Всеволод Поліщук

Місто без людей

Спочатку це зовсім не було схоже на проект. Та й, власне, не було проектом. Це була просто відповідь на питання. Чи можливо, видіння. А, може, й просвітлення. Чи просто "шиза" або "глюк", як полюбляє казати моє високотехнологічне і не надто окультурнене покоління.

Просто мене якось, між іншим, зовсім не до теми розмови спитали: "Якби довелося вибирати, кого лишити у Львові, а інших треба було б виселити (ну, маю на увазі певну верству, чи стать, чи етнос, чи представників певного фаху), кого б ти обрав?". Чомусь не сприйняв це як жарт і вирішив відповісти. Довго не думав. Закрив очі й уявив собі місто. Над містом ішов дощ. Містом пливли струмки. Вода змивала з асфальту сміття й плювки, зі стін – плакати, афіші й агітки, а з дерев – пил. А головне – не було кому це все повернути на асфальт, на стіни й на дерева. Будівлі з табличкою "Пам'ятка архітектури" стояли не ображені і скособочені, а стрункі і впевнені в собі. Упевнені в тому, що жоден рагуль не нагородить їх плювком, малою нуждою чи струменем з аерозолю (наші голівудизовані тінейджери вже навчилися "бомбити" графіті не гірше за західних, лише не навчилися вибирати, де це варто робити, а де – ні). Просто не було кому. Бо я уявив собі місто без людей. І сказав: "Не залишив би нікого".

Так що це була просто розмова і просто відповідь на запитання. Уже потім це "місто без людей" вилилося в проект. Чи, може, навіть не в проект. Бо не хотілося робити жодних розрахунків, а особливо кошторисів. Краще, мабуть, назвати це ідеєю. Звичайно, якщо це не "шиза" і не "глюк", як каже моє покоління, яке полюбляє різноманітні жаргони і сленги.

Якщо ж творити з цієї ідеї проект, треба принаймні її обґрунтувати. А обґрунтувати її, до речі, можна. Причому принаймні з двох позицій. По-перше, з огляду на необхідність. По-друге, з прицілом на вигоду.

Хоча зараз більш модно починати з вигоди, почну таки з необхідності. Хоча боюся при цьому здатися банальним. Адже те, що в цьому місті треба щось кардинально міняти, – очевидно. Менш очевидно, але багатьом уже зрозуміло, що міняти треба людей. Адже ми (не тільки моє покоління, очманіле від бойовиків, інтернету, безгрошів'я або легких грошей, а всі ми, мешканці цього міста) не пасуємо Львову. Цьому шматочку Європи уже давно не щастило на мешканців-європейців. Йому давно не щастило на людей, які дбали б про нього. Що більше, на людей, які б його не загиджували й не руйнували. Якщо лишити нас тут, ми врешті-решт доруйнуємо його. А те, що витримає нашу варварську навалу, заклеїмо агітками й рекламами, заплюємо лушпинням соняшникових зернят, задушимо алкогольними випарами, заллємо кров'ю (хоча переважно з носів, але таки кров'ю) під час мітингів містечкових борців за "благо трудового народу" чи за "національну гідність", затопчемо, врешті-решт, у пошуках грошей. За дванадцять років ми не змогли змінитись на краще. Чи не зовсім так. За дванадцять років одиниці змінилися на краще, а більшість на гірше. І що з того, що в багатьох були на це об'єктивні причини. Це місто вже не вірить нам. Не вірить, і мститься падінням балконів і дахів, прорваними трубами, усе важчим повітрям усе меншою частотою появи посмішок на наших обличчях. Нас треба звідси забрати. Бо інакше ми завалимо це місто і в тих завалах загинемо самі...

Але це вже, здається, почався ліричний відступ. Варто перейти на більш зрозумілу в наш час мову, себто мову вигоди. Усе просто. Відселяємо мешканців разом із усілякими виробництвами за межі міста. Наприклад, у Яворівську СЕЗ. Там мешканці роблять те ж саме, що й у Львові – вчаться, працюють, б'ють бомки, але при цьому платять менше податків і не руйнують спадщини ЮНЕСКО.

Якщо ви погано собі це уявляєте, краще уявіть таке: Львів перетворився в єдине у світі придатне до життя місто, в якому ніхто не живе. Майже місто-привид. До того ж, у цьому місті й без того є на що подивитися і біля чого сфотографуватися. Ну що, уявляєте, скільки заплатить очманілий від комфортного життя і пошуків гострих відчуттів гамерицький мільйонер, аби потрапити до такого місця? Збилися з рахунку? Ото ж бо й воно. Для цього треба лише трішки чистоти і трішки реклами. Ну, звичайно, доведеться лишити кілька десятків людей – гідів, кухарів, офіціантів, прибиральників і просто людей, які ходитимуть будинками і час від часу вмикатимуть опалення, аби стінам старих будинків не зашкодила низька температура чи волога. За кілька місяців можна зібрати з туристів таку суму, щоб збудувати для (колишніх) львів'ян сучасне високотехнологічне місто, яке буде доволі зручним для життя і яке буде не так легко зруйнувати.

Оце, фактично, й увесь проект. Звичайно, якщо в когось буде бажання, може для абсолютної певності розробити економічне обґрунтування. Непогано б, звичайно, було провести мінімальне маркетингове дослідження. Але то вже хай роблять фахівці.

Щоправда, думаю, що бажаючих буде небагато. Свідомий того, що більшість сприйме ідею "міста без людей" таки як "шизу" або "глюк", як полюбляє казати моє, ще, на щастя, не втрачене, покоління. Але це, принаймні, хоч і "шизова", але спроба пошукати якусь альтернативу. А щоб було іще з чим порівняти, можу навести ще одну ідею, яка з'явилася в голові мого колеги. Вона така проста, що можна просто зацитувати: "Спалити це місто, щоб воно залишилося для всіх таким красивим, як на картинках у туристичних проспектах, і стало, врешті-решт, справжньою легендою..." Здається, без коментарів...