|
|
|
Марк ПєчерскійСуперечка німецьких істориків: між пам’яттю, минулим та історієюДжерело: “Schwarze Milch der Fruehe wir trinken dich nachts Історики рідко удостоюються чести піднімати чи опускати завісу епохи. Ніхто не підозрював, що до об’єднання Німеччини залишаються лічені роки, і так трапилося, що саме історикам випало підводити підсумки півстолітнього досвіду першої в німецькій історії демократичної держави. Несподіваний постскриптум надав суперечці істориків 1986-1987 років і арґументам її учасників додаткові обсяг і зміст. Це була перша від часів закінчення Другої світової війни по-справжньому відверта розмова про саму війну, про еволюцію політичних і соціальних ідей, які виплекали нацизм, про більшовизм і европейський фашизм, про сенс історії. Кожен, хто захоче довідатися, що зрозуміли і чому навчилися німці упродовж чотирьох десятиліть після катастрофи 1945 року, може звернутися до матеріалів цієї видатної події, важливої не тільки для німецької, але і для европейської культури. Суперечка викликала величезний міжнародний резонанс. Більшу частину статей, реплік негайно тлумачили, коментували, европейські й американські видавництва наввипередки укладали зі своїми ґерманістами контракти на написання книг. У самій Західній Німеччині полеміка незабаром перекинулася з газетних сторінок на журнальні, у конференц-зали, на кіно- і телеекрани; арґументи аналізували політики в бундестазі, вони були головною темою бесід у студентських клубах, вітальнях і пивних. Історія XX століття усе ще перебуває в зоні затемнення, у чому легко переконатися, погортавши двійко-трійко ювілейних видань, які підводять підсумки сторіччя. Але навіть на цьому тлі історія довоєнних літ і Другої світової війни виглядає достоту чорним проваллям. Мало яка галузь знань зіштовхувалася зі скількома труднощами, зазнавала такої жорсткої та повсюдної цензури. Ніхто не квапиться розсекречувати архіви, і, за обережною оцінкою, історики ще не бачили й половини того, що необхідно для об’єктивного опису дипломатичних, військових, економічних подій епохи. І, звичайно, самоцензура. Ще живі два покоління людей, для яких перенесені страждання, жертви, шляхетні пориви наповнюють сенсом прожите життя, болять і саднять. Для них об’єктивність – занадто жорстокий іспит. В описах війни як і раніше важко відрізнити міт від брехні, напівправду від факту. Безліч питань досі залишаються без відповіді: чому Чемберлен підписав Мюнхенську угоду? чи дійсно Рузвельт свідомо провокував Японію на оголошення війни? як вирішувалося питання про поділ Німеччини?.. Скільки совєцьких людей загинуло у Велику Вітчизняну війну? Відразу після війни, задовго до будь-яких історичних і демографічних досліджень, Сталін говорив про сім мільйонів. Пізніше, у хрущовські часи, це число зросло майже втричі. І хоча походження його настільки ж сумнівне, як і першого, двадцять мільйонів прижилися, стали частиною національної самосвідомости. Уявіть лише, що одного разу внаслідок копіткої роботи істориків виявиться, що не двадцять, а п’ять мільйонів чи, навпаки, п’ятдесят? Страшно подумати, через яку м’ясорубку доведеться пропустити пам’ять, і невідомо, чи захочеться після цього мати історію замість мітології... Щось подібне сталося на початку минулого десятиліття, коли кілька істориків поставили питання иншої сакральної цифри. З яких джерел, запитували вони, узято число жертв єврейської Катастрофи – 6 мільйонів? Те, що серед цих істориків були люди, м’яко кажучи, не найчесніших правил, як-от англієць Девід Ірвінґ [2], перетворювало тих, хто сумнівався, на блюзнірів. Їх закидали гнівними філіпіками і погрозами, піддавали обструкції. Але “праведний гнів” не заміняє відповіді. Виявилося, що священне число було символічним [3], страх торкнутися його перешкоджав серйозним джерелознавчим дослідженням. І тоді авторитетний видатний американський ґерманіст Ґордон Креґ нагадав, що в науці важливі знання, а не чесноти. Так, погляди Ірвінґа огидні, але до суті поставленого питання це стосунку не має. Англієць впровадив у науковий обіг чимало нових архівних джерел, і ми повинні бути йому вдячні за виклик загальновизнаним фактам. Чи має радію Креґ, гадаючи, що завдання вченого – прагнути до істини, а пошук суспільного консенсусу варто залишити політикам і державним інститутам? Питання про суддів аж ніяк не пусте, недаремно добряча половина репортажів і статей про Суперечку присвячена curriculum vitae учасників, наче сертифікат громадянської благонадійности служив доказом компетентности у вирішенні такого важливого питання. Адже заднім числом суть Суперечки вбачається не в інтерпретації тих чи инших фактів німецької історії, а в обговоренні питання про фундамент післявоєнної Західної Німеччини. Чи доволі він міцний, чи добре осів за минулі десятиліття, щоб витримати дивовижну вагу минулого? Ті, кого зараховували до “консервативного крила” (Нольте, Штюрмер, Фест, Хильґрубер тощо), схилялися до позитивної відповіді; прихильники філософа Юрґена Габермаса, чи, як їх іменували, “ліберали”, – до негативної. Багато писали про політичний клімат 1980-х, який дозволив німецьким історикам висловити вголос ідеї, котрі раніше вважалися націоналістичною крамолою. І хоча мало хто з коментаторів оминув увагою співчуття тодішньої правлячої коаліції ідеям “консерваторів”, а до імені Міхаеля Штюрмера регулярно додавалося: “радник канцлера Коля з історичних питань”, звинувачень у сервілізмі, бажанні вишикуватися в лаву на потребу дня – не було. Ба більше, більшість учасників скористалися публічним форумом, щоб висловити погляди й оцінки, до яких вони прийшли задовго до описуваних подій. Просто до Суперечки суспільство не усвідомлювало актуальности того, про що думають історики і філософи. Політичний чинник безумовно відіграв якусь роль. Але він був одним із визначальних елементів усієї післявоєнної німецької культури: і в 1950-1960-х, коли обпалені війною батьки в ім’я громадянської злагоди вважали небажаним торкатися хворого минулого; і в 1970-х, коли діти, відгукнувшись на заклик канцлера Брандта сміливіше шукати демократичних форм, виступили проти батьків. *** Каталізатором означених подій став показаний по телебаченні за кілька років до того (1979) американський телефільм “Голокост”. Звичайна сухозлітна мелодрама потрясла німецьке суспільство! Фільм подивилися 20 мільйонів (половина дорослого населення Федеративної Республіки); 5 200 чоловік подзвонили на телестудію, 12 тисяч надіслали листи, листівки, телеграми; 72,5% дякували, 7,3% висловили невдоволення. Як писав у ті дні журнал “Der Spiegel”, “американська soap opera, що не переслідувала ніяких цілей, крім комерційних..., зуміла домогтися того, чого не змогли сотні книг, п’єс, фільмів, телепрограм, тисячі документів... за три десятиліття від часу закінчення війни: розповісти німцям про вчинені від їхнього імені злочини проти євреїв. Люди були вражені” [4]. Ще більшого потрясіння зазнала культурна та інтелектуальна еліта країни. Шокова хвиля йшла відразу в декількох напрямах. Для одних успіх фільму підтвердив факт перетворення країни Ґете і Рільке в цивілізацію крамарів; инші скаржилися, що такі фільми крадуть у німців історію; треті вбачали в ньому єврейську пропаганду; четвертим фільм ще раз довів, що біля витоків Освєнціма – тріумфу механізованого убивства – лежать чужі німецькому духові ratio европейської Освіти й аморального за своєю природою капіталізму; і т.д., і т.д. Вражені інтелектуали зрозуміли, що всупереч усьому, чого їх навчали у школах і університетах і що вони, у свою чергу, передавали новим поколінням, висока культура: музика Баха і живопис Дюрера, філософія Канта й архітектура Шинкеля – сама по собі не справляється з функцією національної культури. Реакція населення на фільм поставила перед письменниками, художниками, драматургами, режисерами і, зокрема, істориками питання про їхнє місце в суспільстві. Яким би воно не було, фільм його відняв. І коли б то ще нова Дев’ята Симфонія, так ні ж бо, копійчана дешевизна! – і тому було ще болючіше і незрозуміло. Риторичний тайфун, який вибухнув, незважаючи на шквальні полеміки, щирі сльози, сором, здивування, по суті звівся до повторення всіма і кожним уже давним-давно сказаного, написаного, вистражданого. І, як воно й наледиться, банальності породили ілюзію катарсису. Відповіддю на американський фільм став “Heimat” Едґара Рейтца. Цей серіал набув такої популярности, що всі одинадцять серій йшли водночас по телебаченні й у кінотеатрах. Рейтц жахнувся серйозности, з якою німецькі інтелектуали прийняли американську дешевизну, і почав писати спогади про дитинство, за звичкою мислячи текст як сценарій. Назву фільму можна перекласти як Вітчизна, рідний край, причому і з рядкової, і з прописної букви. Дія відбувається у райнській глибинці, у вигаданому селі; це сага про кілька родин, долю яких Рейтц простежує від 1919 до 1982 року. Переказувати сюжет про закоханості, весілля, війни, прикрощі батьків, дітей і онуків, інколи складні, коли прості взаємини між персонажами фільму я не буду. Та й як перекажеш сагу?! Й річ не в кожному окремому епізоді, долі, але у філософії фільму. За винятком алюзій і подробиць, сенс яких нікому, крім німців, не зрозумілий, упродовж п’ятнадцяти з половиною годин поволеньки-поволі розкручується... шкільний підручник історії для п’ятого класу в образах. Як я вже сказав, суть фільму в його ідеї та її послідовному втіленні. Ідея ж, Бог мені суддя, проста як ціпок: кайзери, гітлери, канцлери, соціалісти, нацисти, комуністи, ліберали, консерватори приходять і відходять, а народ зостається, і під тонким шаром шумовиння триває віковічне, непорушне, справжнє народне життя, з його повсякденними турботами, нескінченним циклом народжень, весіль і смертей, із усією людською теплотою, на яку раз-у-раз марно точать зуби то байдужий, безликий, жлобський капіталізм, то яка-небудь стороння сволота чи напівкарикатурні розумники, які збивають наманівці марнотою модних ідей. Але люди, поблукавши, повертаються – знаючи усьому ціну і навчившись відрізняти справжнє від шумовиння... Претендувати на серйозне ставлення фільм міг хіба що у порівнянні з нехитрим американським. Насправді вони близнюки. Так, американська мильна опера дурна і вульгарна, але, як відзначалося, вона вийшла на панель заробити; німецька ж з усіх сил вдавала з себе – “я не така, я чекаю трамвай” – щось високе і нетлінне, й тому була водночас смішною і страшною. Страшною – бо від ностальгічної Німеччини Рейтца, незважаючи на його безсумнівну щирість і порядність, відчутно відгонило запахом інфернальної сірки, й у глибині багатьох кадрів маячив гордий силует зі спадаючим на чоло чубом і орлиним поглядом, спрямованим углиб минулих і майбутніх століть. Гітлер теж щиро вірив у патріархальні чесноти Volk і готовий був піддати все людство тотальній дезінфекції, щоб очистити первозданну німецьку суть від усілякої погані. “Heimat” з’явився на екранах у 1984 році, тобто через п’ять літ після “Голокосту”. Як сталося, що два полярні трактування історії викликали майже однаковий ентузіазм у десятків мільйонів?! Що відбулося за ці п’ять років, коли таке стало можливим? Чи, навпаки, нічого не трапилося... ні тоді, ні потім, і німцям просто хотілося одночасно мати і те, і це? Між двома актами симуляції історії затесався третій, який наробив свого часу багато галасу. У 1983 році канцлер Коль умовив президента Рейґана відвідати старий військовий цвинтар у Бітбурзі і покласти вінок на солдатську могилу. Це дійство мало би символізувати похорон німецького минулого. У ході підготовки виявилося, що на цвинтарі поховані не лише солдати вермахту, але й члени Ваффен-СС. Вибухнув скандал. Газети похмуро запитували про мотиви Коля, публіцисти не криючись звинувачували канцлера в реабілітації нацизму. Коль продовжував наполягати, Рейґан не зважився порушити дане слово. У промові, виголошеній на цвинтарі, американський президент назвав есесівців жертвами війни нарівні з в’язнями концтаборів. У бітбурзькому епізоді цікаві, однак, не конкретні обставини державного кретинізму і навіть не реакція на нього, що продемонструвала небажання світового співтовариства, включно з багатьма німцями, ховати минуле, але, як і в “Голокості”, і в “Heimat”, – цілковите нерозуміння самої природи минулого. Минуле – не що інше, як сировина. Його не можна затвердити, скасувати, пробачити, переписати – усі ці операції відбуваються з історією, яка перетворює сировину на продукт для користування. Займаються цим історики. І ніхто інший. (Як, хто, для чого, чому і навіщо використовує плоди їхньої праці – особлива тема, якої ми в цих нотатках не будемо торкатися.) Обидва телефільми намагалися в обхід історії ліпити з минулого мітологію, будувати на піску. Тому попередній картковий будиночок проіснував рівно до появи наступного. Люди, які ще недавно ковтали сльози сорому, дивлячись “Голокост”, п’ять років по тому з вдячністю приймали з рук Рейтца індульґенцію на відпущення усіх гріхів. Після всіх цих подій вихід істориків на авансцену видається закономірним. *** 1986 року був опублікований тоненький збірник робіт відомого фахівця з німецької дипломатичної та військової історії Андреаса Хільґрубера “Подвійний обвал” [5]. Одна зі статей, про кампанію 1944-1945 років на Східному фронті, викликала жваву полеміку серед фахівців. Сюжет цієї цікавої та складної статті, очевидно, став тим камінчиком, який зрушив лавину Суперечки. Хільґрубер відзначає, що в останній період війни число жертв серед мирного населення різко зросло. Крематорії концтаборів працювали з перевантаженням, тих, кого не встигали спалити, гнали під конвоєм на захід; ті, хто дивом зумів пережити попередні жахи, гинули на маршах смерті. Якщо б німецька армія не боронилася так запекло, рівень руйнувань, утрати воюючих сторін і цивільного населення Східної Европи були б істотно меншими. Однак саме в період відступу німецькі солдати демонстрували чудеса доблести й завзяття, а офіцерський корпус – завидне тактичне мислення, якого так бракувало в інші часи. Коротко кажучи, у поразці армія явила найкращі риси німецької військової традиції. Чому? Уперше, пише Хільґрубер, йшлося не про Гітлера і його всесвітні плани, а про захист рідної землі. Совєцька Армія гнала на німецькі війська хвилі біженців, з якими приходили історії про тотальні грабунки та звірства. Приблизно чверть біженців, два мільйони осіб – не солдатів, офіцерів, фашистських апаратників, а переважно мирних жителів, – загинули внаслідок наступу Совєцької Армії. Цим людям донедавна відмовляли у праві бути історією. Думаю, німецький історик навіть не здогадувався, наскільки неймовірно складним є теоретичне завдання стосовно включення цих жертв війни в колективну европейську пам’ять. Вчинивши певне зусилля, можна примирити історичні концепції, що виключають одна одну. Але як бути з пам’яттю? Моєю, наприклад. Грабували, тягнули в руїни на розпил кожну зустрічну жінку, забирали з будинків усе, що можна винести, не якісь абстрактні люди, але: найдобріший Василь Ігнатович, столяр з будинку навпроти, котрий подарував мені улюблену іграшку дитинства, німецький конструктор; мої чудові сусіди по двору у трофейних обновах... Звідкіля з’явилося в домі татове шкіряне пальто? З чиєї постелі здерли покривало – облямовані ґотичною в’яззю буколічні пагорби, – як опинилося воно у кімнаті реготухи тітки Анюти, чия співучий український говір донині звучить у моїй пам’яті? Ким були ці люди, ордени і медалі яких “За взяття...” досі викликають у мені трепет, як найбільші святині на Землі? Рятівниками людства чи убивцями, ґвалтівниками, мародерами? А може, на долю цього покоління випало усе разом, і тепер уже пізно відокремлювати одне від іншого, третє від двадцять п’ятого? Питання не в тому, хто праведніший і чия провина більша, але в сучасності, яка знаходиться на перетині пам’яті з історією. Один з моїх друзів, прочитавши рукопис цих нотаток, написав на полях навпроти попереднього абзацу: “занадто емоційно, порушується зв’язність викладу”. Звичайно, пам’ять не може бути байдужою. Що таке дитинство, прожитий день, як не вологий екстракт часу – пам’ять про нього?! Чи можемо ми керувати власною пам’яттю, чи можемо змінювати її в ім’я зв’язности думки, історії, життя? Так, але для цього пам’ять повинна стати історією – оповіданням, мітологемою, культурним артефактом. Давно зазначено: багато спогадів згодом втрачають особистісне забарвлення і вишиковуються уздовж сюжетів прочитаних книг, побачених фільмів, полотен відомих художників. Історія працює на обох рівнях – створені колективної пам’яти і безупинної її трансформації. Здавалося б, навіщо стільки непотрібного галасу? Ну, додав історик до мільйонів загиблих на фронті ще два мільйони жінок, старих і дітей... Он, потроїли цифру втрат у Великій Вітчизняній війні, або ж з’ясувалося, що душогуб Айхман записав собі на рахунок майже на один мільйон погублених євреїв більше, – і що, небо впало на землю? Народи втратили спокій і сон? Це дуже цікаве питання: хто і що втрачає, коли історія розходиться з пам’яттю по різних кутах... Але німців воно не стосується, бо післявоєнній Німеччині було відмовлено у праві на пам’ять. У перші післявоєнні десятиліття – коли замовчуванням, коли під прямим тиском окупаційної влади – дванадцять років гітлерівського райху, а заодно і багато чого з попередньої епохи вимазувалося, вишкрябувалося з пам’яті німців. Було чітко відомо, про що можна і про що не можна писати, згадувати, говорити. Вважалося, і, напевне, правильно, що табу допомагають денацифікувати країну, нейтралізувати минуле. Не знаючи цього, важко зрозуміти особливий характер німецьких 1960-х і 1970-х років (“покоління 1968 року”, фільми Фасбіндера, романи Бьоля, ідеалізм Ульріки Майнгоф тощо). І, зокрема, чому тільки в 1979 (!) році фільм “Голокост” відкрив скільком німцям очі на злочини нацизму. У міру інтеґрації Німеччини в західноевропейські інститути табу увійшли в суперечність з історичним процесом. Усі розуміють неможливість нормальної торгівлі без вільного обміну валют. У культурі подібну роль виконує взаємна конвертованість пам’яти. Це не означає прощення і забуття, покаяння і самообмеження, інсценованих a la Bitburg братань і оркестрованих суботників “ніхто не забутий, ніщо не забуте” – коротше, марнослів’я і політичного балету. Йдеться про буденні людські контакти, можливість розуміти мову іншої культури. Беручи відповідальність за минуле, демократична держава тим самим визначає і правові зобов’язання громадянина до минулого. Особисте ставлення – справа самого індивідуума. Коли француз зустрічається зі шведом, вони економічно, політично, історично суверенні й рівноправні стосовно один одного. А єврей із німцем, японець із корейцем, поляк із росіянином, камбоджієць із в’єтнамцем? Тут лише думка про історичну рівність викликає гнівний протест! А... чому? Якщо запитання про те, хто більше перед ким винуватий, не розв’язується ні абсолютним, ні відносним числом безвинно загублених людей, і сльози тисяч немовлят рівні одній сльозі однієї дитини, і усі вважають таку калькуляцію глухим кутом та аморалізмом, – чому вона, нерівність, нікуди не зникає? Коли ніщо не може спокутати заподіяних у минулому страждань, навіщо вимагати за них матеріальну компенсацію? А якщо компенсація все одно нічого не змінює, навіщо її виплачувати? Чи не виникає у цьому випадку невирішене протиріччя між державою і суспільством, що не хоче, а якщо і хотіло б, то не знає як і не в змозі виконати узяті державою від його імені зобов’язання? Підозрюю, що тут ми маємо справу із надзвичайно складною проблемою: наявністю реальности, під якою немає культурного фундаменту. І відсутність історії вкрай ускладнює спроби взаєморозуміння. Ось чому, на мій погляд, усупереч назвам книг і статей, які із гнітючою сталістю лаяли “тінь Гітлера”, суперечка істориків була не про Гітлера і нацизм, а про необхідність знайти вихід з глухого кута перетворенням пам’яти в історію. *** Початком відомої Суперечки можна вважати 6 червня 1986 року, коли нарив, який визрівав усі ці роки, прорвався статтею відомого історика Ернста Нольте “Минуле, що не минає” у газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung. Чому, запитував Нольте, нацистське минуле не минає? Ми вже давно спокійно міркуємо про наполеонівську епоху, правління імператора Авґуста, ці часи втратили владу над умами і віддані під опіку істориків. А питома вага націонал-соціалістського минулого в сучасності, навпаки, безупинно збільшується. Чому? У нинішньої Німеччини немає нічого спільного з гітлерівською: її зовнішня політика спирається на пацифізм і права людини, її державна система ґрунтується на принципах загального благополуччя (social welfare), ніхто не закликає до гармат замість масла, школярі не скандують цитати з древніх саг про готовність віддати життя в бою. Чому ж німці продовжують вдивлятися у дзеркало Третього Райха, вишукуючи, чи не збереглися, чи не з’явилися риси родинної схожости? І у Німеччині, і поза її межами є чимало людей, ладних використовувати нацистське минуле у хвилевих політичних цілях. Ті, хто наполягає на “колективній провині німців”, не усвідомлюють, що їхні арґументи нагадують нацистські декларації про “колективну провину євреїв”; зосередженість винятково на гітлерівському “Остаточному розв’язанні” [єврейського питання] нерідко має на меті відвернути увагу від трагедій сучасности, нещодавнього американського геноциду у В’єтнамі чи сучасних подій в Афґаністані. “В історика непроминаюче минуле викликає природний жаль уже з тієї причини, що, працюючи з ним, він змушений відмовлятися від найелементарних засновків, справедливих стосовно будь-якого минулого: презумпції складности, означення всіх складових його зв’язків; від прагнення до повної палітри замість чорно-білої в зображенні тогочасних політиків, від перегляду колишніх концепцій. У випадку Третього Райху ці фахові навички виглядають для багатьох підозрілими: а чи не ведуть вони до виправдання Гітлера, зняття з німців провини за вчинене? <...> На це можна відповісти коротко і просто: жоден німець сьогодні не відчуває бажання уневиннити Гітлера вже хоча б тому, що в березні 1945 року фюрер віддав наказ про знищення німецького народу. Ні історикам, ні журналістам немає рації говорити про те, що німці зроблять висновки з історії – це уже доконаний факт. Ми живемо у світі, де місце і роль Німеччини невеликі і наслідки двох поразок у двох світових війнах більш ніж очевидні” [6]. Звертаючись до історії Третього Райху, Нольте відзначає, що за винятком газу як знаряддя умертвіння практично всі інструменти політичного насильства вже існували в 1920-х роках, до приходу Гітлера до влади: масові депортації, страти політичних супротивників, катування, табори смерті, винищення цілих груп населення за заздалегідь заданими критеріями. ҐУЛАҐ з’явився до Освєнціма, більшовицька програма винищення цілих класів (дворянства, буржуазії) мало чим відрізнялася від нацистського геноциду. Чому минуле інших країн може ставати історією, а наше повинно залишатися з нами назавжди? Настав час звільнити цей період німецької історії від колективістського мислення, пише Нольте у висновку. У ліберальній демократичній державі ні для кого не повинно існувати заборонених тем і запитань, про що і про кого б не йшлося. В іншому разі будь-яка розмова про націонал-соціалізм буде марною. Тільки по-справжньому відкрита суперечка дозволить нам оволодіти нашим минулим. Першим відгукнувся мюнхенський історик Крістіан Меєр. У вкрай обережній формі: так, злочини нацизму унікальні, але, з іншого боку, “чимало речей, які нам сьогодні... здаються дивовижними, у ті часи були цілком пересічними” – він погодився з Нольте, що “рано підводити риску”, і закликав до детального, серйозного, без огляду на громадську думку, “як Васілій Ґроссман у “Житті та долі””, дослідження проблеми. Чи варто дивуватися, запитував професор Ерланґенського університету Міхаель Штюрмер, що в Німеччині тільки 20 відсотків населення пишаються приналежністю до німецької нації супроти 80 відсотків американців і 50 відсотків англійців, які позитивно відповіли на аналогічне питання? Це відбувається тому, що громадяни Федеративної Республіки не мають колективної пам’яти. Огульний негативізм, табу, накладені на вільний історичний пошук, призводять до того, що такий кіч, як телефільм “Голокост”, викликає шок. У народу без історії немає майбутнього. Мова йде не про створення чергових націоналістичних мітів, але про серйозний науковий пошук, який можна було б вести зі спокійною совістю, не очікуючи звинувачень у бажанні реабілітувати минуле. Історія кожного народу складається як з мітів, так і зі справжніх проявів високого духу, і сучасний історик у стані їх розрізняти. Жодні розбіжності у деталях не знімають центрального питання: про унікальність націонал-соціалізму, писав один з найвідоміших німецьких істориків Йоахім Фест. Він однаково важливий як для розуміння нашої історії, так і сучасности. Ті, хто хотіли б звинуватити Ернста Нольте в релятивізмі, бажанні применшити злочину нацизму, повинні озирнутися на нещодавнє минуле і запитати себе, чому, на відміну від Італії та Франції, “Архіпелаг ҐУЛАҐ” Солженіцина вчинив такий незначний вплив на наших інтелектуалів? Тоді, як і зараз, більше говорили про автора, ухиляючись від обговорення суті. Чому в суперечках німецької інтеліґенції так рідко згадують про чимало страшних подій цього сторіччя, від вірменського геноциду до камбоджийської трагедії? Може, діти й онуки катів соромляться згадувати про мотузку в чужому будинку? Але як тоді пояснити гнів, демонстрації протесту, коли йдеться про французькі звірства в Алжирі, американську війну у В’єтнамі, репресії проти політичних суперників у Чилі чи Арґентині? Мабуть, моральний імпульс слідує за політичними переконаннями. Унаслідок цієї сумної обставини виробився нездоровий конформізм, який дозволяє ставити одні запитання і утримуватися від інших. Як можна порівнювати, обурено запитують прихильники німецької винятковости, совєцький режим, ідеологія якого ґрунтувалася на одвічних гуманістичних сподіваннях загальної рівности і справедливости, з вузьколобим гітлерівським націоналізмом?! Вони забувають, що історія судить не тільки наміри, але й дії (а слова найчастіше зобов’язують до дій, стають їх причиною) і що дії можуть анігілювати ідеали. Вимоги Лєніна очистити Росію від загниваючої буржуазії, натяки Зинов’єва, що заради перемоги революції треба буде винищити десять мільйонів її ворогів, не були даниною одній лише революційній риториці. Наприкінці 1918 року Мартін Лацис, один з перших керівників Чека, виступаючи перед колегами, настановляв їх: “Ми перебуваємо на стадії винищення буржуазії як класу. Особиста участь тієї чи іншої людини в боротьбі за чи проти революції не має значення. Ваші головні питання до ув’язненого повинні стосуватися його класового походження, освіти і фаху. Відповідь на них мусить вирішувати долю ув’язненого. Це і є квінтесенція Червоного Терору” [7]. Як ми знаємо, за словами пішли дії. Наскільки зміниться їхня суть, якщо “клас” замінити на “расу”, “буржуазію” – на “євреїв”? В обох випадках мова йде про чинники, на які індивідуум не в змозі впливати, в обох випадках людей розглядають як частину групи, котра підлягає тотальному винищенню. Настільки ж безпідставне прагнення виокремити “технологічні методи” гітлерівської Німеччини. Чи така уже принципова різниця між режимами, один із яких використовував для убивства безвинних людей кулю в потилицю, а інший – газові камери? “В обох випадках ми маємо справу з механічними, повторюваними процесами масового знищення. Їх планувала бюрократична державна система і здійснювали люди, які вірили, начебто служать великим ідеям”. Тому твердження, наче один набір програм та ідеалів пом’якшує злочини, а інший обтяжує, принаймні дивне. Але якщо судити про дію тільки за результатом – масовим убивством, заперечував американський ґерманіст Чарлз Маєр, у чому тоді різниця між Освєнцімом і німецькою колоніальною стратегією в Південно-Західній Африці в 1904-1908 роках, коли народ гереро був виселений у безводну пустелю на неминучу смерть? Історик неодмінно мусить враховувати у своєму аналізі наміри, інакше будь-яка насильницька політика, жертвою якої стали тисячі людей, може бути класифікована як “геноцид” [8]. Це фундаментальне теоретичне питання. Якщо не знати, що реальною метою мисливських екскурсій у Сполучених Штатах 1860-1870-х років, коли пасажири відстрілювали з вікон вагонів тисячі бізонів, було вигнання з цієї землі індіанців, яких засуджували на голодну смерть, цю історичну трагедію можна записати в аннали туризму, а результат поставити на одну дошку з давнім звичаєм карати вогнем і мечем неплатників данини. І там, і там – сотні тисяч жертв. Однак епізод з американської історії цілком підпадає під поняття геноциду, а в застосуванні, скажімо, до каральних експедицій іспанських конкістадорів, яких цікавили – неважливо, з живими індіанцями чи мертвими – тільки золото і срібло, воно буде не більш ніж глухою метафорою. Характеризуючи нацистський геноцид проти євреїв, Ебергард Якель писав, що вперше в історії держава прийняла рішення про знищення певної групи людей, включно зі старими, дітьми, жінками, немовлятами, і невблаганно втілювала його, використовуючи усі без винятку державні інститути. Більшість істориків погодила з таким визначенням. Деякі учасники Суперечки відзначили, що під нього підпадають також жертви більшовицької диктатури пролетаріату, знищення яких було санкціоновано державою, причому саме як універсальних категорій: “буржуазія”, “дворянство”, “купецтво”; чи жертви сталінських “класових воєн”, репресій і чисток: “куркулі”, “контрреволюціонери”. Те, що в одному випадку певний тип людей (євреїв) вважали метафізичним злом, а в іншому (дворянство, буржуазію тощо) – історичним, з погляду логіки геноциду не принципово. Питання не в тому, хто більше замордував людей, хто був “кращим”, а хто “гіршим”. На відміну від минулого, історичні категорії універсальні. Ніхто не заперечує того, що події в Камбоджі 1975-1979 років – не що інше, як геноцид, спрямований проти натуралізованих в’єтнамців, міських жителів, письменних людей, службовців колишніх режимів, – кожна з перерахованих груп населення була визначена каральними директивами. Ні в кого також не викликає сумніву, що режим Менґісту Маріама здійснював політику геноциду в Ефіопії [9]. У випадку із совєцькою історією діяла (і продовжує діяти) нюрнберзька інерція [10]. Безпосередньо після війни до політичної доцільности домішувався моральний мотив: як можна було дорікати будь-чим совєцьким людям, які врятували світ від гітлеризму?! Повага рівною мірою поширювалося і на солдатів, і на катів, на глибоко мною шановного Віктора Петровича Астаф’єва, і на глибоко мені мерзенного В’ячеслава Михайловича Молотова. Пізніше... Хто міг пред’явити рахунок організаторам совєцьких геноцидів? Звичайно, жертви. За росіян та інших народів-жертв сталінської винищувальної політики закликав до відповідальности Солженіцин; він так само зняв моральну стигму із західноевропейського й американського суспільств. Після краху совєцької імперії свободу запитувати здобули народи Східної і Центральної Европи. Але не німці, один лиш натяк яких на трагедію біженців, на втрату чверті території Німеччини (у межах 1937 року!) розглядався як відродження гітлерівської гідри. Ніхто з учасників Суперечки не заперечував ані самої Катастрофи, ані жахіть нацизму. “Нацистські злочини проти євреїв унікальні у світовій історії, але це не означає, що їх не можна порівнювати з іншими”, – писав згодом Нольте в збірнику статей, присвячених Суперечці. Прикметно, що коли пролунали заперечення: мовляв, які можуть бути порівняння “культурної Німеччини” з “відсталими Камбоджею, Туреччиною, Росією”, – і він, і Фест виступили з протестом проти очевидного расизму подібних зауважень. Особисто для мене цей мимобіжний епізод був ключовим у Суперечці. Він показав, як міцно вкоренилося сучасне покоління німецьких істориків у загальноевропейській інтелектуальній традиції. На відміну від батьків і дідів, і навіть public philosophers попереднього десятиліття, які усе ще марили особливою статтю Німеччини, котра не Европа, і не Азія, але простінок, міст між ними [11], у сучасних учених національна телеологія, всесвітність за заздалегідь заданими схемами практично були відсутні. Дивно, але ніхто не зауважив того, що вимога історичної рівности, однакових критеріїв, оцінок, застосованих до російського, американського, камбоджийського минулого, є епохальною подією в німецькій культурі. *** Для того щоб повною мірою оцінити шок, якого зазнали німці 1945 року, треба пам’ятати про одну обставину: жахи Першої світової війни практично обійшли Німеччину стороною. На її території, за винятком Східної Пруссії, не велися бої, мирне населення не зазнавало реквізицій, не вибухали гарматні, тут не копали багатокілометрових траншей. Ще вчора пропаганда сурмила про перемоги доблесної армії, а вранці в газетах повідомили про поразку у війні. Потрясіння було настільки великим, що мало хто сумнівався у зрадництві, чи, як тоді казали, “ударі в спину”. Гітлер був не першим і не єдиним, але, безумовно, найрадикальнішим з-поміж тодішніх ревізіоністів німецької історії. Хто винуватий? Звичайно, соціал-демократи, комуністи, євреї, світова капіталістична плутократія, але і – християнство, роздробленість німецьких земель, ідеї Просвітництва... Катастрофа 1945 року підняла нову хвилю історичного нігілізму. Враз і дах упав на голову, і підлога провалилася під ногами. І якщо примусове відвідування концтаборів, Нюрнберзький процес, неприхована ненависть переможців когось не переконували, перетворені в руїни міста, голод і убогість не залишали сумнівів, що німецької історії, як її розуміли колись, настав кінець. Відтоді два питання визначали розвиток післявоєнної культури: хто ми і що зробило нас такими? Формальна логіка забороняє засновок “після того, отже, внаслідок того”, але люди переважно схильні саме до такого розумування. Одного разу включений, негативний причинно-наслідковий зв’язок представляв нацизм останньою ланкою в гріховному тисячолітньому ланцюзі розвитку – від Священної Римської імперії до Ваймарської республіки. Це так, наче в російської історії поставити спільним знаменником ҐУЛАҐ, і... ...Революція, ідеали справедливости й рівности? – Винищення цілих груп населення братовбивчою війною, голодом, терором, вирубування під корінь народної культури. ...Шостакович, Айзенштайн, Маяковський? – Пропаганда нелюдських ідей. ...Звільнення Східної Европи від коричневої чуми? – Розширення совєцької імперії. ...Наука? – Інструмент підтримки злочинного совєцького режиму. І далі, далі, далі! ...Золоте століття російської літератури? – Запитайте поляків про 1830-й! ...Пушкін? – Оспівувач імперії! ...Освоєння Сибіру? – Прообраз майбутньої сталінської національної політики: підкорення незалежних народів, геноцид, знищення самобутніх культур. Як жити з такою історією? *** Історію як колективну самоідентифікацію, відповідав філософ Юрґен Габермас, треба зоставити в спокої. “Єдина форма патріотизму, яка робить нас частиною Заходу, – заперечував він історикам, – це відданість конституції Федеративної Республіки. На жаль, щеплення на вірність універсальним конституційним принципам стали можливими тільки після – і завдяки – Освєнціму. Усяк, хто, оперуючи гаслами про “істеричний синдром непроминаючої провини”, прагне звільнити німців від почуття сорому, усяк, хто кличе німців назад, до традиційних форм самоідентифікації, руйнує основу нашої новознайденої приналежности до европейської цивілізації” [12]. Штюрмера хвилює, що тільки 20 відсотків німців пишаються приналежністю до нації. Але це число свідчить лише про те, що інші вісімдесят не проґавили можливости морального відродження після катастрофи. Якщо звичні національні символи втратили свою владу над новим поколінням, якщо воно відчуває непоправний розрив у історії й ладне прийняти за колективну основу вселюдські цінності, ми присутні при народженні нової німецької самосвідомости. За кілька років до того Габермас так само безкомпромісно виступив проти історичного романтизму лівих інтелектуалів, наполягаючи на позитивному впливові американської політичної культури на німецьку в перші післявоєнні десятиліття. “Уперше в нашій історії ми відкрилися впливові Заходу, прийняли ідеї Просвітництва, основи плюралізму, спочатку в питаннях релігії, відтак у політичній культурі”, – писав він у журналі Telos. Це були грізні часи. Уперше за десятиліття (властиво, після Берлінської блокади 1948 року) совєцька політика в Европі натрапила на пряму конфронтацію – розміщення ракет на території Німеччини. Розумні люди в Москві не змарнували нагоди пограти на слабких струнах традиційної німецької культури. Так, спецслужби, так, совєцькі джерела фінансування, але тисячі і тисячі німців, які брали участь у демонстраціях, нічого про це не знали – вони повелися на стару добру наживку особливої статі, нейтральної – ні Захід, ані Схід – Німеччини. Тому в контексті епохи проголошені тоді Габермасом принципи були аж ніяк не філософською абстракцією... Наприкінці Суперечки, коли пристрасті вляглися, Габермас сформулював альтернативу: “Я нікого не звинувачую у лихих намірах. Наші розбіжності визначаються простим критерієм: одні вважають, наче відсторонений аналіз вивільняє енергію думаючої пам’яти для розуміння кожним нашого непростого минулого, інші хотіли б переписати (use a revisionist narrative) історію, щоб підперти нею традиційну самоідентифікацію”. *** Як, чим лояльність конституційним принципам може замінити гордість, почуття приналежности, нарешті, теплоту власної історії? Відмова від історичної ідентифікації, нагадав Габермасові професор Вільного університету в Берліні Гаґен Шульце, створювала у німецькій історії прецеденти не менш небезпечні, аніж мітологізація минулого. Згадаймо, нездатність ваймарських конституціоналістів запропонувати емоційну антитезу традиційному націоналізмові стала однією з причин звитяги націонал-соціалізму. Відмова від ідеї колективної історії, крім усього іншого, веде до відмови від колективної відповідальности за злочини нацизму, що ми і спостерігаємо на прикладі НДР. В іншому місці Шульце уточнив, що під колективною історією йдеться про державну: “Відповідь на запитання, що таке німецька держава, приходить з історії. Тільки завдяки їй ми можемо судити, чим вона була і чим не була у певний відрізок часу, від 1871 до 1945 року. Переваги історії в цій ситуації (Суперечка. – М.Б.) у тому, що вона дозволяє внести ясність у розуміння, хто ми такі. Наше національне “я” можна визначати, тільки коли буде відома наша історія: ми те, чим ми стали” [13]. Закладену в запитанні драму можна простежити за еволюцією поглядів великого німецького історика Фрідріха Мейнеке, автора епохальної книги “Космополітизм і національна держава” (1907), творця концепції, яка трактувала держави як індивідуумів у історичному просторі. Через неминучість конфліктів між окремими державами, писав він, у новому civicum прихильність громадян до універсальних філософських, релігійних принципів повинна поступатися, підпорядковуватися національним ідеям. Через кілька років, стурбований патріотичним чадом Першої світової війни й ентузіазмом, з яким його колеги описували те, що відбувається, суто в термінах “інтересів нації”, Мейнеке публікує дослідження на цю тему – “Ідея державного інтересу” (Idee der Staatrason), – де, на відміну від попередньої книги, історизує принцип, зводячи його походження до епохи Ренесансу і простежуючи в німецькій історії до Фрідріха Великого. Тут він пом’якшує беззастережність національного в державному, запроваджує нові, загальноевропейські (!) критерії. Ставши свідком жахіть Другої світової війни, патріарх робить ще один крок назад: на його думку, коріння катастрофи сягають перших десятиліть XIX століття, коли німецька культура відкинула ідеї Просвітництва [14]. Позаяк у процесі Суперечки Габермаса постійно звинувачували в поганому знанні історії, не беруся судити, чи був він знайомий із найцікавішою ідеєю одного з німецьких політиків середини 1930-х років, котрий дивувався, чому всі так стурбовані проблемою націоналізації промисловости і банків? Усе простіше, вважав Гітлер, націоналізувати треба людей, решта додасться сама собою! Свідомо чи стихійно, закликаючи до денаціоналізації історії, Габермас, незважаючи на позірну абстрактність його тез, так би мовити, дивився в історичний корінь гітлеризму. Не виключено, що якби Фрідріх Мейнеке дожив до наших днів, він визнав би у філософі Габермасі продовжувача своєї історичної школи... Мабуть, ніхто з істориків, котрі брали участь у Суперечці, крім Нольте (між іншим, теж філософа за освітою і способом мислення), при усій витонченості арґументів не вийшов на подібний історіософський рівень. Але у взаємозбагачуючому зударі істориків із філософами, політиків із письменниками, до того ж, на найвищому інтелектуальному рівні, – ще одна важлива особливість Суперечки. *** У процесі Суперечка розгалужувалася на безліч запитань, тем і підтем, у відповідь на кожну тезу миттєво висувалося кілька контрарґументів, які, у свою чергу, породжували потік заперечень з десятками виносок на додачу. (Багатство сюжетів, їхня значимість, глибокий сенс почасти пояснюють, чому багато хто з тих, що бралися писати про цю епохальну подію, задумували статті, а завершували книгою. Дійсно, охопити всю Суперечка в одній статті, не вдаючись до рівня узагальнень, за якими сховається сама подія, неможливо.) Але було б несправедливим не згадати хоча б принагідно про гросмейстерський рівень партій, які розігрувалися між істориками. Їх було чимало, приведу для ілюстрації два приклади. Нольте висловив гіпотезу, що ідея геноциду спершу була відсутня в націонал-соціалістській доктрині. Згадаймо, писав він, реакцію діяча раннього нацистського руху фон Шрюбнер-Ріхтера, котрий був очевидцем вірменської різанини 1915 року: “...азіатчина, далека від европейської цивілізації”. Перепрошуємо, негайно заперечили йому, це вислів з опублікованої в 1938 році офіційної біографії фон Шрюбнер-Ріхтера, і, по-перше, немає жодних підтверджень, що він належить самому фон Шрюбнер-Ріхтеру, а по-друге, навіть якщо припустити, що він дійсно так говорив, то це не стосується Гітлера, з яким вони у згадуваний Нольте період не були знайомі. Окремий факт? Аж ніяк. І не тільки тому, що вся історія складається з подібних подробиць, але, будучи доведеною, теза Нольте зміщує фокус із Гітлера і “Mein Kampf” як програмного документа на внутріпартійні процеси, Евіанську конференцію, зсуває феномен нацизму в загальноевропейський ряд фашистських рухів тієї епохи. Упродовж десятиліть люди дивувалися схожості між совєцьким і нацистським режимами, слово “запозичення” кочувало з одного публіцистичного нарису в інший. Однак прямих доказів про вплив досвіду одних на інших немає, майже всі відомості про диявольське перехресне запилення носять дуже непрямий характер. Тим уважніше вдивляються в них історики. Скажімо, і Нольте, і Фест вважають, що начебто на початку 1920-х років Німеччиною циркулювали публікації, розповіді еміґрантів про звірства “червоних” у Громадянській війні, і вони зіграли серйозну роль у формуванні ставлення Гітлера до більшовизму. В одній з бесід 1943 року фюрер сказав, що, радше за все, деякі з узятих у полон офіцерів перейдуть на бік росіян заради того, щоб уникнути “щурячої скрині” [15]. Історик Ганс-Ульріх Велер вирішив перевірити, наскільки це доказово, і незабаром знайшов опис катування, яке нібито застосовувала київська Чека в 1919 році, у “Червоному терорі в Росії” С.П. Мєльґунова [16]. Книга була опублікована в 1925 році, і опис “щурячої скрині” [17] у ній наводиться як цитата з іншого джерела, “Похмілля більшовиків” Нілостонського, який, у свою чергу, як припускає Мєльґунов, використовував матеріали комісії з розслідування діянь більшовиків денікінського генерала Рерберґа. Зокрема, Мєльґунов згадує – з обережним застереженням “каже автор”, – що значна частина архіву комісії, включно з фото, “знаходиться у Берліні” [18]. Передмова до “Червоного терору в Росії” датована: “Берлін, 15 груд. 1923 р. – 15 березня 1924 р.”. Але у Volkischer Beobachter опис “китайської скрині” з’явився в 1920 році, коли вона ще не була нацистською Правдою, а всього лише партійним листком марґіналів, який передруковував більшість матеріалів із солідних газет. Іншими словами, жахи Громадянської війни в Росії були на слуху, і Нольте, вочевидь, має рацію: щось у цих описах безсумнівно вразило уяву Гітлера, якщо він згадав про них майже через чверть століття. Іноді в розпалі полеміки брудну воду вихлюпували разом із дитиною. Обидві сторони подекуди втрачали витримку, давали волю роздратуванню, змушуючи опонентів, як часто буває в суперечках, доводити арґументи до логічного, у даному випадку історичного, абсурду. У певний момент Фест, Нольте і Гільдебрандт потрапили в цю пастку і почали споруджувати “оборонну лінію”, згідно з якою виходило, наче, куди не кинь, усе, що відбувалося в Німеччині 1930-1940-х років, було реакцією на ті чи інші події поза межами країни і німецької історії. Страх і ненависть до більшовизму постали не у складному контексті Версальського світу, розрухи, політичного хаосу, короткочасних досвідів Берлінської й Баварської республік, а як психологічна проєкція жахіть російської Громадянської війни на Німеччину у разі перемоги комуністів. Війна проти Совєцького Союзу – акція на випередження сталінської агресії [19]. Майже непоміченою залишилася теза Нольте про ідеологічний і культурний клімат 1930-х, в якому різні праві рухи і партії самостійно приходили до тих самих ідей, що й німецькі націонал-соціалісти. Одноразовим схрещенням клинків, яке не отримало розвитку, виявився його ж арґумент-протест проти трактування антисемітизму як “білого коня”, на якому Гітлер в’їхав у владу. Нольте коротко повторив те, про що писав незадовго до Суперечки в Der europaеische Burgerkrieg: розгул антисемітизму у Франції був значно більшим, аніж у Німеччині, в Англії дискримінація євреїв виражалася в таких відвертих формах, які в Німеччині до Гітлера були немислимі, у Сполучених Штатах відбувалося посилення расової сеґреґації, у той час як у фашистській Італії євреї були рівноправними членами суспільства (а деякі навіть активними членами правлячої партії). Так, погоджувалися опоненти – висуваючи надзвичайно цікавий теоретичний контрарґумент! – але у Франції антисемітизм не піднявся до рівня державної політики, тому що, при всіх застереженнях, тамтешні демократичні інститути виявилися тривкішими завдяки закладеному Революцією фундаментові, у той час як у бісмарківській Німеччини... *** Уперше в післявоєнній історії, – не в залах наукових конференцій, не в напівтемряві пивних, не в націоналістичних листівках, не у пропагандистських майстернях, – а у відкритому суспільстві, утягуючи учасників з інших країн і околиць, тривала по-справжньому ґрунтовна публічна розмова про історію XX століття. Історія – не ковбойський фільм, де Добро денно і нощно поборює Зло; у минулому більше відтінків сірого, аніж яскравих, контрастних кольорів. Тим воно, зокрема, відрізняється від історичних мітів. Сам факт такого пристрасного, зацікавленого ставлення до подій понад піввікової давнини, бажання добути з них метафізичне зерно можна оцінювати по-різному. Як засвідчила Суперечка, ми ще далекі від розуміння феномену фашизму, еволюції тоталітарних суспільств і їхньої ролі в XX столітті [20]. Поки що зняття табу – одразу пригадуються роботи Генрі Ешбі Тернера про спірну роль німецького капіталу у встановленні диктатури Гітлера, філігранний аналіз Ваймарської республіки Ганса Моммзена, книга інтерв’ю Ганни Сереньї зі Шпеером [21] – пішло на користь. Але можна зрозуміти і тих, хто волів би тримати німецьке вариво під накривкою, висвердливши у ній дірочку для тоненького струменя пари, щоб каструля не вибухнула. Двічі за останні сто років німецьке вільнодумство занадто дорого обходилося усьому світові, включно з самими німцями, щоб не дути на воду. Обережні справедливо відзначають, що післявоєнна (Західна) Німеччина йшла від успіху до успіху; за винятком тимчасового надзвичайного стану в середині 1970-х (боротьба з тероризмом) цей історичний період відзначався завидною стабільністю. Тому не зрозуміло, як може повестися суспільство у випадку важкої економічної чи політичної кризи, чи не воскреснуть старі демони німецької ідеології? Інші звертають нашу увагу на ту обставину, що тепер німецьке – це не лише нагромаджена піввіковою західнонімецькою демократією реальність, але і влита у загальний потік діаметрально протилежна культурна традиція колишньої НДР, де упродовж усієї післявоєнної історії не було нічого навіть трохи схожого на катарсис, тінь каяття і покаяння за минуле. Можливо, не всім читачам відомо, але, згідно з державною історичною концепцією... НДР від самого початку була оплотом антифашизму і тому зазнала окупації гітлерівської Німеччини. Тих, хто, прочитавши останнє речення, засумнівається у стані моєї психіки, чи, навпаки, захоче зробити комплімент моїй уяві, я відсилаю до книги Джеффрі Герфа “Розділена пам’ять: нацистське минуле у двох Німеччинах” [22]. Погодьмося, у скептиків є свої резони. Кількість накопичених фактів, теорій, інтерпретацій европейського фашизму істотно перевищує усе, що нам відомо про камбоджийських “червоних кгмерів” чи перуанський “Осяйний шлях”, але рівень розуміння, чи радше нерозуміння, цих феноменів непропорційно близький. Отож, “блиск і злидні історицизму”? В останні два століття успіхи природничо-наукового знання вселяли в багатьох людей віру в існування універсальних, на кшталт ньютонівської механіки, законів історії. Тоді ж узвичаїлося поняття уроки історії. Однак і донині ми, як і раніше, не знаємо, чи існують в історичному розвитку закони, або ж навіть звичайні закономірності. Та й бажання довідатися про них, схоже, у другій половині ХХ століття поменшало. Цікаво, що, відмовившись бачити в минулому усього лиш емпіричний матеріал для майбутніх “законів”, люди навчилися висновувати з нього корисний історичний досвід. За прикладами не треба далеко ходити: післявоєнні Німеччина й Іспанія останньої чверті ХХ століття. Виявилося, що уроки історії засвоюються не зубрінням прописів, не багаторазовим повторенням пройденого, а безперестанним промацуванням минулого, з якого день за днем і твориться історія. Не одна на усіх – різні, багато. І німецький післявоєнний досвід підказує можливий підхід: у демократичному суспільстві історія повинна бути плюралістичною. Не французька історія – а історії французів, не історія Европи – а історії европейських цивілізацій. Прецінь нечуваний рівень нарощеного минулого, зліт історичної науки в XX столітті, яка напрацювала за сто років у кілька разів більше, аніж за всі попередні часи існування Homo sapiens, дозволяють обрати меню на будь-який смак. Насправді так уже давно й відбувається, хоча б тому, що з двох будь-яких навмання обраних точок Землі історія бачиться по-різному. Існують принаймні дві історії взяття Очакова, російська і турецька; кілька історій відкриття Америки; англійська і французька історії наполеонівських воєн тощо. Усе, що єднає їх сьогодні, – це успадкований від минулого століття обруч поняття “нації” і вимога до істориків дати суспільству формули, справедливі, як таблиця множення, від Мису Горн до норвезьких фіордів. Але, заперечать мені, єдина історія – одна з передумов існування сучасного полісу, народу і нації! Ось і Штюрмер каже про це: немає народу без історії, і Гільдебрандт наполягає на необхідності повної німецької історії як критерію рівности німців у европейській родині! Резонно. З одним, втім, застереженням: якщо визнати народ і націю природними утвореннями, а не історико-ідеологічними конструкціями. А оскільки обидвом поняттям, дай Боже, щонайбільше років триста, а дві третини людей, що мешкають сьогодні на Землі, стали народами і націями сто з лишком років тому, та ще вкинемо у коло такі не здатні до традиційного вираження у термінах національного цивілізації, як Сполучені Штати, Австралія, Південна Африка [23], то мимоволі виникне сумнів: а чи варто притягати за вуха до єдиного знаменника всю пишноту історичного розмаїття плюралістичних суспільств? У цьому сенсі Суперечка є чудовим (і повчальним) прикладом ар’єргардних боїв епохи, яка минає, прориваючись із боями в майбутнє! Суперечливою була стартова установка: бажання одних німців мати історію “як у всіх” і вимога інших розглядати її як винятковий, негативний колективний досвід. Що значить як у всіх? Напевне йдеться не про методологічні критерії, стосовно яких німецька історична наука мало відрізняється від будь-якої іншої. Про зняття зовнішньої і внутрішньої цензури, закінчення ідеологічного карантину? Але, даруйте, хто, де і коли бачив повну національну історію, без сотень комірок, де звалено тисячі кістяків?! Нації в особі обдарованих ідеологічними повноваженнями держав не квапляться включати в історичний консенсус неприємні розділи минулого. Не думаю, щоб хтось, відкривши японський підручник історії, знайшов у ньому повноцінний опис розшматування Нанкіна, опис медичних експериментів над військовополоненими чи спалення християн; сумніваюся, щоб аналогічний французький текст розповідав про вакханалію колабораціонізму місцевого населення з німецькими окупантами, англійський – про видачу [донських] козаків Сталіну і співпрацю на Балканах з хорватськими усташами, американський – про кості китайських кулі, які лежать під шпалами Northern Pacific Railroad [24]. Іншими словами, до моменту Суперечки в німців усе було як у всіх! Хіба що з суттєвою поправкою: право вибору, що виставляти на огляд, а що ховати в комірчину, на відміну від французів та іспанців, не зовсім належало їм. Отож, Суперечка – про свободу вибору? З цього припущення виходив головний опонент історичного табору, філософ Юрґен Габермас. На його думку, не переможці, а Гітлер позбавив німців вільного вибору історії. *** Про Нюрнберзький трибунал рідко згадували під час Суперечки, але, наче привид Банко в “Макбеті”, він був незримо присутній у всіх сюжетах. Чимало фундаментальних запитань, на які не отримали відповіді (і які не були поставлені) під час перших в історії процесів, де судили за злочини проти людства, повертаються які нас сьогодні в новій іпостасі: це вимога визнати винятковість Катастрофи, поділ геноцидів на зовнішні, проти инших, і внутрішні – проти своїх; бажання встановити кількісні критерії, на підставі яких просто убивства можна відокремити від геноциду, неминучу за всіх часів і у всіх народів пересічну політичну кримінальщину – від злочинів проти людства. Мабуть, їх можна розцінити як внесок XX сторіччя у скарбничку вічних запитань, на які ніхто за останні кілька тисяч років не зміг знайти відповідей, але які традиційно лежать в основі кожної культури. Тому, підкреслимо ще раз, що сама Суперечка і наша спроба осмислити її сенс не мають нічого спільного з бажанням знайти правих і винуватих, воздати одним, покарати інших, відшукати правду. Це все функції культури, і кожне із поставлених запитань рано чи пізно буде опосередковане у тисячу різних способів у літературі, музиці, філософії, науці й повернеться до нас новими самоочевидностями, як нинішні історичні похідні любови, справедливости, співчуття, свободи. Переклад Олега Демківа 1 Уривок з “Фуги смерті” (“Todesfuge”) Пауля Целана. – Прим. ред. 2 Він, зокрема, висловив сумнів у тому, що нацистська верхівка планувала знищення євреїв, і пообіцяв винагороду кожному, хто надасть відповідний документ за підписом Гітлера чи Гіммлера. 3 Maier Ch.S. The Unmasterable Past. – Harvard University Press. – P. 193, n. 34. Посилаючись на дослідження Рауля Гіллберґа (Hillberg R. The Destruction of the European Jews. – Vol. 3. – Holmes & Meier, 1985. – P. 1201-1220), проф. Маєр пише: “У найповнішому і на сьогодні найавторитетнішому дослідженні Рауль Гіллберґ схиляється до того, що число жертв нацистського геноциду проти євреїв ближче до 5 млн., аніж до 6 млн., цифри, згаданої Адольфом Айхманом. ... За країнам: 3 млн. польських євреїв, понад 700 тис. у СССР, 260 тис. у Румунії і стільки ж у Чехословаччині, 180 тис. в Угорщині, 120 тис. у Німеччині (за іншими відомостями 135 тис.), 100 тис. у Голландії, 75 тис. у Франції, 200 тис. у Прибалтиці”. 4 Іншою і по-своєму не менш цікавою була реакція у Східній Німеччині. По тамтешньому телебаченню фільм, природно, не показували, але багато жителів прикордонних із ФРН районів його дивилися. Англійський письменник Аян Бурума запитав у 1992 р. ендеерівську вчительку, чи бачила вона “Голокост”. Так, відповіла вона, але обговорювати його відмовилася, позаяк згадка про фільм викривала її у порушенні закону, згідно з яким було заборонено дивитися західнонімецьке телебачення. Тому ми не обговорювали фільм між собою і не розповідали про нього в школі. Навіть зараз діти з великими труднощами намагаються зрозуміти, що такого особливого в євреях, за що Гітлер хотів їх знищити. Розумієте, додала вона, люди тут (у колишній НДР) погано знають Біблію. Buruma Ian. Wages of Guilt. – Farrar Straus Giroux, 1994. – P. 88-89. 5 Hillgruber A. Zweierlei Untergang: Die Zerschlagung des Deutschen Reiches und das Ende des europaeischen Judentums. – Berlin, 1986. Оскільки Гільґрубер народився в 1925 році, нацистського минулого за ним не було, що в даному випадку істотно. 6 Цит. за: Forever in the shadow of Hitler? Original documents of Historikerstreit. – New Jersey: Humanities Press, 1993. – P. 20. 7 Зворотний переклад з англ. за: Forever... (Joachim Fest. Encumbered Remembrance). – P. 64-65. 8 Maier Ch. S. The Unmasterable Past: History, Holocaust, and German National Identity. – Harvard Univ. Press, 1988. – P. 189, n. 6 у третьому розділі. 9 Трагічні події в Ефіопії не зовсім далекі від російській історії: тамтешню комуністичну хунту надихали “світлі ідеали” сталінської колективізації... 10 В останні роки перемагає скептицизм у ставленні до Нюрнберзького і Токійського трибуналів, суть якого коротенько можна підсумовувати поширеним виразом “суд переможців”. І хоча поспіхом створене законодавство, закулісні політичні маневри, поведінка ряду прокурорів і суддів викликає багато питань (у тому числі у автора цих нотаток), скептики забувають запитати себе про альтернативу. Не судити? Судити, як закликали представники захисту, за законами держави, підданими якої були обвинувачувані? Чи, якщо судити, то усіх, включаючи, зокрема, совєцьких суддів, як ще наприкінці 1940-х – на початку 1950-х пропонували деякі, хто з почуття справедливости, хто в ідеологічному ражі холодної війни, яка тільки-но починалася? Скептицизм має право голосу нарівні з іншими переконаннями. Однак інтелектуальна чесність вимагає спробувати відповісти на ці питання насамперед самому, і я поки що не зустрічав розумних відповідей. Про те, наскільки теоретично головоломна ця проблематика, яка сильна політична злоба дня у підході (!) до практичної реалізації подібних проєктів навіть у сучасній, доволі охолодженій атмосфері, можна судити зі спроб створення нового міжнародного трибуналу, див.: Roth K. The Court the US Doesn’t Want // The New York Review of Books. – 1998. – November 19. – P. 45-47, а також: Neier A. War Crimes: Brutality, Genocide, Terror, and the Struggle for Justice. – Times Books, 1998. 11 Дивовижно, як багато в Европі кандидатів на звання моста! В останні сто років на цю фікцію претендували Іспанія, Польща, Італія, Німеччина, Угорщина, Австрія, Росія, Туреччина. 12 Habermas J. Die Zeit. – 1986. – 11.07. 13 Schulze H. Fragen, die wir stellen muessen. Keine historische Haftung ohne nationale Identitat // Die Zeit. – 1986. – 26.09. Цит. за: Maier C. Unmasterable Past.... – P. 150. 14 Meinecke F. Machiavellism: The Doctrine of Raison d’Etat and Its Place in Modern History. – Yale Univ. Press, 1957, і його ж: The German Catastrophe. – Harvard Univ. Press, 1946; обидві книги перекладено з німецької. Про історіографічні погляди Мейнике і його сучасників див.: Iggers C. The German Conception of History. – Wesleyan Univ. Press, 1986, а також: Kuhnl R. Nation, Nationalismus, Nationale Frage: Was ist das und was soll das? – Pahl-Regenstein, 1986. 15 З контексту зрозуміло, що в даному випадку “щуряча скриня” є метафорою Луб’янки. 16 Див.: Wehler H.-U. Entsorgung der deutschen Vergangenheit? Ein polemischer Essay zum Historikerstreit. – Munich, 1988. – S. 147-154, 237-238. Позиція Нольте в цьому питанні підсумована ним у книзі Nolte E. Der europaеische Buеrgerkrieg 1917-1945. – Berlin, 1987. – S. 115. Опис китайських тортур фігурує в романі Орвелла “1984” (опублікований у 1949 році), але в біографії письменника говориться, що він запозичив її з англійських романів жахів. 17 “Катованого прив’язували до стіни чи стовпа; потім до нього міцно прив’язували одним кінцем залізну трубу завширшки в кілька дюймів ширини. ... Через інший отвір у трубу садили пацюка, отвір відразу закривали дротяною сіткою і до нього підносили вогонь. Доведена жаром до розпачу тварина починала в’їдатися у тіло нещасного, щоб знайти вихід. Таке катування тривало годинами, іноді до наступного дня, поки жертва не вмирала”. Мельгунов С.П. Красный террор в России. – Изд. Brandy. – New York, 1979. – С. 128. 18 Там само. – С. 48. 19 Ця тема, яка в Росії набула поширення завдяки книгам В. Суворова,
на жаль, лише промайнула в Суперечці – здається, головним чином через
те, що до початку Суперечки ніхто нічого сказати про це не міг. Об’єктивність
вимагає презумпції сумлінности, і ми допускаємо, що відсутність посилань
на джерела в книгах Суворова є наслідком недогляду видавництв. Річ у
тому, що в Німеччині питання дипломатичної і військової історії початку
війни проти СССР перетворилися ледь не в самостійну дисципліну, огляд
якої міг би стати предметом окремої монографії (якщо вона вже не написана).
Вдаючись у подробиці, відзначимо, що відомі факти не дозволяють зробити
однозначного висновку і – що істотно! – на сьогоднішній день виключають
його. Таким чином, скороминущість арґументу агресії в Суперечці просто
віддзеркалила патову ситуацію на дошці історичних досліджень. Наскільки
мені відомо, у Росії (тоді ще СССР) першим гіпотезу про аґресію, яку
Сталін готував проти Німеччини, висловив наприкінці 1970-х років історик
М.Я. Ґефтер. Будемо сподіватися, його стаття “1940-й”, заснована на
цікавих історичних документах (на жаль, незавершена), невдовзі побачить
світ. 20 Див. критичну реакцію на дослідження Волтера Лакера (Laqueur W. Fascism: Past, Present, Future. – Oxford Univ. Press, 1996). 21 З головними тезами монографії Тернера German Big Business and the
Rise of Hitler, яка не залишає каменя на камені від кліше про вирішальну
роль німецьких промисловців у приході Гітлера до влади, можна познайомитися
в його статті The Legend of Capitalist Support, у збірнику The Nazi
Revolution: Hitler’s Dictatorship and the German Nation // Heath and
Company, 1973. – P. 143-155. 22 Herf J. Livided Memory: Nazi Past in the Two Germanies. – Harvard University Press, 1997. 23 Не кажучи вже про реалії сучасного світу: Франція, де сьогодні кожен восьмий – еміґрант; Німеччина, у якій без права громадянства живуть кілька мільйонів іноземців; баски і каталанці в Іспанії, ірландці та шотландці в Англії... Якою могла б бути національна історія Сінґапуру, міста-держави, населеної китайцями? Яку історію мали б вважати своєю мешканці Кашміру і шрі-ланкійські таміли? Згадаймо, що ще недавно казахською історією вважалася російська (і/чи совєцька), але я щось не пригадую, щоб у російську була вкраплена казахська... 24 Задля справедливости відзначимо, що сучасний американський історичний консенсус майже пародійно перегинає палицю в інший бік: Джордж Вашинґтон розглядається не як перший президент, а винятково як рабовласник, якому пощастило стати президентом через моральну сліпоту юної нації; войовниче індіанське населення – як добрі, довірливі діти природи, яких обдурили й пограбували злі дядьки тощо. |
 ч
|
 |
|