Тимофій Гаврилів

Nostalgie, або повернення Казанови

Хто не знає про пригоди Казанови? Хто потайки не заздрив його невідворотному успіху? Кого він не жахав? Кого не захоплювала його шибенична відчайдушність? Кого не обурювало його скандальне нахабство? Син здібної акторки, для якої Карло Ґольдоні (кілька п’єс видатного італійського драматурга свого часу заблукали на сцени українських театрів) написав комедію “Підопічний”. Брат художника Франческо Казановії (справедливість вимагає іншого співвідношення; художник Франческо Казанова, брат Казановії, – так те, що знаємо гірше, ми прагнемо врятувати, шукаючи аналогій із загальновідомим). Аґент, який виконував конфіденційні доручення володарів тодішньої Европи, відвертаючи або – залежно від бажання замовника – провокуючи двірські скандали і збройні конфлікти, і, не виключено, що саме Казанова заклав інтригу, яка згодом гак зухвало спрацювала в Сараєво, розкрутивши метафоричний маховик і перетворивши якщо не всю, то принаймні Центральну Европу на арену з’ясовування стосунків – і хтозна, чи не приводила його та чи інша таємна місія у Львів, чи він не зупинявся під прикриттям (крилом) лева з розгорненою книжкою у кам’яниці на площі Ринок, в якій колись мешкав венеційський купець і консул Іван Массарі (життєпис Казанови такої можливости чітко не спростовує). Творець сонетів і втаємничений у піфагорійську містику каббали. Філософ, який вів едуковані бесіди з Фрідріхом Великим й імператрицею Катериною – як і його приятель Марі-Аруа Вольтер: Фрідріх Великий хотів призначити Казанову виховником-наставником елітної кадетської школи для померанських юнкерів – Казанова уник посміховиська, вдавшись до наглої втечі і не виклавши до кінця своїх міркувань про делікатну розбіжність між освіченим монархом і монархом-філософом і про помилку, якої припустився Платон і яка мало не коштувала йому життя, – розгублений імператор марно слав навздогін гінців з батогом і пряником. Гравець, який упродовж однієї картярської ночі вигравав і програвав маєтки. Ловелас, непоборним чарам якого улягали черниці суворих католицьких орденів, не кажучи вже про світських паней і – особливо – панянок. Дискутант, який мав переконливий аргумент, що побивав мури монастирів, замків, в’язниць. Спритник, якого не могли впіймати на гарячому і впіймати поготів ні численне військо двірських сексотів, ні високооплачувані нишпорки. Винахідливий і витончений знавець мистецтва, в знамениту колекцію якого мріяли потрапити перші леді Европи. І, нарешті, автор спогадів, з яких ми все це і більше черпаємо.

Однак чи бодай раз пробували ми уявити собі Казанову в, скажімо, сімдесят п’ять років? Коли шкіра береться брижами, сльозяться очі, тремтять руки, а запах з ротової порожнини дедалі важче перебити духмяними рослинними екстрактами, коли відкривається гротескна невідповідність між пожаданнями духа і (не)спромогою тіла? Хто уявляв собі Казанову на схилі років? Артур Шніцлер спробував написати про п’ятдесятитрьохрічного авантурника. Про велику ностальгію. Про небажання змиритися з тим, що життя, завершуючи акціональність, входить у неративну фазу, в якій дедалі менше подій і дедалі більше спогадів. Про вигнанця (втікача), якому в обмін на принизливу послугу дозволено повернутися на батьківщину. Про, можливо, останню велику і блискучу пригоду старіючого коханця. Це саме той вік, в який австрійський письменник створив цю свою – найкращу – новелу.

NOSTALGIE – французьке слово, означає “туга за батьківщиною”. Всяка інша туга – то tristesse.