Богдан-Ігор Антонич

АПОКАЛІПСИС

Підводяться, мов сонні, велетенські леви,
силуети
тяжких, прирослих до землі,
кам’яностопих тюрем,
і в’язнів по ночах відвідують коханки
і комети,
і місяць, мов рудий павук,
повзе поволі муром.

Коли слова на порох стерті,
сповідатись зорям зайво.
На зорях, мов на стінах, цвіль, черва,
зелінка й вогкість.
Обличчя в’язнів миє місяць синім
і холодним сяйвом,
аж обростуть за ніч, мов круглі пні,
кошлатим мохом.

Підземних рік слизьке, примарне зілля,
мокрі зорі й змії,
долини місяця оброслі горіховим гаєм.
Сто днів і сто ночей ідуть руді дощі
і вітер віє,
вода підноситься і зорі й тюрми заливає.

Де не оставсь на каменю ні камінь,
де зрівнялись гори,
знов мулярі нову тюрму будують
з брил квітчастих.
Цвіте під шибеницями багряне
квіття мандрагори,
і мотуз вішальників для живих
приносить щастя.

БАЛАДА ПРО БЛАКИТНУ СМЕРТЬ

Примарні камениці і коші подвір’їв,
мов нетрі мороку, вузькі і мокрі сходи,
провалля ночі, що його ніхто не зміряв,
і смуток темних брам, і цвілі млосний подих.
Зім’ятий і заляпаний паперу клаптик,
коротка, проста записка: “Ніхто не винен,
злочинця не шукати!” Йде у тихих лаптях,
мов мудрий кіт, дахами місяць, нетля лине.
З розкритих проводів букетом синя пара,
із мідних, спухлих жил блакитна кров струмує.
З-за шафи, що в півсні принишкла з ляку марить,
примарне соло на кларнеті смутку, чуєш?

Палає струм блакитний, мов душа в
натхненні,
і шепіт божевілля два серця колише
з-під дна свідомості.
І ніч у вир шалений!
І синім квіттям газ в подертий килим тиші!
На ліжко, човен розкоші й нудьги кохання,
сідає миша місячна – цинічна й куца,
і тіло з тілом, тісно сплетені востаннє,
в неситих скорчах болю й насолоди в’ються.

Похилений над ними синій янгол газу
вінчає їх вогнем блакитним, наче миртом,
і душі, мов лілеї, кидає в екстазу,
аж спаляться, немов останні краплі спирту.

ДНО ТИШІ

Сліпуче чорний вугіль ночі, глиб і серця шахта,
природи дно – дно таємниці й неба синє лоно;
лящить у вухах сон – зім’ята та подерта плахта,
і дзвонить в темряві співуче серце телефону.

Так будиться хаос забутий літ дитячих світу,
з-поза свідомості запони дивиться прадавнє,
мов озеро, чарує в сріблі заля, й синім квітом
проломаний удвоє місяць на долівці в’яне.

І темне місячне ядро з твердої шкаралущі
вилускують долоні тиші, що усе загорнуть.
Дівчат кирпатий янгол рає, й час статуї кришить,
лиш труби мегафонів сяють, мов тюльпани чорні.

КОНЦЕРТ З МЕРКУРІЯ

Як віко скриню, ніч прикрила муравлисько міста,
в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну.
На голови міщан злітають зорі, наче листя,
у скорчах болю і багатства людський вир заснув.

Бур’ян дахів, співуче зілля, міцний кущ – антени.
На ніч сплітаються коханці, мов гарячий хміль.
Червоні раки ламп повзуть по меблях і по стінах,
холоне тіло в сні, душа гниє й сріблиться цвіль.

Руда коханка в теплім ліжку і зоря в портфелі,
старі перини, мокрі рожі і черва з книжок.
В радіостанції натхненний спікер накладає
на ночі грамофон холодний місяця кружок.

МОНУМЕНТАЛЬНИЙ КРАЄВИД

Червоні куби мурів, кола жовтих площ,
квадрати скверів.
Людино, думки циркулем відмірюй
зорі і міста!
На брилі брила, коло в колі,
вікна понад вікна й двері,
стає на мідних сходах сонце,
мов статуя золота.
Басейни – мов дзеркала нерухомі
в куряві червоній.
Тут небо миється в воді густій і срібній,
наче ртуть.
В зеленім полум’ ї трави пасуться
мармурові коні,
камінні янголи у парку металево
в сурми дмуть.
Герої сходять з п’єдесталів,
сиплються з пузонів іскри,
і сонце на гарматі, й прапори
з музеїв у вогні,
і леви з прапорів рядами йдуть
маєстатично містом,
і їде мармуровий вождь на кучерявому коні.

НАЗАВЖДИ

Мужчини в сірих пальтах тонуть
в синяві провулка,
і тінь замазує панни, мов образи затерті.
У склянці золотавий чай. Так хочеться
опертись
об край вікна й міцний,
терпкий і синій пити холод,
дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком
прощається з сестрою, що у зореколі їй
не сяяти
вже більш.
Так ніч
блакитним снігом миє в місті маки
меланхолії.
Накривши плечі згорблені кожухом неба
синім,
колишеться шофер у сонній лімузині.
Крива ліхтарня – квітка зламана і попіл
снігу,
і світло – лій зелений з дзбанка ночі
в сутінь литий,
круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля
сміху
заблукана і місяць – білий птах натхнення
злого,
й шовкова куля горлорізів мрійних
в тінях скритих,
що, може, мов струни, колись торкнеться
серця твого.
Торкнеться й поцілує гордо й ніжно, і навіки
закриє очі сплющені, немов сестра остання.
Мужчини в сивих пальтах із кишень
виймають зорі
і платять їх паннам за п’ять хвилин кохання.
Вдягнувши на горбаті плечі хутро неба синє,
колишеться шофер у сонній лімузині.

ПЛОЩА ЯНГОЛІВ

Іванові Іванцеві

На площі театральній мармуровий тенор
вже двісті літ співає зорям золотим.
Коли з наказу ночі стануть веретена,
завмерлі ткальні сповиває сивий дим.

Дівчата від станків вертаються додому
і мріють в сласних снах про тенорів палких,
як пестять їх нестямно й миють співом горла
й руді коти зрадливо ластяться до них.

Господар міста – лев, що спить
під арсеналом,
підводиться поволі, йде в пустиню площ.
Герої сплять, в домах розпусти ще співають,
і бунтарям у тюрмах волю дзвонить дощ.

На площі мідних янголів, сповитій в тишу,
коли інкавст червоний розливає тьма,
історик з п’єдесталу про минуле пише
і гусяче перо мачає в каламар.

ЗОРЕЛЕВ, АБО СУЗІР’Я ЛЕВА

Води живого срібла повні, сплять криниці
ласки,
криниці ласки вічної, що мурів цих
діткнулась.
Вже більше літ хода їх не вбирає в лавр
поразки,
ні форуму марнот не будить
метушливий галас.

В цистерні ночі миються майбутні зорі
ранку,
погруддя сонця з гриви полум’ям в музеї
ночі.
Вже іній літ сріблить руїни. Мов по ланці
ланку,
повільний вітер пхає хмари й цвілі час
хлюпоче.

Плече в плече заплівшись тісно,
йдуть кущі глодини,
джерела зелені із надр земних, де клекотало
хвильне життя базарів, де роїлися хвилини.
На цвинтар золотих монархій хмари
тінь упала.

Княжна екстази – ніч веде слова
камінним гаєм
між лаври, де з листків пливе
музика таємниче
і соловейко, брат зорі, про смерть сестри
співає.
Трагічний вітер на порожній сцені світу
кличе.

Де мармуровий кінь із гриви
молоком застиглим
іржанням тужним надаремне будить
дальні Трої.
З очей героїв зерно дзьобають
бездушні щиглі.

Заходить Зорелев за тінь епохи золотої.