Роман Дрозд

Навколо причин антипольської акції ОУН-УПА в 1943-1944 роках

На 2003 припадає 60-та річниця антипольської акції ОУН-УПА на Волині. Події, що досі, як і акція “Вісла”, тінню лежить на українсько-польських стосунках та ускладнює примирення між обома народами.

За польськими даними на Волині від рук членів ОУН-УПА і за допомогою частини місцевого українського населення вбито від 30 до 40 тис. поляків, зокрема людей похилого віку, жінок і дітей¹. Хоча ці дані ще до кінця не зверифіковані (делегат польського еміграційного уряду на Волинь К. Банах кількість польських жертв на 7 жовтня 1943 p., тобто після хвилі найбільшого винищення поляків, оцінював у понад 15 тис. осіб²), їх можна вважати вірогідними. В Україні щойно тепер почали досліджувати це питання, тому небагато знаємо про кількість замучених польськими руками волинських українців. Й. Туровський оцінює їх у 2 тис. осіб³, вважаючи при цьому, що польські антиукраїнські акції (на Волині і в Східній Галичині) мали виключно відплатний характер. Однак, спогади про випадкові вбивства українців, свідчать, що дійсність була складнішою⁴. Поляки, скупчені в самооборонах, де нараховувалося від кількох до кільканадцяти тисяч осіб, грабували українські села, вбиваючи селян⁵. Важко це назвати відплатою. У свою чергу у Східній Галичині з українських рук також могло загинути коло 30-40 тис. поляків, при чому не встановлюється число жертв з українського боку. Тут, напевно, було їх більше, ніж на Волині, хоч би з огляду на існуюче тут сильніше польське підпілля.

Загалом, польські історики вважають, що втрати польського населення, враховуючи також Люблінщину і Ряшівщину, досягли за час війни 80-100 тис. осіб. Натомість українці втратили від 15 до 30 тис.⁶

Нема погодженої думки дослідників про причини антипольської акції ОУН-УПА на Волині і Східній Галичині. Що було її метою – вигнання поляків чи їх знищення? Владислав Філяр, Єва і Владислав Сємашки та їх прихильники обстоюють останнє, що має випливати з ідеології та програми ОУН. Рішення про початок антипольської акції, яку вони називають людиновбивством, схвалено на III Конференції ОУН в лютому 1943 p. Водночас, вони схиляються до поглядів В. Поліщука, який твердить, що рішення про вбивство поляків, які жили на землях, визнаних українськими націоналістами за українські, прийнято вже в 1929 p. Отже, причин треба шукати в крайньо націоналістичній ідеології ОУН, яку називають фашистською⁷. Саме цим намагаються виправдати всі антиукраїнські акції з польського боку .

Інші дослідники твердять, що метою антипольської акції було вигнання поляків з Волині і Східної Галичини. На їхню думку, ОУН вважала, що війна принесе поразку як німцям, так і СССР і справа дійде до польсько-української війни, тобто повториться 1918 p. Тому, не чекаючи кінця війни, вони вирішили застосувати кривавий терор, залякати поляків і змусити їх залишити українські землі.

Натомість інші історики, у більшости українські, вважають, що причини антипольської акції слід шукати у дискримінаційній політиці II Речі Посполитої щодо українців та у ліквідації поляками українських діячів на Холмщині у 1941 р. Такого ж погляду дотримується Б. Гудь, який у антипольській акції вбачає селянську револьту⁸.

Ґжеґож Мотика запропонував інший погляд на ґенезу антипольської акції ОУН-УПА⁹. На його думку, треба врахувати місцеві обставини, які могли мати вплив на ситуацію. Отже, 30 червня 1941 p. бандерівська ОУН проголосила незалежність України. Німці не визнали цього акту і заарештували 80% керівництва ОУН. Перед ОУН постало питання: що далі? Який шлях обрати? Щораз виразніше почала висуватися концепція розрахунку на свої сили і боротьби з усіма ворогами, зокрема з поляками, які надалі стояли на позиції збереження східного кордону Польщі 1921 p.

Складною була ситуація на Волині. Німецький терор, діяльність совєтської партизанки, спричинилися до радикалізації настроїв серед членів ОУН. Окрім цього, почали створюватися партизанські відділи інших українських угруповань – УПА Тараса Бульби-Боровця та мельниківців. Це підштовхнуло волинських оунівців створити у жовтні 1942 p свою партизанку, але без дозволу проводу ОУН-б, який тоді виступав проти масового партизанського руху. Сам провідник ОУН-б на Волині та командир партизанських відділів Дмитро Клячківський (“Клим Савур”) застерігав від відкритої боротьби. Таку позицію провід ОУН займав і на початку 1943 p., хоча погоджувався на збільшення партизанських формувань.

17-23 лютого 1943 p. відбулася III конференція ОУН, де обговорювалися питання створення міцних партизанських структур. Однак, немає доказів, що саме тоді прийнято рішення про боротьбу з поляками, хоча Р. Шухевич і Д. Клячківський власне совєтів і поляків вважали головними ворогами. Мало цього, з розповідей учасників конференції виникає, що “Клим Савур” відійшов від постанов конференції і розпочав масову боротьбу з червоними партизанами і поляками, що було сприйняте з великим занепокоєнням у Галичині (на це вказують також матеріали польської розвідки).

Чому Д. Клячківський самовільно розпочав антипольську акцію? Серед кількох можливих пояснень Ґ. Мотика кладе наголос на ось таке – рішення про масову антипольську акцію, пов’язане з дезертирством української поліції, яка зробила це, побоюючись арештів з боку німців внаслідок совєтської провокації. Отже, рішення про виступ проти німців, совєтів і поляків спровокували самі німці та совєти, які підкинули ґестапо компрометуючі матеріали на українську поліцію. На такий, частково випадковий початок акції вказують і деякі польські документи. Те, що в лісі опинилося близько 5 тис. озброєних поліцаїв, змушувало “Клима Савура” видати весною 1943 p. наказ партизанського зриву. Приступаючи до його реалізації, “Клим Савур” у першу чергу вирішив опанувати селами шляхом знищення пунктів опертя совєтів і німців. А це означало виступ проти поляків, яких ОУН звинувачувала у співпраці з її ворогами - німцями й совєтами. До цього ж спричинялася участь поляків у німецькій адміністрації та поліції. Наказ розпочати антипольську акцію “Клим Савур” дав у червні 1943 p., хоч до протипольських виступів з боку УПА доходило вже раніше, наприклад 11 липня 1943 p. , коли одночасно було атаковано 167 населених пунктів.

Звістки про події на Волині занепокоїли оунівців Галичини, що знайшло своє відображення на III з’їзді ОУН у серпні 1943 p. У дискусії на тему польського питання Микола Лебедь та Михайло Степаняк начебто критикували антипольські дії УПА. Однак, на думку Ґ. Мотики, з’їзд вирішив не викликати повстання, а вести боротьбу із совєтами, прихід яких наближався. Чи прийнято тоді рішення про наступ на поляків в Галичині – важко сказати. Знаємо, що таке рішення керівництво ОУН-УПА прийняло восени 1943 p. Однак, антипольська акція мала мати лагіднішу від волинської форму. Вбивати можна було (але заборонялося дітей, жінок і старших осіб) лише після невиконання поляками наказу про виїзд на свої етнічні землі. Додаймо, що на практиці не завжди партизанські формування цього дотримувалися. Антипольська акція в Галичині почалася з приходом Червоної армії у лютому 1944 p., саме тоді польське підпілля почало реалізувати план „Burza". Після приходу Червоної армії, керівництво ОУН-УПА змінило своє ставлення до польського підпілля і наказало шукати з ним порозуміння.

Запропонований Ґ. Мотикою ґенезис антипольської акції ОУН-УПА, на мою думку, на сьогодні є найбільш правдоподібним, хоча і потребує ще доопрацювання. Звичайно, це не означає, що він безпомилковий. Дослідження ще триватимуть і багато можуть в цю справу внести українські історики.

Важко натомість погодитися з прихильниками тези, що ОУН і УПА прагнули до знищення польського населення на Західній Україні. Для них схема була і є дуже проста: винищування, яке називають людиновбивством, польського населення випливало з ідеології ОУН, а масового характеру набрало після дезертирства української поліції, яка виконала наказ керівництва ОУН-УПА. Поліція була їм потрібна, щоб почати ліквідацію поляків. Такий підхід, хоч більше ідеологічний, ніж науковий, дуже вигідний, бо дозволяє стверджувати, що ставлення поляків до українців до війни і у перші її роки не мало впливу на антипольські акції ОУН-УПА. Відкидається також можливість інспірації з боку совєтів, хоча на це вказують тогочасні польські і німецькі джерела. Інакше кажучи, що б поляки не робили, включно з виконанням українських вимог, українські націоналісти все одно почали б їх винищувати. Такий підхід – це велике спрощення. Правда, спосіб реалізації антипольської акції на Волині, особливо описи нападів на польські села, ніби свідчать, що йшлося про знищення всіх поляків. Однак, керівництву ОУН-УПА на Волині, як вже сказано, йшлося про опанування терену шляхом усунення всіх, хто міг би перешкодити їм у боротьбі. Виступи почалися у східних районах Волині, а це може свідчити, що ОУН-УПА залежало на залякуванні польського населення, щоб примусити його виїхати. Виразно це видно в Галичині. Микола Лебедь стверджував: “щоб не допустити до стихійної масової протипольської акції і українсько-польської взаємної боротьби, що в той час була б корисною водночас як большевикам, так і німцям, і послаблювала б головний фронт визвольної боротьби, Українська Повстанська Армія пробувала втягнути поляків до спільної боротьби проти німців і большевиків. Коли ж це не дало жадного успіху, УПА дала польському населенню наказ опустити українські терени Волині і Полісся”¹⁰. Підтримка упівських загонів місцевим українським населенням, озброєного косами, вилами, сокирами й ножами, надала волинським подіям особливо кривавого характеру¹¹. Ті, хто нападав, хотіли позбутися (часто шляхом вбивства) сусідів-поляків, які уособлювали дискримінаційну політику польських властей щодо українців, та захопити польське майно. Коли поляки посилили опір, не бажаючи залишати Волинь, і до того ж пішли (рятуючи себе, або з помсти) на співпрацю зі совєтською партизанкою і німцями, вбивства помножилися. Причиною були, як зауважив І. Ільюшин, і масові вбивства українських селян польською поліцією і жандармерією¹².

Причин польсько-українського протистояння не пояснює позиція тих дослідників, які вважають, що випливало воно з прийнятого ОУН положення про можливе повторення ситуації 1918 р. Цим можна пояснювати дії в Галичині, але така точка зору була більш характерна для мельниківців, аніж для бандерівців. Коли б керівництво ОУН-УПА серйозно задумувалося над таким варіантом, то розпочало б відповідну підготовку – розбудову партизанських структур і підрозділів, їх озброєння та координацію дій. До такої акції у першій половині 1943 p. УПА не була ще готова. Крім цього, антипольська акція почалася на Волині, а лише згодом в Галичині. Зауважмо також, що львівські бандерівці неофіційно засудили вбивства поляків¹³. Якби мала повторитися історія, то більш корисним був би антипольський наступ, проведений одночасно і на Волині, і на Галичині. Тоді польське підпілля не мало б часу на підготовку оборони, а також проведення протидій.

Не до кінця можна погодитися із ствердженням, часто репрезентованим істориками з України, що антипольська акція виникала з дискримінаційної політики II Речі Посполитої щодо українців та їх вбивств на Холмщині. Виникала вона, як вже сказано, з реалізації політично-мілітарних планів ОУН-УПА. Однак, українці в польській державі напевно почували себе як громадяни другої категорії і це звичайно вплинуло на кривавий характер антипольської акції. Крім цього, дискримінація українців та випадки їх убивств на Холмщині могли створити враження у керівництва ОУН-УПА про ворожість поляків. Це видно на прикладі Галичини, де антипольські дії ОУН-УПА пояснювали власне вбивствами українців на Холмщині.

Звичайно, ґенезис антипольської акції ОУН-УПА, наведений Ґ. Мотикою, вимагає доповнення і уточнення. На мою думку, слабо показано вплив дискримінаційної політики II Речі Посполитої та частини поляків, особливо колоністів і адміністрації, відносно українців на кривавий характер конфлікту. Правда, спрощенням було б все скинути на дискримінацію, але не можна про неї забувати. Так само як і про вбивства українських активістів на Холмщині, які почалися з весни 1941 p. Очевидно, як вже сказано, не вони були безпосередньою причиною нападів на волинських поляків, але робили враження, що поляки -- це “вороги українського народу”, і тим самим загострювали взаємини. Так само як участь поляків у німецькій адміністрації і поліції. Вказує на це відозва проводу ОУН на Північно-західних українських землях (Волинь і Полісся) на чолі з Д. Клячківським від 18 травня 1943 p., тобто після дезертирства української поліції. У цій відозві міститься також заклик до польського населення. Вона маловідома і для кращого розуміння причин, що змусили саме Волинську ОУН і її військові загони виступити проти поляків, слід частково її процитувати. “У теперішній час наша адміністрація полишила свої пости, щоб німці не мали доступу до наших сіл і не могли б нас нищити, як це було досі. Ви першими добровільно зголосилися зайняти її місце і допомагаєте німцям проводити їхню бандитську роботу. Зараз ви є сліпим знаряддям в німецьких руках, яке спрямоване проти нас. Але пам’ятайте, якщо польська громадськість не вплине на тих, котрі пішли в адміністрацію, поліцію та інші установи з тим, щоб вони їх полишили, то гнів українського народу виллється на тих поляків, які мешкають на українських землях. Кожне наше село, кожна наша жертва, що будуть з вашої вини, відіб’ються на вас... Поляки! Опам’ятайтеся! Повертайтеся до дому. Ті, котрі зараз служать і допомагають німцям, ще можуть повернутися, але завтра буде пізно. Хто буде і надалі служити та допомагати ґестапо, того не мине заслужена кара”¹⁴. Додаймо, що відозву видано після перших масових нападів на польські села у квітні 1943 p., але перед їх кульмінацією у липні-серпні 1943 p. Не можна також забувати про звичайний бандитизм, який, на жаль, досі не досліджений, але який мав вплив на ескалацію польсько-українського конфлікту.

Звичайно, усе сказане не вичерпує теми. Перед істориками ще багато праці. Однак, можна підсумувати, що антипольська акція ОУН-УПА на Волині і Східній Галичині в 1943-1944 рр., як і весь польсько-український конфлікт у роки Другої світової війни, дуже складні і на ці проблеми немає простих відповідей. Конфлікт цей потягнув за собою невинні жертви, яким належиться пам’ять, а їх нащадкам співчуття.

---

¹ R. Torzecki, Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej, Warszawa, 1993, s. 267. До цього ж числа схиляються і інші польські історики. Інші дані – маловірогідні.

² І. Ільюшин, Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні, Київ, 2001, С. 172.

³ J. Turowski, Pozoga. Walki 37 Wołyńskiej Dywizji Piechoty AK. Warszawa, 1990, s. 513.

⁴Див.: G. Motyka, Postawy wobec konfliktu polsko-ukraińskieqo w latach 1939-1933 w zaleznosci od przynależności etnicznej, państwowej ł religijnej [w:] Tygiel narodów. Stosunki społeczne i etniczne na dawnych ziemiach wschodnich Rzeczypospolitej 1939-1953. Warszawa-Londyn, 2002, s. 298-299.

⁵ Приклади таких акцій наводить: І. Ільюшин, Протистояння УПА і AK..., op. cit., С. 154-157.

⁶ G. Motyka. Postawy wobec konfliktu.... op.cit.. s. 322: R Torzecki, Polacy i Ukraińcy.... s. 267; T. A. Olszański, Konflikt polsko-ukraiński 1943-1947, „Więź”, 1991, nr. 11-12, s. 218-219.

⁷Див.: G. Motyka, Postawy wobec konfliktu..., op. cit., s. 322-323.

⁸ Див.: Б. Гудь, Українці - поляки: хто винен?, Львів, 2000.

⁹ G. Motyka, Postawy wobec konfliktu polsko-ukraińskiego w latach 1939-1953 w zależności od przynależności etnicznej, państwowej i religijnej [w:] Tygiel narodów. Stosunki społeczne i etniczne na dawnych ziemiach wschodnich Rzeczypospolitej 1939-1953. Warszawa-Londyn, 2002, s 279-407.

¹⁰ M. Лебедь. Українська Повстанське Армія, Дрогобич, 1993, С. 53.

¹¹ І. Ільюшин, ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів), Київ, 2000, С. 61.

¹² Там же, С. 75.

¹³ І. Ільюшин, Протистояння УПА і АК..., op. cit., С. 132.

¹⁴ Цит. за: І. Ільюшин, Протистояння УПА і АК.., ор. сіt., с. 133-134.

Опубліковано: „Український альманах 2003”. Об’єднання українців в Польщі, Варшава, 2003.