Тарас Гунчак

Поляки і українці під час Другої світової війни

Польсько-українським стосункам під час Другої світової війни надали чіткої форми могутні сили, які змінили долі націй унаслідок глобального характеру змагання за владу й панування, а також спадщина українсько-польського конфлікту, що мав історичні корені, але поглибився внаслідок зростаючих антагонізмів міжвоєнного періоду. Цей конфлікт зростав протягом 1920-их років і після заснування Організації Українських Націоналістів (ОУН) у 1929 році загострився в конфронтацію між польською та українською громадами.

Слід відмітити, що хоча в 1930-их роках помірковані елементи українського політичного спектру пристали бна автономний статус у рамках польської держави, лідери ОУН, організації, яка втішалася підтримкою західноукраїнської молоді, не схвалювали нічого иншого, як тільки незалежну та суверенну українську державу. Своєю репресивною й антидемократичною політикою супроти українського населення польський уряд мимоволі лив воду на млин радикальних українських елементів.¹

Отож, 1930-ті роки підготували ґрунт для трагічних польсько-українських подій Другої світової війни. Зростаюча радикалізація в обох громадах призвела до відкритої конфронтації під час війни, внаслідок якої загинули тисячі людей по обидва боки. Без того, щобзаглиблюватися в надмірну кількість подробиць, можна поставити основне запитання: чи існувала будь-яка можливість компромісу між поляками й українцями, народами, які обидва претендували на ту саму територію? На жаль, відповідь на це запитання мусить бути негативною тому, що кожний компроміс вимагає хоча бготовности застосовувати політику взаємних поступок, а такі умови взагалі не існували, принаймні на ранньому етапі війни.

Українці були повністю віддані справі здобуття цілковитого суверенітету над всією українською етнографічною територією в той час, як поляки наполягали на принципі status quo ante bellum, тобто становищі, що існувало до війни.²Неспроможні розв’язати територіяльне питання мирними засобами, обидві сторони вдалися до кривавої війни, що скидалася на етнічну чистку. Отож, політичний керівник Української Повстанської Армії закликав поляків покинути українську землю і перейти за Буг.³ Тим часом поляки, у відповідь на українське насильство, видали летючку, закликаючи українців перейти на Схід – за Збруч.⁴

Кривава війна між цими двома сусідніми народами не була випадковою, а радше результатом взаємного підозріння, антипатії, і, насамперед, браку пошани один до одного. Наприклад принаймні два звіти з Польщі називають українцями, тільки тих, хто жив у Совєтському Союзі. До українців, які жили в Галичині, території, яку поляки вважали своєю, вони застосовували принизливу назву “русіні”, що нагадувало, так би мовити, кривди з боку українців у міжвоєнний період.⁵ Було бнаївно вважати, що головні учасники війни, тобто Німеччина й Совєтський Союз, не використовували польсько-українського конфлікту. Друга світова війна, ця боротьба між двома тоталітарними недолюдками, завдала безпосереднього удару українсько-польським взаєминам. Польський звіт з квітня 1943 р. натякає на те, що совєти були причетними до деяких найкривавіших дій на Волині.⁶ У своїй політиці супроти українців і поляків німці також грали в гру “поділяй і владарюй”, таким чином загострюючи уже й без того напружені взаємини між обома народами. Коли, напр., українські поліцейські відділи (приблизно 5,000 осіб), створені з місцевого населення, покинули свої поліцейські станиці, щобприєднатися до українського націоналістичного повстанського руху (19 березня-14 квітня 1943), німці зорганізували польські поліцейські відділи, створені з місцевого населення і з фольксдойчів [расових німців] з познанського регіону. Це саме ті відділи, які приєдналися до німецьких каральних операцій проти українського населення. Йдучи вулицями міст і сіл Волині, члени цих поліцейських відділів говорили польською й співали польські пісні, мало що не провокуючи українську реакцію.⁷ Це не означає, що українські акти тероризму проти польського населення були оправданими.

Реальності міжнародних стосунків вимагали, щобПольський Екзильний Уряд переоцінив своє ставлення до національних меншостей взагалі і до українців зокрема, аби висунути легітимні претензії до Східних Територій довоєнного періоду. Це було зроблено у заявах 18 грудня 1939 р. та 24 лютого 1942 р., де сказано, що польський уряд має намір гарантувати українцям цілковиту рівноправність у кожній сфері діяльности.⁸ У тому ж дусі взаєморозуміння й співпраці з меншостями, 31 березня 1943 р. Рада Міністрів схвалила резолюцію стосовно українців, де пообіцяла українцям усі права, яких вони будь-коли домагалися б, якщо вони схочуть жити у польській державі.⁹ Але саме в цьому крилася проблема – українці хотіли бути незалежними.

Коли ми говоримо про польську або українську позицію, ми, звісно, узагальнюємо і зводимо різні погляди до точки зору більшости. Мета цієї короткої статті не полягає в тому, щобпроаналізувати політичні програми польської чи української груп. Проте, слід зазначити, що детальнішим вивченням цих проблем зайнявся Ришард Тожецкі у своїй авторитетній праці під заголовком Поляки і українці [Polacy i Ukraincy].¹⁰

Не дивлячись на будь-які обіцянки рівноправности для українців у складі майбутньої Польської держави, польський уряд підійшов до українського питання з домінантної позиції міжнародного учасника гри, який мігвести справу з українцями, як об’єктом східноевропейської геополітики. І справді, поляки думали, що в них ліпший шанс на те, що вони вийдуть переможцями у їхньому змаганні з українцями за землі колишньої Східної Польщі. Вони сподівалися, принаймні на початку війни, що цього досягнуть в узгодженні з Совєтським Союзом і за допомогою західних альянтів.

Що стосується польського ставлення, то доволі показовою є таємна доповідна записка ген. Владислава Сікорского, прем’єр-міністра Польського Екзильного Уряду, яка була відправлена тільки найбільш високопоставленим польським урядовцям. Ця доповідна записка, датована 19-им листопада 1942р., намагається пояснити, що польсько-совєтська угода 30 липня 1941 р. не повинна бути тільки тимчасовою угодою, а повинна також стати “поворотним пунктом у житті обох держав та населень, які живуть у них”. Посилаючись на скороминущу співпрацю між Петлюрою і Пілсудским, Сікорскі сказав, що все завершилося невдачею. “Повернення до будь-якого варіянту такого роду експериментів було ббожевіллям”.¹¹

Очевидно, політика Сікорского супроти СССР виключала можливість будь-якого польсько-українського діялогу, мета якого – досягнути порозуміння між обома націями. Здається, що єдине, що могли зробити обидві сторони, було якнайбільше розширити вплив свого підпілля в окупованому регіоні – а ця діяльність призвела до добре задокументованої кривавої конфронтації між поляками й українцями. Водночас, польський уряд заохочував польське підпілля до співпраці з українцями й обережного налагодження зв’язків з ними. Ці дії жодним чином не повинні зобов’язувати Польщу політично чи військово, бо тільки уряд може встановлювати зобов’язуючі угоди.¹² Поляки очевидно вважали, що час сприяє їм, і тому вони неохоче давали українцям будь-які зобов’язання.

Однак, в уряді були люди з позитивнішим ставленням до українського питання, напр. директор Відділу з питань меншин, д-р Олґерд Ґорка, який 21 листопада 1942 р. підготував доповідну записку, де закликав уряд Сікорского засудити як фальшиву й недемократичну національну політику Польщі перед Другою світовою війною. “Чи нам це подобається, чи ні, чи польській громадській думці це подобається, чи ні,” писав д-р Ґорка, “залишається факт, що, якщо ми бажаємо воювати політично за повернення усіх наших Східних територій,...ми мусимо публічно й чесно оголосити про основну зміну в нашій політиці супроти українців”. Подібний арґумент висунув Станіслав Папроцкі у своїй доповідній записці 23 листопада 1942 року. Він уважав, що “не було могутнішого арґументу...на оборону цілісности Польської Республіки...як усвідомлення польсько-українського взаєморозуміння.”¹³ Те, що радили обидва ці автори, було власне політикою пристосування, яка в майбутньому могла бпризвести до примирення між обома народами.

Внаслідок поширення насильства на Волині питання взаєморозуміння з українцями перестало бути суто політичною справою майбутніх кордонів Польщі. Для багатьох воно стало питанням не життя, а смерти. Відгукуючись саме на цю реальність, 11 березня 1943 р. лідер польського підпілля ген. Ровецкі повідомив Лондон про те, що українці прагнули розпочати спільні військові операції проти німців і совєтів та водночас хотіли сприяти припиненню воєнних дій між поляками й українцями на Волині. На думку ген. Ровецкого, українці відмовляться від своїх планів здобуття незалежности в процесі співпраці з поляками. Наприкінці свого донесення ген. Ровецкий, натякаючи на те, що польсько-українські переговори не слід далі відкладати, попросив, щобуряд відправив йому вказівки щодо політичних принципів, яким він повинен керуватися.¹⁴

Ген. Сікорскі неприхильно поставився до прохання ген. Ровецкого тому, що він провадив инший курс, заснований на ідеї здобуття територіяльної мети Польщі шляхом міжнародних взаємин, наріжним каменем яких було взаєморозуміння з Росією.¹⁵ Гра Сікорского, в якій ставки були дуже високі, не впливала на ситуацію у східних територіях передвоєнної Польщі. Там кровопролиття й доноси безупинно продовжувалися. Польське підпілля, заявивши, що Польща наближається до перемоги, типово для взаємин між паном і дрібним чиновником, видало пересторогу українцям, закликаючи їх схаменутися, інакше наприкінці війни вони будуть покарані за їхню кримінальну поведінку.¹⁶ Дуже подібним щодо змісту був заклик до українського народу, що його видала 30 липня 1943 р. Крайова Репрезентація Політична. Аби уникнути непорозуміння, зміст заклику чітко заявляв, що Польща не відмовлятиметься від своїх Східних Територій. Більше того, автори заклику наказували українцям, що вони не повинні шукати Україну ні в Галичині, ні на Волині, “а на ріці Дніпро, в Києві та в Харкові”.¹⁷

Навряд чи тон і зміст цих закликів могли бсприяти поліпшенню стосунків між обома націями. Зі свого боку українці не виявили такої пихатости, але все ж висунули категоричні претензії до Західних територій, де українці становили більшість. Саме за таких обставин Митрополит Української Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький, за взаємною згодою з керівництвом бандерівської фракції ОУН, запропонував, що він візьме участь у зобов’язуючих переговорах з відповідними представниками Польщі. Організація Українських Націоналістів, пропонуючи антинацистську й антисовєтську співпрацю, була готова відкласти рішення щодо польсько-українського кордону.¹⁸

Українська ініціятива надійшла у критичний період. Совєтсько-польські стосунки були вкрай напруженими, зокрема після ексгумації поховань польських офіцерів у Катинському лісі, внаслідок чого Совєтський Союз розірвав свої стосунки з Польщею. Після загибелі у липні 1943 р. ген. Сікорского новий керівник польського уряду у Лондоні був змушений шукати нові шляхи вирішення української проблеми, невідкладність якої пояснюється наближенням Червоної Армії.

Не було жодної негайної відповіді від поляків на українську ініціятиву. Правдоподібно найголовнішою причиною повільної реакції на неї , як у Польщі так і в Лондоні, була незгода між членами польського керівництва щодо способу ведення справи з українцями. Відомо, напр., що далекосяжні концесії та гарантії, які уряд у Лондоні запропонував українцям своїм рішенням 31 березня 1943 р., викликали певну занепокоєність серед поляків Південносхідного регіону (Галичини). На їхню думку, ці обіцянки були рівнозначні наданню українцям статусу територіяльної автономії.

Розкол між урядом у Лондоні та польським підпіллям чітко відображений у тому факті, що підпільне керівництво модифікувало урядове рішення, датоване 31-им березня, і опублікувало його у формі Заклику до українського народу 30 липня 1943 р.¹⁹ Вищезгаданий заклик ряснів звинуваченнями, погрозами й категоричними вимогами. Він практично звів нанівець позитивні пропозиції рішення 31 березня. Якщо уважно прочитати Заклик, то можна дійти висновку, що метою підпільного керівництва було образити й антагонізувати саме тих людей, з якими лондонський уряд прагнув дійти якогось модус вівенді. Переконливим доказом факту, що підпілля не було готове вести переговори з українцями у справі Східних Територій, була відставка ген. Казімєжа Савіцкого, командира Регіону ІІІ Польського Підпілля, який не погоджувався з інструкціями уряду про те, як трактувати українське питання. Ген. Савіцкі вважав, що основою польсько-українських переговорів повинно бути польське ставлення до питання Східної України, беззастережна позиція щодо питання цілісности польських Східних Територій Волині та Галичини, підпорядкування питання меншостей на цих територіях польським державним інтересам, повернення польського майна довоєнного періоду, покарання тих, хто чинив злочини державі й населенню під час війни, і т.д.²⁰

Це була справді трагічна ситуація, в якій опинилися обидві нації, коли поляки й українці збагнули, що потребують одні одних для досягнення своїх національних ідеалів, а водночас мучили себе, займаючи позиції, які могли тільки віддаляти одну націю від иншої. На конференціях, що відбулися між 1943-1945 роками, учасники висловлювали емоційну й безкомпромісну позицію щодо територіяльної справи, в той час, як инші питання стали лише другорядними. Тільки учасникам конференції, що відбулася у Львові в березні 1944 року, вдалося піднести дискусії на вищий рівень. Згідно з протоколом цієї конференції, обидві сторони погодилися, що існування суверенних держав Польщі та України було взаємним інтересом, а для безпечного майбутнього обох націй – історичною конечністю. Представники обох сторін погодилися, що кордони між двома державами визначать суверенні держави Польщі та України. Слід зазначити, що виникли деякі розходження в поглядах, що відображено у протоколі конференції.²¹ Наступні наради було проведено на основі договорів, досягнутих у березні 1944 р.²²

Навіть у той час, як продовжувалися конференції між поляками й українцями, звинувачення й взаємна ненависть залишилися домінантним елементом стосунків між обома народами. Ворожість польського населення до українців у Східній Галичині була віддзеркалена не тільки у взаєминах між окремими людьми, але також у підпільній пресі. Будь-який натяк на концесії відкидали апріорі звичайні мешканці.²³ Керівництво українського підпілля, у відповідь на тривалу ворожнечу між обома народами, опублікувало в лютому 1944 р. Заклик до українських поліцейських не служити знаряддям німецького імперіялізму, що прагне використовувати польсько-український конфлікт. Автори Заклику, в якому перелічені різні кривди, заподіяні поляками, критикують “польських імперіялістів” але, водночас, застерігають українців від будь-яких актів насильства супроти польського народу тому, що німецькі й більшовицькі імперіялісти використовуватимуть польсько-український конфлікт у своїх власних інтересах.²⁴

Наближення Червоної Армії до довоєнних польських кордонів викликало занепокоєння польського політичного керівництва. Стало зрозумілим, що західні альянти не будуть підтримувати польські територіяльні претензії, і що Червона Армія визначить межі совєтської сфери впливу. Мабуть тому поляки нібито поставились більш прихильно до українців. Йдеться про проект, що виник в офіційних польських колах під назвою “Нотатка щодо українського питання”, датований 10-им січня 1945 р. У документі, який був написаний з наміром представити його на Ялтинській Конференції, сказано, що уряд повинен заявити, що він трактує українців як рівноправних і як спільного господаря спільної держави. У документі також сказано, що уряд повинен на наступному скликанні Сейму схвалити закон, який перетворив би Польську Республіку в дуалістичну державу, що складалася біз Польщі та Галицько-волинських земель. У новій державі, назви якої ще не було, польська й українська мови втішатимуться цілковитою рівноправністю.

Незважаючи на незвичайні поступки, ця доповідна записка, що була самокорисливим планом збереження польської присутності у Східних Територіях, підкреслює, що совєти, “прагнучи [заволодіти] Східною Польщею і Волинню, завжди говорять від імени українського народу. Ми мусимо зробити все, щобвикрити в міжнародній громадській думці політику совєтів супроти українського питання”.²⁵

Очевидно, що не було жодної реальної можливости дійти погоджености між поляками й українцями, адже обидві сторони добивалися цілей, які взаємно виключали одна одну. Поляки прагнули відтворити незалежну Польську Республіку в межах кордонів, які існували до Другої світової війни. Метою українського націоналістичного руху було створення незалежної української держави в межах етнографічної української території. Як результат, поляки й українці воювали за ту саму територію, і ні поляки, ні українці не були готові досягати компромісу. Проблема залишилася невирішеною на час війни.

¹ За иншою загальною вступною інформацією, див. Peter J. Potichnyj, ed., Poland and Ukraine: Past and Present], Канадський Інститут Українських Студій, Едмонтон, 1980. Також Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість, Київ, 1993, ст. 232-248.

² Ришард Тожецкі [Ryszard Torzecki] подає доволі обширну документацію про польське ставлення до цієї справи. Див. його Kontakty Polsko-Ukrainskie na tle problemu Ukrainskiego w polityce Polskiego Rzadu Emigracyjnego i Podziemia (1939-1944) y Dzieje Najnowsze, Rocznik XIII, 1981, ст. 319-327.

³ Див. Studium Polski Podziemnej w Londyne (відтепер SPPL), AK 7332/43.

⁴Див. SPPL, 162/58.

⁵ Див. Sprawozdania Delegata Rzadu, Instytut Historyczny im. Gen. Sikorskiego, A.9. III, 1/10, ст. 265. Також Stosunek do Ukrainców i Rusinów, y SPPL, AK 2698/41.

⁶ Див. Sprawozdania sytuacyjne z kraju, в SPPL, т. IV, ст. 82.

⁷ Див. Stosunki Polsko-Ukrainskie w kraju в Instytut Historyczny im. Gen. Sikorskiego (відтепер IHS). А. 11.851b/8, ст. 3, А.9.ІІІ.1/22. Також SPPL, AK 6307/43 i AK 6744/43.

⁸ Див. IHS, A. 11.851/b26.

⁹ За подробицями Резолюції, див. IHS. A.11.851 b/26

¹⁰ Пор. Ryszard Torzecki, Polacy i Ukraincy: Sprawa ukrainska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej, Wydawnictwo Naukowe PWN, Варшава, 1993, ст. 167-197.

¹¹ Див. IHS, A.11.851 b/26.

¹² Armia Krajowa w dokumentach, 1939-1945. Лондон, 1970, т. І, документ 73, ст. 298-299, також т. І, документ 81, ст. 309.

¹³ Див. IHS, A.11.851 b/26.

¹⁴ Див. SPPL, AК 1217/43. Ришард Тожецькі арґументує, що поляки вважали, що українці змінять своє ставлення, як тільки вони переконаються в тому, що Німеччина програє війну і Червона Армія почне наближатися до старих кордонів. В цих умовах вони волітимуть жити у кордонах польської держави. Див. Ryszard Torzecki, Kontakty Polsko-Ukrainskie...в цитованій праці, ст. 332.

¹⁵ SPPL, AK 1217/43.

¹⁶ Див. Wyciagamy reke i ostrzegamy. IHS, A11.851 b/8.

¹⁷ Там же.

¹⁸ Див. SPPL, Oddzial VI, Teczka: Stosunki polsko-ukrainskie 1943. Цей документ було опубліковано в праці Armia Krajowa w dokumentach 1939-1945, Лондон, 1973, т. ІІ, документ 399, ст. 474.

¹⁹За подробицями див. Ryszard Torzecki, Kontakty Polsko-Ukrainskie, в цитованій праці, ст. 338.

²⁰ Там же, ст. 339-340.

²¹ Архіви Української Головної Визвольної Ради, Ш. 8-8.

²² Див. Mykola Lebed, W Kwestii Stosunków Miedzy Ukrainskim i Polskim Podziemiem Antyniemieckim w Latach 1942-1944, в журналі Сучасність, Літо 1985, ч. 1-2, в польській мові, ст. 161-162.

²³ Див. Torzecki, Polacy i Ukraincy, ст. 184-185.

²⁴ Архіви Української Головної Визвольної Ради, Б. 2/2.

²⁵ Див. IHS, A.11. 851 b/29.