Спогади командира “Поліської Січі” Тараса Боровця (“Бульби”) про перебування у концентраційному таборі Береза Картузька [1934 – 1935 роки]

З польською поліцією я був “знайомий” ще з молодості. Що де не робилося б на всьому Поліссі – усе приписувалося мені. Вічні обшуки, арешти та “Іванова хата” [в’язниця] були моїм хлібом насущним.

Я мав надію, що коли ми працюємо з рамени УНР, як польської союзниці проти СРСР, то поляки не будуть нам перешкоджати, навпаки, – ще будуть нам допомагати. На жаль, такої далекозорої політики в поляків не було. Коли йшлося про поборення української національної ідеї, то польські чинники завжди виявлялися ревними союзниками московських властей.

Хоч експансія московської імперії та її п’ятої колони – компартії – постійно загрожувала існуванню Польської держави і навіть самій польській нації, однак поляки скорше вбачали свого головного ворога в незалежній Україні. Цей погляд довів до того, що Польща зрадила Україну в 1920 році, підписуючи мир із більшовицькою Москвою у Ризі. Керуючись такими мотивами, Польща за весь час свого незалежного існування всіма силами поборювала український національно-визвольний рух, вбачаючи у ньому найбільшу небезпеку для себе.

Екзильний уряд УНР і багато діячів з політичних партій намагалися усіма силами переконати компетентні польські чинники, що така політика доведе до національного самогубства Польщі. Але даремні були зусилля. Поляки вважали свою державу “світовою потугою”, хоч її роз’їдали ізсередини проблеми національних меншин.

Поневолені та гноблені польською реакцією національні меншини, ясна річ, боролися як могли. На терористичні акти та пацифікації відповідали контртерором, саботажами та дошкульною антипольською пропагандою.

Росли хвилі арештів, збільшувалося число шибениць. Дійшло до того, що літом 1934 року “демократична” польська держава відважилася у мирному часі заснувати концентраційний табір у Картузькій Березі, на Поліссі, за сталінсько-гітлерівським зразком. Це був акт найбільшої ганьби Польщі маршала Пілсудського.

У червні 1934 року польське радіо повідомило, що у Варшаві хтось застрелив міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького. Поляки говорили, що це робота українських терористів. В одну хвилю літня атмосфера стала нестерпно гарячою. Зацокотіли друкарні по всіх комісаріатах та станицях поліції. Загули радіоприймачі та телефонні апарати. Пішли в хід автомашини та мотоцикли, переповнені озброєною до зубів поліцією.

Я прийшов на обід із кар’єра в Мочулянці [Т. Боровець був власником гранітного кар’єру та невеличкої фірми з виготовлення надгробків. – А.П.]. Не встиг ще сісти за стіл, як хтось постукав у двері. Входить комендант поліції з трьома поліцаями.

– Пане Боровєц! В імені права – ви арештовані! – Ляснули “бранзолєти” [наручники] на зап’ястях. Обшук помешкання. Відхід на поліційну станицю. Протокол. Етап пішки в напрямку Рівного. По дорозі “дочіплюють” до мене нових арештантів. Наше “товариство” росте. Росте число супроводу.

До Рівного нас пригнали на третій день. Число закованих по двоє та злучених між трійками ланцюгом зросло до 23 людей. “Вбивають” у переповнений підвал першого комісаріату на вулиці “3-го мая”.

Допити в поліції. Допити у слідчого. Допити у прокурора. Тіснота. Духота. Ґуми... Спирт у легені через ніздрі... Олівці... Двері... Дошка... П’яти...

– Кажи, хто ще належав до вашої банди? Кажи, бо все одно ось тут у мене виригаєш усі легені!.. Я з тебе киші вимотаю! Кажи!..

– ?..

– А-а-а! Тобі хочеться самостійної України? Міністром або генералом хочеш бути? Ми з тебе зробимо маршала! Ха-ха-ха!..

І так тиждень, другий, і третій... Нічого не “видушили”.

Тюрма на Грабнику. Відпочинок...

За чотири тижні – етап. Куди? В Березу. Всі тюрми та підвали переповнені народом. Мало місця. Треба знайти всі старі військові казарми на поліських багнах...

До етапу в Березу мене сковують із туберкульозним студентом Геннадієм Янкевичем. Марш на станцію. Плач жінок... Перебігання товаришів. Якісь знаки... До нашого купе вводять ще кілька пар та одного “особняка” із Здолбунова, Андрія Кисіля. Потяг рушив...

– Картузька Береза! Виходь!..

Довга колона скованих по двоє людей. П’ятикілометровий марш від станції до містечка. Червоні казарми. Дроти. Кулеметні гнізда. Сторожі. Маса поліції. Рух, наче на фронті...

Дротяна брама, наче паща потвори, відчиняється. Поглинає мізерні, худі, брудні й непоголені постаті, наче мух...

– Стань очима до стіни! Розбирайсь наголо! Скоро! Бах, бах, бах!..

Ґумою по голові... По спині...

Чоботом у “хвостик” [по геніталіях].

Перетрясають до рубчика весь одяг з білизною. Усі приватні речі відбирають. Видають полотняну білизну і з того ж самого полотна “уніформу” з круглою шапочкою. Дерев’яні черевики з передками з білої сириці...

– Бігом руш! Впади! Руш! На бігу сядь!..

Бах, бах, бах... Ґумою... Чоботом... Поліном... Чим попало...

Суха сириця врізується аж до кісток на ногах. Кров... Пилюга... Грязюка...

– Бігом руш! Впади! Сядь! Жабки! Кавалерія! Струнко! Мухи! Збірка! Раз, два, три! Стій, ані мур-мур!.. Ах, ви, банда гайдамацька! Це у вас така збірка? Я вам... ваша мать, покажу, як рухатись!..

Бах, бах, бах! Ґумою... Ґумою... Ґумою... По головах... Через голови... По очах... По окулярах бородатих професорів та священиків... Усіх однаково...

Все – по свистку. Митися – бігом! Від миття – бігом! До вбиральні – бігом! На сніданок – бігом! До роботи – бігом! На збірку – бігом! Обідати – бігом! Від обіду мити посуд – бігом! З чистим посудом – бігом! Вечеряти – бігом! Від вечері – бігом! Їсти гарячу юшку – бігом! Поки останні одержали пайки, перші все з’їли. Свисток. Бігом до води! По обох боках усіх проходів стоять поліцаї з ґумами та палюгами. Бігом!.. Бах, бах, бах! Кого запірвуть... Маса живого м’яса... Кожний над головою несе посуд. Лізе один на одного. Гаряча юшка тече по головах та спинах людей.

– Бігом!.. Бігом!..

Бах, бах, бах!..

Хтось падає. Його толочать сотні дерев’яних черевиків. Падає другий, третій, четвертий, п’ятий... Росте ціла копиця живого м’яса. По ній сунуть сотні черевиків. Нараз копиця росте аж до стелі. В одну мить спадає і розлітається... Все по свистку...

Десяток потолочених старих та інвалідів лежать нерухомо. До них підбігають поліцаї з ґумами та палюгами.

– Бігом!.. Бігом!..

І так цілий день. І так цілий тиждень. І так другий місяць, третій, четвертий, п’ятий, шостий, сьомий, восьмий, дев’ятий...

В камерах по сорок людей, як оселедці. На голих сінниках, на цементовій підлозі. Вікна позабивані дошками. Духота, сморід. “Параша” вічно переповнена, бо надто мала. Вночі не дозволено виносити. Люди корчаться від болю у сечовому міхурі. Порізані сирицею ноги. Для пом’якшення сириці видали дьоготь. Відстає від тіла шкіра на п’ятах та підошвах. Нема змоги ступити й один крок, а тут тобі – “бігом!..”

До великого військового воза запрягають по п’ять осіб. Один чоловік за “шофера” коло дишля, а решта – штовхають. Вози завантажують землею. Їх треба везти по піску або болотом цілий кілометр. Колеса грузнуть по колодки. Від напруженої праці очі вилазять з орбіт. Коло кожного воза – польський комендант. Лупить ґумою, б’є ногами, прикладом, коле у спину баґнетом.

Голод. Бруд. Літом – задуха, зимою – холод. Харч: вранці півлітра води-кави, на обід – три чверті літра ріденького супу, на вечерю – три чверті літра води-супу та 400 грамів тухлого, липкого, як земля, чорного хліба. Цей хліб і був єдиною поживою. Харчові пакунки заборонено одержувати, але про це не було відомо поза табором. Люди, не знаючи про заборону, присилали пакунки, арештанти розписувалися, що одержували, – і пакунки прямували до печі.

У цій польській Березі була ще й “дубина”. Це – карцер, влаштований з колишніх гарнізонних льохів для картоплі. Підлога в карцері вимощена “котячими лобами” (дике каміння). Джерелом світла слугувала маленька продухвина. Жодного обігріття – сморід, задуха і мокрота, маси щурів та мишей.

Замикали покараних в “дубині” на сім діб. Лікар забороняв тримати людей довше. До карцеру подавали лише половину харчового раціону щодругий день. Замкнений в’язень “танцював” без перерви день і ніч, тоді падав стомлений на горбате каміння. На восьмий день його, як звичайно, виносили або виводили. Це залежало від стану здоров’я та витривалості в’язнів.

Коли вийдеш з “дубини” та доплентаєшся з допомогою товаришів до свого сінника в камері, де раніше ніяк не міг заснути, тоді збагнеш, яка то благодать і розкіш лягти на весь зріст на соломі та дихати на повні груди смердючим густим повітрям!

Комендант табору, підінспектор поліції – Болеслав Грефнер. Уроджений кат. Череватий низький кретин із грубими окулярами на рило-носі. Довге ковшувате обличчя – справжній гіппопотам. Комендант першого блоку – старший поліціянт Марковський. Божевільний садист. Людожер і звироднілий хам. Цей виродок не міг раз дихнути, щоб кого-небудь з арештованих не вдарити ґумою по чому-небудь або чоботом у живіт. Він мав особливу насолоду гатити чоботом по “хвостикові”. А ґумою він так маніпулював, що кінець ґуми вдаряв по нирці. Сліди цього “ниркового мистецтва” Марковського я ще й сьогодні ношу.

Арештанти носили на спині великий 20-сантиметровий номер. Тотожний номер меншого розміру нашивали в’язням на лівому рукаві.

Людей клали не по прізвищах, а тільки по номерах. Я, як “член-засновник” табору, мав 168-й номер.

Офіційно кацет мав назву “місце відокремлення”. Людей туди замикали, як і в більшовиків – без юридичної процедури, знаної у цивілізованих країнах. Без вироку суду, на бажання лівої ноги якогось “держиморди”. Термін ув’язнення – невідомий. Кожних три місяці в’язням давали нові присуди на наступних три місяці.

Харчовий пайок був не цілком голодоморний, але постійне “бігом” та тяжка праця виснажували людей до того, що вони падали з ніг. Коли ввечері, повернувшись з роботи, знову треба було бігти в казарму, я не мав сили підняти ноги на східці. Люди падали, але один через одного дерлися угору, бо постійно свистіла ґума та лунали дикі крики “бігом!”

Так виглядала “демократія” Ридза-Смиглого, Козловського та Косцялковського. Чого цим домоглася Польська держава – я не знаю. Думаю, що крім ганьби – нічого.

Підготував до друку Андрій Павлишин