Ґжеґож Мотика

Антипольська акція ОУН-УПА

(Джерело: Український Альманах 2003. – Варшава, 2003)

Одним з найдраматичніших періодів в історії польсько-українських стосунків, без сумніву, була антипольська акція ОУН-УПА, проведена на Волині та у Східній Галичині в 1943-1944 рр. Сьогодні ми вже відносно точно знаємо, як вона проводилася, однак не все ще знаємо про причини і мотивацію цієї бандерівської акції. Історики не досягли навіть погодження щодо її мети – було це вигнання чи знищення поляків. Частина істориків, між іншим, Владислав Філяр та Ева і Владислав Семашки вважають, що метою діяльності ОУН-УПА було знищення всіх поляків [1]. Здається, що вони схиляються до думки, начебто знищення випливало з програмних положень ОУН. Їм напевно є близьким погляд, що вже у 1929 р. діячі ОУН прийняли рішення про знищення всіх поляків на території, яку вони визнавали українською, а відтак весь час намагалися його зреалізувати. За цим тезисом, причин знищення слід шукати виключно у крайній національній, фашистській ідеології ОУН. У контексті такого твердження втрачають свою вагу всі звинувачення, які стосувалися помилок польських довоєнних урядів. Натомість діячі ОУН і УПА постають, спираючись на такий метод боротьби, не вояками за незалежність, а фанатичними фашистами, які реалізують свою злочинну програму.

Інші дослідники мають інший погляд на це питання. На їх думку, в 1943 p. ОУН-УПА вважала, що повториться 1918 p., тобто, що програє як Німеччина, так і Совєтський Союз, і отже знову дійде до польсько-української війни. Тому вони вирішили вдарити по поляках якомога швидше, доки ті зможуть використати на своєму боці загони, що боролися на Заході. Рішення про усунення поляків було схвалене III Конференцією ОУН в лютому 1943 p. Мета ОУН-УПА була не повбивати поляків, а вигнати їх з допомогою всіх доступних методів, щоб до часу мирної конференції, яка мала б відбутися, ця територія була етнічно чиста [2]. Досі цю теорію я сам був схильний визнавати.

Однак у світлі нових досліджень теми українського підпілля ці обидві теорії слід визнати недостатніми. Думаю, що тодішня дійсність була складнішою, ніж нам дотепер здавалося. Я хочу представити також українському читачеві, користуючись ласкавістю “Українського альманаху”, один з можливих сценаріїв тодішніх подій. Сценарій гіпотетичний, але, на мою думку, вельми правдоподібний.

Якщо вірити Мирославові Прокопу, то бандерівська фракція ОУН у 1942 p. нараховувала 12 тис. членів і 7 тис. молоді, т. зв. юнаків [3]. Найбільше проблем Головному проводові ОУН створювала волинська організація. Німецький терор і поява совєтської партизанки призвели до того, що серед членів ОУН цього реґіону почали зростати радикальні настрої. На цій території почали діяти партизанські групи інших українських політичних формацій. Усе це змусило волинських бандерівців сформувати власну партизанку, що сталося у жовтні 1942 p. Саме тоді утворено два Військові відділи ОУН(б). Волинська мережа організувала партизанку без дозволу, а можливо, навіть усупереч керівництву ОУН(б). Саме тоді керівники ОУН(б) виступили із зверненням, в якому висловлювалися проти масового розвитку партизанського руху. В ньому написано: “Не партизанка сотень чи навіть тисяч, але національно-визвольна революція мільйонів принесе свободу” [4]. Також провідник ОУН(б) на Волині Дмитро Клячківський, “Охрім”, “Клим Савур”, видав у 1942 p. інструкцію, в якій наказував дотримуватися внутрішньої консолідації та закликав до того, щоб не дати себе спровокувати до відкритої боротьби.

На початку грудня 1942 p. у Львові відбулася конференція ОУН, присвячена військовим справам. Усі її учасники прийшли до однієї думки, що слід створювати власну армію. Однак частина мала песимістичний погляд щодо можливості партизанського руху, в той час як інші були палкими його прихильниками. До цих других належав Василь Івахів, “Сом”, “Сонар”. Під час дискусії він, між іншим, ствердив: “створімо повстанську армію! [...] Як будемо мати збройні сили, то не лише поляки, а й німці стануть нас боятися” [5]. У результаті вирішено збільшити на Волині кількість партизанських відділів. але надалі їх численність мала бути обмеженою до мінімуму [6]. На Волинь з повноваженнями Проводу направлено, як спеціального посланника, пор. В. Івахіва з метою контролю за дикою партизанкою. Його призначено військовим референтом Крайового проводу ОУН для Північно-західних українських земель (він охоплював територію Волині та Полісся).

15 лютого 1943 p. Івахів у селі Піддубці Луцького повіту провів нараду Волинської ОУН. Обговорено питання можливостей місцевої організації у випадку ймовірного збройного пориву, вказувано на потребу посилення дій УПА проти совєтської партизанки. Однак тоді не прийнято рішення про антипольську етнічну чистку. Івахів, погоджуючись на збільшення кількості партизанських відділів, водночас наказував підвладним, щоб не афішували своєї діяльності. Він також заявив, що Централя переконана у тому, що час для збройного виступу ще не настав [7]. Пригадаймо, що слова ці прозвучали кілька тижнів до початку на Волині масової антипольської акції!

17–23 лютого 1943 p. у селі Теребера або Валуйки. що неподалік Олеська Львівської області відбулася III Конференція ОУН. Взяли в ній, між іншим, участь Микола Лебедь, Роман Шухевич, Василь Охрімович – “Гармаш” (NN), Дмитро Маївський – “Косар”, Зіновій Матла – “Тарас”, Роман Кравчук – “Петро”, Михайло Степаняк – “Сергій” та Дмитро Клячківський. Під час наради відразу стало помітним незадоволення частини керівників ОУН виконуючим обов’язки провідника ОУН Миколи Лебедя. Це особливо було помітно серед частини офіцерів колишнього батальйону Nachtigall. Незабаром це призвело до складення Лебедем резиґнації. Про це поінформовано членів ОУН у спеціальній заяві, виданій 13 травня. Керівництво ОУН взяв на себе тріумвірат у складі Зіновія Матли, Дмитра Маївського та у ролі першого серед рівних Романа Шухевича [8].

Повернімось, однак, до III Конференції ОУН. Під час дискусії делегати звернули увагу на те, що Німеччина все-таки буде переможена СССР. Тому частина з них висловлювалася за те, щоб якнайшвидше розпочати боротьбу з німцями. Степаняк запропонував навіть почати повстання проти німців й увільнити Україну з-під окупації до приходу Червоної армії. Однак, з іншого боку, делегати вказували на конечність боротьби ОУН із совєтами і поляками. На них як найбільших ворогів України, між іншим, вказували Роман Шухевич і Дмитро Клячківський [9].

Немає підстав припускати, що під час конференції прийнято якесь зобов’язуюче рішення про долю поляків чи стосовно початку масштабнішої партизанської боротьби на Волині. У зізнаннях М. Степаняка, які стосуються постанов III Конференції, можна прочитати таке: “... пізніше під впливом Р. Шухевича політика ОУН у питанні збройної боротьби відійшла від постанов конференції і пішла у напрямку, який в практиці застосував на Волині командуючий УПА Клим Савур, тобто боротьби проти червоних (радянських) партизанів і поляків [10]”.

Якщо вірити цим свідченням, то “Клим Савур” почав на Волині масову партизанську боротьбу на власну руку, без консультації з Проводом, порушуючи постанову конференції. Такий хід подій якоюсь мірою підтверджують інформації про поділ на волиняків і галичан, до якого дійшло протягом наступних тижнів у рядах ОУН(б). Повідомлення з Волині про партизанську боротьбу та дії проти поляків спочатку не викликали ентузіазму в Галичині, а навпаки – величезний неспокій. Це підтверджують навіть рапорти польської розвідки. Частина бандерівців уважала цю боротьбу передчасною, яка призводить до непотрібного проливання української крові. Згодом на Волині стало зростати незадоволення поставою Галичини, що не пішла на шлях відкритої боротьби. Лунали запитання, чому галицькі діячі ОУН дозволили вивезти до Німеччини стільки тисяч осіб на роботу [11].

На мою думку, можна з великою правдоподібністю поставити тезис, що на III Конференції прийнято лише постанову про утворення міцних партизанських структур, але таких, що не будуть розгортати широкої бойової діяльності, натомість чекатимуть відповідного моменту. Можливо, що ця концепція на практиці знаходила своє застосування у процесі створювання в Галичині УНС. Відтак постає запитання: чому на Волині дійшло до подій, які, по суті, мали характер національного повстання?

Можливі кілька відповідей. Перша – це тиха угода між Клячківським і Шухевичем про усунення Лебедя. Можливо, що елементом плану зміни на посту провідника був бунт терену. Ця гіпотеза заманлива, однак її заперечує Мирослав Прокоп. На його думку, влітку 1943 p., коли ОУН і УПА очолював Шухевич, він виступав проти підготовки в Галичині аналогічного повстання до того, яке відбулося на Волині. Він уважав, що волинські події розгорнулися щонайменше передчасно. У жовтні 1943 p. Шухевич провів на Волині інспекцію. Щойно ця поїздка змінила його погляд, і з цього моменту він став, як пише Прокоп, вірним захисником волинської тактики [12].

Однак найімовірніше пояснення рішення “Клима Савура” може бути ще іншим. Рішення про початок широкомасштабної партизанської боротьби і ведення антипольської акції тісно пов’язане з дезерцією української поліції. Однак ми не знаємо, що до неї призвело. Не знаємо, чи поліціанти відійшли у ліс тому, що мали бажання розпочати повстання, чи безпосередньою причиною їхнього рішення була деконспірація й загроза арештів з боку гестапо. Є підстави припускати, що до дезерції призвела друга причина. Надзвичайно цікаві інформації стосовно цієї теми дає звіт (зберігається у Національному архіві Республіки Білорусь) командира радянської партизанської бригади спеціального призначення полк. Антона Бринського, який був підпорядкований військовій розвідці Червоної армії. З нього випливає, що в лютому 1943 p. Бринському вдалося встановити контакти з українськими партизанами. Він вирішив штовхнути їх на боротьбу з німцями.

Найважливіший, з моєї точки зору, фрагмент висловлювань Бринського звучить так: “Шляхом провокації мені вдалося довести у чотирьох районах до того, що німці почали арештовувати поліціантів і їх розстрілювати. Тоді поліціанти втекли в ліс [...] Це призвело на Волині до вибуху повстання проти німців” [13]. Цей запис Бринського незмірно суттєвий. Якщо він правдивий, то це пояснювало б дату початку бандерівської акції. Важливе і те, що Бринський подає інформацію про контакти з поліцією також у своїх спогадах, опублікованих у Москві 1961 p. Він визнає, що совєти, заграючи з поліцією, недооцінювали впливу, який серед неї мали націоналісти. Вони розраховували, що дезертири з поліції прийдуть до них, однак ті пішли до ОУН-УПА [14].

Отже рішення про початок відкритої партизанської війни з німцями, совєтами і поляками ненароком вимусили самі гітлерівці, намагаючись арештувати поліціантів, зв’язаних з бандерівцями і совєти, підкидаючи гестапо матеріали, які компрометували поліцію. На такий, частково випадковий, початок дій бандерівської УПА вказує також польський рапорт: “слід [...] припускати, що в рядах української поліції діє совєтська провокація. Передусім сам вибух повстання не був синхронний із жодними воєнними подіями на сході чи на заході Европи, тому діяльність збунтованої української поліції на Волині мала характер хаотичної й бандитської акції, яка могла спричинитися до анархізації життя на позафронтовій території і принести насамперед користь більшовикам. Бандерівці, як і мельниківці, відповідно з програмою ОУН прямували зорганізувати ідейно віддані їм збройні сили [...], але весна 1943 p. не давала ніяких підстав припускати, що саме тоді, враховуючи українські інтереси, настав час для збройного виступу. Здається, що совєтська провокація використала фермент в рядах ОУН, ненависть членів цієї організації до поляків і ворожий стосунок бандерівських чинників до німецьких чинників на Волині та у Східній Малопольщі, прискорюючи, з огляду на політичні та військові совєтські інтереси, початок заворушень” [15].

Дезерція кількох тисяч поліціантів поставила перед “Климом Савуром” запитання: що далі? Відповідь напрошувалася сама: безпощадна боротьба з усіма ворогами України! І тут підходимо до чергової проблеми: які прийнято рішення щодо поляків?

“Клим Савур” насамперед вирішив опанувати села, безпощадно знищуючи всі пункти опертя для німців і совєтів. Отже, він вирішив позбутися всіх небажаних елементів, які становили б для партизанки навіть потенційну загрозу. Вирішено ліквідувати всіх комуністів, співпрацівників німців, представників інших українських політичних угруповань, які заперечували керівну роль ОУН(б), християн-пацифістів, що не визнавали збройної боротьби. До категорії небажаних елементів можна було сміло зарахувати всіх поляків. Було очевидним, що єдине, на що могла розраховувати з їх боку УПА, – це ворожа нейтральність. Тому вирішено їх усіх усунути (читай: ліквідувати). Приклад загибелі жидів показував, що принаймні у масштабі Волині таке вирішення можливе. Більше того, в рядах бандерівської УПА опинилися поліціанти, які брали участь у ліквідації жидів, отже ті, хто мав досвід ведення етнічної чистки.

Розгонові головного удару бандерівців проти польського населення міг сприяти факт участі поляків у німецькій адміністрації. Багато з них працювало управителями маєтків. Польська підпільна держава не вважала їх працю колаборанством. Ми, однак, можемо з певністю сказати, що українці розцінювали поляків, які працювали в німецьких управах, загрозою для своїх інтересів. Саме перший удар української партизанки був спрямований на цей вид служби. Окрім цього, ліквідація поляків, що працювали в апараті окупанта, була водночас боротьбою з німцями, принаймні такою можна було її представити.

Ми не знаємо, чи були перші акції, такі, як у селах Паросль чи Янова Долина, спонтанним відрухом знищування всіх ворогів України, який з’явився серед командирів низових ланок, чи був це наслідок безпосередніх наказів “Клима Савура”. Безсумнівно, що першими атаками на пограниччі Полісся і Волині безпосередньо керували пор. Івахів – “Сонар” та Іван Литвинчук – “Дубовий”. Про останнього А. Кентій написав, що його вважали одним з головних організаторів антипольських акцій на Волині-Поліссі [16]. Однак чи проводили “Сонар” і “Дубовий” акції з власної ініціативи, чи з наказу Клячківського –залишається нез’ясованою справою. Офіційний наказ, який стосувався поляків, “Клим Савур” дав не пізніше червня 1943 p. Цю ймовірність стосовно наказу про ліквідацію поляків, здається, підтверджував подальший розвиток подій. 29–30 червня було завдано чергових ударів УПА на деякі польські села, а 11 липня дійшло до небаченої доти масової акції проти поляків. Отже, як випливає з досліджень Е. і В. Семашків, у липні-серпні 1943 p. на Волині загинуло більше поляків, ніж упродовж попереднього півріччя [17]. Цю бійню супроводжують накази “Клима Савура”, в яких було вказано на необхідність проведення серед селян парцеляції здобутої землі та утворення самоуправ.

Те, що антипольська акція на Волині була частиною ширшої чистки небажаних елементів, підтверджують, думаю, й українські документи. Так, у звіті з терену дії відділу “Крука” читаємо: “Тепер ситуація на терені дій відділу є кращою для УПА, ніж для німців. Це завдячуємо прихильності населення та проведеній чистці агентів і ворогів народу, в основному поляків, які використовували кожну можливість, щоб зашкодити справі визволення України чи взагалі українського населення. Після проведеної чистки поляків на території рідко можна зустріти якогось ляшка” [18]. В іншому рапорті вжито подібних формулювань: “Відділ весь час веде акції, мета яких – очищення терену від ворожих до УПА елементів і агентів” [19]. В українських рапортах можна знайти також критичні оцінки проведених акцій: “Акція знищування поляків не принесла очікуваних результатів. Активний польський елемент у більшості уцілів і, з однієї сторони, використовує німецько-більшовицьку окупацію Західної України, щоб помститися на українцях, а з другої – підготовляється до самостійного у відповідному [для себе – Ґ. М.] часі виступу” [20].

Дії УПА на Волині були несподіваними і тому дезорієнтували діячів у Галичині. Тому партизанські відділи, які утворювалися у Східній Галичині приймали назву не УПА, а УНС (Українська Національна Самооборона). Йшлося, між іншим, про те, щоб дезорієнтувати німців і, щонайменше, затримати їх можливі репресії [21].

Різниця позицій Волині та Галичини виявилася під час III з’їзду ОУН, який відбувся у серпні 1943 p. Волинська делегація приїхала на нього переконаною у тому, що обраний нею шлях, тобто одночасне розгортання великих партизанських операцій проти всіх, є правильним. Вони глибоко вірили в те, що Червона армія прийде на західноукраїнські землі ослабленою і знекровленою. Саме тоді можна буде розпочати повстання і з допомогою рейдів партизанських відділів призвести до вибуху цілого ряду народних повстань, які знищать СССР. Цю концепцію окреслювано походом на Гельсінки, що, мабуть, визначало кінцеві точки спланованих рейдів УПА. Були бажання дійти до Кавказу. Волиняни закликали об’єднати в УПА всі боєздатні сили – УНС, допоміжну поліцію, мабуть, також членів дивізії СС Галичина. Однак серед делегатів з’явилася позиція вкрай протилежна, яка визнавала СССР настільки могутнім, що не бачила шансів для боротьби за перемогу з цією державою. Прихильники цього погляду вважали, що від моменту захоплення СССР Західної України слід демонструвати світові прагнення українців до власної держави шляхом короткого, кількаденного збройного виступу проти німців, щоб відтак... виїхати з країни в еміґрацію. В цій концепції неважко запримітити певні подібності з польським планом “Буря” [22].

У кінцевому рахунку з’їзд завершився компромісом. Учасники відмовилися від ідеї повстання, але вирішено вести боротьбу із совєтами, що мали надійти, і з думкою про неї підготувати відповідні запаси озброєння, харчів та боєприпасів.

Під час з’їзду відбулася дискусія про УПА. М. Лебедь і М. Степаняк вважали, що УПА скомпрометувала себе бандитськими діями проти польського населення так, як ОУН скомпрометувала себе співробітництвом з німцями [23]. Закиди Лебедя і Степаняка волинська делегація напевно сприйняла з обуренням і від себе запропонувала перенести волинський досвід в Галичину. Під час з’їзду УПА визнано головним засобом боротьби за Українську державу [24].

Цікаво те, що про поділ у бандерівській фракції ОУН добре знала польська конспірація. Отже, відомі були претензії Волині до Галичини стосовно концепції збройної боротьби. Розцінювано, що в ОУН(б) перемогла більш крайня і демагогічна течія, натомість програла група спокійніша, яка дещо реальніше оцінювала ситуацію та можливості українців [25].

Не знаємо, коли прийнято рішення про те, щоб антипольську акцію провести також у Галичині. Однак, у рішеннях з’їзду звучать такі погрозливі слова: “Польське імперіалістичне керівництво є на службі чужих імперіалізмів і ворогом свободи народів. Воно прямує до того, щоб втягнути польську національну меншість, що живе на українських землях, і польські національні маси [у Центральній Польщі – Ґ. М.] до боротьби з українським народом і допомагає німецькому та московському імперіалізмові винищувати український народ” [26]. Їх небезпечна подібність з аргументацією, яка з’явилася при виправдовуванні акцій на Волині, не дозволяє вважати це чистою випадковістю.

Провести антипольську акцію в Галичині вирішив з’їзд або, що ймовірніше, дав у цьому питанні вільну руку Шухевичеві. Немає сумніву, що керівництво ОУН-УПА таке рішення прийняло не пізніше осені, після інспекції, проведеної Шухевичем на Волині. Антипольську акцію вирішено розкласти у часі та, у порівнянні з Волинню, зм’якшити її форму. На початку плановано знищити польський актив, а щойно опісля розпочати удар по селах, причому, з огляду на громадську думку, вирішено під час акції вбивати лише мужчин і тільки після попереднього заклику за допомогою листівок залишати Східну Галичину. Початок масової акції визначено на час просування фронту. Це може вказувати на те, що таким чином плановано протидіяти реалізації польського плану “Буря”.

Під час волинської інспекції Шухевич перейняв повний контроль над організацією. У листопаді 1943 p. “Клим Савур” перестав бути командуючим усієї УПА, хоча командував нею на Волині. Водночас наказано зм’якшити антипольські акції також на Волині, що на практиці в цьому районі було фікцією. Відтепер говорилося про ліквідацію не всіх поляків, а лише мужчин віком від 16 до 60 років.

Варто замислитися, які передумови лягли в основу рішення бандерівців провести акцію в Галичині. На мою думку, в цьому випадку першорядну роль відіграло переконання у тому, що повториться 1918 р., тобто їм доведеться стати до боротьби з поляками. Цього варіанту бандерівці щонайменше не могли відкинути. Якщо навіть припускали, що совєти знову приєднають Волинь і Галичину до УРСР, то у цьому не могли мати жодної певності. Вони прекрасно знали, що поляки готуються до виступу на момент приходу фронту. Саме тому вони вирішили одночасно вдарити, безсумнівно, у найслабшу польську точку, тобто в цивільне населення. Усунення поляків мало, на їхній погляд, позбавити поляків права на землю. Негативні пропагандивні наслідки удару в цивільне населення було вирішено обмежити шляхом пом’якшення форм усієї операції. Про нехіть до поляків, яка панувала в українському середовищі, свідчить хоч б думка Василя Мудрого, висловлена у 1943 p. на сторінках бандерівського часопису “Ідея і чин”: “... якщо б поляки хотіли спільними силами відбудувати Польщу й Україну [...], тоді про це можна було б серйозно порозмовляти. Справа однак у тому, що таких поляків нема. [...] Вихід є простий! Домовлятися з поляками [...] тільки тоді, коли матимемо в руках таку саму силу, як вони. Тільки тоді вони будуть шанувати наше право на життя [у вільній державі – Ґ. М.]” [27].

Тут варто зупинитися на ще одному питанні. В українській літературі розповсюджений погляд, що антипольську акцію УПА на Волині попередили аналогічні дії польського підпілля проти українців на Люблінщині. Для такого твердження немає підстав. Акції проти українців фактично були проведені, але вже після того, як УПА розпочала волинську чистку. Однак досі не звернуто увагу на те, що польсько-український конфлікт на Замійщині визрів до антипольської акції у Східній Галичині. Отже, він міг мати вплив на рішення про розширення антипольської акції на Галичину. Статті в газетках ОУН виправдовували акції УПА у Східній Галичині лише виключно діями польського підпілля на Замійщині. Українські історики помилково сьогодні поширюють їх інтерпретацію також і на Волинь [28].

У 1943 p. ОУН-УНС у Східній Галичині ліквідувала лише поодиноких поляків. Принаймні деякі з убивств були відповіддю на акції польського підпілля, інші були виявом підготовки ґрунту для антипольської акції. В лютому 1943 p. у Східній Галичині появилися відділи Червоної армії. Мабуть, це було визначальним у рішенні про початок бандерівської акції. Майже одночасно з польськими відділами, що приступали до акції “Буря” у Східній Галичині, масову антипольську акцію розпочала українська партизанка.

12 лютого 1944 p. o 8 годині ранку “Довбак” (NN) наказав: ліквідувати польський актив, більшовицьких агентів і всякої масті донощиків. Чисто польські села знищити [29]. Цей місцевий наказ попередила інструкція Центрального проводу. Вона звучала так: “З огляду на офіційне становище польського уряду у справі співробітництва із совєтами, з наших земель поляків слід усувати. Прошу це розуміти так: наказати польському населенню переселитися на чисто польські землі. Якщо воно цього не зробить, тоді вислати боївки, які будуть ліквідувати мужчин, а хати і майно палити (розбирати). При цьому ще раз звертаю увагу на те, щоб поляків закликати залишити землю і щойно опісля ліквідувати їх, а не навпаки (прошу на це звернути особливу увагу)” [30]. Текст наказу свідчить, що наміри українського командування були лагіднішими, ніж пишуть про це польські публіцисти (хоч вбивство самих мужчин є також злочином), але водночас є доказом, що ланки організації нижчого рівня наказу не дотримувалися.

9 червня 1944 p. командуючий Військовим округом УПА “Буг” полк. Вороний наказав командирам підпорядкованих йому відділів таке:

Не можна:

а) вбивати жінок, дітей і старших,

б) вбивати змішані українсько-польські сім’ї,

в) вбивати людей, яких не тягне до польськості, і які насправді є українськими римо-католиками.

Слід:

а) ліквідувати міцні й активні польські скупчення,

б) вдарити на польське керівництво,

в) під час акції забирати зброю, боєприпаси і добуток (худобу, [...] збіжжя, особливо взуття й одяг) [31]. 10 липня 1944 p. командуючий УПА у Східній Галичині Василь Сидор – “Шелест” наказав постійно нападати на поляків аж до знищення останнього на цій землі [32]. Наказувано дотримуватися такої черговості антипольських акцій: знищення бойової сили, знищення активу й агентів, урешті – акції помсти, за які, наприклад, вважалося напади на місцевості, в яких проживали поляки. Також цим наказом заборонялося вбивати жінок, дітей і старших.

Тут варто, на мою думку, ознайомитися з деякими українськими звітами з акцій УПА. Так, в одному з них читаємо: “Уночі з 3-4 лютого відділ Сіроманців провів акцію пімсти проти польського села Ганачів п[овіт] Перемишляни. Вбито понад 180 ляхів, поранено коло 200, решта згоріла у вогні. Село спалено у 80%. Уціліли лише муровані будинки і костел. Ляшня чинила запеклий опір. [...]. Ми не зазнали людських втрат” [33]. А ось фрагмент іншого звіту: “Уночі 10 IV 44 боївка у складі 25 чоловік провела ліквідацію польського села Зади, що було покаранням за доноси місцевих поляків [оригінал доносу в Гестапо у Дрогобичі посідаю у своїх руках] на українських громадян. Акція почалася о годині 23.30 оточенням села з чотирьох сторін, водночас п’ята група увійшла на чолі з командиром боївки у центр села. [...] Жінок і дітей залишено. [...] Всі групи, що оточували село [...], вичищали визначені хати. Були випадки чинного опору з боку жінок, які ліквідовано [5]. Коли з усіх сторін підпалювано село, поляки стали вибігати з хат і розмовляти українською мовою. На запитання командира, чи вони українці, вони почали кричати „Jesteśmy Polakami z krwi i kości”. Óсіх на місці ліквідовано. Найбільше захищався учитель – поляк [Бадецький] та його дві дочки, одна з яких [...] кричала: “Tatusiu nie bój się. Rusini nas mordują, ale i na nich przyjdzie czas. Polski naród pomści naszą śmierć. Niech przepadnie Ukraina”. Çастрелено їх, а вчителя двічі поранено, і він рятувався втечею. Акцію завершено о 2.30 ранком. Спалено всі польські господарства [52], школу, сільське правління. Вбито 30 мужчин, 5 жінок [під час чинного опору]. Невідома кількість мужчин згоріла у вогні” [34].

Акція УПА поволі пересувалася зі сходу на захід. До кінця червня 1944 p. вона охопила всі повіти Східної Галичини. Українські дії не були хаотичними: вони прямували до здобуття якнайкращих вихідних позицій до можливої війни з Польщею. УПА намагалася створити міцні бази у Карпатах і на Тернопільщині, оточити Львів з навколишніми місцевостями та перетнути коридор між Львовом і Любліном.

Варто згадати, що не раз траплялися випадки польської помсти, неодноразово кривавої, жертвою якої ставали люди, що не мали нічого спільного з нападами. Для прикладу, 8 березня 1944 p. після нападу на село Блищиводи застрелено кільканадцять українців, які поверталися з ярмарку у Жовкві. Також у березні 1944 p. жовніри львівського Кедиву у Сороках коло Старого Села застрелили 17 чоловік і місцевого греко-католицького священика разом із сім’єю. В Лопушній вбито 48 українських фірманів з Першої та Підтемня, які їхали по деревину. Часом висилали українцям листівки з вимогою виїзду, аналогічні до тих, що висилала УПА. В одній з них читаємо: “Українці! Вбивства і напади ваших банд [...] не дають нам співжити [...]. Отже наказую українському населенню протягом 48 годин залишити місцевості, в яких живуть поляки. Відмова виконати наказ каратиметься смертю” [35]. І ще одна цитата, яка, думаю, добре ілюструє тодішню трагічну дійсність: “13 червня в Антонівці застрелено поляка. Полякам вдалося спіймати 1 українця, якого зарубали” [36].

Важко не погодитися з думкою А. Сови, що на зламі 1943-1944 рр. у польсько-українських стосунках “[...] щораз у більшому масштабі почав поширюватися принцип збірної відповідальності, яка зводилася до вбивств за сам факт, що ти українець або поляк, що створювало таку тяглість подій, в якій вже не було відомо, яка акція є пімстою і за яку” [37].

Прихід Червоної армії змінив ситуацію. Українські провідники швидко переконалися, що совєти незалежницькі стремління поляків трактують так, як і українців. У зв’язку з цим 1 вересня 1944 p. Шелест призупинив антипольську акцію. В його наказі читаємо: “... Поляків підвели в очікуванні здобути державу руками більшовиків. Вони помітили, що стали предметом в руках Москви і виконують роль негра. Є ознаки того, що поляки відвертаються від НКВД, а цим самим існує можливість наблизитися до нас. Ми принципово призупиняємо антипольські акції. Однак послідовно слід їх проводити проти всякого польського елементу, який співпрацює з НКВД та з тими органами московського імперіалізму, які намагаються морально і фізично знищити український народ [приклад, як слід вести акції проти поляків, які співпрацюють з СССР – Ґ. М.]: напад на польську міліцію в якомусь центрі, яка начисляє 20 чоловік. Слід знищити третину або половину з них, решту роззброїти і попередити, якщо не припинять співпраці з більшовиками проти нас, то наступним разом будуть також знищені [38]. Одночасно вирішено шукати можливості порозуміння з поляками проти совєтів.

Зміна тактики УПА стосовно до поляків є фактом. Якщо у попередніх деклараціях, в яких УПА відмежовувалася від антипольських дій, можна радше вбачати інформаційну війну, розраховану на приспання чутливості противника, то в даному випадку ми маємо велику кількість джерел, які підтверджують добру волю командування ОУН-УПА. Так, наприклад, 24 листопада 1944 p. “Сидор” (NN) наказав “Зеленому” не проводити антипольської акції. У нього був лише дозвіл на ліквідацію послушного елементу [стосовно совєтів – Ґ. М.], тобто членів ІБ і донощиків. Під загрозою смертної кари заборонено вбивати жінок і дітей [39]. 3 березня командир Г. СБ “Тимчій” (NN) у наказі для “Сивого” (NN) написав: “Поляків як таких ліквідувати забороняється, можна лише [ліквідувати – Ґ. М.] тоді, коли вони зрадники” [40]. До цієї категорії він зараховував, наприклад, осіб, які виступали на громадських зборах або мітингах проти українського підпілля. Таких прикладів можна навести значно більше.

Інша справа, що атаки ОУН-УПА на польські місцевості та вбивства цивільного населення траплялися також після вересня 1944 p. У листопаді 1944 p. Шелест в одному з наказів гостро засудив своїх підвладних, які замість знищувати постерунки СБ ліквідують польську масу [41]. Особливо чимало акцій УПА провело на зламі 1944/1945 рр. у Тернопільському воєводстві. Однак систематично вони вигасали. Весною 1945 p. в деяких районах навіть дійшло до підписання порозуміння між польським і українським підпіллями, які були спрямовані проти комуністів. Продовження конфлікту відбувалося вже у тіні масових переселенських акцій польського й українського населення, які проводила комуністична влада.

Аналіз представлених фактів показує, що не мусило дійти до антипольської акції ОУН-УПА, особливо проведеної такими жахливими методами. Рішення про її проведення постає у великій мірі неначе випадковий хід подій. Помилкова політика II РП стосовно національних меншин, крайня національна ідеологія ОУН(б), злочинство Другої світової війни (особливо депортації та голокост, які показали, що можна усувати абсолютним методом великі групи людей) створили мішанину, на ґрунті якої народилася думка проведення антипольської акції. Проте навіть сплетіння усіх цих чинників ще нічого не детермінувало. Коли б не дійшло до дезерції української поліції, то напевно все скінчилося б обмеженими діями партизанки і пов’язаних з нею окремих убивств.

Український національний рух внаслідок антипольської акції не здобув по суті нічого. Сьогоднішні кордони Польщі й України були б такими самими, як сьогодні, бо про це приймали рішення великі держави. Також польське населення змушене було б залишити СССР, бо змусила б його до цього совєтська служба безпеки. Звичайно, сьогодні жила б в Україні дещо більша кількість поляків, можливо, що після війни в Україні, як і в Білорусі, вели б боротьбу польські партизанські групи, але це не мало б жодного впливу на лінію кордону. Отже, антипольська акція була безглуздим пролиттям крові.

До того ж, вона стала зручним виправданням репресій 1944-1947 рр. проти польських українців, які не мали нічого спільного з подіями на Волині. Виселенські акції, як у 1944-1946 рр., так і під час акції “Вісла”, були елементом великої перебудови Центральної Европи за совєтським зразком і мали б місце незалежно від дій УПА.

У цьому контексті постанова Сенату і дії президента РП в ім’я засудження акції “Вісла” є виявом не лише засудження комуністичної політики, а й сталінського минулого взагалі. Тому ніщо краще не буде свідчити про українську нормальність, як відважна оцінка дій УПА проти польського населення. Жодна мета, навіть боротьба за незалежність власної держави, не може виправдовувати вбивств невинних людей.

---

1 W. Filar, Wołyń w latach 1939-1944 |w:j Przed akcją „Wisła” był Wołyń, Warszawa, 2000; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939-1945. t. 1-2, Warszawa, 2000.

2 R. Torzecki, Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej. Warszawa, 1993; J. Łukaszów [T. A. Olszański], Walki polsko-ukraińskie 1943-1947 (w:) „Zeszyty Historyczne”, 1988, nr 90.

3 M. Прокоп, Напередодні незалежної України. Спостереження і висновки, Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто-Львів, 1993, с. 530.

4 А. Кентій, Нариси історії Організації Українських Націоналістів в 1941-1942 рр., Київ, 1999, c. 165-166.

5 Див.: А. Кентій, Українська Повстанська Армія в 1942-1943 рр., Київ, 1999, c. 14.

6 Ю. Киричук, Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40–50-х років XX ст., Львів, 2000, c. 44.

7 А. Кентій, Українська..., op. cit., c. 20.

8 Там само.

9 Центральний державний архів органів влади та адміністрації України (далі: ЦДАОВАУ), група 3833, опис 1, папка 102, к. 1-4; Ю. Киричук, Нариси.., op. cit., c. 57.

10 За: C. Кокін, Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ. Київ, 2000.

11 Там само.

12 M. Прокоп, Напередодні..., ор. сіt., с. 536.

13 Національний архів Республіки Білорусь (далі: НАРБ), комплект 3500, опис 2, папка 46, к. 85-95.

14 А. Бринский, По ту сторону фронта. Воспоминания партизана, ч, 2, Москва, 1961, c, 172-183.

15 Instytut Polski i Muzeum im. gen. Sikorskiego (IPMS), A9V8b, MSW, Dział narodowościowy. Raport z 12 stycznia 1944 r. Stosunki polsko-ukraińskie w kraju.

16 А. Кентій, Українська... ор cit, c. 79.

17 W. Siemaszko, E. Siemaszko. Ludobójstwo.... ор. cit.

18 Літопис УПА. Нова серія, т. 2, Київ-Торонто, 1999, c. 340.

19 ЦДАОВАУ, група 3833, опис 1, папка 135. Sprawozdanie oddziału nr 21 z 11 czerwca – 10 lipca 1943 r.

20 Літопис УПА, Нова серія, т. 2, c. 310.

21 Ю. Киричук, Нариси..., op. cit., с. 67.

22 Центральний державний архів громадських організацій України (далі: ЦДАГОУ), група 1, опис 23, папка 2968, к. 26-43.

23 C. Кокін, Анотований покажчик..., ор. сіt., с. 19.

24 Там же.

25 Studium Polski Podziemnej (SPP), MSW Wydział Społeczny, Sprawozdania sytuacyjne z ziem polskich za XI, XII 1943 r. l 1944 r., s. 43.

26 Літопис нескореної України, т. 2, Львів, 1997.

27 Й. Борович (Василь Мудрий), Україна і Польща, “Ідея і чин”, 1943, № 4. За: Літопис УПА, т. 24, Торонто-Львів, 1995-1996, c. 195-196.

28 Ю. Киричук, Нариси..., op. cit.

29 ЦДАОВАУ, група 3836, опис 1, папка 4, к. 30.

30 Там само, група 3833, опис 1, папка 3, к. 53.

31 Там само, група 3836, опис 1, папка 14, к. 44.

32 А. Русначенко, Українсько-польське..., ор. cit., с. 101.

33 ЦДАГОУ, група 57, опис 4, папка 338, к. 411.

34 Там само, к. 412.

35 Archiwum Wschodnie. Zbiór Wojciecha Bukata, Raport Biura Wschodniego Mt 17 – K II z 26 maja 1944 r.

36 Там само. Рапорт із східних земель № 45.

37 A.L. Sowa, Stosunki polsko-ukraińskie 1939-1947. Kraków, 1998, s. 167.

38 ЦДАОВАУ, група 3833, опис 2, папка 3, к. 64-68. Rozkaz d-cy UPA Zachód Wasyla Sydora “Szelesta” № 7/44 z 1 września 1944 r.

39 Państwowe Archiwum Rosyjskiej Federacji, ăрупа 9478, опис 1, папка 292, к. 43-44, List „Sydora" do „Zelenoho”.

40 Там само, група 9478, опис 1, папка 292, к. 199-202.

41 G. Motyka, R. Wnuk, „Pany" i „rezuny". Współpraca AK-WiN i UPA 1945-1947. Warszawa, 1997.

Цей текст є переопрацьованим фрагментом книги Tygiel narodów, виданої за редакцією Кшиштофа Ясевича. Автор є працівником ISP PAN і ВЕР IPN у Любліні. У статті висловлено лише приватні погляди Автора.