зміст
попередня стаття наступна стаття на головну сторінку

Спогади українців про події 1943-44 рр. у Володимир-Волинському районі Волинської області

Козак Костянтин, Сиротинський Сергій про події в Устилузі

У вересні 1939 р. польські жандарми розстрілювали українців над урвищем біля впадіння р. Луги в р. Буг. Поляки, мешканці Устилуга Фіц, Кинзерський, Домбровський, Сквара виловлювали підозрілих, на їх думку, українців і віддавали жандармам. Був затриманий українець з села Залужжя Сиротинський Дмитро, але під час розстрілу підійшов заступник коменданта м. Устилуга Кочмарик, який особисто знав Сиротинського, і наказав звільнити його. Записано 7.05.2002 р. зі слів, 1928 р.н.

Корць Костянтин, Корець (Кузьмицька) Софія, Войтович Ольга, Поліщук Борис, Войтович Венедикт, Губерук Іполіт про події у с. Дубники

Село було розташоване поміж Білином і Володимиром. На початок війни в ньому було до 50 господарств. Довкола села були колонії (хутори) Водзінек, Водзінов, Спащизна, Стасік, Калінувка, Білозовщина, Ганусин, Заславок, у яких жили переважно поляки. У колоніях було від кількох до 20 дворів.

Коли в Білині організовувалась пляцувка, то мешканці цих колоній і самих Дубників продовжували жити мирно, разом з сусідами українцями. Уже тоді мешканці сіл і колоній почали копати схрони. Часто робили одного схрона на дві сім’ї або помагали сусід сусідові. Але поступово змінювались обставини, мінялися погляди людей. З Білина наїжджали бойовики, збирали поляків, проводили бесіди про ворогів-українців, про боротьбу за Польщу. 16 липня 1943 р. просто на дорозі, серед білого дня був застрелений 40-річний Войтович Володимир Федорович. Він їхав фурою на поле, з ним дружина Аделька (полька) й синок Владик. Коли проїжджали повз хату осадника Кіта Вацлава, то господар вийшов з гвинтівкою і вистрелив Войтовичу в груди. З хати вискочила дружина Кіта і закричала: “Забій єще те гадувке і тего малего гада!”. Аделька просила не вбивати хоч малого Владека, промовляючи: “Я теж єстем полька”. Підійшов якийсь старший і наказав не чіпати жінки й дитини. Похований Войтович на кладовищі села Дубники.

Вже була глибока осінь 1943 р., коли вночі в селі почулися постріли. Корець Ганна Герамонівна, 40 р. (чоловіка її розстріляли німці за те, що в 1939-1941 рр. був секретарем сільради) з трьома дітьми сховалась у схроні. Трішки побула і згадала, що залишила в хаті прядиво. Тоді люди сіяли льон, коноплі, робили з них кужіль, пряли, ткали полотно і шили одяг. Якщо заберуть пряжу, то не буде полотна з чого зіткати. Ганна сказала дітям, аби сиділи тихо, а сама вийшла зі схрону, щоб пряжу заховати. Більше в схрон вона не повернулася. Була застрелена поляком на прізвище Краков’як Ясько. Залишились діти круглими сиротами. Жорі було 15, Борі – 13, Соні – 9 років.

10 лютого 1944 р. сорокашестирічний Войтович Степан Федорович їхав до млина. Він був високий, сильний, гарний і надзвичайно спокійний. Перестріли, закатували страшними муками: відрізали вуха, носа, піднімали на дибу, вирізали на тілі живі пасма, кололи. Мучили цілий день. Керував тортурами, брав в них участь Янек Павельчак з колонії Ганусін, за Польщі власник цегельні. Йому допомагали Бахняк з Мочиська (передмістя Володимира), Дроб’як з колонії Стрев’яга.

Це були поодинокі напади і вбивства. Так жили до Стрітення, але 14 лютого 1944 р. через село їхав на санях поляк Юзік Козак. Сани були в крові, вид у фірмана страшний. Зупинився напроти хати Кузьмицького Степана Степановича, підкликав до себе його і твердо сказав: “Ради Бога, тікайте, бо як не сьогодні вночі, то завтра вас, українців, усіх поб’ють”. Він коротко розповів, що бачив за ці дві доби, зітхнув, перехрестився і ще раз повторив: “Тікайте тільки-но смеркне”. У цю ніч українці покинули село. Як завжди, не всі. Особливо старші люди.

Грисюк Надія, 40 р., тікати не могла: в неї вже починалися пологи. Вона була в хаті. Чоловік з двома дітьми подався в місто. Неподалік у схроні сиділи старші люди. Серед ночі Надя народила дівчинку, а в селі чулися постріли. Вранці дід Веремко вийшов зі схрона й пішов до хати подивитись і взнати, як там почуває себе Надя. Жінка лежала в ліжку вбита, а на долівці розтоптане місиво з немовляти – дівчинки. Він повернувся і розповів про цю страшну трагедію Корцю Якову Єрмолайовичу й Ользі Абрамівні. Коли під обідню пору Веремко Войтович вийшов зі схрону, то його було вбито під хатою, в якій лежала мертва породілля.

До цього часу польські сім’ї жили в селі поряд з українцями, але в одну ніч усі дорослі хлопці й чоловіки залишили село й пішли в Білин, їх покликали. Минув якийсь тиждень. Люди навідувалися в село, щоб глянути на господарку, а головне, щоб узяти якийсь харч. Ясько Краков’як побачив Зосю Степанівну Кузьмицьку і давай ганятись, щоб убити. Його притримав поляк Горячний і спитав: “Ясю, цо зробіл тобє Кузьмицький, цо ти хцеш забіць єго дзєцко? Ти ж танцовал з ньов. Нє руш, нєх жиє…”. Вона втекла, але не всім так пощастило.

Чотирьох мешканців села: Заремську Ольгу (15 р.), Заремського Сергія (27 р.), Заремського Володимира (30 р.), Войтовича Ананія Сергійовича (15 р.) завели до лісу (нині це місце за птахофабрикою). Трьох загнали в якийсь котлован і постріляли та почали знімати чоботи. А Краков’як Ясько свою жертву не стрельнув.

– Зжуцай бути. Мам з цєбє сцьонгаць бути з забітеґо?

Сам стоїть з гвинтівкою, спрямованою на Володимира. Заремський сперся на дерево, зняв одного чобота, почав знімати другого, і тільки Ясько зиркнув у яму, чи там роззувають мертвих, як Володя чоботом щосили вдарив Яська по тім’ю. Краков’як упав, а Заремський скільки духу побіг у ліс. Довго лікувався у білій лікарні. Лікар-німець, вилікував.

На другий день польські боївки напали на село, пограбували, половину дворів спалили.

Сойко Василь, Чуйко Костянтин, Млинар Яків, Млинар Федір, Рой Ганна, Пакуш (Мазур) Ніна, Скіць Єва, Круп Микола, Калиш Марія, Калиш Михайло, Тарасюк Петро, Багнич Люба, Оливка (Тарасюк) Домна, Каляпуха Петро, Мокрицька Олександра, Савицька Ніна про події в с. Охнівка

У селі мешкало близько 15 сімей поляків. Жили мирно, були мішані сім’ї. Фрося Тарасюк була замужем за поляком Франеком Ройком. Одного разу він, Франек, і розповів таємно своєму швагру Тарасюку Івану, що того дня вночі поляки прийдуть з Білина і будуть убивати всіх підряд.

Так що, мовляв, тікайте з дому подалі… Тарасюки всі звечора втекли з села. Сказали сусідові Оливку Кантону, щоб і його сім’я тікала, але той засумнівався, не повірив. У нього збиралися на ніч сусіди і вирішили: що б не було, нікуди не втікати. Зима, холод, малі діти. Тут були Чуйко Павло Кузьмич, Сас Михайло Семенович з жінкою і двома дітьми, Оливко (дитя), Сенатор Карпо і його дружина, Сойко Яків Пилипович, син Андрій. Загалом 12 осіб. Усі вони тієї ночі були закатовані в хаті, а вдень спалені. 9 лютого 1944 р. тріщав мороз, снігу багато було. Коли поляки з Білина напали, то одні тікали, інші ховались, ще інші молились і просились, щоб їх не вбивали, але не було таких, щоб боронились.

У день перед масовими вбивствами поляки наїхали в Охнівку, брали свиней, бичків, курей і всю живність. Зайшли на подвір’я до одного господаря і в хату. Тут були дорослий син, дочка на виданні, і наречений дівчини. Всіх вигнали з хати, запрягли коней у сани, вкинули на них кабана, причепились до дівчини, за неї заступились брат і наречений. Брата вбили пострілом, а нареченого закатували, відрізавши носа, вуха, поколовши штиками. У хліві застрелено Клименчуків – Марію (38 років), Любу (9 років), Марію (7 років), Антонівних. Сенатор Карпо (45 років) і Сенатор Марія вбиті за хлівом, бо втікали. Залишилося дві сестри – чотирнадцятирічна Ніна й Віра (16 років). Куди подітись? А тут ніч, і знову смерть прийде. У попередню зуміли врятуватись, а як пережити ще цю? Чули від людей, що в білоруса Римара збираються люди, а він живе в хаті осадника Круліковського, якого в 1940 р. більшовики вивезли на Сибір, і що цей білорус знається з поляками. Хата була побіч села і сподівались там у нього врятуватися. Мали на плечах по клуночку з білизною й харчами і пішли до Римара. Дорогою зустрілись з одним українцем, жонатим на польці. Він вихрестився на поляка. Вихрест дівчаток знав, бо не раз на своєму вітряку молов зерно для їхньої сім’ї. Тут впізнав:

- Доконд, дзеці, ідзецє ?

- Ми йдемо до Римара, бо там збираються люди, і там не будуть вбивати.

- Я слишалем, же вашо матке забілі. Забілі йов Голуб Юзек і Гратський. Ви нє ідзьцє там, бо напевнє, в те ноц там побійом вшисткіх.

- А ви куди йдете ? – насмілились.

- Я ідем по сани. Може ґдзє знайде, бо нє мам.

- То ви наші заберіть, все одно нам вони не потрібні.

Подякували навзаєм, на цьому і розійшлися. Дівчатка по глибокому снігу навпростець пішли на Овадне і там перебули всю війну.

Тієї ночі в Римара було вбито з 15 людей. Серед них: Хміль Трохим (45 р.), дружина Санька (36 р.), дочка Галя (9 р.). Одна жінка, звати Катерина (40 р.), залишилась живою. Їх виводили з хати по двоє і розстрілювали. Куля пройшла між рукою і тілом Катерини. Вона впала, а коли вбивці пішли по нові жертви, то вона відповзла до купки соломи, що була на подвір’ї, присіла і на себе соломи накидала. Так і залишилась живою. Клименчук Марфу (50 років) щосили вдарили городником по голові, на третій день очуняла і поволі добралась до села Овадного. Ще прожила до 1951 р.

А ввечері наступного дня, десь о 23 годині, знову на село напала польська банда з Білина. Мокрицький Йосип Демянович (30 р.) був смертельно поранений у живіт розривною кулею, дружина, вийшовши зі схованки, сиділа біля помираючого чоловіка. Віктора Татарчука, 19 років, порубали сокирою. У цій хаті була вбита жінка Надя з двома маленькими дівчатками, бабуся, два хлопці, бабуся Куган. Хати і все майно пограбоване, а будівлі опісля спалено. До хати, де жила Лідія Карпівна Големб, зайшли поляки, повибивавши вікна прикладами. В Ліди був хлопчик двох з половиною років, який дуже злякався і почав плакати, аж захлинався. Ще була донечка Галя, рік від роду. Поляки зайшли і вже хотіли стріляти просто з порога в Ліду з хлопчиком на руках, але та випередила їх, мовивши: “Я єстем полька!” Ледве впросила. Знайшла посвідку, що вона замужем за поляком Голембом, що вінчалися в костелі. Діти розплакались, вона теж. З хати не випускали, все шукали чоловіків. Знайомий поляк Карий, що був серед нападників, запряг коні в сани, поїхала ночувати до свекрів, що жили під самим Білином, на колонії Калінувка. Всю дорогу доводилось пояснювати зустрічним полякам, хто їде, показувати посвідчення, переконувати, що їде до свекрів-поляків, і лише завдяки тому, що їх супроводжував поляк Карий і що він весь час за них заступався, залишились живі. А вже вночі бандити прийшли до свекрів Ліди і, незважаючи на те, що вони поляки, вимагали віддати її на розтерзання. Був передранковий туман, і полька (свекруха Ліди) шептала невістці : “Дзєцко моє, уцекай. Та банда цєбє забіє, і дзєцє твоє, і внукув моїх”. Туман прикривав усе. Свекруха спорядила коней, сани, до яких прив’язана корова, на руках дочка Галя, майже гола, в одне одіяльце загорнута, хлопчик на санях.

Добрались до Володимира, потім до сестри в село Заріччя. Так і залишились живими.

Рой Ганна (с.Охнівка):

“Це було 12 лютого 1944 р. Зима була снігова й холодна. Кругом палали села, а в нас, Богу дякувати, було в селі більш-менш спокійно, хоча вже кілька разів навідувались поляки з Білина, грабували і навіть вбивали людей. Біда, страх зближують, єднають люд, і ми, селяни, сходились до якоїсь хати по кілька родин на ніч, часто виставляли якусь варту з палицями аби вона попередила про небезпеку. І цього вечора з сином Іванком, якому було 8 років та шестирічним Сергійком я з чоловіком пішли до сусіда Млинара Якова. У хаті були його дружина Марія Калинківна, сусідка Параска з чоловіком Панасом Климчуком, ще був Гергель Клим, його дружина, моя мама і ще люди, я вже й призабула хто. Чоловіки спали, де хто примостився, тим більше, що в хаті була настелено соломи, діти також спали. У той час спали одягненими та взутими на випадок тривоги, щоб зразу вискочити надвір і в поле. Жінки сиділи тихо, інколи перешіптуючись. Горіла-диміла гасова лампа, вікна були щільно завішені ряднами. Було вже за північ. Якийсь неспокій не давав мені бути в хаті, і уже вкотре вийшла надвір. Коли чую, від агронома біжать люди, якісь голоси, рух. Сумніву не було – це чужинці. Вбігла в хату і крикнула: “Вставайте та втікайте. Швидше!” В одну мить чоловіки, хлопці, підлітки вискочили з хати з білими ряденцями, які кожний мав при собі аби на снігу накритись і зіллятись з білим снігом. Діти так швидко не повставали і поки я їх розворушила, то поляки вже тут. Жінки – хто під ліжко сховався, хто в запічок, а моя мама з онуками хотіла вискочити надвір, аж в хату вскочив поляк з лопатою в руках і маму вдарив лопатою по голові, вона впала, а він ще хлопця Іванка вдарив і цей заплакав-закричав на все горло, на всю хату. Нас усіх вигнали на повір’я і тут від сусідів пригнали жінок і дітей. На подвір’ї був колодязь і всіх до нього зігнали, а тоді поляк настромив дівчинку на вила-двійчата (залізні вила з двома зубами, що використовувались для скирдування снопів) і підніс та вкинув в криницю, а тоді настромив восьмирічну Христину Мазур і піднісши, – дівчинка звивалась на вилах, плакала, кричала, – жбурнув в криницю за першою дівчинкою. Аж тут підтягнули до криниці збитого з ніг якимсь прутом військовополоненого (що перебував серед селян, втікши з німецького табору) і теж шпурнули в криницю за дівчатами, а за ним вкинули коловорот. “Нехай їм м’яко спиться (по-польськи)”, вишкірився в усмішці бандит і кинув у криницю подушку і якесь лахміття. Це пройшло дуже швидко, всі заціпеніли, а нападники вирвали з рук безтямної матері шестирічного Василька, рідного братика Христини Мазур і теж вкинули у колодязь.

І тут моя мама впізнала одного поляка в темноті снігової ночі, що був родом з Охнівки і лише проживав на другій вулиці та крикнула: “Вікторцю (так кликали поляка), що то ви робите?”. Цей відвернувся і крикнув по-московськи: “Женщін і дєтєй нє трогать!”. Тут же підійшов ще один і сказав: “Нє руш кобєте з децьми!”.

Коли грабіжники та бандити все пограбувавши, що тільки можна, пішли і поїхали, ми зайшли в хату. Не було вікон, виламані двері, окрім соломи на землі не було нічого. Холодно, весь час чути глухий стогін з криниці. Почали повертатися з поля хлопці та чоловіки. Знайшли ліца (віжки), прив’язали до кошика і спустились в колодязь.

- Синок! – кричав Петро Мазур в криницю.

- Васильку! Сідай в кошик і тримайся за ліца.

Потихеньку витягли з чорного провалля сина Петра Мазура, шестирічного Василька. Ще витягли побитого, покаліченого коловоротом військовополоненого, який сказав, що обидві дівчинки мертві.

“Васю, а тебе прохромили вилами, як мене?” – питала в братика восьмирічна Христина, перебуваючи в тісному колодязі на десятиметровій глибині. “Як мене пече всередині, як болить” – говорила плачучи.

Аж тут знову почувся шум, крики. Всі живі та поранені, понакривалися білими ряденцями на снігу. Військовополонений залишився біля колодязя. Коли вранці повернулись з поля, то біля криниці нікого не було. Його таки вкинули туди. В цю ніч до 80 людей було вбито і замордовано поляками в Охнівці”.

Шевчук (Слюсарук) Марія, Пастушук Марія, Музичук Арсеній, Музичук Анатолій, Пастушук Марія про події в с. Фалемичі

У селі добре пам’ятають напад польського озброєного загону в дні жнивування 1943 р. Пророчили жінки якусь біду, щось лихе, коли в неділю, під час служби Божої, до церкви зайшло кілька німців. Німецькі вояки зняли головні убори, постояли, нікому й слова не мовили, нікого не зачепили і тихо вийшли. А на дворі, на дорозі біля двох автомобілів, стояло близько двох десятків озброєних поляків, так звана польська поліція. Тоді вони поїхали всі. Через кілька днів польська банда увірвалась у село.

Марія Мазурок була в хаті з двома дочками – старшенькій, Надійці, мало виповнитися десять років і вона була в мами перша помічниця, а меншенькій навесні минуло тільки чотири. У хату увірвалося кілька озброєних бандитів. Один з них штрикнув плоским багнетом, що був на гвинтівці, Марію в груди з такою силою, що назад його ледве вирвав, а другий прикладом ударив по маленькій голівці, потім по голівці десятирічної Надійки.

- Дай єще.

- Она юж готова.

Але Надійка залишилася живою, і після того, як поляки пограбували все в хаті, стодолі, хліві, підпалили будівлі, Надійка виповзла з палаючої хати і порачкувала в поле, в достиглу пшеницю. А мама з сестричкою так і згоріли в хаті. Їх кісточки поховав батько і чоловік Іларіон на сільському кладовищі. Тоді ж, у той день, була убита на своєму подвір’ї біля хати Максимюк Наталія, 55 р., Королюк Василь – теж на своєму подвір’ї, а дівчина Ліда, 20 р., вбита і згоріла в хаті .

Зачувши стрілянину люди поховались, хто де міг: одні лізли під ліжка, інші – в льох, у схрон, якщо він був, а то тікали далі від смерті, куди очі бачили. Але не всім вдавалося втекти, а тим більше заховатися. Десятирічна Ліза Пастущук сховалась в льох. Поляки кинули в льох гранату і, накидавши соломи, підпалили. Там і згоріла.

Сім’я Юхна була баптистською і вважала, що їй нічого не загрожує, бо вони ні з ким ніколи не сварилися. 45-річний Полікарп і його дочка, красуня на все село, 20-річна Олена з хати нікуди не тікали, а зачувши стрілянину почали молитись Богу, старша, 22-річна Євдокія не витримала і заховалась на горищі хати. Сокирники вскочили в хату і, побачивши надзвичайно красиву дівчину, кинулись до неї, щоб поглумитись, але батько вступився і давай соромити ґвалтівників та відпихати. Тоді його потягли надвір і за таке зухвальство розіп’яли на дверях хліва, прибивши руки зубцями від дерев’яної борони, як Ісуса Христа. Після того притягли під хлів дочку Олену, поклали перед конаючим батьком, розвели руки за головою, а потім такими ж зубами дерев’яної борони прибили руки до порога дверей хліва, поряд з батьком, що висів на другій половині дверей, а хлів підпалили. І тут вбивці притягли ще й поглумлену Дусю (так звали її в сім’ї), взяли її за руки й ноги, розгойдали і жбурнули через конаючу сестру в розчинену половину дверей хліва, в полум’я, що вирувало. Олена кричала, рвалася, її босі ноги весь час тікали від пекельного вогню та смерті, аж вирили дві глибокі борозенки в землі. Юхно Палагія з синами Ігорем, Леонідом та Арсеном при нападі поляків заховались в льосі. Поляки кинули в льох гранату і всі були поранені по ногах, по всьому тілу, самій Палагії вирвало сідницю. Десятирічного Леоніда витягли з льоха, насипали на нього корости з конопель і підпалили. Непритомному хлопцеві відгоріло три пальці на лівій руці, п’ята на нозі, обличчя було суцільна рана, але він залишився живий. Довго лікувався, закінчив школу в селі Зимному, академію. Став науковим працівником, професором, живе в Києві.

Того страшного дня польські бандити наносили снопів збіжжя в церкву і підпалили.

Бондарук Антон, Ничипорук Іван, Олійник Олексій, Мазурчук Дмитро про події у с. Гнійному, зараз с. Красностав

20 січня 1944 р. червона партизанка під проводом Вершигори захопила село Вовчок, вбивши багато українських повстанців і розігнавши “Січ”. Після відходу червоних партизан село Вовчок зайняли поляки, які прийшли з Купичова. Окружні села стали беззахисними і рано чи пізніше могли бути знищені поляками, то по селах почала створюватись так звана самооборона. Кожне село створювало свою самооборону, зі своїх людей, окремо діставало зброю. Організаторами самооборони в Гнійному були два хлопці з УПА “Карпо” і “Військовик”, родом з Острівка. Вони мали на озброєні “максима”, але цього було замало для кількох сіл, тому вони домовились з власовцями якимось чином на обмін сала на зброю. З мішками ходили з хати до хати, давав хто скільки міг, в результаті виміняли десять гвинтівок і по сто набоїв на кожну. Визначили хлопців і чоловіків, провели тренування на випадок нападу поляків, визначили кожному місце в обороні, вивчили військову справу. В УПА, окрім українців, були вояки й інших національностей, в тому числі і росіяни. Один з них з “дегтярем” прийшов до жителя села Івана Ничепорука і деякий час проживав у нього.

7 лютого 1944 р. [польські автори називають 19.01.1944 р. – укладач] польська боївка пройшла через село Людмиполь залишивши після себе гори трупів, завалені людськими тілами криниці і рушили на Гнійно. Але в селі вже знали про напад на Людмиполь і самооборона з десяти чоловік зайняла оборонну позицію на підступах до села Гнійного і, тільки-но нападники наблизились до села, як з нього їх зустріли вогнем, можливо не зовсім влучним, але доволі частим.

Нападники зайняли кладовище недалеко від села, але воно було мало придатне для захисту від куль (тоді не було цегляних чи цементних пам’ятників), а тут від церкви почав бити кулемет. Це стріляв колишній червоноармієць з “дегтяра”. Забираючи вбитих та поранених, нападники спішно відступили на Людмиполь, далі на Маркелівку, Дубники, Білин. Це ж тоді поляк Козак попередив мешканців села Дубників “…ради Бога втікайте, бо як не сьогодні то завтра вас беззахисних поб’ють. Вони не простять вам Гнійного”.

В Овадному стояла військова частина мадяр для охорони залізниці. Якимось чином поляки домовились з мадярами про передачу чи продаж зброї. Ото мадяри возили зброю до поляків під Свинарин, а пізніше на Вовчок, а фурманів з кіньми та возами або санями брали з місцевих жителів і там їх віддавали полякам, які їх часто убивали. Одному з них, Царапкові родом з Ревушок, а тоді мешканцеві Овадного, вдалося втікти і про все розповісти односельцям. Довідались про це і в Гнійному. Оборона села засікла, що мадяри знову везуть зброю полякам і, головне, через їхнє село. На вимогу здатись добровільно в віддати зброю мадяри відповіли вогнем. Зав’язався бій під час якого було вбито п’ять мадярів з унтерофіцером і двох взято в полон. На другий день з Овадного посунула лавина мадярів. При такій силі люди з села втекли і самооборона теж, хоча була збільшена за рахунок зброї, попереднього дня відбитої у ворога. Мадяри зайшли в село, спіймали Павла та Олексу Селещуків і священика-галичанина, загнали в стодолу, зачинили й підпалили, а самі почали грабувати й палити двори. Павло зумів вибити бруса і вони, ховаючись за димом, змогли втекти. З Галинівки на двох санях під’їхав з кількома хлопцями і “максимом”, невідомо звідки взявшись, сотник Голубенко. Нашвидкуруч зібрав самооборону села і всіх повів у наступ на Гнійно, де в цей час “господарювали” мадяри. І коли дружно підступили до села та вдарили, то ворог не витримав і відступив але половина села була спалена. В цьому бою загинув один мадяр. Після цього бою більше мадяри в село не заходили. Було спалено 27 дворів. [...]

Степанюк Микола, Гаврилюк Олена, Місюк Іван, Місюк Ніна, Савчук Олена, Панасюк Євгенія, Войтюк Микола, Войтюк Оксана, Матишейко (Оксентюк) Дарія, Петровський Сергій, Петровська Ольга про події в с. Микитичі

У жнива 1943 р. поляки напали на село зі Стенжарич, де була їхня пляцувка і пограбували господарство Кондратюка Потапа Онуфрійовича. Забрали молотарку з кератом, віялку й багато іншого добра та начиння. Вже стояли на полі полукіпки жита і в них заховались Потап з дружиною Палажкою і спостерігали крадькома, що діялося на подвір’ї. Було заховане зерно в ямі, її теж знайшли і забрали збіжжя. Коли зі Стенжарич німець вигнав поляків і наставив сільську поліцію, то Потап їздив в село на місце постою поляків і впізнав та забрав молотарку, керат, коновроток.

Тоді було спалено на хуторі Селиськах до 10 дворів, а Гуль Антон бачив зі схованки, і знав особисто поляка, який спалив його хату. Спереду йшла танкетка, а за нею їхали поляки на возах, щоб грабувати, палити та убивати. Танкетка заїхала аж за Микитичі на роздоріжжя. Одна дорога йшла до Коритниці, а друга в ліс на Ішів. Поблизу цього місця було п’ять дворів. Поляки начисто все пограбували, а будівлі підпалили і поїхали в село докінчувати свою справу. Коли вони від’їхали то господарі, які поховались в схронах, полукіпках на полі, повилазили зі сховищ та давай гасити пожежу. Поляки з села побачили це і на танкетці повернулись та постріляли рятівників свого добра: Германовича Тимофія, 60 років, його дружину Германович Параску, 55 років, Семенюк Антоніну (сестру Параски) 50 років, Семенюка Віктора Васильовича, 17 років. [...]

Кузьма Галина, Калиш Марія, Калиш Михайло, Ткачук Тамара, Шесталюк Олександра, Рой Ганна, Рой Пилип, Черняк Євгенія, Каляпух Надія, Макушинська Олена, Аверчук (Собіцька) Галина, Макушинська (Соцька) Олена, Ткачук Марія про події в с. Верба

Жили в селі українці, поляки, євреї. 1942 р. німці знищили євреїв. Після того, як українська поліція зі зброєю втекла в ліс, німці створили поліцію з поляків, яку очолювали два німці Фенський і Паль.

Стояла глибока осінь, перед Михайлом, снігу ще не було, точніше випадав уже, але розтанув. Вночі постукали до хати Григорія Ткачука. Невістка Єва пішли відчиняти двері, а з нею вийшов її чоловік Михайло. Ніби передчуваючи якусь біду, він драбиною, яка стояла в сінях, виліз на горище. Єва відчинила двері, бо в них безперервно гримали.

- Де чоловік?

- Він в Овадному, молотить збіжжя молотаркою.

Її вдарили. Вона заплакала. А в хаті горіла гасівка (каганець). І тут – бах, бах, бах. Михайло видер зі стріхи снопка, другого, зіскочив на землю і побіг. Ніч темна, снігу ж не було, босоніж. Вранці люди пішли до Ткачуків, у хаті кров по стінах, на грубці, лавці але трупів ніде не видно. Почали шукати і знайшли їх у колодязі. Коли на подвір’я прибув начальник жандармерії, німець Фенський і побачив трупи, витягнені з колодязя і покладені в рядок, серед яких п’ять дітей, дві жінки і білий-білий дід, то аж заплакав. А як подивився на гільзи, що були в хаті, звірив по блокноту, то промовив одне тільки слово: “Польніш”. Тобто польські. [...]

Тоді в тій хаті була і Кальчевська Марія з 7-ми місячною дитиною. Коли вбивці увірвались в хату, вона з дочкою влізла під лавку і зверху подушкою прикрилась. Після того, як поляки всіх постріляли і накидали соломи з ліжок, лавок і лахміття на купу, на постріляних і це підпалили, а самі пішли, то рятуючись від диму і вогню вилізла Марія з дитиною з під лавки та почала пробиратись крізь вогонь до дверей. З-під трупів виповзла і поранена в легені та руку Тетяна Кальчевська і Марія допомогла дівчинці вибратися на двір, де всі троє добрались під копицю соломи, що стояла на городі, а вже пізніше подибали на Сіраківку до Кузьмича. Так і врятувались. Тетяна вилікувалась, померла на початку 1990 р.

Після цього нападу селяни Верби послали делегацію від села до коменданта міста Володимира-Волинського з проханням захистити їх. Була організована ще одна українська поліція. Тепер по селу ходили два поляки-поліціянти і два українці, хоч жодної польської сім’ї у Вербі вже не було, бо самі поляки вибрались на пляцувку в село Білин, звинувативши у цьому українців. В селі стало спокійно.

Коли наблизився фронт, німець покликав українську поліцію до міста Володимир-Волинського і роззброїв, розпустив, а польська поліція в місто не пішла, втекла. Знову українці залишились без захисту, без зброї, без командирів. В Овадному були мадяри, які охороняли село і залізницю. До речі, залізниця була відремонтована при допомозі поляків, бо ж УПА влітку 1943 р. залізницю від Овадного майже до Турійська розібрало при допомозі селян-українців. Люди почали тікати в Овадно, під захист мадярів, але вони були погані захисники українців.

Отоді й з’явився Терещенко. Він приїхав до Овадного, зібрав людей. А там було багато люду з довколишніх сіл Верба, Охнівка, Сіраківка, Капітулка, з колоній і хуторів. Сам Терещенко був вихідцем з кубанських козаків, носив форму кубанського козака – полковника. У Володимирі ще було кілька десятків кубанських козаків.

- Панове-браття! – сказав він, виступаючи перед людьми. – Настали важкі часи: йде поголовне винищення українського народу. В нас є зброя, Вступайте в українське козацтво, і будемо разом захищати наші села, сім’ї від бандитів. Я кубанець, але Кубань і Вкраїна одне й те ж. Це вся наша рідна Україна. До зброї, панове, на захист народу вкраїнського. Нині важкий час, ми України не збудуємо, але захистимо народ.

Багато люду пішло в українські козаки. Штаб знаходився у Володимирі, де нині офіцерська їдальня, відразу за залізницею по праву руку, як їхати з Ковеля, а навчали козаків на плацу ковельських казарм, що зліва, як їхати на Ковель. Ними були захищені Овадне, Маркостав, Литовеж, в самому місті також порядок дотримувався. Оці козаки й порятували людей від знищення поляками на Чернявці. Виручили село Свійчів, точніше, допомогли відбити банду від села, коли вчасно під’їхали чотири козаки зі станковим кулеметом на санях. Склад зброї був у підвалах, де нині церква Різдва Христового. Ото звідти було обміняно 10 гвинтівок і по 100 набоїв до кожної жителям села Красностава на сало, що і порятувало (і не раз) життя селян села Красностава.

А фронт усе ближче й ближче. Вже на Турії. Німцеві потрібні робочі руки. Почав козаків поміщати у вагони для відправки вглиб рейху. Частину встиг відправити, більшість розбіглось по домівках, звичайно, без зброї. Уже Червоною Армією частину колишніх козаків, що охороняли свої села від винищення польськими бандитами, було засуджено, відправлено на перевиховання, або до знищення.

Як уже згадувалося, жителі села Верба, навколишніх сіл повтікали в село Овадне під захист мадярів і українських козаків. Тут же було кілька бійців УПА, які врятувались від загону Вершигори і, з’єднавшись з українськими козаками, разом патрулювали в Овадному. [...]

Кузьма (Ткачук) Галина, Калиш Марія, Ткачук Тамара, Каляпуха Петро, Аверчук (Собіцька) Галина про події в хуторі Капітулка, (2 км за с.Верба)

Хутора вже нема, на цьому місці росте ліс. Коли почала створюватись пляцувка в селі Білині, то коваль-поляк Боровський, той самий, який розбирав залишені Червоною Армією танки, позичив коней в сусідки Ткачук Антоніни Антонівни, щоб перевезти зброю з Верби до Білина. Коли він брав коні і возив зброю, то говорив сусідам Ткачукам, аби вони нічого не боялись, їх ніхто ніколи не зачепить, бо з їхньої родини нікого не було ані в поліції, ані в УПА. Коли почалось побоїще в Охнівці, люди з села втікали, хто куди встиг і зумів. І в Капітулці зібралось у двох хатах кілька сімей з інших сіл. Це поодаль від Охнівки, а тим більше від Білина. Так, у хаті віруючих Мальчевських знаходилося кілька родин. 26 лютого 1944 р. на хутір Капітулку напали поляки. Під’їхало декілька верхи на конях і на кількох підводах. На фурах були молоді жінки й підлітки. З хати вивели Калиша Степана (56 р.), Романюка Максима (50 р.), й поляк Лєвандовський, родом з Верби, що був верхи на коні, з пістолета убив обох, а потім спішився і давай стягувати чоботи. Ще раніш Лєвандовський був у німецькій поліції. У той час, як роззували на подвір’ї побитих, у хаті полячки й підлітки грабували все, що було, роздягали жінок і дітей, знімали взуття. Після того, як всі залишились босі й майже голі, почали в автомата підряд їх розстрілювати. Все потонуло в криках, просьбах, стогоні і прокляттях. Кров вбитих заливала в хаті долівку, стіни.

До війни поляки з українцями жили більш-менш мирно, хоча уже тоді проявлялась національна нерівність. Так, уже з 1936 р. українець не мав права купити землю, бути офіцером, не мав права вчитись в українській школі, бо їх майже не було. Зневажливо ставилися поляки до української мови, до всього українського. Але прості люди живучи поруч по селах, разом бідуючи, знаходили спільну мову, дружили, одружувались. Так, рідні сестри повиходили заміж – одна за українця, а друга за поляка. Надя була замужем за українцем на прізвище Каляпух, а її рідна сестра Ганна за поляком Боровським, тим самим ковалем, що збирав зброю. Боровський хрестив Каляпухову дочку Галю, тобто був ще й кумом. 26 лютого 1944 р. на повір’я Володимира Пилиповича Каляпуха зайшов його швагро, кум – поляк Боровський. Каляпух Володимир вийшов з хати до кума, подав руку, зупинились, почали розмову, що і де відбувається, і до чого це й інше. Недовго стояли, Каляпух запрошував зайти до хати, щоб кум поглянув на хрещеницю Галю та новонародженого. В цей час з-за хліва вийшло ще три чоловіки. Один з них, нічого не мовивши, ударив обухом сокири по голові Володимира Каляпуха. Цю подію побачила жінка-сусідка (напівукраїнка, напівполька), що саме зайшла до Каляпухів. Вона зуміла через горище втекти до Овадного і про це розповісти. А поляки, вбивши Володю Каляпуха, зайшли в хату і вбили Каляпухів – Надю (35р.), дочку Галю (11 років) – хрещену Боровського, Анатолія (13 років), немовля – три дні від роду. До того часу сім’я Каляпухів жила в Овадному, але Надя була вагітна на останньому місяці, а оскільки в Овадному було дуже тісно, то вирішили приїхати додому, відмитись, відчиститись від вошей, що заїдали, родити і потім швиденько повернутись назад. Уже немовляті виповнилось три дні і сім’я збиралась повернутись за годину-другу до

Овадного, де все-таки спокійніше. Аж тут надійшов “кум” Боровський. Вбитого господаря Володимира Каляпуха було затягнено в хату, яку спалено. Кістки погорілих п’яти членів сім’ї Каляпухів перезахоронені на кладовище села Верба.

Міщук Ганна Панасюк Павло Кузьмич Архип, Луцюк Тихон, Луцюк Степан, Борусевич Євген (сюгильне, зараз с. Жовтневе)

Кінець 1943 – початок 1944 рр. Одно за другим стають жертвами села від польських боївок. У березні мешканці Могильного шлють делегацію на чолі зі старостою села – Сергієм Панасовичем та сусіднього села Маркелівки, де старостою села був Воєвода, всього 11 людей, з просьбою до гебітскомісара міста Володимира-Волинського, аби виділив якусь зброю для організації самооборони села. Делегація проїжджала на санях через село Льотниче й повз цегляний завод, де на той час була польська пляцувка, а в самому селі проживали мирно поляки й українці. Причому поляків було набагато більше. Пройшло кілька днів, ні делегації, ні чуток від неї ніяких. Тоді кілька молодих чоловіків полями, поминаючи села, вночі добрались до міста, і вранці попросились на прийом до гебітскомісара, який на подив нічого про делегацію селян від двох сіл і не чув, але вислав комісію для розслідування на Льотничому. Поляків на цегельному заводі не виявилось, вони втікали на Білин, але й слідів від селян ніяких. Почались тут же пошуки і зразу у гноївці біля хліва одного з селян були знайдені 11 чоловік і при огляді було виявлено незліченні сліди катувань, знущання, були пообрізувані вуха, статеві органи, поколоті очі, вибиті зуби. Слідчі встановили, що беззбройних селян перестріли поляки і запросили від імені німця до будинку, звідки потім по одному виводили й катували. А коли побачили німецьких посланців, то й самі повтікали. Та в своїх мемуарах поляки все це записали, що то так українці знущались над польським населенням.

Покатовані селяни були поховані біля церкви в селі Могильному, де пізніше було встановлено пам’ятник з написом: “Тут спочивають невинні люди, які загинули мученицькою смертю 1944 р. Артисюк Г.М., Антонюк С.Г., Воєвода О.А., Мочеброда В., Недбало Г.А., Марчак Павло, Орлюк Василь, Панасевич Сергій І., Шелейда Каленик, Невідомий (пізніше було встановлено, що це був Скрипник Костянтин, військовополонений зі Східної України), Невідомий. Пам’ять від рідні. 9 травня 1975 року”.

Троє людей з села Маркелівка – це Воєвода О.А., Мочеброда В. та Недбало Г.А.

Коли покатованих селян тоді ховали біля церкви, то привели десь впійманих трьох поляків, аби вони подивились, що роблять польські бандити з мирними селянами-українцями. Це була жінка з сином років під 30 і вже відомий нам Дзюба родом з Маркелівки, що тоді в Людмильполі з автомата ППШ довгою чергою розстрілював селян, після чого в крові люди віднайшли 53 гільзи від його автомата. Крики, плач рідних та близьких, побивання над покійниками, а тут ще й Дзюба, про якого всі в селі знали, що він робив в сусідньому селі Людмильполі. Натовп кинувся на поляків і вбив їх.

Вавринюк (Купич) Міля, Малишева Олена, Матвійчук (Маркитан) Галина, Матвійчук Михайло, Кубишин Володимир, Оліфірович Василь, Грац Іван про події у с. Полум’яному

Село дуже постраждало під час війни: загинули люди, спалено будівлі.

Мешканець Полум’яного поляк Мазурок Франек розповів сусідові-українцеві Кубишину Володимирові В. (з яким спрягався, бо в них було по одному коневі), що на зборах в Стенжаричівській школі в штабі поляків читали і говорили, що українців потрібно вбивати незалежно, хто він і де зустрінеться. Це було наприкінці липня 1943 р., а до того на ніч поляки втікали в школу, а українці в ліс, або й сходились разом, і так ночі коротали.

Були українці, які оженившись на польках, перехрещувались на поляків, приймали католицьку віру і вже ставали ревними поляками й католиками. Вони особливо старалися вислужитись перед поляками, довести свою відданість новій вірі і володарям.

Жив був у Полум’яному Михайло Лівицький. Як і всі українці в селі, досконало володів польською мовою. Він мав одного коня і спарувався з таким же однокінним сусідом. Потрібно тікати, але поляку до Стенжарич на пляцувку, а українцю Лівицькому туди не можна. І селянин чекає сусіда, щоб домовитись, як бути з конем: заплатити чи виміняти на якісь речі. Приходять поляки до Лівицького.

- Кто єстесь?

- Я єстем поляк, – і чисто по польски розмовляє з ними. Поляки були чужі, незнайомі.

- Нєх пан вшистко забєже з тей халупи і єдзє до Стенжарич.

Тут підходить Михайло Зозуля з Видранки, він був жонатий на польці Бандаховській, вихрестився на поляка, прийняв католицьку віру. Він давай кричати на тих, які відпустили Лівицького, що то хам, бидло, “забіць єго”. А Михайло Зозуля знав добре Лівицького, на весіллі гуляли разом.. Завезли Лівицького до Стенжарич і там наказали викопати яму, в ній розстріляли і закопали.

Українець Бендарчук Павло Іванович, з села Полум’яного вихрестився на поляка і, щоб довести, що він вірний поляк, на болоті вбив лопатою підлітка-українця, родом з Видранки.

Ймовірно, це зробили люди з самооборони. Одного з них, Лєщанського, за самосуд і вбивство п’яти поляків СБ засудила до смертної кари і розстріляла в с. Тростянка.


ч
и
с
л
о

28

2003

на початок на головну сторінку