Володимир Трофимович

Роль Німеччини і СРСР в українсько-польському конфлікті 1939–1945

Питання ролі Німеччини і Радянського Союзу в українсько-польському конфлікті в роки Другої світової війни залишається малодослідженим. У вітчизняній і зарубіжній історіографіях практично немає жодної цілісної праці, спеціально присвяченої його вивченню. Автор робить спробу послідовно проаналізувати політику двох великих держав, засоби і механізми, з допомогою яких вони використовували і роздмухували міжнаціональне протистояння, тим самим нейтралізуючи і знекровлюючи визвольну боротьбу українського і польського народів.

Напередодні війни нацисти планували використати українців у своїх загарбницьких цілях, причому в такому випадку дії останніх неодмінно повинні були викликати різке загострення і без того напружених українсько-польських відносин.

Ставши на шлях конфронтації з Польщею, гітлерівці вирішили скористатися “українською картою”. Для цього вони пішли на поліпшення стосунків з українською еміґрацією, якій обіцяли підтримувати політичні прагнення українських угруповань, надавати їм матеріальну і моральну допомогу, зокрема створити український легіон.

У свою чергу, поновлюючи контакти з німецькими інстанціями, лідери ОУН робили нову спробу пристосувати політику III Райху до інтересів своїх визвольних змагань. Провід ОУН у “Меморандумі”, переданому у серпні 1941 p. вищим урядовим інстанціям Німеччини, так схарактеризував сенс цієї політики: “Українська Військова Організація (УВО), а згодом її наступниця, Організація Українських Націоналістів (ОУН) під проводом Євгена Коновальця, з самого початку існування розпочали співпрацю з німецьким Райхом, спрямовану проти Польщі та Москви. Ці організації сподівалися, що німецький Райх сприятиме постанню Незалежної Соборної Української Держави. Зовнішньополітична концепція ОУН ґрунтувалася на союзі України з Німеччиною”. Аналізуючи цю позицію оунівців, дослідник українського націоналізму Джон Армстронґ писав: “Усі, хто мріяв про незалежну соборну Україну, розуміли, що вона може постати тільки із серії катастрофічних змін у Східній Европі. Єдине, що могло б викликати такі перетворення, була велика війна”¹. Тому ініціатор такої війни, Німеччина, ставала природним союзником ОУН.

Німецькі відомства почали жваво цікавитись українськими кадрами, збирати їх у спеціально відведених місцях. Поряд з членами ОУН, що проживали на території Райху, нацистські спецслужби звернули увагу на частину вояків Карпатської Січі, які втекли із Закарпаття або опинилися в угорському полоні, добилися їх звільнення, перевезли до Німеччини і розмістили у спеціальних таборах, де вони проходили військову підготовку².

У 1939 p. представники відомства адмірала Вільгельма Канаріса зважились на формування Українського легіону, вишкільно-збірний центр якого розташувався в австрійській місцевості Зауберсдорф. Як згадував член ОУН Роман Крохмалюк, серед його особового складу переважали колишні стрільці Карпатської Січі й оунівці, які проживали в еміґрації у Німеччині чи перейшли на її територію з Польщі до вересня 1939 p. У Зауберсдорфі відбувалося початкове військове навчання, звідки його слухачів маленькими групами переправляли для подальшого вдосконалення, здебільшого до Німеччини. Вишкіл Українського легіону, офіційна назва якого – “Військові відділи націоналістів” (ВВН) – здійснювався у глибокій таємниці. Німці були зацікавлені в його існуванні: він мав би значне пропагандивне значення у польській кампанії. У свою чергу українські націоналісти отримали шанс взяти участь у реальних бойових діях. Командиром з української сторони було призначено колишнього члена УВО оунівця полковника Романа Сушка. У націоналістичній літературі прийнято перебільшувати чисельність і значення Легіону. За одними даними, він налічував 600, а за іншими, більш вірогідними, – 200 осіб³.

Закономірно виникає запитання: що ж замишляла фашистська верхівка? Факти свідчать, що вона обмірковувала найвагоміші докази політично-пропагандистської підготовки нападу на Польщу. Великого значення нацисти надавали виправданню агресії і внутрішньополітичному підриву польської держави.

Блискавичність і “обґрунтованість” воєнної кампанії, як сподівалися гітлерівці, дадуть можливість поставити західні держави перед здійсненим фактом. При цьому ідеальним вони вважали такий варіант, коли конфлікт з Польщею не буде відверто викликаний Німеччиною. Про це свідчила довірча розмова радника бюро міністра закордонних справ Німеччини Петера Клейста з журналістом 2 травня 1939 p. “У даний час ми в Берліні вивчаємо питання про використання українців у цій справі. З Волошиним і Реваєм досягнуто домовленості про те, щоб у рамках Угорської держави надати широку автономію Карпатській Україні. Цим самим ми знову завоювали б довір’я українських мас у Східній Галичині і зміцнили б послаблену здатність українців до боротьби. Не треба піддавати спеціальній обробці українські керівні кола, – говорив Клейст, – бо останні події [мається на увазі передача німцями Закарпаття Угорщині – В. Т.] аж ніяк не похитнули їх відданости Берліну. Здійснивши таку підготовку, ми змогли б потім дати польській Україні сигнал до повстання. Із Словаччини та Карпатської України ми направили б одразу великі партії зброї та боєприпасів, а також відрядили б добре навчені військової справи загони січовиків. Між Берліном і Львовом встановлено такий тісний прямий контакт, що можна не сумніватися у масовому повстанні українців. Вогнище пожежі в українських районах дало б Німеччині привід для воєнного втручання у великих масштабах”⁴.

Напередодні нападу на Польщу німецьке командування звернулося до Андрія Мельника, який очолив провід українських націоналістів після загибелі Євгена Коновальця від рук більшовицького аґента 23 травня 1938 p., з пропозицією організувати повстання в Галичині, що відтягло б від польсько-німецького кордону певну кількість військ і полегшило б просування гітлерівської армії вглиб Польщі. Натомість Мельникові було обіцяно визнання Української держави з боку 3-го Райху.

Наприкінці серпня 1939 p. Мельник зустрівся у Відні з шефом абверу. На цій зустрічі обговорювалися питання майбутнього повстання в Галичині. Канаріс, однак, дав Мельникові фальшиву інформацію: мовляв, після завоювання Польщі частини, компактно заселені німцями, відійдуть до Великої Німеччини, етнічні польські землі перетворяться на сателітарну державу, а з українських земель буде створено Західно-Українську державу – сателітарне утворення під протекторатом Німеччини⁵.

Однак від масового повстання Мельник відмовився, вимагаючи від Берліна додаткових гарантій. Крім того, є свідчення, що митрополит Андрей Шептицький надіслав йому інформацію про зміст пакту Молотова-Ріббентропа. У листі до Гітлера Мельник писав, що не може дати згоди на повстання ОУН у тилах польської армії, оскільки не бачить, в ім’я чого це мало статися. Найперше, німецький уряд мусить офіційно визначити становлення до України, і тоді, залежно від цього, можна розглядати німецькі пропозиції щодо участи ОУН у війні Німеччини з Польщею і повстання в тилах польської армії⁶.

Після підписання радянсько-німецького пакту про ненапад вермахт прийняв рішення розглядати Український легіон як “підрозділ суто оборонного характеру в рамках військової частини, що дислокувалася у Словаччині” і перетворив його в “робочу службу”⁷.

З початку німецько-польської війни “Військові відділи націоналістів” були прикріплені до 14-ї армії генерала Ліста з Групи армій “Південь”. Вони повинні були допомагати німцям у формуванні військової адміністрації, в охороні порядку, налагодженні контактів з населенням, однак на фронті не використовувались. Після вступу Червоної армії на західноукраїнські землі німці намагались перетворити Легіон у поліцейську службу на українській території на захід від радянсько-німецької демаркаційної лінії, що частково було реалізовано. Незабаром загін було розпущено⁸.

Слід зазначити, що наприкінці серпня – на початку вересня 1939 p. безпосередньо в Галичині виконуючий обов’язки крайового провідника ОУН Володимир Тимчій-Лопатинський дістав вказівку від Проводу українських націоналістів (ПУН) готуватися до тривалої партизанської війни. Проте загони партизан так і не було сформовано через брак зброї, амуніції та медикаментів. Разом з тим, всупереч рішенню ПУН, у деяких місцевостях Галичини відбулися стихійні й малочисельні повстання, інспіровані місцевими осередками ОУН. Проте повстання, бажаного для Німеччини, не відбулося: можна говорити лише про епізодичні заворушення, які не відіграли істотної ролі у німецько-польській війні 1939 p.⁹

Приєднавши безпосередньо до Райху деякі польські райони на півночі і північному заході загальною площею приблизно 90 тис. км² з 10 млн. мешканців, на решті центральної Польщі декретом від 12 жовтня 1939 p. Гітлер утворив Генеральну губернію – різновид колоніальної території, якою керував цивільний німецький уряд на чолі з генеральним губернатором, що безпосередньо підлягав фюреру. Туди входило також приблизно 15 тис. км² української етнографічної території (уздовж радянсько-польського кордону), де проживало понад 500 тис. українців.

Одним з важливих завдань гітлерівського керівництва було створення противаги в національній політиці у Генеральній губернії, базованої на старих і нових українсько-польських суперечностях. Окупантам було вигідно підтримувати українців коштом поляків, щоб забезпечити собі роль арбітра. Вони дозволили українцям перебирати землі поляків, виселених з прикордонної смуги, єврейські будівлі, підприємства, магазини, створювали для них кращі умови шкільництва¹⁰.

За домовленістю з німцями ОУН скерувала своїх людей для навчання у вартівничі відділи “Веркшутцу” – систему військової охорони важливих об’єктів і “Арбайтдінсту” (службу праці) – напіввійськову формацію, після закінчення яких українці охороняли переходи через Карпати, виконували функції охорони у німецьких в’язницях та інші послуги¹¹.

Після нападу на СРСР, прагнучи завоювати на сході життєвий простір і утвердити тут “новий порядок”, окупанти водночас мали на увазі і питання українсько-польських відносин.

Після відступу Червоної армії з Західної України у містах і селах почали формуватися органи місцевого самоврядування, в тому числі й українська міліція, що зумовлювалось прагненням українців до власної держави, об’єктивною необхідністю заповнення вакууму влади. Проте в серпні-вересні 1941 p. окупанти ліквідували цю ініціативу. Характерно, що у серпні в околицях Львова поширювалися підтримувані німцями польські листівки антиукраїнського спрямування, і місцеві поляки, зокрема в Гишках, поздирали синьо-жовті прапори з приміщень української влади, вивісивши натомість німецькі. Тоді ж у Вирнянах Глинянського району поляки при потуранні німців також подерли українські прапори, а на портреті Тараса Шевченка викололи очі¹².

Визначаючи подальші наміри німецької політики в Галичині, генеральний губернатор окупованої Польщі Ганс Франк, відомий своїми висловлюваннями про те, що “з Польщею слід поводитись як з колонією” і що “поляки стануть рабами Великої Німецької імперії”¹³, заявив на нараді членів свого уряду 16 грудня 1941 p.: “Українці особливо придатні, аби скласти противагу стосовно поляків”¹⁴. Пізніше, 5 червня 1942 p., він відверто заявив, що в інтересах німецької політики між поляками й українцями повинні підтримуватися напружені стосунки. З цією метою у перший період окупації гітлерівці, зокрема у Львові і всій Галичині, залучили на службу українців. “Поляки, – читаємо в одному архівному документі, – були усунуті від адміністративної діяльности, й лише пізніше, як противагу самостійницьким тенденціям українських націоналістів, польських націоналістів було допущено до адміністрації. Однак перевага до самого кінця залишалась у цьому відношенні за українськими націоналістами”¹⁵.

Вельми посилила взаємну ворожнечу співпраця певної частини українців і поляків з німцями у поліції. Відомо, що чимало їх рятувалося від вивозу на роботу до Райху у лавах шуцманафтів, в чому гітлерівці були дуже зацікавлені, оскільки зростаючі потреби фронту змушували обмежувати кількість німців, залучених до адміністрації.

Після зайняття західноукраїнських земель німці організували з місцевих мешканців, зокрема на Волині і в Галичині, українську охоронну поліцію, яка була цілковито підпорядкована окупантам. Останні час від часу влаштовували облави в лісах, здійснювали репресії проти польського населення, погроми, мобілізуючи для допомоги українську поліцію.

З другого боку, школа в Дембіці випускала батальйони польської гранатової поліції. “Любо було дивитись на ті підрозділи, хоча і в німецьких мундирах, – писав автор крайового звіту, – як справно вони марширували з польською пісенькою на вустах. Споглядаючи це, українці опускали голови до долу, а на обличчях можна було прочитати пригнічення і страх”¹⁶. За даними Зиґмунта Маньковського, у люблінському окрузі було 25 відділів української поліції і аж 95 – польської, причому 15 відсотків особливого складу останньої працювали у довоєнній державній поліції. Вже в середині 1941 p. гранатова поліція налічувала 1380 рядових і 20 офіцерів, лише 200 з яких працювало в кримінальному відділі. Підрозділи гранатової поліції були практично в кожній ґміні¹⁷.

Згідно із спогадами тодішнього жителя Грубешова Івана Фура, тутешня кримінальна поліція, що її очолював фольксдойч польського походження, до кінця 1942 p. була обсаджена виключно поляками. Уряд праці був у польських руках, охороняв поляків перед вивозом до Німеччини, а щоб виконати наложені контингенти, організував їх з-поміж української молоді¹⁸. До речі, німці були зацікавлені в тому, щоб поляки й українці виїздили на роботу до Німеччини, а тому їм вигідно було нагнітати між ними ворожнечу, бо, рятуючись від взаємної боротьби, частина українців і поляків добровільно зголошувалася до Райху.

Як зазначив Тадеуш Ольшанський, в українських колабораційних формаціях спочатку опинилося чимало людей із щиро патріотичними переконаннями, позаяк українці змушені були обирати поміж двома ворогами, причому німці видалися їм меншим злом. До того ж, ОУН певний час позитивно ставилась до цього, оскільки молоді українці здобували основи військового вишколу та отримували зброю. Натомість поляки, які вступали до таких формацій, окрім нечисленних аґентів, спрямованих туди польським підпіллям, були найгіршим шумовинням та відвертими зрадниками – ніхто з поляків не міг мати жодних сумнівів стосовно того, що головним ворогом Польщі тоді була Німеччина. Ситуація дещо змінилася після вибуху масового терору, коли поляки, що вступали до шуцманафтів, шукали порятунку від смерті¹⁹. Провина за задокументовані випадки масових убивств українського населення, на думку деяких істориків, майже повністю лежить на шуцманафтах, сформованих з поляків. Незважаючи на сувору заборону польського підпілля, вони доволі часто туди вступали, шукаючи там, як було сказано вище, порятунку чи помсти за кров рідних і близьких. “Поляки ховаються від націоналістів, втікають у Рівне і Краків, – зазначалось у донесенні радянських партизанів з Рівненської області, – а німці користуються випадком, забирають їх у поліцію, посилають мстити українцям”²⁰. Ці месники, які мали сильнішу мотивацію, задавали тон. Польські поліцейські батальйони були розміщені у Кобрині, Ковелі, Ружичах і Клевані. Крім того, окупанти перекинули на Волинь допоміжний поліцейський батальйон із Генеральної губернії, що, як випливало з рапорту АК, “вчиненим звірствам надало характеру польської помсти”²¹.

Сп’янілі від своїх успіхів на фронті, гітлерівці вже 1942 p. підготували колонізацію українських земель. З цією метою було утворено переселенську комісію, яка отримала доручення виселити із Замойського повіту на території Люблінщини місцеве населення: польське – на захід, а українське – до Грубешівського повіту. Замойський повіт планувалося заселити фольксдойчами сербськими, бессарабськими і польськими.

Уже в листопаді 1942 p. почали переселяти українців із Замойського повіту. За деякими даними, переселено було 1327 родин (7087 осіб), яких розміщували в Молодятицькій, Вербковецькій і Монятицькій волостях. У січні 1943 p. окупанти приступили до поголовного виселення польського населення з Уханя, Розкошівки, Волі Уханської та інших сіл Грубешівського повіту, заселяючи на їх місце українців із Замойського повіту, які в майбутньому мали охороняти німецьких осадників від нападу польських збройних угруповань²².

У ході акції виселення й осадництва окупанти свідомо намагалися викликати та підсилити антагонізм між поляками й українцями, що їм і вдалося. “Польське населення замість звернути свою боротьбу проти німців і їх планів переселення, – згадував Іван Фур, – мстилося на українцях, які не мали жодного голосу в гітлерівських планах, навідворот мусили також покидати свої загосподарені посілості”²³. Восени 1942 p. на Холмщині відбувались сутички й убивства, жертвами яких стало близько 400 українців. Подібні акції, спочатку пов’язані із німецьким виселенням поляків Замойщини, продовжувалися і надалі, уже під гаслом “відплати за Волинь”²⁴. На думку Євгена Пастернака, німці не перешкоджали цьому, тому що вважали партизанські рухи, що винищували один одного, явищем, корисним в їх планах з ліквідації слов’янства.

Уже на рубежі 1942-1943 pp. розгорнули свою діяльність шість партизанських загонів. Польські військові угруповання здійснили свої перші напади на українських колоністів у Грубешівському і Томашівському повітах, розпочинаються бої в Любачівському, Рава-Руському й Сокальському повітах, які надалі розростаються і набувають масового характеру²⁵.

1943 p. приніс нове загострення між українцями і поляками. Зокрема, німці зуміли зіштовхнути їх між собою після того, як українська поліція за наказом ОУН перейшла у підпілля і влилася в УПА.

Навесні окупанти готували транспорт для відправлення молоді до Німеччини. Українській поліції було доручено стежити за втікачами. Проте цей наказ досить часто не виконували, зокрема його порушили у Здолбунові, в результаті чого поліцейську охорону було роззброєно, 12 осіб розстріляно, решту вивезено до Райху. У багатьох випадках поліцейські пости втікали зі зброєю. Загальне роззброєння ставало неминучим, тому ОУН наказала українській поліції зібратися в лісі, завдяки чому УПА одержала 5 тис. озброєних повстанців. Підтвердженням цього є, наприклад, повідомлення заступника командира радянського партизанського з’єднання у Житомирській області в Український штаб партизанського руху (УШПР) від 26 квітня 1943 p.:

“1. Всі шуцманські районні і сільські дільниці мали старших, що були членами підпільної організації, які готували людей, щоб з першого наказу бандерівського штабу піти у визначені місця для формування національної армії. 2. У 20 числах березня було одержано наказ бандерівського штабу (із Закарпатської України): всім поліцаям залишити свої шуцманські дільниці і піти на формування національної армії. 3. Дізнавшись про те, німці негайно почали арештовувати всіх українських поліцаїв, обеззброювати і розстрілювати. Але зробити це (повністю) німцям не вдалося, тільки поліція с. Повурії Маневицького району в складі 2 постерунків була арештована і розстріляна. При спробі арештувати і обеззброїти поліцію міста Ковеля остання вступила в бій з німцями. В результаті вбито 18 німців, поліція випустила всіх арештованих, а табори “трудової повинності” розпущено”²⁶.

Розлютовані німці заповнили вакуум польською поліцією, надаючи їй волю у “розрахунках” з українцями. По селах роз’їхалися карні експедиції. “Німцями видано наказ – обеззброїти українську поліцію і набрати польську, – повідомлялось у розвідзведенні штабу партизанських загонів Житомирської области від 4 травня 1943 p. – Мета – озброїти поляків проти “бульбівців” і проти партизанів”²⁷. Наприкінці травня це ж джерело знову інформувало, що “замість роззброюваної української поліції німці вербують у поліцію поляків”²⁸. У доповідній записці штабу партизанських загонів Рівненської области 28 травня зазначалося: “Німці почали допомагати полякам зброєю, створюючи одночасно польську поліцію замість української поліції, яка перейшла до націоналістів. У місті Колки поліція в даний час складається винятково з поляків. У південних районах області Дубно, Сарни, Млинів, Клевань і ін. німці озброюють поляків гвинтівками і кулеметами для боротьби проти партизанів і націоналістів, однак випадків виступу поляків проти партизанів ще не помічено”²⁹.

Різні джерела свідчать про жахливі злочини, які чинили над українським населенням польські шуцманафти. Учасник тодішніх подій Михайло Данилюк згадував: “Справа з поляками на Крем’янеччині стає щораз гіршою. Як пішла наша поліція в ліс, німці почали формувати нові відділи шуцманів у місті і містечках з поляків. Пішов туди різний елемент, а серед них і сини осадників, які горіли ненавистю до всього українського. Тепер починають брати участь в облавах на підпілля, у вивозі молоді в Німеччину, арештах. Дійшло до того, що деякі польські оселі дістали від німців зброю з припорученням, щоб стріляли кожного повстанця, навіть кожного підозрілого. Видали зброю полякам у селі Рибча біля Катербургу, а також всім осадникам біля шумських сіл. Поляки, що становлять мізерний відсоток населення повіту, оголосили нашим повстанцям війну. Це, безперечно, зажене їх у дуже незручну ситуацію”³⁰.

За даними штабу партизанських загонів Рівненської области, лише у травні 1943 p. польська поліція разом з німцями повністю спалили села Трипутні і частково Грані “як найбільш націоналістичні”³¹; 11 травня вони оточили село Цепцевичі Володимирецького району, “розбили націоналістів і забрали українську молодь для відправлення до Німеччини”³²; “повністю знищили с. Парцеровичі Степанського району, вбили багато українців, котрі не мають ніякого відношення до націоналістів”³³. Підпільна преса повідомляла, що багато поляків з-під Перемишля, Дембліна і Радомя весною 1943 p. добровільно зголосилося до німців та поїхало на Волинь, щоб там під маскою ліквідації українського повстання мордувати українське цивільне населення і в такий спосіб послаблювати український елемент. Тут же наводився такий факт: “14 липня 1943 p. сталася жахлива подія морду українського і чеського населення в с. Малин Острозького району Лубенського округу. Польська поліція й відділи узбеків під німецькою командою загнали людей до місцевої дерев’яної церкви, до шкільного будинку і до клунь і всіх їх живцем спалили. Страшний крик конаючих у вогні людей було чути за 5 км. Разом згинуло тут жахливою мученицькою смертю 850 осіб, українців і чехів”³⁴. Про злочини польських шуцманів під зверхністю окупантів свідчать і багато інших фактів³⁵.

Виникає закономірне питання: з якою метою окупанти створювали польські шуцманафти і загони жандармерії? Навіщо вони подекуди підтримували польські бази самооборони? Численні факти свідчать, що це робилося для поглиблення українсько-польського конфлікту, який давав можливість нейтралізувати визвольну боротьбу обох народів, створити атмосферу підозри і страху, контролювати настрої населення, реалізувати класичне гасло “розділяй і владарюй”. Гітлерівці вирішили використати поляків для боротьби з українською збройною силою, що посилювала свій вплив в Україні, відновити за допомогою польської поліції постачання продовольства з українських сіл. Вони вбачали у польській самообороні стримуючий антиукраїнський фактор на селі, розуміючи, що УПА буде відповідати атаками.

Таку політику впроваджував, зокрема, райхскомісар України Еріх Кох, який відзначався надзвичайною жорстокістю, навіть на тлі нацистських функціонерів. “Хочу, – стверджував він, – щоби поляк при зустрічі вбивав українця, і, навпаки, щоб українець вбивав поляка. Якщо по дорозі уб’ють жида, буде те, що я хочу”³⁶.

На зацікавленість окупантів у розпалюванні міжнаціонального конфлікту вказував і командир польського повстанського загону Роберт Сатановський. “Німці дали польській поліції повну свободу дій, – повідомляв він секретареві ЦК КП(б)У Хрущову 5 листопада 1943 p. На ґрунті ненависти до націоналістів за скоєні ними злочини і звірства польська поліція, підштовхувана на цей шлях німцями, мстить українському населенню взагалі. А як відомо, німецька пропаганда видає злочини націоналістів за справу рук радянських партизан і знаходить, треба визнати, відгук не лише серед поляків за Бугом, але й в частини поляків, які самі постраждали від націоналістів”³⁷.

Ставлення гітлерівців до українсько-польського протистояння певною мірою відображає відповідь сарненського окружного комісара на скарги поляків: “Ви хочете Сікорського, а українці хочуть Бандеру. Ну і бийтеся між собою. Німці нікому допомагати не будуть”³⁸.

Однак цей нейтралітет був вміло награним. Так, на словах нацисти заявляли, що не підтримують антипольські виступи Тараса Бульби-Боровця, а насправді потайки підігрували його діяльності. Вони, наприклад, старанно фотографували погроми проти поляків і приписували їх партизанам і взагалі українцям, які, за твердженням німецької пропаганди, були ворогами польського народу³⁹. До речі, сам Бульба-Боровець усвідомлював, що “саме німцям залежить на тому, щоб між українцями і поляками не було згоди”, і у зверненні до польського народу в червні 1943 p. зазначав, що нацисти “при помочі своїх провокаторів стали українськими руками мордувати поляків, нібито за те, що поляки вирізують українців за Бугом”⁴⁰.

Як стверджувалось в одному інформаційному матеріалі польського підпілля за грудень 1943 p., окупанти у ставленні до українців здійснюють подвійну тактику. З одного боку, вони дивляться крізь пальці на їхні антипольські кроки, а, з іншого, здійснюють при кожній нагоді напади на українські збройні загони і тероризують населення. Наприклад, у селі Молодава за одного гітлерівця забито “30 бандитів” разом з родинами. Для цього було використано польську поліцію. Німецькі аґенти, які свого часу були в УПА й організували погроми поляків, тепер упроваджувалися до лав українського народного козацтва⁴¹.

З вказаних вище міркувань німці не були зацікавлені у вигнанні поляків з Волині й подекуди підтримували їх бази самооборони, передусім у тих місцевостях, звідки вивозили збіжжя. Вони не бажали занархізувати становище, наприклад у Галичині, особливо у період наближення фронту, і “залізною рукою” стримували українсько-польський конфлікт у нафтових районах, які працювали на потреби фронту. “Німці не атакували польських таборів, не переслідували й упівських чи бандерівських ватаг, – писав Юзеф Кусьмєрек. – Знаю від певних людей, котрі не симпатизують ні німцям, ані росіянам, що місцеві командири доозброювали польські табори, виділяли їм амуніцію і гранати. При цьому вони не керувалися гуманітарними міркуваннями. Польсько-українська різня, той шал убивств був їм на руку. Від тих самих певних людей знаю, що вони (німці) зверталися до Лондона з приводу десантів. Це давало б польській стороні переваги в озброєнні, що знівелювало б кількісну перевагу українців”⁴². Постачання зброї польським базам самооборони давало можливість стягати контрибуцію з підвладних їм територій, в той час як УПА позбавляла німців цієї нагоди на контрольованих нею землях.

Водночас у тих місцевостях, де поляки стали вже непотрібні для погромів, або де, маючи зброю, “занадто піднесли голову”, німці приступили до їх арештів, вивезень на роботу до Райху, розстрілів. Як свідчить “Хроніка подій на українських землях” за 1943 p., вони здійснили в кінці літа масові арешти серед польського активу у всіх містах Волині, підступно ліквідували озброєні польські відділи по т. зв. “опорних пунктах”, що їх самі ж перед тим озброїли. При цьому німці намагалися перед українцями звалити на поляків усю вину за криваві події на Волині. На зборах голів сільських управ поліцмайстри і ландвірти прилюдно закликали українців “бити ляхів, де тільки хто їх зустріне”. Облудно виступаючи в ролі “оборонців” українського населення від “польського терору”, окупанти обіцяли розстрілювати по десять поляків за кожного вбитого ними українця. Так, в місті Володимирі вони здійснили облави на польську інтеліґенцію й розстріляли 150 польських поліцаїв. На їх місце завербували 350 українців⁴³.

Німецькі служби стежили за розвитком української самооборони і засилали провокаторів як до неї, так і у провід польського підпілля. Можна припустити, що спробу порозуміння між українською і польською сторонами спаралізувала німецька аґентура в польському підпіллі⁴⁴.

Своєрідну оцінку ролі Німеччини в українсько-польському протистоянні знаходимо у прокомуністичній пресі. Так, у центральному органі організації “Народної Гвардії”, газеті “Боротьба”, зазначалося: “З відразою та ненавистю дивляться український та польський народи на дурних Грицьків з української поліції, які накривають головою для Гітлера, мордують польське населення, та на катів з польської жандармерії, яка проводить масові екзекуції над українським населенням Волині. З погордою та гнівом придивляються українські та польські народи до націоналістичних бандитських ватажків, які проголошують гасло польсько-української бойні, та політичних ватажків з Українського центрального комітету і Польського опікунчого комітету, які від лютого ворога приймають гроші на допомогу жертвам цієї безглуздої бойні, спровокованої цим же підлим ворогом”⁴⁵.

Аналізуючи причини загострення українсько-польських відносин на Волині, Микита Хрущов упевнено заявив у червні 1943 p.: “Моя думка, що усе це справа рук німців”⁴⁶.

Про віроломну тактику окупантів стосовно польських баз самооборони і українсько-польського конфлікту свідчить і “Доповідна записка про ставлення польського населення до німців”, підготована начальником управління НКГБ Львівської области на ім’я секретаря обкому КП(б)У Івана Грушецького в липні 1944 p. У ній, зокрема, зазначалося: “Характерно, що при зверненні поляків до німців за допомогою від розбою бандерівців, німці рекомендували їм створювати загони самооборони, але у видачі зброї відмовляли, а коли поляки самоозброювалися, то каральні загони СД й інші при виявленні зброї у поляків розстрілювали їх як партизанів”⁴⁷.

У 1944 p. нацисти продовжували експлуатувати українсько-польське протистояння. Про це свідчить і такий документ польського підпілля, як травневий “Рапорт зі східних земель”. “Потрібно впевнено стверджувати, – зазначалося в ньому, – що німецький окупант ані на Волині, ані на території Східної Малопольщі не надав захисту полякам, ставився до польського мучеництва байдуже і навіть немає сумніву, що злочинну акцію (мова йде про українсько-польську різню – В. Т.) вважав як таку, що йому на руку”⁴⁸. Водночас, стверджувалося у рапорті, німці підтримали польську самооборону і дали навіть трохи зброї й амуніції. “Стосовно українців були, правда, безпланові, хаотичні і завжди запізнілі пацифікації, різні репресії, декого з українців розстріляно”.

На роль Німеччини в українсько-польському конфлікті певною мірою проливають світло і контакти центрального проводу ОУН з нацистськими спецслужбами весною 1944 p., під час яких обговорювалися можливості на певних умовах військового співробітництва в боротьбі проти спільного ворога – більшовизму, а також українсько-польські відносини. Як свідчать німецькі джерела, український представник Герасимовський (Іван Гриньох) під час другої зустрічі 23 березня від імені бандерівського керівництва запропонував, зокрема, нібито таке:

“1) ОУН готова негайно припинити будь-яку діяльність, що наносить шкоду німецьким інтересам, і будь-який терор проти поляків. Стосовно терору проти поляків, то ОУН свідомо погодилася передати у віддання безпеки вирішення всіх питань, пов’язаних з польськими провокаціями і терористичними актами в населених пунктах і містах. ОУН, зі свого боку, буде надавати поліції лише інформацію й докази про провокації і терористичні акти і спокійно чекати, доки поліція безпеки вживе необхідних контрзаходів.

2) ОУН (група Бандери) зобов’язується надавати в розпорядження поліції безпеки усі розвіддані про більшовизм, комунізм і про польський рух опору”⁴⁹.

Правда, ОУН залишала за собою право здійснювати відплатні акції за межами населених пунктів, у лісах і т. ін.

Виходячи з цих контактів, можна припустити, що підняття німецькою стороною питання українсько-польського конфлікту пояснювалось її бажанням спрямувати усі зусилля ОУН і УПА проти Червоної армії і радянської партизанки, а вказаний конфлікт відволікав українські збройні формування від цього, розпорошував їх сили в боротьбі проти поляків. Однак фронт нестримно наближався; окупанти відступали; колаборанти втікали на Захід; УПА і АК готувалися до зміни умов дії.

Тепер розглянемо роль СРСР в українсько-польському конфлікті. Відомо, що 17 вересня 1939 p., коли Червона армія перейшла кордони Західної України і польські війська були вже фактично розбиті, радянські літаки розкидали звернення, яке, зокрема, закликало: “Зброєю, косами, вилами і сокирами бий вічних ворогів – польських панів”⁵⁰. Як слушно зауважив Мирослав Прокоп, це був відкритий заклик до нищення польської меншини, бо йшлося не про польських поміщиків, оскільки гніт, який терпіли західні українці, був не стільки соціальний, але передусім національний. Коли зважити, що заклик з’явився тоді, коли Польща була вже майже розгромлена, а Західну Україну захопили більшовики, то стане ясно, що будь-який виступ проти поляків завдав би шкоди українцям. Такий виступ ще більше б загострив відносини між ними – і саме тоді, коли обидва народи потрапили під ярмо спільного ворога. На щастя, не дивлячись на утиски, яких зазнало українське населення за двадцять років перебування у складі Польщі, воно не піддалося на цю сталінську провокацію⁵¹. Відступаючи від східного кордону, польське військо зіштовхувалось з диверсійно-саботажними групами, до складу яких входили також і українці. На думку деяких істориків, цими групами, як правило, керували спеціально навчені офіцери НКВД, закинуті на польську сторону з Радянського Союзу. Вже 1938 p. вони проходили вишкіл у десантних військах. Не виключено, що цю підготовку здійснював Комінтерн.

Як відомо, сталінське керівництво свій похід за оволодіння Західною Україною подавало як визвольну місію, скеровану на захист українського населення, що проживало на території Польщі і роками терпіло соціальні і національні утиски з боку польського уряду. А відразу після вступу на ці землі радянських військ наводило ще один арґумент – вимога соборности України: трудящі західноукраїнських земель матимуть змогу здійснити свою віковічну мрію про возз’єднання в єдиній українській державі.

В умовах морального піднесення українського населення та патріотичної ейфорії, викликаних ліквідацією польського режиму, радянська влада інспірувала проведення виборів до Народних Зборів, які б законодавчим порядком вирішили питання про майбутній суспільний лад і державну владу на території краю. Стосовно національного чинника, то представництво польського населення серед депутатів Народних Зборів було непропорційно низьким і становило 3 відсотки проти 92,2 відсотків українців. Так закладалася бомба суспільного невдоволення і прихована образа польської меншини, яка неодмінно мала негативно позначитись на взаєминах представників обох націй⁵².

У початковий період німецько-радянської війни, 30 липня 1941 p., між урядами Владислава Сікорського і СРСР було укладено договір, стаття 1 якого визнавала радянсько-німецькі угоди стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили силу. Проблема майбутніх кордонів стала предметом обговорення на другій радянсько-польській зустрічі 4 грудня 1941 p. – під час прийому в Кремлі, влаштованого Сталіним на честь генерала Сікорського⁵³. На цій зустрічі було порушено, зокрема, питання про майбутню державну приналежність Львова. Проте, коли польський прем’єр перепитав радянського лідера, чи він не знав раніше, що Львів – це польське місто, той відповів: “Так, але ви змушені будете сперечатися за нього з українцями”. Як стверджував у своїх спогадах присутній на переговорах Владислав Андерс, він намагався “відрадити” Сталіна від намірів залишити Львів в УРСР, використовуючи такі старі арґументи як от: “германофільство багатьох українців”, клопоти, яких вони завдали полякам і можуть завдати більшовикам. Відповідаючи полякам, що це були їхні українці, “а не наші”, Сталін намагався використати цей арґумент як “поєднавчий” для Польщі і Радянського Союзу: “Ми їх спільно знищимо”⁵⁴. Владислав Сікорський, як випливає з мемуарів, відмовився продовжувати в цьому руслі розмову, заявивши, що “мені йдеться не про українців, а про територію”⁵⁵. Отже, ніби між іншим, кремлівський можновладець наголосив на тому, що серед чинників, які об’єднують поляків і більшовиків, висувається спільне завдання “винищення тих українців”.

Упродовж усієї війни радянські партизанські й диверсійні загони одержували з Москви завдання постійно інформувати про настрої польського населення. Вони вважали ворогом польське підпілля, яке визнало еміґраційний уряд у Лондоні, і планували його знищити. Водночас в умовах драматичного міжнаціонального протистояння на Волині і Східній Галичині та наявности динамічного українського самостійницького руху вони здійснювали неагресивну тактику, а подекуди спільні дії з відділами АК. Керівництво партизанським рухом ставило собі за мету використати антинімецькі настрої поляків для розпалювання партизанської війни і протидії українському націоналістичному підпіллю. Наявність прихильних стосунків між радянськими партизанами і місцевою польською меншиною вельми ускладнювало ситуацію на західноукраїнських землях, оскільки їхня співпраця поглиблювала українсько-польське протистояння. Оскільки українське населення краю радянської влади не сприйняло, то більшовики намагалися використати польські колонії і села як базу для партизанських операцій, відповідальність за які несла потім переважно місцева українська більшість. Це одна з причин конфлікту на Волині⁵⁶.

Слід сказати, що стосунки між поляками і радянськими партизанами були неоднозначними. В одній місцевості польське населення постачало їм продовольство, надавало потрібну інформацію. В іншій – відбувалися збройні сутички. Згідно з мемуарами Тараса Бульби-Боровця, у польських селах і хуторах червона партизанка знайшла вірного союзника, що дав їй притулок, харчі, зв’язкові та передавальні пункти і засоби транспорту. А на квартирах польських мешканців у містах більшовики мали явочні квартири та кур’єрів і шпигунів для радянської розвідки від поляків. Більшовики масово мобілізовували у свої загони поляків, які разом з ними воювали проти “Поліської Січі”⁵⁷. “Село Бобровську Рудню (польське село, район Березно Костопільського округу), – згадував командир партизанського загону “Переможці” чекіст Дмитрій Медведєв, – ми жартома називали своєю “столицею”. Тут був центр нашого відділу. А кругом по великих селах були наші “маяки”. Наша “столиця” добре охоронялася. Кругом були розставлені пости. Разом із нашими бійцями на них стояли місцеві мешканці з молоді. Це було дуже безпечно. Місцеві люди відразу розпізнавали чужих прохожих”⁵⁸.

Правда, Медведєв не згадав, що коли пізніше в Бобровську Рудню нагрянула велика експедиційна німецька група з Житомира, то він замість того, щоб боронити її, втік зі своїм загоном, а вранці німці спалили всю “столицю” та перестріляли її населення⁵⁹.

Інший партизанський загін під командуванням Миколая Прокоп’юка діяв в районі Цуманських лісів і тісно співпрацював з найбільшою польською базою самооборони в селі Пшебраже. 31 серпня 1943 p. партизани загону спільно з місцевими поляками розбили одне з міцних угруповань УПА. У подальшому ця база витримувала атаки УПА лише завдяки допомозі радянських партизан. Ставлення останніх до поляків і польсько-українського конфлікту певною мірою випливає зі звіту Прокоп’юка про бойову діяльність загону. “У самому питанні про міжусобицю, спровоковану гітлерівцями між українськими і польськими націоналістами, керівники села Пшебраже, на жаль, відігравали нерозумну роль. Будучи осадниками і членами союзу осадників, вони ототожнювали націоналістичні банди ОУН-УПА з усім українським народом, на який дивились не інакше як очима свого колишнього воєводи Юзевського. Одна із заслуг радянських партизанських загонів полягала в тому, що ними присікалися спроби націоналістів з того й іншого боку надати подіям народний характер, особливо як і спроби вимістити злобу на ні в чому не винному місцевому польському і українському населенні. З моменту нашого прибуття в район Пшебража вилазки польського гарнізону проти українських сіл припинились”⁶⁰. Отже, як випливає з цього звіту, польські бази самооборони здійснювали наступальні акції як превентивного характеру, так і у відповідь на напади УПА. Радянські партизани підтримували й інші польські бази самооборони. За деякими даними, у центрах самооборони Волині і Східної Галичини пережили трагічне протистояння близько 70 тис. осіб⁶¹.

Що стосується Галичини, то тут, як згадував Володимир Кубійович, “спокійні часи закінчились після рейду більшовицької партизанської групи Сидора Ковпака у липні 1943 p. [...] Ковпак залишив в Галичині своїх аґентів, розбурхав пристрасті українців і поляків; дійшло до чимраз частіших актів взаємного терору між українцями, поляками і німцями [...]. Ще більше втрат, ніж у Галичині, ми понесли на Холмщині й Підляшші, де, безперечно, під впливом більшовицьких аґентів дійшло до кривавих сутичок між українським і польським населенням”⁶².

Численні факти свідчать, що партизанські загони, керовані більшовиками, займали беззастережну ворожу позицію стосовно УПА, з якою воювали навіть активніше, ніж з німецькими загарбниками, брутально пацифікуючи при цьому українські села і винищуючи населення. Отже, вони були зацікавлені у залученні поляків на свій бік і у розпалюванні українсько-польського конфлікту. Як слушно зауважив Микола Сивіцький, “поляки боялися України на Східних Кресах, совєти ж боялися її всюди, звідси походила польсько-радянська співпраця – і польсько-українська різанина”⁶³.

Не виключено, що у зв’язку з цим кремлівське керівництво було стурбоване розвідзведенням Українського штабу партизанського руху (УШПР) від 22 червня 1943 p. такого змісту: “За даними на 18.6.43 p. помічається різка зміна відношення українських націоналістів до поляків. Раніше націоналісти палили польські села і знищували поляків; останнім же часом вони закликають поляків до спільної боротьби проти більшовиків і німців, заявляючи, що у розстрілі польських полонених офіцерів були зацікавлені і німці, і більшовики, маючи за мету знищення верхівки польської армії. У зв’язку з цим ставлення польського населення до радянських партизанських загонів значно погіршилось. Якщо раніше поляки організовували свої партизанські загони, які ставилися до радянських партизан добре, то останнім часом польське населення стало на шлях невтручання”⁶⁴. Про те, що “серед польського населення відчувається приховане недовір’я до партизан, і є випадки відходу поляків з партизанських загонів”, повідомляло командування об’єднаних партизанських загонів Рівненської области Микиті Хрущову і Тимофію Строкачу 28 травня 1943 p.⁶⁵

У зв’язку із згаданим вище документом виникає закономірне питання: чи не підштовхували подібні тривожні повідомлення керівництво червоних партизанів до здійснення провокацій на зразок тих, коли радянські підрозділи, видаючи себе за УПА, нападали на польські села, вбивали населення, причому, такі акції були найкривавішими, оскільки після них не повинно було залишитись свідків, здатних демаскувати провокацію аби пізніше уже у ролі більшовицької партизанки знаходити підтримку поляків на цих територіях. Адже, очевидно, не випадково через місяць після процитованого розвідзведення УШПР, 28 липня 1943 p., з’явилося звернення Волинського окружного делегату уряду Польської Республіки до поляків. Описуючи комуністичну тактику стосовно польських баз самооборони і українсько-польського конфлікту в цілому і вказуючи на її схожість з німецькою, у ньому зазначалось: “більшовики приходять у польські села, пропонують допомогу самообороні, а натомість забирають польську молодь у свої партизанські загони. Якщо це їм не вдається, вони сіють паніку серед населення, крадуть у поляків, які обороняються, зброю і людей. Тихенько втікають до лісу, а через кілька днів їх можна вже бачити на чолі банд, які налітають на те ж саме польське населення [...] Німець і москаль роздмухали антипольську пропаганду. Вони примножують, збільшують стократ, перебільшують до колосальних розмірів невеличкі непорозуміння і польсько-українські суперечки. Нацькувати, роздражнити, спрямувати одного проти іншого, створити духовний кордон між поляками й українцями. Створити на довгі роки привід для боротьби, запрягти й використати найманих злочинців. У поляків й українців вони зміцнюють почуття образи, розпалюють в їхніх душах ненависть, жагу помсти і відсічі [...] і притому руками українців знищують польське населення. Одночасно і німці, і москалі роблять клоунівські жести, представляють, що хочуть допомогти полякам, хочуть їх захистити”⁶⁶.

Підтвердженням віроломства більшовиків, їх прагнення роздмухати українсько-польський антагонізм, поживитись на звичайних грабунках стали зізнання одного з керівників більшовицької розвідки О. Чхеїдзе, “Чапаєва”, який діяв на Волині. “Поляки давали нам поміч і охорону. Робили це з патріотизму, з ненависти до німців і до українського народу, – свідчив він. – Щоб загострити ще більше польсько-українську ворожнечу, наші партизанські відділи мали виконати під виглядом “бандерівців” кілька особливих акцій проти польського населення, щоб могти після того виступити у боротьбі того ж населення перед “бандерівським” терором і в такий спосіб ще більше зв’язати поляків з нами. Знаю, що такі акції були проведені одним нашим відділом з доручення Топкар-Сауре [?] і мали повний успіх, хоч відділ цей переступив дозволені інструкціями методи і знищив поляків м. ін. у церкві”

Михайло Демкович-Добрянський навів цікаві свідчення радянського розвідника П. Крука про те, як готувалися спеціальні групи з вельми досвідчених людей, які потім виступали як вояки УПА і вояки АК на Волині. Ці групи повинні були одночасно вдарити по полякам і українцям, нещадно вбиваючи і знищуючи людей, які були шановані в суспільстві і водночас не мали жодних політичних претензій. Вбивства мали бути безглуздими, але з проголошенням гасел українських, а в іншому випадку польських. Незабаром у дію вступали месники і оборонці обох національних інтересів. Між тим, групи переодягнених енкаведистів перекидали в інші райони. Їхнім завданням також було будь-що перешкодити українсько-польському порозумінню⁶⁸.

Згідно з мемуарами командира польського партизанського загону Миколая Куницького, його підлеглі, переодягнені у мундири УПА, палили українські села, вбивали і розстрілювали їх жителів⁶⁹. Згадуваний вже Дмитрій Медведєв у своїх мемуарах Сильні духом зазначав, що один з його відділів під керівництвом Бориса Крутикова 5 січня 1944 p. розпочав перехід через Волинь і частину Львівщини, видаючи себе за вояків УПА. “Вести себе треба так, як і личить націоналістам, -нахабніше, – повчав партизанів комісар загону Стехов. – Де потрібно, забирайте в селах підводи, продовольство”⁷⁰. Можна припустити, що частину акцій, вчинених тоді проти поляків, здійснили провокаційні групи НКВД. Станом на 20 червня 1945 p. у західних областях України діяло 156 таких спецгруп із загальною кількістю учасників 1783 осіб⁷¹.

Злочинна діяльність похідних спецгруп немало спричинилась до ще жорстокішого протистояння між українцями і поляками. Вже на еміґрації 1945 p., як вказував Євген Пастернак, зв’язкові старшини польської армії при Головній Квартирі американських збройних сил в Европі у Франкфурті-на-Майні стверджували, що взаємний терор між українцями і поляками був спровокований більшовицькою аґентурою у проводі обидвох повстанських армій⁷².

Співпрацюючи з польською самообороною, АК, керівництво радянського партизанського руху дивилося на них як на тимчасових, тактичних союзників. Тим більше, що усунення польського населення із західноукраїнських земель фактично було вигідне Кремлю, оскільки зменшувало проблеми на території, яку він не збирався повертати Польщі після війни. За деякими даними, в територіальні організації ОУН на Волині неодноразово проникали радянські аґенти. Саме від них найчастіше виходили заохочення до вбивств поляків⁷³.

Один із шляхів залучення поляків на свій бік у боротьбі проти німецьких окупантів і українських формувань радянське керівництво вбачало у створенні польських партизанських загонів на Волині. Досліджуючи це питання, Володимир Сергійчук виявив та опублікував низку цікавих документів і матеріалів, які проливають світло на кадрове забезпечення керівництва польських загонів. Так, директива від 5 травня 1943 p., підписана Хрущовим, дозволяла таке: “Дати поляка, якщо немає, то, хто володіє польською мовою, – назвати поляком”. Закономірно, що керівними кадрами могли бути лише ті, які ще в довоєнний час пройшли перевірку НКВД на лояльність до радянської влади і повинні були беззастережно виконувати волю московського центру. Один з них, якийсь Збігнєв Коханський, котрий “виховував” доручену йому головрозвідку в дусі мародерства, пияцтва і національної ненависти до українців без розбору, у п’яному вигляді кричав публічно, що він “ставленик НКВД, має особливі повноваження і не повинен підкорятися нікому”⁷⁴.

Інший польський партизан, С. Антонович, звернувся з проханням до командира польського загону Роберта Сатановського, котрий був у дружніх стосунках з Хрущовим, “не говорити полякам на окупованій німцями території Польщі, що він співпрацює з органами НКВД”⁷⁵. До речі, сам Сатановський в інформаційному повідомленні на ім’я Хрущова від 5 листопада 1943 p. обґрунтовував необхідність створення польських партизанських загонів тим, що, по-перше, українські націоналісти при нападі на польські села видають себе за партизанів, по-друге, що німці видають провокаційні листівки, адресовані бандерівцям і бульбівцям, але призначені полякам для прочитання, в яких українських повстанців називають аґентами Москви. Чітко вказуючи на мету створення таких загонів, Сатановський зазначив: “Пропаганда ця потерпить крах, якщо з’являться польські партизанські загони, які, отримавши допомогу від Радянського Союзу, боротимуться проти німців і націоналістів за вільну незалежну Польщу”⁷⁶.

Начальник УШПР Тимофій Строкач, виконуючи директиви ЦК КП(б)У, 8 травня 1943 p. передав розпорядження в ліси Волині: “Польські загони організовувати можна, і чим більше, тим краще”⁷⁷. Критикуючи командира партизанських загонів Рівненщини Василя Бегму за недооцінку цього завдання, Хрущов вимагав від нього наприкінці вересня цього ж року: “Всіляко сприяти організації польських загонів”⁷⁸. Усвідомлюючи значення польського елементу на Волині, заступником Бегми з польських питань було призначено польського комуніста Юзефа Собесяка.

Незабаром в УШПР пішла інформація про створення польських партизанських загонів. Так, командир партизанського загону Іван Шитов повідомляв у червні 1943 p. про те, що в районі його розміщення в 14-ти польських селах організовані загони до 600 осіб, для об’єднання і керівництва якими виділено працівника штабу. “Українські націоналісти, – додав, – щоденно налітають на ці села, але поляки [...] відбивають атаки. Настрій поляків бадьорий, вони заявляють: “Коли б нам зброя, то ми поставили б під рушницю до 15 тис. чол. Краще Радянська Польща, ніж німецька колонія””⁷⁹.

З донесень радянських партизанів в УШПР випливало, що червона польська партизанка займалася мародерством. Зокрема, загони Сатановського йшли на господарські операції в українські села і там забирали продукти, майно, репресували населення. А українці сприймали їх як поляків, не розрізняючи в тій панічній ситуації, чи це комуністичні, чи патріотичні поляки. Це також не варто забувати, коли йдеться про використання більшовицькою владою польського населення⁸⁰.

За одними даними, радянський партизанський рух змобілізував до своїх лав близько п’яти тисяч місцевих поляків⁸¹, за іншими від 5 до 7 тис.⁸² Поляки вступали до радянської партизанки не з ідеологічних мотивів, а з практичних, часто шукаючи захисту від бандерівців. І вже в загонах починалась ідеологічна обробка. Вони брали активну участь в боротьбі проти українських повстанців, а, отже, сприяли поглибленню українсько-польського протистояння. “На всьому Поліссі та великій частині Волині, – розповідав очевидець, – літом 1943 p. витворилася така ситуація, якої собі бажав Сталін. Вночі кругом заграва, бо бандерівці випалюють майно поляків та бульбівців як зрадників. Вдень кругом заграва, бо німці з поляками й узбеками випалюють українські села та вистрілюють народ за бандитизм. Іншої ночі більшовицькі партизани з поляками допалюють решту українських сіл, що їх не випалили німці за дня. Куди не глянь – вогонь. Куди не повернись – трупи і кров”⁸³.

Усвідомлюючи небезпеку такого розігрування польської карти Москвою, представник польського уряду на Волині влітку 1943 p. у зверненні до поляків застерігав: “Співробітництво з більшовиками є таким же злочином, як і співробітництво з німцями. Вступ до радянських партизанських загонів є злочином. Жоден з поляків не повинен там перебувати”⁸⁴.

Позитивні наслідки партизанського співробітництва сприяли виникненню нового, другого, елементу такої співпраці. Після переміщення фронту на захід радянська влада для зміцнення свого становища на західноукраїнських землях вдалася до створення польської міліції – явища малодослідженого в сучасній історіографії. Певною мірою на нього проливає світло фрагмент з тижневого рапорта польського підпілля від 6 липня 1944 p. В ньому, зокрема, зазначалося: “в Коломиї [...] міліція є польською в більшовицьких мундирах [...] Заарештована, вивезена і розстріляна певна кількість українців. Зустрічаються також випадки арештів і вивезень серед поляків. Стосується це, проте, тих осіб, яким більшовики закидають тісну співпрацю з німцями. Оголошення на місцях російською і польською мовами”⁸⁵.

Численні факти на цю тему знаходимо і в українському підпільному джерелі – “Інформація про діяльність польської міліції” за 1944 p. Звідси, наприклад, дізнаємось, що у травні в селі Лука Мала Скалатського району польська міліція робила облаву на чоловіків до армії. Під час ревізій забирали в українців одяг, взуття й інше, знущалися з них, загрожуючи при цьому: “українські бандити, бандерівці, всіх вас вистріляємо до одного, щоб не залишився ні один на розплодження”⁸⁶. Тоді ж більшовики разом з польською міліцією ловили людей до Червоної армії в селах Вікно, Пізнанка Гнила, Пізнанка Комісарська, Хоптянка, Глібів, Кам’янки, Богданівка. І звідусіль поступала інформація такого змісту: “Під час шукання польська міліція поводилась дуже брутально з українцями [...] Під час трусу більшовики байдуже поводились, а поляки сильно шукали”⁸⁷. 3-го червня поляки вистежили криївку біля села Кам’янки, де ховалося 10 осіб. Польська міліція зробила облаву. Українці, пробивши собі дорогу, розбіглись у двох напрямках. За ними пішла польська погоня. Одного вбили в селі Богданівка, а шестеро під Хмелиськами. Спійманих втікачів більшовики хотіли забрати до в’язниці, але поляки сказали: “Ми вже досить натерпілися від них” і розстріляли на місці⁸⁸. У серпні 1944 p. з Тернопільщини повідомляли, що “поляки найбільше причиняються до того, що українців арештовують, вони допомагають енкаведистам і пояснюють про наші рухи, які відбувались зимою і на початку весни”⁸⁹.

У вересні 1944 p. фактично починається новий етап протистояння, пов’язаний з укладенням радянсько-польської угоди про т. зв. “обмін” населення – масового переселення 482 100 українців з Холмщини, Надсяння, Лемківщини та Підляшшя до УРСР, а польського населення (787 674 громадяни II Речіпосполитої польської і єврейської національностей) із західних областей України до Польщі⁹⁰.

Звістка про угоду від 9 вересня 1944 p. сприяла посиленню антиукраїнських акцій на Закерзонні, які з часу вступу Червоної армії на територію Польщі почали здійснювати польська армія, Міліція Обивательська (МО) та Ужонд Безпєченьства Публічного (УБП). Цей терор беззастережно підтримували органи НКВД, щоб мати змогу вказувати на нього і “радити” українцям: “Тікайте від польських бандитів в Україну, переселяйтесь до УРСР”⁹¹. Про його масштаби свідчить інформація, надіслана наркомом внутрішніх справ УРСР Василем Рясним Лаврентієві Берії: “Доповідаю про безчинства польської міліції, здійснювані стосовно українського населення, що перебуває за прикордонною лінією після передислокації військових комендантів Червоної армії далі на Захід. Активізувалась діяльність польської поліції з винищення українського населення, пограбування і знищення їхнього майна, а останнім часом терористична діяльність польської міліції набуває масового характеру [...] Усі безчинства стосовно українського населення польська міліція здійснює під приводом ліквідації банди УПА, проте в кожному випадку вбиває ні в чому не винних людей, в основному осіб літнього віку, жінок і дітей, які виявили бажання переселитись на проживання в СРСР”⁹². Про жорстоке поводження польської міліції з українцями свідчила й інформація, надіслана начальникові управління НКГБ Львівської области аґентом Галицьким в кінці 1944 p. Повідомивши, зокрема, про садизм поручника Овчажа, він зауважив: “При мені цей Овчаж сильно побив священика-українця (стару людину) і кілька українців-селян. Вони були невинні, оскільки через кілька днів їх випустили, проте вже інвалідами. Били їх лише тому, що вони – неполяки”⁹³. Зрозуміло, що реакцією на подібні дії були відплатні акції УПА.

У зв’язку з початком звільнення території Західної України від німецьких військ і відомим ставленням до цього польського еміґраційного уряду республіканське керівництво виступило з вимогою включення до складу УРСР прадавніх українських земель, якими є Холмщина, Грубешів, Замостя, Томашів, Ярослав. Підтвердженням цього були сотні колективних листів на ім’я радянських керівників з проханням “прилучення нас, українців, до Української Радянської Республіки”⁹⁴. Проте пропозиції Хрущова, як і прохання українського населення, залишилися без відповіді Сталіна. Це об’єктивно погіршувало українсько-польські стосунки на цих землях.

Третім елементом радянсько-польської співпраці, що вельми негативно позначилася на українсько-польських відносинах, було формування на західноукраїнських землях, зайнятих Червоною армією, винищувальних батальйонів (“истребительных батальонов”), куди включали поляків цієї території.

Ці формування використовували винятково з метою розгрому УПА, практично на той час вже єдиного українського підпілля. Радянські “компетентні органи” зіграли на прагненні частини місцевих поляків помститись за галицько-волинську різню, захистити себе і свої сім’ї від відплатних акцій УПА і, взагалі, зберегти життя, пішовши на вимушену співпрацю з більшовицькою владою. Вже в лютому 1945 p. на території Західної України діяло 292 винищувальні батальйони, в яких поляки нараховували 60-80% особового складу⁹⁵. За даними Т. Збиша, з 50-ти тис. польської самооборони в Галичині майже половина (22 796 осіб) служила в цих формуваннях⁹⁶.

У зв’язку з участю поляків у винищувальних батальйонах, загони УПА після проходження фронту посилили свої атаки проти польського населення. “Ляхи [...] пішли на некритичну співпрацю і службу з НКВД. Через те проти них здійснюємо ті самі акції, що й раніше [...] Належить вияснити – де і які сили ворога сконцентровані, і потім їх знищити”⁹⁷.

Як свідчать опубліковані документи і матеріали, в 1944-1945 pp. точилися запеклі бої між винищувальними батальйонами і відділами УПА. В одному з них, наприклад, вказується, що 16 квітня в селах Битюків і Пасічна Надвірнянського району винищувальний батальйон поляків вступив у бій з великою групою оунівців. Батальйон втратив двох убитими та 5 пораненими. Оунівців вбито 36 осіб⁹⁸. Ці збройні сутички знекровлювали, виснажували українське і польське населення, робили його беззахисним перед насуваючою загрозою драматичних випробувань, які ніс радянський режим.

Отже, і Берлін, і Москва були кровно зацікавлені в тому, щоб забезпечити собі панування на окупованих територіях, придушити національно-визвольний рух в Україні і Польщі, підступно й уміло використавши для цього українсько-польський антагонізм. Підтримуючи ворожнечу обох народів, провокуючи і поглиблюючи її, вони намагалися нейтралізувати, виснажити їх визвольну боротьбу, руками ж останніх винищувати один одного, тримати в атмосфері страху, підозри, взаємної ненависти і покори. Криваві погроми українського і польського населення були на совісті різних сил, зокрема гітлерівського репресивного апарату, повністю підпорядкованої йому української і польської допоміжної поліції, польських і радянських партизанських загонів, польської міліції на визволених західноукраїнських землях і в Закерзонні, диверсійно-розвідувальних загонів, які часто маскувалися під частини УПА, або польських партизанів, винищувальних батальйонів НКВД та інших сил. Значна вина за ці жертви лежить також і на провідниках українського та польського підпілля, які не зуміли або не захотіли своєчасно погасити цей конфлікт, не з’ясували віроломні й провокаційні цілі обох імперіалістичних потуг.

---

1. J. Armstrong, Ukrainian nationalism 1939-1945, New York, 1963, c. 32.

2. Детальніше про це див.: В. Трофимович, Українські військові формування у німецьких мундирах 1939-1942, Львів, 1994.

3. P. Крохмалюк, Заграва на Сході: Спогади й документи, Торонто-Нью-Йорк, 1978, c. 7-8; H. Наливайко, Легіони у національних війнах, “Народна воля” 1949, 27 жовтня; В. Косик, Україна і Німеччина у Другій світовій війні, Париж-Нью-Йорк-Львів, 1993, c. 73.

4. Год кризиса 1938-1939: Документы u материалы, т. 1, Москва, c. 421.

5. Б. Книш, Перед походом на Схід, т. 1, Торонто 1959, c. 100; K. Бондаренко, Діяльність Організації Українських Націоналістів напередодні та під час Другої світової війни (1938–1945). Політичний та військовий аспекти, Львів, 1997, c. 47. Дисерт. на здобуття наук. ст. канд. іст. наук. На правах рукопису.

6. Я. Сватко, Доба і доля. Ратуша, 1991, № 49, 17-18 травня.

7. Цит. за: В. Косик, ор. сіt., с. 73.

8. “Націоналіст” (Прага), 1941, № 13, 19 липня; 3. Книш, ор. cit., c. 107; Л. Гірняк, На стежках історичних подій, Нью-Йорк, 1979, с. 293-307.

9. Я. Сватко, ор. cit.. K. Бондаренко, ор. cit., с. 48.

10. Я. Грицак, Нарис історії України, К., 1996, с. 216; R. Torzecki, Polacy i Ukraińcy, Warszawa 1993, s. 55.

11. P. Бойцун, Барвінок [в:] У лавах дружинників: Спогади учасників, Денвер, 1982, с. 43; M. Климишин, В поході до волі. Спомини, т. 1, Торонто, 1975, с. 299.

12. В. Сергійчук, Наша кров – на своїй землі, К., 1997, с. 42.

13. Энциклопедия Третього рейха, Москва, 1996, с. 478.

14. Цит. за: R. Torzecki, ор. cit., s. 121.

15. Державний архів Львівської області (далі: ДАЛО), ф. 3, оп. 1, спр. 68, арк. 10.

16. M. Siwicki, Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich, t. 2, Warszawa, 1992, s. 168, dok. nr 14.

17. Z. Mańkowski, Między Wisłą a Bugiem 1939-1944, Lublin, 1978, s. 106, 368.

18. І. Фур, Німецька політика і плани на Холмщині в роках 1939-44 [в:] В боротьбі за Українську державу, Львів, 1992, с. 880.

19. J. Lukaszów [T. Olszański], Walki polsko-ukraińskie 1943-1947, “Zeszyty Historyczne” 1989, nr 90, s. 165.

20. В. Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали, К., 1996, с. 30.

21. J. Lukaszów [T. Olszański], îр. cit., s. 7.

22. Див.: І. Фур, op.cit., c. 883.

23. Ibidem.

24. Літопис УПА, т. 24, Львів, 1996, c. 301; J. Lukaszów [T. Olszański], îр. cit., s. 3.

25. Armia Krajowa. Rozwój organizacyjny, Warszawa, 1996, s. 85.

26. В. Сергійчук, Наша кров.., с. 43.

27. В. Сергійчук, ОУН-УПА.., с. 32.

28. Ibidem, c. 54.

29. Ibidem, c. 68.

30. М. Данилюк, Повстанський записник, К., 1993, c. 116-117.

31. І. Білас, Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953, кн. 2, К., 1994, c. 392.

32. В. Сергійчук, ОУН-УПА.., c. 68.

33. В. Сергійчук, Наша кров.., с. 45.

34. Літопис У ПА, т. 2, кн. 2, с. 131, 162.

35. M. Данилюк, ор. cit., c. 114; O. Корчак-Городиський, Замість вигадок. Документи, рецензії, спогади, Івано-Франківськ, 1994, с. 12; Літопис УПА, т. 2, кн. 2, с. 163; В. Сергійчук, ОУН-УПА.., с. 70, 73, 83, 84, 92, 130, 361, 366.

36. К. Сміян, Волинь в період німецької окупації 1941-1944, Ужгород, 1996, с. 12. Автореферат дисертації на здоб. ст. канд. іст. наук.

37. ОУН і УПА в Другій світовій війні. Документи і матеріали [в:] “Український історичний журнал”, 1994, № 5, c. 107.

38. І. Ільюшин, Польське підпілля на території Західної України в роки Другої світової війни [в:] Україна – Польща: важкі питання, т. 1-2, Варшава, 1998, с. 162.

39. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, К., 1995, № 1-2, c. 50.

40. Ibidem.

41. M. Siwicki, ор. cit., t. 2, s. 138.

42. J. Kuśmierek, Przegrana Ukraina [w] “Po Prostu”, 1990, ą 12, s. 15.

43. Літопис УПА, т. 2, кн. 2, с. 173-174, 192.

44. Є. Пастернак, Нарис історії Холмщини та Підляшшя (нові часи), Вінніпег-Торонто, 1968, с. 275.

45. “Боротьба”. 1943, 2-15 серпня.

46. В. Сергійчук, Наша кров.., с. 44.

47. ДАЛО, ф. 3, оп. 1, спр. 68, арк. 76.

48. M. Siwicki, ор. cit., t. 2, s. 143.

49. ОУН і УПА у Другій світовій війні. Документи і матеріали [в:] “Український історичний журнал” 1994, № 6, c. 112.

50. Й. Трайнин, Национальное и социальное освобождение Западной Украины й Западной Белоруссии, Москва, 1939, с. 71.

51. М. Прокоп, Україна і українська політика Москви, ч. 1, “Сучасність”, 1981, с. 96.

52. Львів. Історичні нариси, Львів, 1996, с. 449.

53. Детальніше про це див.: І. Козловський, Встановлення українсько-польського кордону 1941-1951 pp., Львів, 1998, c. 47-55.

54. W. Anders, Bez ostatniego rozdziału. Wspomnienia z lat 1939-1946, Lublin, 1996, s. 136.

55. Sprawa polska w czasie drugiej wojny światowej w pamiętnikach. Warszawa, 1990, s. 118; E. Ęлимковский, Я был адьютантом генерала Андерса, Москва, 1991, с. 153, 185.

56. Я. Грицак, ор. сіt., с. 245; Україна – Польща: важкі питання, т. 1-2, Варшава, 1998, с. 197-198.

57. Т. Бульба-Боровець, Армія без держави, Львів, 1993, с. 158-159.

58. Д. Медведев, Это было под Ровном, Москва, 1948, с. 46-47.

59. Т. Бульба-Боровець, ор. cit., c. 160.

60. І. Ільюшин, ор. cit., [в:] Україна – Польща: важкі питання, т. 1-2, с. 162-163.

61. J. Łukaszów [T. Olszański], îр. cit., s. 172.

62. В. Кубійович, Мені 85, Мюнхен 1985, c. 113-114.

63. M. Siwicki, ор. cit., t. 2, s. 29.

64. В. Сергійчук, ОУН-УПА.., c. 82.

65. І. Білас, ор. cit., т. 2, c. 392.

66. В. Сергійчук, Наша кров.., с. 51-53.

67. М. Лебедь, УПА. Українська Повстанська Армія, ч. 1, Мюнхен, 1987, с. 73-74.

68. Ю. Покальчук, До питання про національно-визвольні змагання в Україні періоду Другої світової війни. Напрямки, сили, протидії [в:] Календар-альманах “Нового Шляху”, Торонто, 1993, с. 84.

69. M. Kunicki, Pamiętnik “Muchy”, Warszawa, 1959, s. 437.

70. Д. Медведєв, Сильні духом, Львів, 1958, с. 391.

71. І. Білас, ор. сіt., т. 2, с. 462.

72. Є. Пастернак, Нарис історії Холмщини.., с. 275.

73. J. Łukaszów [T. Olszański], îр. cit., s. 174.

74. В. Сергійчук, Наша кров.., с. 48.

75. Ibidem, c. 49.

76. ОУН і УПА у Другій світовій війні [в:] “Український історичний журнал”, 1994, № 5, c, 107.

77. В. Сергійчук, Наша кров.., с. 50.

78. Ibidem.

79. В. Сергійчук, ОУН-УПА.., c. 75.

80. Україна – Польща: важкі питання, т. 1-2, с. 207.

81. R. Torzecki, ор. cit., c. 234.

82. G. Motyka, R. Wnuk, Pany i rezuny. Warszawa, 1997, s. 58.

83. Туди, де бій за волю, Париж, 1960, с. 420.

84. В. Сергійчук, ОУН-УПА.., с. 233.

85. M. Siwicki, ор. cit., t. 2, s. 146-147.

86. В. Сергійчук, ОУН-УПА.., с. 397.

87. Ibidem, c. 398.

88. Ibidem.

89. Ibidem, c. 403.

90. І. Козловський, ор. cit., c. 113.

91. І. Білас, ор. cit., т. 1, c. 246.

92. Ibidem, т. 2, c. 531-532.

93. ДАЛО, ф. 3, oп. 1, спр. 68, арк. 30.

94. Ibidem, арк. 32-40.

95. Україна – Польща: важкі питання, т. 1-2, с. 203.

96. “Na Rubieży” 1993, Nr 1.

97. G. Motyka, R. Wnuk, ор. cit., s. 67.

98. ОУН і УПА у Другій світовій війні. Документи і матеріали [в:] “Український історичний журнал”, 1995, № 1, c. 102.