Андре Векман

Dementia senilis

Вони увінчали буковий паркан колючим дротом. Вони добре постаралися. Натягнули п’ять рядів. Тепер він не прошмигне, сказали вони після завершення роботи. Він – це я. Коли вони до мене звертаються, то говорять „тато”. Так, вони не хочуть нічого поганого. Вони не хочуть, щоб я потрапив під машину чи швидкісний потяг. Позавчора вони стягли мене з насипу за мить до того, як там промчав Орієнт-еспрес . “Ти нас погубиш, тату” – злостилися вони. Вони ж не хочуть нічого злого. Але нічого б і не сталося. Мені ж зовсім не набридло жити, і власне саме зараз, коли я так насолоджуюся своїм буттям. Я ж тільки пригнувся, щоб мене не знесла повітряна хвиля від руху потягу. А коли б він зупинився, що зазвичай стається саме тут, оскільки за кілька метрів попереду червоне світло, я б скочив. І одним стрибком опинився б у поштовому вагоні. Поштарі - вони ж мене знають. Хіба я не працював довго на пошті? Вони б мене також заховали у поштовому мішку і таємно перевезли б через кордон так, як ми це робили з поляками та французами, що втікали з полону. Інколи це були навіть росіяни. Втікачів зав’язували у поштових мішках у Цаберні, завантажували на поштові машини, пильнуючи, щоб на посту не було штурмовика із загонів СА (штурмові загони нацистів. Прим. пер.), потім переховували на поштових складах, а вночі вивозили у ліси. Саме тоді починалася моя робота. Я повинен був супроводжувати їх кривими стежками до Донону. На кордоні їх переймав хтось инший з тих, хто допомагав втікачам. Гарні були часи. Тоді ти мав майбутнє. Ти знав, що відіграєш важливу роль, ти боровся, ти жив. .. А тепер вони стягають мене з насипу. Хіба тоді я не робив усе для того, щоб вони могли жити вільно? Вони вже це забули. Хоча мені говорять: тату, ти став такий забудькуватий. Та ні, я не забув нічого. Не забув і того гестапівця, що однієї ночі виринув у світлі мого ліхтарика. Він розгорнув плаща і я побачив смуги. Ходімо, сказав я до нього. Він пішов зі мною без вагань. Це був німець. Я сказав йому: я радий, що серед вас є ще такі, як ти. Мушу сказати, свою роботу я тоді виконував добре. Я щасливо перевіз їх всіх і ніхто ніколи не боявся йти зі мною. І син не боявся, коли я переховував його, забравши з Вермахту. Упродовж трьох місяців я був коло нього на варті, завжди тримаючи напоготові заряджений 08 калібр… Тоді я таки виграв війну. Але для решти переможців я був чужим. Вони говорили французькою, я – ельзаською, то ж ми не розуміли один одного. Але ж до того часу, у лісах, ми чудово розумілися. Цікаво тут виходить з тими мовами, чи не так? Питаєш себе: чому?

П’ять рядів колючого дроту натягнули вони поверх паркану. Аби він не робив дурниць. У нього ж є подвір’я і сад для прогулянок. Не біда, навіть якщо він повириває головки салату і гратиме ними у футбол. Бідний батько. Він не сповна розуму. Вони так говорять, і думають, що я не чую, коли я сиджу за столом і прикидаюся, що сплю. Проте, я все чую. Я міг би сказати їм правду, що вони, як і лікар, помиляються з діагнозом. Я при здоровому глузді, і ще ніколи не був таким здоровим, як тепер. Тільки дещо змінилося. Я більше не сам. У мені живе Инший і деколи ми міняємося місцями. Це Він, Той, що прикидається дитиною, коли вони поруч. Він – це також Той, хто ковтає пігулки. Інколи я правда питаюся себе, чи він насправді не є дитиною. Головне, що він допомагає мені збити з пантелику рідних. Давай, біжи вздовж паркану і махай руками так, ніби ти дуже нещасний, бо не знайшов жодної шпарини, у яку можна було б прошмигнути. Вони саме стоять біля вікна і спостерігають за мною. Мушу визнати – їм зі мною непросто. Це лікар також сказав священику, коли вони минулого тижня зустрілися на вулиці перед ворітьми, за якими я стояв поруч з Иншим. Священик співчуваюче похитав головою і сказав : “Погано, погано… Бідний чоловік. Dementia senilis”. Я одразу зрозумів, що це латинська. Латинська, до речі, єдина іноземна мова, яку я більш менш знаю: Et cum spiritu tuo. Проте, Dementia senilis я ніколи не чув у церкві. Останнім часом латинської в церкві взагалі не почуєш. Шкода, що від нас відходить двомовність. Все у них тепер французькою. Ця мова пожирає всі инші. Я мав колись таку квітку, що поїдала комах, які опинялися на її території. Вона просто знищувала їх. Саме так зараз нашим ельзасцям. Я запитався у свого сусіда Сепа, чи він знає це слово. Dementia senilis – це має бути якась квітка або рослина, вони всі мають латинські назви. Я так не думаю, сказав я. Це слово має у собі щось медичне. Тоді це має бути якась хвороба, відповів Сеп. Існує лікарська латинська мова, якою вони приховують недуги. Яка ж ця мова різноманітна: в одному випадку це дим кадила, в Иншому – запах квітки, а ще в Иншому – сморід карбіду. Dementia senilis… А звучить гарно. І так гарно заритмовано. Можна танцювати: раз-два-три, раз-два-три…Тату! - кричить хтось, - припини, не поводься як дитина. Люди озираються, що вони подумають? Ха-ха, це був не я, це був Той, Инший. Мій любий Инший, що водить усіх довкола пальця поки я насолоджуюся своєю великою свободою. Я ще ніколи не був таким вільним. Ще ніколи я не бачив так чітко і так далеко. Вільний від усього. І від них також? Я їх дуже любив. Я жив тільки для них. Тепер я дозволю собі жити для себе. Перелазити через паркан. Видиратися на дерева. Чекати на Орієнт-експрес. Зупиняти його. Заскакувати у нього. Ховатися за поштовими мішками. Вийти у Пфорцгаймі. Там розшукати польового жандарма, що нишпорив за моїм сином, щоб повісити його на груші. Я лежав у хліві за купою сіна і тримав націлений карабін. Зерно і тирса. Нерішучість. Злегка зігнутий палець на курку. Підеш праворуч, де синова схованка, я тебе уб’ю. Підеш ліворуч - житимеш. Він пішов ліворуч. На розі вулиці він потрапив у руки французам. Ви його знаєте? – спиталися французи. Він вам щось зробив? Я похитав головою. Хоча знав, що називається він Мюллер Цво, що він з Пфорцгайму, і він хотів убити мого сина, там, біля груші. Так, я таки зійду з потягу у Пфорцгаймі. Він мабуть став там великим цабе. Поліцейських нишпорок – тих завжди бракує, чи не так? Ні, я таки їду далі. Я зійду у Штутґарті і відшукаю гестапівця. Я запитаюся його, скількох ти перехопив у мене з тих, кого я мав сховати, але які так до мене і не дійшли? Він хихотітиме: війна давно закінчилася, слід було би вже забути. Забути. Я багато забув. Зараз я б не сказав вам, як називаюся, скільки у мене дітей, чи жива ще моя мати, який сьогодні день. Але иншого я не забув. І воно все більше наближається до мене. Ґестапівець сміється. Він має на це право. Він може забути… Ні, нехай собі Орієнт-експрес їде. Краще зупини швидкісний потяг до Парижа. У поштовому вагоні сидить інспектор. Він не захоче мене сховати і сміятиметься по-французьки, коли я запитаю його, чому ви ніколи не давали мені завдань? Чому ви передчасно відправили мене на пенсію? А він скаже: бо ти неписьменний. Я? Хіба я не знаю ельзаської, хіба я не знаю німецької, хіба у мене не гарне письмо, найкраще у цілому класі, як казав колись шкільний учитель. Я так і напишу інспектору — латинським і ґотичним шрифтами, і він не зможе цього прочитати. І я висмію його, кажучи: ти неписьменний. Дивися, як він світиться… Ось стоять вони переді мною: тату, тобі слід прийняти ліки. Добре, кажу я і підштовхую Иншого. Їж ти, кажу я йому тихо. Тоді вони заспокояться. Хоч кілька годин він не робитиме дурниць. Незабаром він сяде у фотель у саду і засне. Тоді ми зможемо працювати далі. Мої любі, вони справді хочуть мені тільки добра. Тато нікуди не піде, кажуть вони до лікаря. Ну, тоді бажаю вам міцних нервів, відповідає той. Ану, Инший, стань-но переді мною, щоб вони мене не бачили. Мусимо діяти швидко, поки не почала діяти пігулка. Все, вони пішли. Я встаю з землі, прошмигую через паркан, беру Иншого за голову і перетягаю його за собою. Який же він легенький, мов тінь. А тепер швидко геть, поки вони нічого не помітили. Насип? - питається він. Ні, це безглуздо. Це нікуди нас не приведе. Польовий жандарм мертвий, ґестапівець також. Може знайдеш того з концтабору? - пропонує він. Де? - питаюся я. Він забився у нору, він мабуть і не помітив, що час переслідувань закінчився. А поштовий інспектор? Він став поштовим міністром, до нього ти не проб’єшся. Ні, нехай потяги собі їдуть, немає сенсу зупиняти котрийсь з них. Ходімо в ліс. Я його добре знаю. Від Цаберну до Донону. Хіба я не полював тут під час війни на оленів і косуль? Біженці ж мусили щось їсти. Десь тут я закопав карабін. Я викрав його разом з ящиком боєприпасів якраз під час наступу у червні 1940 у п’яного баварського піхотинця. Де ж я його закопав? Це мало бути десь на п’ятій ділянці. З якою легкістю я піднімаюся вгору, незважаючи на мої 80 років. Мені хочеться співати від щастя. Тепер я згадав. Це було на Гексенпляц. Там ще мав стояти дуб. Але ж він виріс. Дивно, що його ще не зрубали. Вони ж тепер усе зрубують. Дідько, треба було взяти зі собою лопату. Тут я роками здирав кору з дерев для лісників. Вони більше не можуть тут працювати, сказав поштовий інспектор. Чому, вони також не знають французької? Compris, сказав я. І пішов здирати кору з дерев по-ельзаськи, щоб хоч якось утримувати сім’ю. Тобі слід було сказати їм, що ти в опозиції, розмірковував лісник. Колишнім опозиціонерам зараз дуже добре. Але ж у мене й сліду не було від опозиції. Розумієш, опозиція по-ельзаськи це не те саме, що Опір по-французьки. Я завжди бачив різницю між нацистами і німцями, вони ж – ніколи. Чи слід було мені брати це близько до серця ? Ні, я мав свій спокій у лісі. Сюди приходили олені і косулі, їли у мене з рук. Вони знали, що я закопав карабін під дубом на Гексенпляц. Що ж мені тепер, розпорпувати землю руками? Я питаюся Иншого. Але ж він уже ковтнув пігулку і спить. З лісових хащ виходить лісник. О, а ти ще й досі на службі ? Так, на добровільній. Я пильную нового француза-лісника, щоб він не занапастив ліс. Він знищує усі листяні і покладається лише на хвойні. Що у тебе в мішку? - питаюся я його. Жолуді і букові горішки, а ще саджанці ялинки. Розумієш, я вириваю його ялинкові саджанці і запихаю туди листяні. Він здивується. Але, ти, що тобі тут треба? Мій карабін, відповідаю я. Ти ще пригадуєш, як ми застрілили королівського оленя просто під носом у гауляйтера? Тоді його засмажили на вогні поляки у партизанській землянці. Він сміється. Так, ото були часи. Тоді ти ще мав майбутнє. Я власне також так думаю, кажу я. А кого ти там маєш біля себе? - питається він. Мого Иншого. Того, хто ковтає пігулки. Ага, Dementia senilis, сказав той. Що це? - питаю я. Це коли роздвоєння. У мене також такий є. Він хропе он там. Ти знайшов ґетсапівця? - питає він Так, він отримує грубу пенсію. Правда йому це не допомагає. Він також має свого Иншого. Але той зовсім дикий. Як це ти щойно сказав? А так, Dementia senilis. Слухай, скажи, а як це виходить, що у нас з’являються такі от створіння-тіні? Це наше щастя, каже він. О, так, велика воля. Ходімо, викопаємо твій карабін. Вони до крові калічать собі пальці, але таки знаходять карабін з боєприпасами. Він навіть не заіржавів. Свої тіні вони відпустили додому, де ті незабаром мирно померли у ліжках. Вони ж зібралися у дорогу до Донону. Чи дійшли вони? Одна подорожуюча пара з Західної Німеччини нещодавно розповіла жандарму, як вони загубилися у гірському лісі і як раптом з лісової гущавини з’явилося двійко напівздичавілих старих. На одному була обшарпана форма лісника, инший був озброєний карабіном збройних сил. Вони запиталися, чи ми бува не ті, хто втекли з табору, і через який кордон нас слід перевести: французький чи німецький. Туристам зі страху серце пішло у п’яти і вони відповіли, що німці і хочуть додому. Тоді обидві постаті виивели їх кривими стежками до ельзаської території. Тоді той, що з карабіном, сказав: уникайте вулиць. Ґестапівець завжди напоготові разом зі своїм польовим жандармом. На гірській річці зачекайте, поки стемніє. Тоді йдіть на пост і спитайтеся Шанга.. У нього сьогодні нічна зміна. Він допоможе вам далі. Жандарм послав патруль у ліс. Після кількаденних пошуків вони знайшли залишене вогнище, поблизу якого лежала шкура і кості зайця. У рапорті стояло, що йшлося мабуть про даксбурзьких дикунів. Це схоже на них. Подивися униз, в ущелину, сказав лісник. Там живуть рослини, про які я тобі говорив. Я дивлюся униз і бачу їх – величезні, палаючі, жовті суцвіття, як сонця. Ми виберемо собі два найбільших, каже лісник. Побачиш, це буде як сп’яніння до забуття. А ми не хочемо почекати, поки настане мир? - питаю я. Для чого? - майбутнього ж більше немає, відповідає він. Що це за квіти? - питаю я. Dementia senilis*, каже він.

* Dementia senilis – старече слабоумство

Переклала Катерина Маґдиш