Вальдемар Резмер

Позиція і участь українців у німецько-польській кампанії 1939 p.

Приступаючи до викладу матеріалу хотів би зробити поправку щодо назви реферату. Вона повинна бути такою: “Позиція і участь українців у німецько-польській кампанії 1939 p.”. Польсько-німецька війна закінчилась у травні 1945 p., коли гітлерівський III Райх капітулював. Події, що мали місце у вересні і жовтні 1939 p., були лише фрагментом багаторічного збройного конфлікту.

Запропонована тема є досить широкою. А тому зупинюся лише на деяких, на мою думку, ключових питаннях.

Першим з них є питання обов'язкової військової служби українців у збройних силах II Речі Посполитої. Без нього буде важко аналізувати і оцінювати позицію українців у німецько-польській кампанії 1939 p.

Правовою основою загального військового обов'язку у II Речі Посполитій була ст. 91 Конституції, прийнятої 17 березня 1921 p.: “Всі громадяни зобов'язані нести військову службу”. Окремі проблеми призову громадян на дійсну військову службу спочатку регулювалися відповідними декретами Регентської ради Польського королівства і законом від 7 березня 1919 p., схваленим законодавчим Сеймом, а пізніше законом “Про загальну обов'язкову військову службу”, прийнятим Сеймом 23 травня 1924 p. Ст. 5 цього закону зобов'язувала всіх польських громадян, яким на 1 січня даного календарного року виповнився 21 рік, проходити обов'язкову військову службу, її повинні були нести всі, хто не міг довести, що є громадянином іншої держави¹. Правовою підставою для вибору громадянства українцям, росіянам, білорусам, жителям колишньої царської імперії, був Ризький договір 18 березня 1921 p. Згідно зі ст. VI (пункти 1-3) цього договору, представники української, білоруської і російської меншин, які проживали на колишній російській території, могли бути призвані до війська у тому випадку, якщо вони виявили бажання прийняти польське громадянство².

Перший масовий призов до війська осіб, які проживали на колишній російській території, відбувся у грудні 1921 p. Він проходив дуже важко, оскільки місцеві українські націоналістичні, комуністичні і монархічні організації розгорнули широку кампанію проти призову. В ході агітації вони оперували арґументами, що Ризький договір, укладений між Польщею та Російською Соціалістичною Федеративною Совєтською Республікою і Українською Соціалістичною Совєтською Республікою, є недійсним, а територія окупована Польщею тільки тимчасово, тому тут призов новобранців незаконний. Однак, в цілому, сподіваних результатів досягнуто не було. Як підкреслювалося у звітах II відділу Генерального штабу, не всі зафіксовані випадки ухиляння від служби у Війську польському потрібно приписувати виключно антидержавній агітації, їх необхідно було також шукати у відсутності почуття і розуміння призовниками громадянських обов'язків, а також у млявості, а інколи й немічності органів самоуправління, насамперед, війтів ґмін. Низка ускладнень виникла через неточність списків призовників, що складалися не на підставі документів, які були знищені під час Першої світової, польсько-української і польсько-більшовицької воєн, а на підставі зізнань самих зацікавлених осіб, місцевих священиків, які в цей час були службовцями установ записів актів громадянського стану. Православне і греко-католицьке духовенство, яке ворожо ставилося до призовної кампанії, дуже часто вписувало неправильні дати народження, намагаючись захистити своїх парафіян від служби у польському війську. Складені таким чином списки були неповними, досить часто фальшивими, внаслідок чого траплялися випадки, коли війти взагалі з'являлися без призовників. Станом на 1 квітня 1922 p. обов'язкову службу у польському війську проходило 188 250 солдатів: поляків - 147 442 (що становило 78,32%), українців - 14 894 (7,91% загальної кількості).

Щоб уникнути непорозумінь, зауважу, що до групи українців я відніс також русинів (2497 солдатів), хоча спочатку в польських військових документах солдати української національності і солдати-русини значилися окремо. Військові дотримувалися думки, що вихідці з української меншини Львівського, Станіславського, Тернопільського воєводств заражені націоналізмом і відцентровими тенденціями, що стимулювалися з-за кордону. За це їх позбавили права називатися українцями. Офіційно вони стали “руськими”. До цього питання я ще повернуся.

У рапорті, який у червні 1922 p. підготували офіцери II відділу Генерального штабу Війська польського призовникам-українцям і русинам було дано таку характеристику: “Українці. На 1 квітня цього року нараховується 12 397, що становить 8,4% [ відсоток вираховується щодо кількості поляків, які служили у війську. - В. P]. На призовні пункти приходять, як правило, без примусу. Відсоток тих, хто ухилився від служби, значно менший, ніж за російських часів. Вони є прекрасним фізичним матеріалом. Попередні набори за царя скеровували рекрутів до російської гвардії або у ґренадери. Загальна кількість тих, що мають початкову освіту українською чи російською мовами, становить від 25% до 70% від загальної маси призваних рекрутів. Кількість тих, що знають польську мову в усній чи письмовій формі мізерна, майже дорівнює нулю. Це, в основному, вояки, призвані з сільської місцевості, занедбані за російського панування, а під час світової війни кинуті напризволяще. Культурно-освітня діяльність, яка щойно почалася, дає надію на те, що наступні набори будуть мати значно менший відсоток неписемних. Громадянська свідомість на низькому рівні. Прояви національного самоусвідомлення дуже різноманітні. Призовники не можуть визначити свого національного походження і називають себе, як і білоруси, словом „тутейші". Брак відповідної національної свідомості значною мірою впливає на стосунок українського рекрута до польської державності. Повна відсутність почуття громадянського обов'язку щодо держави. Робота в полках над тим, щоб розвинути почуття громадянського обов'язку рекрутам, могла б зробити з них слухняних громадян Речі Посполитої. З військової точки зору це має позитивні риси. Слухняний, охоче виконує накази, послужливий. Русини. Станом на 1.04 ц. р. значиться 2497, що становить 1,69%. Характеризуються так само, як українці”³.

[...]

Для особового складу Війська польського в 1922 p. характерна невідповідність між відсотком призовників української національності (7,91%) і відсотком українського населення, що проживало на території II Речі Посполитої, який, згідно з офіційними даними, становив у 1921 p. 14,3%. Ця невідповідність пояснюється тим, що тоді не проводився призов у Східній Галичині.

У 1920—1921 pp. були спроби набрати українців до Війська польського із Львівського, Станіславського та Тернопільського воєводств, але це викликало бурхливі протести українських організацій у Раді амбасадорів. Під тиском західних держав 1921 p. “призов осіб непольської національності у Східній Галичині (Східна Малопольща) був заборонений Міністерством військових справ”⁴. Лише 21 листопада 1922 p. Рада міністрів скасувала цю заборону.

[...]

Питання призову представників національних меншин у Східній Малопольщі практично було розв'язане лише ухвалою Ради амбасадорів від 14 березня 1923 p. Те, що Ліга націй офіційно визнала ці території за польською адміністрацією, дало підставу для законного призову новобранців з цих територій для проходження служби у польському війську.

Однак, законність цього акта ще довго дискутувалася в тих українських колах, що впливали на формування громадської думки. Так, 3 квітня 1925 p. під час дискусій у Сеймі український представник стверджував, що українці “...не з власної волі опинилися в нинішніх державних межах.., і тому служба українців у польському війську є для них найтрагічнішим і майже нестерпним тягарем, особливо в тих умовах, коли народ розділений: частина народу будує свою національну державу, а друга його частина змушена зміцнювати чужу державу, яка є ворогом рідної держави”⁵. Український депутат стверджував, і це було перебільшенням, що майже половина рядових польського війська - українці. Тому він вимагав пропорційної кількості фахових генералів, офіцерів і підофіцерів. Він не погоджувався з екстериторіальною призовною системою і вимагав, щоб українських солдатів формували в окремі загони і дислокували їх у південно-східній частині Речі Посполитої, щоб командували цими загонами українські офіцери та підофіцери.

Пізніше лідери українських націоналістичних організацій прийшли до висновку, що примусовий набір українців у польське військо можна використати у власних інтересах - для підготовки військових інструкторів. Наприклад, у 1939 p. у Берестечку повітовий провідник Олексій Багнюк, інструктуючи курсантів-призовників, націлював їх на те, щоб вони не дезертирували з війська, щоб намагалися викрасти карти, статути, біноклі. Він радив: “Під час призначення у підрозділи не пхатися в ординарці чи на кухню, а тільки у підофіцерські школи”⁶.

[...]

Призов 1923 p. особливо вплинув на національний склад польського війська. Після призову із Східної Малопольщі в рядах Війська польського різко збільшується кількість представників національних меншин.

[...]

Найчисельнішими були українці - 43 262 (16,928% особового складу), вони, у свою чергу, поділялися військовим керівництвом на русинів - 24 517 (9,59%) та українців - 18 744 (7,33%).

[...]

Солдатів, що належали до русинів, характеризували так: “У зв'язку з тим, що вони є на сьогодні [в 1923 p. - В. P.] однією з найчисельніших складових польської армії, їм необхідно приділити особливу увагу. Елемент, що потрапив у військо після перших призовів, складався переважно з сірої сільської маси, яка не зовсім усвідомлювала, як поводитися в нових життєвих умовах та оточенні. Частина з них підпала під вплив настроїв, що переважав у військовому середовищі, і не тільки погодилася з новою роллю, але навіть проявила певну гордість за надану честь отримати мундир та звання солдата. Та інші виявилися незворушними і залишилися під впливом тих поглядів, які панували у Східній Малопольщі. Вони ятрили, викликали невпевненість і, нарешті, призвели до дезертирств русинів і українців. Це явище вдалося б ліквідувати внутрішніми силами на місці у частинах, якщо б не змінилася тактика галицьких політиків. Галицькі партії, що категорично були проти обов'язкової служби русинів у польській армії, побачили, що цим вони не відвернуть „національного нещастя", а погрозами та тиском не зупинять призову, в зв'язку з цим вони змінили тактику і вирішили передусім спрямувати в ряди армії інтеліґенцію, яка б організовувала та керувала русинською масою всередині армії. Тепер між русинів досить часто трапляється й таке: русин у призовній анкеті якого значиться, що він неграмотний, насправді дуже часто є людиною з середньою освітою, національно свідомою, яка у своєму арсеналі має цілу низку антипольських аргументів. Наплив у польську армію законспірованого інтелігентського руського елементу призвів до того, що тепер русини у військових частинах є об'єднаною кримінальною масою, якою керують їх моральні провідники. Все це свідчить про те, що військове керівництво повинно звернути особливу увагу на русинську солдатську масу і планово та методично протидіяти її організованості”⁷.

Призовників з Волині, що національно були менш свідомі і більш лояльні до польської держави, у цьому ж рапорті II-го відділу було зараховано до українців. Військове керівництво дотримувалось думки, що їх необхідно захищати від негативних впливів братів зі Східної Малопольщі.Вважалося, що “рекрути з цієї місцевості загалом змирилися з примусовою службою в польській армії. Вони усвідомили необхідність виконання обов'язків щодо держави, в межах якої проживають, але це не є добровільним, а лише поступка силі. Причини в тому, що на українців Волині впливають різні політичні тенденції. Наприклад, надії на пришестя зі сходу розвіялись, але зародилася і активно зростає тенденція автономізму. Під час виборів до Сейму волиняни, об'єднавшись із представниками інших національностей, отримали низку мандатів. Люди зрозуміли, чим є для держави креси, і за ціну лояльності до Польщі виставили ряд вимог. Що більше, на Волинь почав поширюватися вплив русинів із Східної Малопольщі, відомих своєю свідомою опозицією Речі Посполитій і, як наслідок, темна українська маса почала домагатися для себе особливих прав. Приймаючи до уваги те, що серед українських рекрутів, які походять з цієї маси, живою луною відбиваються настрої, що панують на Волині, мусимо ствердити, що порівняно з минулим роком в українському солдатові, котрий не втратив своїх фізичних даних, відбулося багато моральних змін, а саме: він став неслухняним, ненадійним і втікає не через тугу за рідним селом, а через більшовиків, або німців, через заклики місцевих агітаторів та через підмову солдата-русина, в якого у галицьких боївках прокинулося почуття національної свідомості. На це необхідно звернути особливу увагу і, з одного боку, з усією рішучістю карати прояви дезертирства, а з іншого, не допускати, щоб в одній військовій частині служили разом українці та русини, оскільки вплив русинів на поведінку українського солдата є шкідливим і неґативним і утруднює роботу щодо його „одержавлення" під час перебування у війську”⁸.

У документі, датованому 1923 p., військове керівництво давало такі вказівки: “Не припустимо, щоб рекрут-українець потрапляв у ті частини, які дислокуються на Волині, і щоб у ці ж загони потрапляли русини зі Східної Малопольщі. Спостереження II відділу показують, що призовник-українець, скерований окремо від русинів у частини, дислоковані у західних військових округах, є податливим матеріалом. Коли цей же рекрут проходить службу разом із русином, що краще за нього і політично, і національно підготовлений, тоді він підпадає під вплив агітації, спрямованої якщо не проти самої польської держави, то проти її сучасних кордонів. Внаслідок збільшується дезертирство і небажання нести військову службу”⁹.

[...]

Уже в 1925 p. з військової статистики та донесень зникає слово “українець”, “український”, замість якого використовується для позначення обох призовних груп термін “русин”. До них відносили всіх тих призовників, які сповідували греко-католицьку і православну віри, а за національністю відносили себе до українців, русинів, гуцулів, лемків чи бойків¹⁰.

[...]

Масовий наплив у 1923 p. до війська рекрутів непольського походження призвів до несподіваного збільшення дезертирств - 19 745 випадків. Утікали насамперед солдати-українці, яких було аж 2 439, що становило 11,33% усіх українців (русинів), призваних на службу до польського війська¹¹.

Офіцери II відділу доповідали: “Доведено, що в багатьох випадках рекрути української національності та русини підпадали під вплив спеціальних українських відозв.

[...]

Досить чітко проявилася національна свідомість солдатів-русинів Східної Малопольщі, і все частіше вона з'являється у солдатів родом з Волині. Ці прояви національної свідомості перестають бути пасивними. Засвідчено кілька випадків спільного демонстративного виступу русинів та українців.

[...]

Усе це показує, що у випадку збройних конфліктів ситуація у військових частинах із значною кількістю українців, русинів і білорусів, буде значною мірою залежати від позиції, яку займуть під час майбутнього конфлікту політичні партії цих національностей, бо встановлено, що саме вони створюють відповідний настрій солдатів - представників цих національностей”¹².

З точки зору військової безпеки великий відсоток рекрутів непольського походження у частинах в 1923 p. був явищем негативним. У цій ситуації військове командування на майбутнє визначило такий принцип: кількість представників національних меншин не повинна перевищувати однієї третини від кількості усіх призовників. Цього принципу ретельно дотримувались аж до початку війни 1939 p. Однак, завжди серед призовників-неполяків найбільшу кількість становили українці.

[...]

Отже, можна припустити, що в міжвоєнний період близько 400-410 тис. молодих українців пройшли обов'язкову військову службу в збройних силах II Речі Посполитої. Черговим, надзвичайно важливим елементом національної політики військового командування, запровадженим у травні 1922 p., був процентний ліміт рекрутів різних національностей у частинах. Майже до початку війни 1939 p. Міністерство військових справ щороку встановлювало ліміти на солдатів - неполяків (від кількох до кільканадцяти відсотків) для кожного роду військ і, навіть, для окремих підрозділів. Подекуди, у зв'язок чи службу озброєння, їх категорично заборонялося брати.

[...]

Польське військове командування дотримувалося тієї думки, що деструктивну роботу серед призовників проводила, головним чином, інтеліґенція та греко-католицьке духовенство. Закон охороняв духовних осіб від обов'язкової військової служби. Тому основну увагу було звернуто на інтеліґенцію з середньою або вищою освітою. Керувалися правилом: “чим вища освіта, тим політично ненадійніший”¹³. Тому командування округів запропонувало Міністерству військових справ “русинської інтеліґенції у військо не призивати, бо у випадку війни вона перейде на ворожу сторону, і тоді боротьба з нею, що знає наші методи, засоби і організацію, буде значно складнішою”. На практиці, однак, такий радикальний захід не застосовувався. Міністерство військових справ інструктувало повітових комендантів, щоби “при докомплектуванні були особливо обережними з призовниками іншої, ніж польська,

національності”¹⁴. Внаслідок цього офіцерів запасу серед представників національних меншин було небагато. Інший приклад: у кінці 30-х років призовників національних меншин із середньою освітою і цілковитою благонадійністю приймали лише на дивізійні курси підхорунжих. Більше того, їх мало бути не більше 5% від усіх кандидатів. З цих 5% євреям виділялося 3%, русинам - 1%, білорусам - 0,5%, німцям та іншим - 0,5%. У 1936 p. із 7 900 місць поляки зайняли 7 506, євреї - 237, українці - тільки 79.

У міжвоєнний період у польському війську професійних кадрів, що походили з національних меншин, було дуже мало. Наприклад, у 1930 p. із 15 618 офіцерів іншої національності було лише 65, що становило 0,42% загальної кількості. З них найбільше було українців - 44, євреїв - 14, білорусів - 6, німців - 1. Ця ситуація перед війною змінилася. 30 січня 1938 p. було 417 офіцерів некатолицького віросповідування. Невідомо, скільки з них було українців.

Крім офіцерів дійсної служби, у польському війську були й офіцери-контрактники. Це мешканці Грузії, Азербайджану, інших народів Кавказу, яких доля закинула у Польщу і які тут постійно проживали. Серед них були також українці. Так, в 1934 p. зі 100 офіцерів-контрактників було 33 українці. До 1938 p. 7 українців з колишньої армії Симона Петлюри закінчили Вищу військову школу. Це були: майор Павло Шандрук (в 1944 p. командувач 1 української дивізії “Галичина”), майор піхоти Петро Самутін (направлений до 13 піхотного полку), майор піхоти Аркадій Валійський, майор кавалерії Петро Дяченко (з 3-го кавалерійського полку, в 1944 р. - командувач 2 Української дивізії), капітан артилерії Микола Палієнко (26 полк легкої артилерії), майор піхоти Віктор Малець, поручник кавалерії Василь Татарський, ротмістр кавалерії Іван Зваричук (4 полк кінних стрільців)¹⁵.

Військові історики до сьогоднішнього дня не встановили, скільки було у польському війську солдатів-українців, які стали учасниками польсько-німецької кампанії 1939 p. З наведених вище даних можна зробити такі висновки: солдати-українці у міжвоєнний період становили значну частину особового складу польського війська, найбільше їх було в 1923 p. - 16,9%, найменше - в 1922 p. - 7,91%. У середньому, протягом 1922-1938 pp. українці становили 11,19% особового складу збройних сил.

[...]

Людські втрати польського війська в кампанії 1939 p., через безповоротну втрату основної документації й особливо при відсутності облікових актів і статистичних матеріалів, можна встановити лише приблизно. Вважають, що у вересні-жовтні 1939 p. загинуло понад 70 тис. солдатів. Застосувавши той самий відсоток, тобто 11,191%, встановимо кількість 7834 українців, які загинули як солдати польського війська. Приблизно вдвоє більше було поранених.

Після кампанії 1939 p. у німецькій неволі опинилося 60 тис. українців. Більшість з них перебувала там недовго, їх звільнили внаслідок різноманітних втручань. До совєцького полону потрапило понад 20 тис. солдатів-українців. Переважну їх кількість словєцька влада звільнила. Багато незвільнених загинуло в радянських тюрмах і таборах. Серед них - головний православний капелан польського війська Симон Федоренко. Лише після того, як у 1941 p. був підписаний договір Сікорського-Майського, їх звільнили. Саме тоді кілька тисяч українців потрапили до армії генерала Владислава Андерса. Наприкінці воєнних дій у II корпусі, що воював в Італії, нараховувалося майже 5 тис. українців.

Література, присвячена кампанії 1939 p., сьогодні нараховує кілька тисяч позицій (архівних, монографій, наукових статей). Та все ще не вистачає робіт, де висвітлено ставлення солдатів-українців до польсько-німецького конфлікту. Такими ж далеко неповними є наші відомості і про ставлення солдатів інших національностей: білорусів, євреїв, німців, литовців. Частково це можна пояснити тим, що майже немає ніяких письмових документів. Я не знайшов у Польщі жодного друкованого свідчення солдатів-українців польського війська, які брали участь у кампанії 1939 p.

Нечисленні перекази, що збереглися, свідчать про те, що рядові, підофіцери і малочисельні українські офіцери сміливо боролися в лавах польського війська.

[...]

Найвідомішим є ім'я підполковника Павла Шандрука, призначеного у 29 піхотну бригаду, якою командував Ян Братра. Вона входила до складу 39 піхотної резервної дивізії під командуванням генерала бригади Брунона Ольбрихта. Коли тривали останні бої на Люблінщині, він змінив хворого полковника Братру. Під його командуванням бригада мужньо воювала в районі Замостя і брала участь у битві під Лабунями.

Траплялося, однак, й інше ставлення. Ухиляннями від призову бойкотувалася польська мобілізація. Було дезертирство з військових частин і перехід на сторону ворога. Та у першій декаді вересня це були поодинокі явища. Відсоток українських солдатів, що втікали з частини або ухилялися від призову у польське військо, наближався до відсотка солдатів інших національних груп, які робили так само, не враховуючи німців.

[...]

У другій половині вересня кількість дезертирів зросла. Та варто пригадати, що саме тоді в польських загонах, атакованих переважаючими силами противника і з землі, і з повітря, дисципліна починала слабнути. Маломаневрова жандармерія була не в змозі підтримувати належний порядок і дисципліну в частинах. Військові суди практично не діяли (у наземних військах їх називали польовими судами).

[...]

У кінці 30-х років значною загрозою для військової безпеки Польщі стали українці, об'єднані в Організації українських націоналістів (ОУН), які вже в мирний час використовували терористичні методи боротьби, диверсії і саботаж, вбивали своїх політичних супротивників, а також співпрацювали з німецькою розвідкою.

Ці події стали об'єктом спостереження військової і поліцейської служб безпеки. Наслідком цього було складання списків найвідоміших і найактивніших, а отже, найнебезпечніших діячів, що постійно поповнювалися. Ці списки використали при підготовці плану знешкодження на випадок війни так званих антидержавних елементів¹⁶.

Окремі факти вказують на те, що арешти осіб, підозрюваних у антипольській і антидержавній діяльності, почалися з середини серпня 1939 p. Кількість арештованих протягом наступних днів значно збільшилася. Саме перед війною С. Бандеру та багатьох інших визначних українських діячів, що до цього часу знаходилися в ув'язненні Свєнтего Кшижа, в Равичі, у Вронках і в Березі Картузькій, було перевезено до Брестської фортеці, до в'язниці в Седльцях та до інших в'язниць на сході, у тому числі й до Берези Картузької.

Знешкодження так званих антидержавних елементів у загальнопольському масштабі почалося лише в ніч з 1 на 2 вересня. Саме тоді відбулися арешти та інтернування осіб, що підозрювалися у приналежності до ОУН, або були зв'язані із крайнім націоналізмом. Та від 5 вересня старости, користуючись своїми повноваженнями, почали відпускати осіб, котрі були арештовані без достатніх підстав, і тих, за яких поручилися знані громадяни, в тому числі й українські діячі. Інших було відправлено до більших в'язниць у східній Польщі або до Берези Картузької. Вони перебували там - недовго тільки декілька днів, після чого їх відпустили. Польська влада звільнила також українських політичних в'язнів (М. Лебедя, М. Климишина, С. Бандеру та інших)¹⁷. Отже, після 10 вересня у польських в'язницях та ізоляційному таборі в Березі Картузькій українців не було.

[...]

Політичне та військове керівництво Німеччини, готуючись до війни з Польщею, використовувало українських націоналістів у своїх цілях для виконання низки диверсійних актів, підготовки повстання і для організації спеціального відділу (легіону Сушка), який мав вступити у Східну Малопольщу на боці вермахту. Оунівці, незважаючи на невдачу “республіки Волошина”, взяли у цьому активну участь. У зв'язку з цим планувалося переправляти людей і зброю через Словаччину або ж повітряним шляхом із Східної Прусії. Формування таких груп розпочалося у Словаччині у кінці серпня¹⁸. Усіма збройними діями мав керувати спеціальний український військовий штаб. Передбачалося також створення ударних партизанських груп. Українці розраховували на те, що у повстанні візьме участь 1300 офіцерів і 12 тис. солдатів. Але ці підрахунки були малореальними, особливо щодо кількості бойових офіцерів.

Підписання пакту Молотова - Ріббентропа 23 серпня 1939 p. змінило політичну і мілітарну ситуацію, а в кінцевому результаті підірвало довір'я та надію націоналістів до німців¹⁹. Крайова рада ОУН не погодилась підняти повстання. Після підписання пакту з СССР українське повстання вже не відповідало інтересам III Райху. Збройні виступи українців у вересні 1939 p. все ж таки відбулися. Виникає питання - хто був їх ініціатором, який вони мали радіус дії і що вони дали?

У міру того, як надходили відомості про невдачі поляків та наближення німців, українці почали все активніше готуватися до захоплення місцевої влади у Східній Малопольщі і до збройного виступу на боці німців.

Після 10 вересня на територію Малопольщі почали стікатися дезертири з польського війська, часто великими групами, і з повним озброєнням. Із них на територіях, віддалених від великих польських гарнізонів, почали формувати бойові підрозділи. Українці все частіше роззброювали польських солдатів, які пересувалися поодинці, або невеликими групами. Таким чином вони здобували зброю для своїх підрозділів. Вторгнення німців 11 вересня вглиб Східної Малопольщі (через Самбір) стало в ряді місць Прикарпаття знаком до початку виступу. Передчасна евакуація, точніше втеча, державної поліції, також була на користь цій справі. Почалося повстання у Стрию в ніч з 12 на 13 вересня. Це місто 12 вересня сильно бомбардувала німецька авіація. З метою уникнення втрат, увечері зі Стрия виведено батальйон охорони. Місто також залишила більшість поліції. В казармах і на складах залишилась охорона, яка, однак, нічого вдіяти не могла. Вночі міський зброд і випущені з тюрем в'язні кинулися грабувати. Заворушенням скористалися українці. В кінцевому результаті перед світанком місто було захоплене озброєними загонами українських націоналістів. Тієї ж ночі польські підрозділи, які знаходилися на цій території (наприклад, піхотний батальйон 49 п/п), отримали наказ знову захопити Стрий. Бої за це місто тривали кілька днів. Нам не відомо, які українські сили брали участь у цій боротьбі. Вважають, що там діяло 500-700 озброєних українських націоналістів.

Упродовж наступних днів збройні виступи українців занотовано практично у кожному повіті, що знаходився на схід від Бугу, але вони не були масовими і скоординованими. Надходили повідомлення про створення українцями загонів міліції, члени яких носили на рукавах жовто-блакитні пов'язки. Під Руським Явірником і Руською Жесною біля Любачова дійшло до зіткнень війська з групами озброєних українців. Про їх активність повідомлялося із Синєвицького (напад на поїзд), вони діяли також у Підгірцях, Бориславі, Трускавці, Мражниці, потім у Жукотині (на схід від Турки) і в Уричі (на південь від Борислава), а в кінці - в районі Миколаїв-Жидачів²⁰. Більші сутички сталися також на Волині і на південному Поліссі. Командир округу IX, що знаходився у Бресті, генерал Францішек Клеберг наказав: “[...] при потребі рішуче приступити до ліквідації диверсійних банд”²¹.

Озброєні українці, члени так званої громадської охорони, найчастіше у прикордонних містах і містечках, намагалися захопити владу. Траплялися випадки ворожого та неприязного ставлення цивільного українського населення до відступаючих польських загонів. В оперативному наказі № 3 командир з'єднання “Кобрин”, полковник Адам Еплер повідомляв, що в районі Ковель – Ратно – Камінь - Каширський трапляються випадки роззброєння селянськими бандами поодиноких солдатів і напади на дрібні загони та цивільне населення, яке евакуювалося²². Українці забирали у солдатів коней і зброю й ховали всіляке військове обладнання, яке залишали розбиті загони.

Однак цей рух не набрав масового характеру і загалом легко і швидко придушувався польськими частинами, хоча в окремих місцях ця боротьба була дуже запеклою.

В районі Миколаєва-Жидачева, де в той час не було жодних польських військових частин, українські збройні виступи продовжувалися і тривали найдовше.

Уже 15 вересня польська влада вдарила на сполох. У донесеннях йшлося про збройні виступи українських націоналістів. Особливо загрожувала польським оборонним планам їх наявність в районі Жидачева, де Стрий впадає у Дністер, тобто там, де мав бути один з головних осередків опору. Замість того, щоб працювати на оборону, ген. бриг. Максиміліан Мілян-Камський скерував новосформовані частини для придушення заворушень. Туди було скеровано полк у складі трьох ескадронів під командуванням полковника Володимира Гілевського. До місця призначення полковник мав прибути лише вранці 17 вересня²³.

У чергових донесеннях повідомлялося про нові виступи. Ген. бриг. Стефан Дембінський повідомляв: “На всій території на моєму відрізку діють угруповання українських повстанців. Їх ліквідовує поліція і мої підрозділи. Найбільше угруповання перебуває у Миколаєві, в цьому районі бої тривали 15 вересня протягом цілого дня. Скеровую батальйон залізницею до Пісочної для підкріплення підрозділів, які ведуть бої з українцями під Миколаєвом”²⁴.

16 вересня виразно намітився перелом ситуації на краще. Командир ДОК № Х ген. бриг. Вацлав Вечоркевич організував оборону між Львовом і Дністром (над нижньою Верещицею). Зібрані там частини (разом з державною комісією) швидко придушили збройні виступи українців у районі Жидачева. Це сталося також через те, що українці не отримали німецької допомоги, на яку розраховували у своїх політичних і військових планах.

Збройні виступи українців, що відбулися на східних кресах у другій декаді вересня, були не повстанням, а лише стихійними виступами, до яких підбурювали окремі дезорієнтовані націоналістичні діячі і місцеві лідери ОУН. Ці виступи не набрали масового характеру, і загалом їх легко і швидко придушували польські військові підрозділи і добре організовані загони державної поліції. Українські виступи, однак, ускладнили організацію оборони так званого румунського передмістя. Під час роззброєння польських солдатів, а також під час боїв, обидві сторони мали вбитих і поранених.

Черговою проблемою є ставлення української політичної еліти до польсько-німецького конфлікту.

Немає сумніву, що міжнародна ситуація у другій половиниі 30-х років, яка все ускладнювалася, оживила надії українців, особливо членів націоналістичних організацій, на реалізацію ідеї незалежної України. У березні 1939 p. навіть було створено таку державу на Закарпатській Русі (“республіка Волошина”). Однак це призвело до швидкого розчарування, яке посилилося після підписання пакту Молотова - Ріббентропа. Багато людей втратили довіру до німців. Мав рацію німецький консул у Львові др. Герхард Зеєлос, коли говорив, що українська громадська думка обурена німецькою політикою, а надії на успіх повстання немає ніякої. Це була реальна оцінка ситуації. Митрополит Шептицький радив українській громадськості дотримуватись доброзичливого нейтралітету стосовно Польщі, а Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) публічно проголосило і подало у Сейм дві декларації: тодішнього представника Волині, депутата Степана Скрипника і керівника УНДО, заступника маршала Сейму Василя Мудрого. Обидва стверджували, спираючись на резолюцію з'їзду УНДО від 24 серпня 1939 p., що український народ, який проживає на території II Речі Посполитої, лояльно виконує громадянські обов'язки. До порядку та утримання від різних диверсій закликала українська преса. Сьогодні важко оцінити результативність цих закликів. Та цілком можливо, що багато українців прислухалося до них і утримувалося від антипольських виступів.

---

¹ ”Dziennik Ustaw RP", nr. 61, z. 18 VII 1924, pуz. 609.

² Dokumenty z dziejow polskiej polityki zagranicznej 1918-1939, t. I: 1918-1932, pod red. T. Jędruszczaka i M. Nowak-Kiełbikowej, Warszawa, 1989, s. 155-156, dok. nr. 34 (Traktat pokoju między Polską a Rosją, i Ukrainą z załącznikami, 1921, marzec 18, Ryga).

³ Centralne Archiwum Wojskowe (CAW), Dowództwo Okręgu Korpusu (DOK) nr. VIII, 1.371.8.275, Raport Oddz. II Szt. Gen. z. 17 VI 1922 r. pt. Obce narodowości w Wojsku Polskim, s. 19-20.

⁴ T.A.Kowalski. Mniejszości narodowe w silach zbrojnych Drugiej Rzeczypospolitej Polskiej (1918-1939), Toruń, 1997, s. 99.

⁵ Idem, Ustawodawstwo wojskowe II Rzeczypospolitej 1921-1926, „Wojskowy Przegląd Historyczny". 1978, nr 4, s. 59.

⁶ T. A. Kowalski, op.cit., s. 112-113.

⁷ CAW, Komunikat inf. 1923, s. 19-20.

⁸ Ibidem, S. 22-23.

⁹ Ibidem, S. 16.

¹⁰ CAW, Departament Artylerii, t. 218, Zarządzenie I wiceministra regulujące kryterium określania przynależności narodowej szeregowców z 19 V 1934 r.

¹¹ Ibidem, S. 35.

¹² Ibidem, S. 44-46.

¹³ T. A. Kowalski, op.cit., S. 114.

¹⁴ Ibidem.

¹⁵ P. Stawecki. Oficerowie dyplomowani Wojska Drugiej Rzeczypospolitej, Wrocław-Warszawa-Kraków, 1997, S. 117.

¹⁶ Ibidem, S. 124-140.

¹⁷ R.Torzecki, Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej, Warszawa_ 1993, s. 27.

¹⁸ В інформаційному звіті № 167 II відділу Генерального штабу від 26 серпня 1939 p. читаємо: “Прикордонна служба повідомляє, що 23 серпня до м. Папін (на південь від Лупкова) прибув відділ німців і українців в 100 осіб. Цей відділ нібито мав завдання організувати диверсійні банди, які будуть нападати на польські прикордонні застави”. Przygotowania niemieckie do agresji na Polskę w 1939 r. w świetle sprawozdań Oddziału II Sztabu Glownego WP (dokumenty), zebrali i opracowali M. Cieplewicz, M. Zgorniak, Wrocław-Warszawa-Kraków, 1969, dok. nr. 20, s. 138.

¹⁹ R.Torzecki, Kwestia ukraińska w polityce III Rzeszy (1933-1945), Warszawa, 1972, S. 173.

²⁰ PSZ, t. I, cz. 3, S. 536.

²¹ Wybór źródeł, dok. nr. 482, S. 908.

²² Ibidem, dok. nr. 494, S. 922.

²³ R. Dalecki. Armia Karpaty w wojnie obronnej 1939 r., Rzeszуw, 1989, S. 229-230, 365.

²⁴ Polski Czyn Zbrojny w II wojnie światowej. T. I: Wojna obronna Polski 1939, Warszawa, 1979, S. 649.