрілянини. Це остання група прориває оточення і тим самим шляхом виходить із ліпніцького пекла. Її виводять Гайдамовичі. Ми вирушаємо назустріч і скеровуємо цю групу, як і перших, на Зурну, а всі, хто має зброю, залишаються, аби спільно стримати можливу погоню бандерівців за уцілілими втікачами. Із відстані близько півкілометра від села, з місця, звідки найімовірніше за все рушала від півночі на Ліпніки лава бандерівців, ми бачимо у світлі пожежі якісь рухомі постаті, чуємо ще доволі довго поступово змовкаючі постріли та зойки ліпнічан, яких добивають у селі, але нас занадто мало, щоб їм допомогти. Що ми пережили у цьому пеклі і відчували, коли бачили догасаючі над ранок пожежі, того не можна описати словами, кошмар і тільки. Ми не знали тоді нічого про долю наших найближчих. Я знав лише, що моя друга бабуся Зоф’я Бєлявска поранена. Куля влучила їй в литку, коли ми пробивалися з оточення, але їй пощастило евакуюватися разом із біженцями до Зурна. На світанку знайшлася наша мама. Вона приєдналася до нас ридаюча, із закривавленим обличчям і розірваним бандерівською кулею вухом. Від неї ми довідалися, що вона загубила Мірка, з яким утікала самотньо, відставши від першої групи біженців. За нею погнався бандерівець, який вистрелив у неї зблизька. Тоді вона зомліла і впала. Той подумав, що убив її, та й так зоставив. Через якийсь час мама опритомніла, встала і далі побігла. Лише потім вона усвідомила, , що не тримає на руках дитину і почала її шукати. Так вона знайшла нас, а ми відіслали її, сповнену розпачу, до Зурна. Коли настав світанок, і замовкли уже останні постріли, ми вирушили назад тією ж дорогою, в напрямку Ліпнік. Ми утворили лаву із кільканадцяти озброєних ліпнічан. Я ішов на лівому крилі, а батько посередині. Дорогою ми натрапляли у кущах на окремих змерзлих втікачів і невеликі їх групи, які попадали від втоми чи загубилися. Вони уже були в безпеці, але перелякані та сповнені розпачу. Їх ми також скерували до Зурна. Перетнувши польову дорогу, яка бігла впоперек північним, іще вкритим товстим шаром промерзлого снігу схилом невеликого узвишшя, я помітив попереду на відстані близько 30 метрів від поблизьких кущів якийсь чорний згорточок. Коли я підійшов ближче, то впізнав добре мені знану святкову батькову куртку, а в ній, на мою радість, а водночас переляк, загорнутого ще в ковдрочку нашого малого півторарічного Мірка, який не подавав знаку життя. Мій переляк посилювала ще кров на снігу й на куртці. Я вхопив брата разом із курткою зі снігу і чимдуж побіг із ним до батька. Батько узяв у мене згорток і хоча також не помітив знаку життя дитини, обняв брата і притиснув до грудей. Так ми йшли далі у напрямку догоряючих Ліпнік, знаходячи дорогою мертвих або ще живих жертв погрому, проте особливо вражаючу та жахливу картину ми побачили у глибокому меліораційному рові, вздовж якого тікали з ліпніцького пекла. Нашим очам відкрилася достоту кривава бойня. На дні глибокого рову і на обох його стінах лежали десятки скривавлених трупів із порозриваними від куль чи порозрубуваними сокирами головами. Були там діти, жінки й старі, які не мали уже сил на дальшу втечу і тут шукали сховку. Я побачив Евеліну Гайдамовіч із малою дитиною біля грудей, вона сиділа в рові та стікала кров’ю. Дивом вона вижила після пострілу в голову, але повністю втратила зір. Я бачив розпач її чоловіка Владислава, який повертався разом із нами. Здається, що винуватцем цього злочину був знайомий українець, який пізніше виявив жінці змилування і не добив її. Відтоді Евеліна Гайдамовіч не бачить уже нічого, ані чоловіка, ані вцілілих дітей, ані новонародженої дитини. Лише в її пам’яті залишився кошмарний образ пережитого пекла на землі. Під закривавленою периною я побачив обличчя переляканої до божевілля, дивом вцілілої моєї тітки Аделі Лєонкової Гермашевської, яка тулила до себе уже холодні тіла трьох убитих в неї перед очима дітей. Це видовище було просто жахливим, а на подібні ми натрапляли дорогою ще не раз. Біля тополі над саджавкою, звідки ми вирушили у втечу, лежало закривавлене тіло нашого дідуся Сильвестра Гермашевського. Виродок-бандит довго знущався над ним, судячи із слідів семи ударів багнетом у груди. Дідусь не втікав, він був довірливим і не припускав і гадки, що його земляки українці, до яких він завжди мав стільки зичливості та симпатії, з якими разом жив стільки років, ділив долю й недолю, з якими приятелював і так часто грав і співав їхні пісні та думи, могли приготувати йому таку жахливу смерть. Так загинув по-звірячому убитий українцями мій дідусь Сильвестр Гермашевскі, мандрівник на службі графа Емануеля Малинського, селянський і освітній діяч на Волині, поміщик, загродовий шляхтич гербу Заремба. Ми багато тієї ночі пережили і побачили, але над моїм дідусем Сильвестром обидва з батьком не змогли стримати сліз. Коли ми зупинилися біля згарища хати родини Варумзерів, батько розгорнув Мірка з куртки і коврочки, почав його розтирати, а потім гріти в теплі ще тліючого згарища. Малюк, який досі не подавав знаку життя, несподівано порухався, кліпнув очками, а відтак широко їх розплющив і, побачивши батька, ледь промовив: “тата… сі!… бу!” Діти у нас на вогонь казали “сі”, а на гуркіт “бу”. Батько ще міцніше його притулив і розчулено промовив: “Ти наймолодший, ти мусиш жити!” Картина побаченого у Ліпніках була просто жахаюча. Догоряли останні будівлі і увесь наш домашній скарб на обійсті у родини Варумзерів. Зі згарища стирчали недогорілі тіла дорослих і дітей, роздуті коні, худоба і свині, реманент і рільничі машини. Ще тліло збіжжя. Чувся сморід паленизни і обгорілих тіл, а навколо задимлених згарищ лежали жертви масового звірячого погрому. Не пощадили нікого, ми бачили пошматовані тіла старих, дорослих і дітей. Навіть кілька вцілілих псів та свійських тварин виглядали переляканими. Деякі з них були сильно обпечені. Ми натрапили на одну з наших вцілілих корівок, також із сильно попеченим хребтом. Тільки й усього зосталося від нашої худоби і усього майна. Ми кружляли посеред згарищ і тіл замучених, не знаючи, що діяти. Ми були в глибокому шоку, отупілі й безпорадні. Ми не знали долі решти наших найближчих, найстаршої сестри Аліни, яка опікувалася п’ятирічним Боґусем і рештою сестер, а також бабуні Марії Сильвестрової та її онук Гені й Марилі. Тільки через якийсь час до Ліпнік переказали, що вони щасливо вціліли і тепер у Зурному. Натомість усіх, хто сховався поблизу своїх домівок чи відокремився від керованих і супроводжуваних груп ліпнічан, чи не встигав за ними бігти та шукав сховку в меліораційному рові, допали здичавілі зарізяки і жорстоко повбивали. Дивом вціліли тільки кілька осіб. Свідки розповідали, що бачили, як бандити ловили малих дітей поблизу палаючих садиб і, тирмаючи за ноги, убивали, розбиваючи голівки до кутів будинків, або живцем вкидали у вогонь. Влни забивали з крайньою жорстокістю, перерізаючи горло, розпорюючи животи, заколюючи вилами і рубаючи сокирами, а люди поволі конали в нечуваних муках. За нами поволі до села поверталися наступні відважніші з-поміж ліпнічан. Це були переважно чоловіки, їх було щораз більше. Вони віднаходили тіла забитих близьких, витягали з догасаючих згарищ тіла спалених, решки майна. Панував розпач. З ними прийшла і наша мама. Вона взяла від батька малого Мірка, котрий, хоча й пролежав цілу ніч на снігу, не мав пізніше навіть нежитю. Близько полудня з’явилися також німецькі жандарми з Зурного, радше з цікавості, аніж з наміром надати допомогу, бо було вже надто пізно. Їм було байдуже, що трапилося, але вони поставили посередині спаленого села кулемет, вистрелили кілька довгих черг у напрямку лук, похитали головами і за мить поволі повернулися до Зурна. В міру повернення усе нових ліпнічан почали зносити тіла убитих і складати їх рядами на площі перед спаленим Народним Домом. Не всіх змогли ідентифікувати, деякі були сильно понівечені або обпалені. Нарахували разом, наскільки пам’ятаю, 186 тіл, окрім тих, що пропали, повністю згоріли на пожежі чи були забрані силою. Поховали їх на місці у спільній могилі, на якій поставили великий дубовий хрест. У ній спочив також мій дідусь Сильвестр Гермашевскі. Ми помолилися за їх вічний спокій і мир їхніх замучених душ. Того ж дня усі в глибокому смутку ми покинули нашу вітчизну, рідні Ліпніки, як пізніше виявилося – назавжди, бо їх уже немає на сучасних мапах Волині. Владислав Гермашевскі – генерал авіації у відставці, уродженець Ліпнік на Волині, власник селянського спеціалізованого господарства у Колі біля Сулейова, старший брат першого польського космонавта Мірослава Гермашевського Hermaszewski W. Echa Wolynia. – Warszawa, 1995. – S. 3-7, 42-47, 59-69. Переклав Андрій Павлишин |
 ч
|
 |
|