Джакомо Казанова де Фаруссі

Подорож до Львова

[...] Я прибув до Львова на шостий день після того, як виїхав з Варшави, адже я на кілька днів зупинявся у принца Замойського. У нього було сорок тисяч дукатів на рік, але разом з тим і епілепсія.

– Я віддав би всі свої статки, – сказав він, – тільки б зцілитися.

Я приголубив молоду дружину Замойського. Вона пишалася своїм чоловіком, а тепер була змушена відмовляти йому, адже приступи хвороби завжди починалися у нього в моменти любовного збудження. Її доля була гіркою – постійно відмовляти чоловікові і навіть тікати, коли він ставав надто наполегливим. Цей великий достойник, який невдовзі після цього помер, тимчасово поселив мене в чудовій кімнаті цілком позбавленій меблів. Таким є польський звичай – брати свої меблі з собою.

У Львові я зупинився у готелі, проте невдовзі переїхав звідти, щоби замешкати зі знаменитою Камінскою, яка була смертельним ворогом Браніцкого, а разом з ним ворогом короля та всієї влади. Колись вона була дуже заможною, але нескінченні змови зруйнували її маєтки. Вона розкішно розважала мене впродовж тижня, проте цей візит не задовольнив до кінця жодну з сторін, оскільки вона володіла лише польською та німецькою мовами.

Зі Львова я поїхав у маленьке містечко, назву якого я не запам’ятав (польські назви дуже нерозбірливі, нечіткі) для того, аби принц Любомирскі представив мене Йозефу Ревуцкому. Ревуцкі – маленький старий чоловічок, що носив довгу бороду на знак протесту проти новацій, принесених у його країну. Він був багатим, освіченим, забобонно релігійним та надзвичайно ввічливим. Я залишався у нього впродовж трьох днів. Ревуцкі був командувачем фортеці з гарнізоном у п’ятсот осіб. Першого дня, коли я був у його покоях з кількома иншими офіцерами, близько одинадцятої години ранку зайшов ще один офіцер і прошепотів щось Ревуцкому, а тоді підійшов до мене і прошепотів мені на вухо: “Венеція та святий Марк”.

– Святий Марк, – відповів я вголос, – є святим покровителем Венеції.

Після цих моїх слів всі почали сміятися. Я зрозумів, що “Венеція та святий Марк” – це пароль для вартових, і почав багатослівно вибачатися, після чого пароль змінили.

Старий командир говорив зі мною дуже ввічливо. Він ніколи не бував при дворі, проте він зважився поїхати до Сейму, щоби всіма силами протиставитися росіянам. Бідний чолов’яга, поляк старої закваски, був одним з чотирьох, кого Рєпнін заарештував і вислав на Сибір.

Після того, як я покинув старого патріота, я поїхав у Христинопіль, де жив знаменитий граф Потоцький – один з коханців імператриці Анни Іванівни. Він заснував місто, в якому жив, та назвав його на свою ж честь. Цей достойник все ще перебував у чудовій формі та утримував прекрасний двір. Від вшанував графа Брюля, поселивши мене у його домі на два тижні, та висилаючи мене на щоденні прогулянки з його лікарем, знаменитим Стірнеусом, запеклим ворогом Ван Світена, ще відомішого лікаря. Крім того, Стірнеус був людиною високоосвіченою, хоча, на мою думку, дещо екстравагантною та забобонною. Він притримувався Асклепієвої системи, яку инші лікарі вважають неспроможною ще з часів великого Бургаве. Тим не менше, на цей раз система спрацювала.

Вечорами я завжди бував з графом та його двором. Гра не була важкою і я завжди вигравав, що було на той час дуже доречним і навіть необхідним для мене.

Після надзвичайно приємного візиту до графа я повернувся до Львова, де тиждень розважався з милою дівчиною, яка після цього так полонила старосту Снятина графа Потоцького, що він одружився з нею. Ця “чистота” крові є помстою у ваших благородних сім’ях!

Залишивши Львів, я поїхав до Палавії – чудового палацу на Вістулі, на відстані 18 ліг від Варшави.

Якою б чудовою не була оселя, проте самотня людина занудьгує і у ній, якщо тільки у неї не буде втіхи від книг чи від якоїсь великої ідеї. У мене не було ні того, ні иншого, і невдовзі нудьга далася чути.

Приваблива сільська дівчина увійшла до моєї кімнати, і, оскільки вона сподобалася мені, я спробував показати їй це, не вживаючи слів, яких вона і так би не зрозуміла. Проте, вона опиралася і кричала так голосно, що зайшов служник і запитав мене:

– Якщо вам сподобалася дівчина, чому ви не зробите все так, як належить?

– А як це?

– Порозмовляйте з її батьком і владнайте справу полюбовно.

– Я не знаю польської. Чи могли би ви все владнати?

– Звичайно. Я думаю, ви дасте за це 50 флоринів?

– Ви смієтеся. Я охоче дам 100, якщо вона виявиться цнотливою і буде покірною, як ягнятко.

Жодних проблем у перемовинах не виникло, і операція з усунення цноти відбулася того ж вечора. Щойно операцію було завершено, бідне ягнятко вибігло у такому поспіху, що я почав підозрювати, що батько, ймовірно, змусив її погодитися на мою пропозицію. Якби я знав про це, то не допустив би такого.

Наступного ранку мені запропонували кількох дівчат. У всіх були закриті обличчя.

– Де та дівчина, що була вчора? – спитав я, – Я хочу побачити її. Я хочу побачити і їхні обличчя.

– Для чого вам обличчя, коли з иншим все гаразд?

– Обличчя надзвичайно важливе, – відповів я, – а решта для мене є лише додатком.

Вони не зрозуміли цього. Нарешті обличчя дівчат відкрили, але жодна з них не викликала мого бажання. Зазвичай, польські жінки потворні. Зустріти красуню – справжнє диво, а привабливі жінки є рідкісним винятком. Наприкінці тижня, коли нескінченні бенкетування викликали втому, я повернувся до Варшави.

Таким чином я побачив Поділля та Волинь, які кількома роками пізніше були названі Галичиною та Лодомерією, оскільки зараз вони є частиною Австрійської імперії. Кажуть, що в цей час в Галичині настав добробут, якого не було ніколи раніше. [...]

Переклав Олег Демків