Ґжеґож Мотика

Польська реакція на дії УПА: масштаб і перебіг каральних акцій

Однією із найважчих тем, що стосуються польсько-українського конфлікту 1939-1948 рр., є питання польських акцій супроти українського цивільного населення. Упродовж багатьох років у польській історіоґрафії панувала думка, що поляки не провадили дій проти цивільних¹. Жінки, діти чи беззбройні чоловіки могли загинути від рук поляків хіба випадково, внаслідок нещасливого збігу обставин. Виняток із цього правила становили антиукраїнські акції народного підпілля, про які писали для того, щоби здискредитувати в очах польського суспільства воїнів Національних Збройних Сил чи Національного Військового З’єднання².

Падіння комунізму відкрило можливість вільно, хоча й не без емоцій, дискутувати на цю тему. Зараз уже ніхто з польських істориків не заперечує, що поляки вдавалися до акцій у відповідь, нерідко безжальних і кривавих. Суперечка точиться лише про оцінку, масштаби і розміри подій цього типу. Тут я маю намір лише окреслити проблему. З огляду на контроверсійність теми, намагатимусь представити якомога більше прикладів.

Не маємо інформації, яка би стосувалася польських акцій супроти українців до 1943 року. Всупереч тому, що можна прочитати в українській літературі, виглядає, що дії ці мали радше випадковий характер. Та з початком антипольських акцій на Волині Української Повстанської Армії ситуація змінилася. Найяскравішим прикладом антиукраїнських дій були пацифікаційні акції, які провадила польська допоміжна поліція, що перебувала на німецькій службі³. Поліційні підрозділи, утворені з поляків, німці стали формувати замість української поліції, яка вдалася до дезертирства. Загалом, попри спротив керівництва підпілля, до тих підрозділів увійшло близько 1500-2000 осіб. Окрім цього, з Генерального Губернаторства перекинуто 202-ий поліційний шуцманшафтбатальйон, який складався з поляків, чисельністю 360 осіб. Цей батальйон діяв в основному на теренах Рівненського та Костопільського повітів. На початку 1944 року його розбила Червона Армія.

Польська поліція, без сумніву, брала участь у численних пацифікаційних акціях в українських селах, здобуваючи собі тим недобру славу серед українців. Про це свідчать багато спогадів із того періоду⁴. У каральних акціях найчастіше брав участь 202-ий шуцманшафтбатальйон. Один із поліціянтів так описував діяльність загону: “Село Підлужне оточене і спалене, мешканців розстріляно. Злазне спалене дощенту. (...) Нападаємо раптово з лісу і робимо ґрунтовні чистки. (...) У кожному селі насамперед спалюємо млини і церкви, отож невдовзі на засягу кільканадцяти кілометрів уже немає жодного млина, жодної церкви, жодного попа. Так само знищуємо могили і пам’ятники”⁵.

Хай як би оцінювалися дії польської поліції, немає жодного сумніву у тому, що відповідальність за них лежить насамперед на німцях, яким це формування підпорядковувалось. Нічого не змінює і той факт, що частина поліціянтів вдалася до дезертирства й опинилася у рядах польської партизанки.

Каральні акції провадили також відділи польської комуністичної партизанки. Серед инших вони спалили села Любеньж і Лахвичі. У звітах про акцію у Лахвичах навіть йшлося про “вирізування українського населення”⁶. А каральні дії польських партизанів-комуністів охопили не лише названі села⁷.

Каральні дії здійснювали також відділи польської самооборони й Армії Крайової. Втрати яких внаслідок цих дій зазнали українці, Юзеф Туровський оцінює у 2000 убитих⁸. На жаль, він не пояснює, на якій підставі виведено таке число. Владислав та Ева Семашки визнають цю цифру горішньою межею українських втрат (і це припущення видається слушним), проте, на їх думку, втрати ці не перевищили кількох сотень (що я, у свою чергу, поставив би під сумнів)⁹. Говорячи про ситуацію 1943-1944 рр., Семашки пишуть про польські каральні акції у спосіб, який я назвав би “забронзовілим”. Ці дії, стверджують вони, радше виняткові, й вдавалися до них хіба з відчаю. Якщо вже й траплялися напади на цивільне населення, то їх одностайно засуджувала більшість польського суспільства. Партизанські загони знищували лише вояків УПА. І навіть коли проводилася реквізиція продуктів харчування, то це лише забирали в українців награбоване. Мені це виглядає психологічно неправдоподібним. Польське населення було піддане страшному теророві. У цій ситуації відплата мала чинитися частіше і жорстокіше.

Під тим оглядом ближчими до правди видаються спогади Вінцента Романовського, учасника тих подій. Читаємо: “Треба також згадати про окремі каральні виступи. (...) За руйнування, грабунок, смерть так само відплачували найближчим селам, на які падала підозра щодо їхньої співучасти у нападах. Такі виправи, хоча могли викликати докори сумління, мали підтримку серед поляків, бо приносили їм певну сатисфакцію за кривди, яких вони зазнали”¹⁰. Варто ще ознайомитися з описом каральної акції у селі Тростянка: “Вбито кількох чоловіків, які спробували було вирватися з оточення. Коли знаходили зброю, то з тими, кому вона належала, розправлялися на місці. Пізніше я довідався, що під час цих дій винищили щонайменше одну сім’ю цілком. (...) Згідно з інформацією одного з учасників тієї виправи, тоді було вбито понад тридцять осіб. Инший, якого розпитували через кільканадцять років після цих подій, не зміг подати якогось числа, пояснюючи, що у кожному районі й селі провідники окремих загонів підходили до справи індивідуально”¹¹.

І ще одна цитата, на цей раз зі спогадів вояка 27-ої Волинської піхотної дивізії АК Леона Карловіча: “Коли ми наближалися до українських сіл, нам було суворо заборонено розмовляти по-польськи. Ми вдавали їхній загін. (...) Одного разу, коли ми минули село, у якому мешкали українці (...), до нас підійшов український підліток років п’ятнадцяти і став наполегливо проситися, щоб ми забрали його зі собою. Прагне-бо вступити до Української Повстанської Армії. (...) Поручник “Яструб” (...) з ненавистю зиркнув на хлопця. Коли ми знову зупинилися на широкій галявині посеред густих верболозів, а хлопчина й далі не вгамовувався і просив дати йому зброю, поручник коротко перемовився з иншими офіцерами, після чого кивнув головою “Штахеті” і, здається, “Крукові” (...), які схопили неповнолітнього різуна за комір і штовхнули поперед себе.

– Іди! Дістанеш по заслузі! – крикнув котрийсь із них.

Я побачив, що на обличчі українського хлопчини з’явився жах, і відвернувся. (...) Його завели у гущавину верболозів. Невдовзі мені здалося, що прозвучав якийсь звук, так наче хтось плеснув у долоні. (...) Ті, що його супроводжували, незабаром повернулися (коли ми вже рушили), але вони були без хлопця. Не пішов із нами “різати ляхів”¹².

Натомість Семашки, поза всяким сумнівом, мають рацію, коли стверджують, що польський провід, на противагу до провідників УПА, намагався обмежити втрати серед цивільного населення. У наказах чітко підкреслювалося, що каральні дії щодо цивільних неприпустимі, проте цих наказів не завжди дотримувалися. Про це свідчить хоча б донесення представника уряду у Волинському окрузі Казімєжа Банаха, який ув одному зі своїх рапортів, надісланих до Варшави, звинувачував деякі партизанські відділи у сліпому застосуванні терору¹³.

Инакше виглядала ситуація у Східній Галичині. Польське підпілля там було значно сильніше, ніж на Волині. Від самого початку воно було готове у разі потреби вступити у боротьбу з українцями. У відповідь на дії УПА уже 1943 року розпочато ліквідацію найважливіших представників української громади. Мабуть, найліпше цю проблему висвітлив Ґжеґож Грицюк¹⁴. Із рапортів Українського Центрального Комітету, які він підняв, випливає, що 1943 року у Галичині через польські напади загинуло 103 українці. До липня 1944 р. це число зросло до 521. На думку Грицюка, дії польського підпілля були відплатою, однак із прикладів, які він наводить, видно, що відплата ця часто зачіпала невинних людей. Варто тут згадати деякі акції. Отже: “8.ІІІ.1944 р., щоб помститися за напад на село Блищиводи, застрелено кільканадцять українців, які поверталися з торговиці у Жовкві. (...) Уночі з 21 на 22.ІІІ.1944 р. два польські відділи, сформовані з вояків львівського Кедиву, у Сороках, що біля Старого Села, застрелили 17 осіб, а також місцевого/тутешнього греко-католицького пароха разом із родиною. У лісовій сторожці вбито ще 6 осіб, а в “нападі на Гнилу” застрелено 9 осіб. (...) У Лопушній львівський відділ розправився із 48 українцями – фірманами з Поршни і Підтемного, які приїхали за дровами. (...) У самому місті (Львові – Ґ. М.) серед инших був застрелений український адвокат др. Богун. Правдоподібно, вчинив це відділ АК. (...) До цього переліку великих акцій польського підпілля та самооборони, очевидно, належало б додати ще жертви, які з’являлися унаслідок стихійних виступів. Приміром, група, яку організував С. Сухоцький у Конюшках Тулиголовських, вбила 20 українців і спалила 10 обійсть”¹⁵. Варто також зазначити, що під час подібних дій гинули й поляки. Наприклад, під час акції у Пасіках Зубрицьких польські партизани знищили 18 українців і 5 поляків, які назвали себе українцями, позаяк думали, що мають справу з УПА¹⁶.

На думку Михайла Коваля, АК чинила дії, скеровані проти українців, також під час акції “Буря” у Львові. Згідно з його твердженням, після захоплення міста поляки знищили 728 народних діячів і представників інтеліґенції¹⁷. Можливо, окремі розправи над українцями і справді мали місце, проте число жертв, яке подає Коваль, здається перебільшеним. Викликає сумнів, чи реально воно перевищило 100 вбитих. Це питання вимагає подальшого дослідження.

Незалежно від польського підпілля, дії супроти українців чинили також поляки, які служили у Кріпо. Закиди на їх адресу можна знайти у багатьох українських документах із того періоду¹⁸. Ця проблема ще не знайшла свого висвітлення, так само як і питання польської співпраці з угорськими військами, які инколи проводили пацифікації в українських селах. Здається, що вони діяли за намовою, а часом навіть у співпраці зі силами польської самооборони¹⁹.

Проте найбільша кількість українських жертв припадає на землі теперішньої Польщі. Уже на початку 1943 р. дійшло до розстрілів української інтеліґенції на Замостянщині. Це було пов’язане з виселенням, яке проводили німці, розігруючи при цьому українську карту. Гітлерівці, виселяючи поляків, нерідко на їх обійстях поселяли українців, – яких, зрештою, також перед тим було вигнано з власних домів, – щоб вони становили заслону для німецьких колоністів перед нападами партизанів. Драматичне становище виселених поляків спричиняло безжальні дії польського підпілля до німецьких колоністів та українців. Невдовзі, а саме у травні 1943 р., принцип колективної відповідальности щодо українців було застосовано у селах Стрільці і Моложів. Так само увесь час знищували окремих осіб. До кінця 1943 р. від рук польського підпілля загинуло кількасот осіб.

Особливої гостроти польсько-український конфлікт набрав після прибуття на Люблінщину вихідців з Волині. У той самий час зростав страх перед повторенням на тих теренах волинського сценарію. У березні 1944 року це допровадило до так званої антиукраїнської офензиви, під час якої грубешівські і томашівські відділи АК і Батальйонів Хлопських спалили кілька десятків українських сіл, серед них Сагринь, Ласків, Шиховичі. Під час цієї операції загинуло 1500-2000 цивільних українців. Польські втрати становили один-два убитих і двоє-троє поранених²⁰. Невдовзі на Замостянщину прибуло сильне угруповання із відділів УПА, яке розпочало криваві антипольські акції. Польська партизанка чинила їм рішучий спротив. У результаті на лінії близько 150 км утворився певного роду регулярний фронт, з кількома кілометрами нічийної зони, по обидва боки якої громадилися польські й українські партизанські відділи, які провадили запеклу боротьбу за кожне село. Полонених у цій війні не брали. Сутички зупинило наближення фронту.

Проте особливо ганебним і покритим таємницею фрагментом польської історії є антиукраїнські акції початку 1945 року. Десь від 15 лютого на теренах від Любачева до Сянка щодо українського населення було здійснено багато жорстоких, масових та окремих, убивств. Неводнораз спалювано цілі села, знищувано українців, які поверталися з робіт у Німеччині. Масові вбивства мали місце, зокрема, у Малковичах (104-116 убитих), Піскоровичах (300-400 убитих), Павлокомі (365 убитих), Горайці (155 убитих). Ці акції здійснювали – незалежно один від одного – поаківські відділи, БХ, НВЗ, а також формування, що підлягали Польському Комітетові Народного Визволення (йдеться тут насамперед про 2 батальйон Внутрішніх Військ)²¹. Не зрозуміло, що викликало ці напади. На них могли вплинути окремі акції, вчинені УПА, намагання відплатити “за Креси”, нарешті, бажання змусити українців виїхати до СССР. За різними даними, тоді загинуло від 2500 до 4000 осіб. Ці акції спричинили активізування на тих теренах відділів УПА і знищення Боровниць і Вйонзовниць. Не підлягає сумніву, що розкручування спіралі насильства загальмувало порозуміння між польським і українським підпіллям, якого було досягнуто у квітні-травні 1945 р.²² Своєрідним епілогом антиукраїнських акцій, у яких проглядалося бажання відомстити за Волинь, було знищення 195 українців у селі Верховина 6 червня 1945 р., яке вчинив НЗС²³.

Знищення українського населення, яке відбувалося у пізнішому часі, було пов’язане з акцією виселення, яку провадило Військо Польське. Під час цієї акції також доходило до масових убивств цивільних осіб, наприклад, у Завадці Мороховській і в Терці, однак вони у жодний спосіб не мали зв’язку з антипольською діяльністю УПА²⁴.

Важко встановити загальну кількість українських втрат. Дослідження з цього питання перебувають на початковій стадії. Різні джерела подають різні дані про вбитих, а сумніви найчастіше могло б розвіяти лише проведення ексгумації. Не полегшує справи й те, що українці часто не відрізняють акцій польської поліції, які проводилися разом з німцями, від тих, які здійснювало виключно польське підпілля. Отже, можна говорити лише про попередню оцінку втрат, а не про точне встановлення їх числа. На мою думку, у 1943-1948 рр., себто за весь період збройного польсько-українського конфлікту, від польських рук загинуло 15-20 тис. українців. Більшість із них становило цивільне населення, а також жінки і діти. З того числа 10-12 тис. українців смерть спіткала на теренах теперішньої Польщі. Отже, на Волині та у Східній Галичині загинуло десь 3-8 тис. українців. Варто ще раз підкреслити, що це лише попередні оцінки. Їх належить сприймати як вихідний пункт для подальших досліджень. При цьому не треба дивуватися з великих розбіжностей поданих цифр, бо така сама ситуація і з оцінками польських втрат, зазнаних від рук УПА.

Нерідко у публікаціях можна зіткнутися з релятивізуванням і применшенням втрат, яких зазнали українці, або з визнанням їх жертвами цілком справедливої польської відплати. Проте значної кількости пацифікацій не вдасться пояснити “гарячкою боротьби”. По суті, польські акції неводнораз мали характер не так безпосередньої відплати, як реґіональних попереджувальних ударів або каральних експедицій. І хоча до переважної більшости з них не дійшло б, якби УПА не провела антипольської акції, усе ж їх важко визнати виправданими.

Переклала Наталка Римська

¹ Див., напр.: E. Prus, Operacja “Wisła”. Fakty-fikcje-reflesje, Wrocław, 1994, s. 41.

² A. B. Szcześniak, W. Z. Szota, Droga donikąd. Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i jej likwidacja w Polsce, Warszawa, 1973, s. 186-188.

³ На цю тему див.: G. Motyka, Polski policjant na Wołyniu, “Karta”, nr. 24, 1998.

⁴ Напр.: М. Подворняк, Вітер з Волині. Спогади, Вінніпеґ, 1981.

⁵ Relacja policjanta, oprac. G. Motyka, M. Wierzbicki, “Karta”, nr. 24, 1998.

⁶ NARB, 3500/2/34, k. 49, Doniesienie agenta “Groznyj”.

⁷ G. Motyka, Tak było w Bieszczadach. Walki polsko-ukraińskie 1943-1948, Warszawa, 1999, s. 115-118.

⁸ J. Turowski, Pożoga. Walki 27 Wołyńskiej Dywizji AK, Warszawa, 1990, s. 513.

⁹ W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939-1945, t. 1-2, Warszawa, 2000.

¹⁰ W. Romanowski, Kainowe dni, Warszawa, 1990, s. 147.

¹¹ Ibidem, s. 190.

¹² L. Karłowicz, Od Zasmyk do Skrobowa, Opole, 1994, s. 149, 150.

¹³ Archiwum Adama Bienia. Akta narodowościowe (1942-1944), oprac. J. Brzeski, A. Roliński, Kraków, 2001, s. 243, 244.

¹⁴ G. Hryciuk, Straty ludności w Galicji Wschodniej // Polska-Ukraina: trudne pytania, t. 6, Warszawa, 2000.

¹⁵ Ibidem, s. 279, 280.

¹⁶ AW, Zbiór Wojciecha Bukata, k. 4, Raport z Ziem Wschodnich nr. 45, 1944 r.

¹⁷ М. Коваль. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.), К., 1999, с. 110.

¹⁸ Див., напр.: О. С. Садовий (М. Прокоп). Куди прямують Поляки? // Літопис УПА, т. 24, Торонто, 1995, с. 298-305.

¹⁹ GARF, 9478/1/401, k. 58-66, Raport sytuacyjny od 18 marca do końca lipca 1944 r.

²⁰ G. Motyka, Tak było..., s. 192; Związek Walki Zbrojnej – Armia Krajowa w Obwodzie Tomaszów Lubelski. Relacje, wspomnienia, opracowania, dokumenty, oprac. I. Caban, Lublin, 1997.

²¹ Серед инших: G. Motyka, Tak było…, s. 236-263 (там більше інформації щодо бібліографії предмету); D. Garbacz, “Wołyniak” – legenda prawdziwa, Stalowa Wola, 1997; І. Білас. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953, т. 1-2, К., 1994; L. Jurewicz, Niepotrzebny, Londyn, 1977.

²² G. Motyka, R. Wnuk, “Pany” i “rezuny”. Współpraca AK-WiN i UPA 1945-1947, Warszawa, 1997.

²³ Питання пацифікації Верховини найліпше висвітлив R. Wnuk, Wierzchowiny i Huta // “Polska 1944/1945-1989. Studia i materiały”, nr. 4, Warszawa, 1999.

²⁴ G. Motyka, Tak było…, s. 308, 309, 374, 375.