|
|
|
Францішек ЯворскіЛьвів старий і вчорашнійФілософ і його теща Незважаючи на повний спокій на обличчі і пронизливе бачення людської суті справ до самих глибин, Себастьян Петрицій ніколи не міг спокійно дивитися на триповерховий будинок на львівському Ринку, відразу навпроти головної ратушевої брами. Багато спогадів викликала у нього понура вітальня, де понад 300 років тому варив пиво Томаш Найсарек і його наступник пан Бехтлоф, а від усіх фігур та оздоб, вирізьблених з каменю, падали довгі тіні спогадів аж в саме серце батька польської філософії. Саме в цьому будинку, який всюди називали Фронцфеніковским, народилася його дружина, звідси пішла вона за висловом перекладача Арістотелевої “Політики” на спільну долю і недолю, сюди приходив він пізніше до батьків своєї дружини, до дідуся та бабусі своїх трьох дітей, на хліб і пиво, тут також тішився щастям свого достатку. Однак, все це було у 1597 році і все це минуло. Зараз у старому будинку Фронцфеніковского сиділа тільки його теща, про яку Себастьян думав як про вогненного дракона та біблійного лева, як про страшну машкару, котра ночами відбирає сон з його очей і котрої він боявся більше, ніж апокаліптичної бестії, більше, ніж мук у чистилищі. Учень та прихильник великого Стагірити зустрічав “маму” лише тоді, коли з сувоєм паперів під пахвою поспішав до Ратуші на чергове засідання суду. Саме в цей час і в цю годину виходила з будинку Фронцфеніковского пані Анна і там, в залі суду, перед образом страшного суду, стояли обоє, і не було між зятем і тещею жодного теплого погляду, ані не було жодної покори між філософом та міщанкою. Були лише дві сторони, котрі вперто сперечались: “Excellms dominus Sebastianus Petrictus, medicinae doktor” та вдова Анна Венігова. Суперечка між славним уже в той час і відомим з розуму та доброчинности мужем і львівською міщанкою виросла, як сірий бур’ян на могилах, а фоном йому служили застигла луна любові та пошарпане лахміття родинних зв’язків. Небіжчик Францішек Веніг, чи Францвенігем, або щиро по-польськи названий Фронцфенікем, був знаним купцем, котрий володів великим маєтком. У його будинку росло кілька дітей, і між ними син Станіслав, що мав велику схильність до наук, та донька Анна під пильним оком матері, пані Анни. Саме до неї, одиначки, також Анни, розгорілося любов’ю серце пана Себастьяна Петрисія. Пан Себастьян народився в Плізні, освіту здобув у Кракові і Падві, магістр Ягелонської академії, доктор філософії і медицини, великий фахівець з філософії Аристотеля, закохався у Львів найбільше з инших міст. Він добре розумів, що “в Познані дуже поважаний, у Львові – добрий оратор, а в Кракові – кращий за инших”. Але серед всіх цих похвал найбільше припала йому до душі та серця Анна Фронцфеніківна. Гордовитий знавець естетики Аристотеля зрозумів, що Гануся, як ніхто инший, відповідає його ідеалам красоти, ще більше поваги, що можна побачити у її “плавному помаху руками, нахилі голівки і сором’язливому погляді”. Її риси, разом взяті і кожна зокрема, були настільки чарівними, що він, не вагаючись, повів до шлюбного вівтаря прекрасну Анну. Якщо можна вірити, що наш філософ застосовував свої філософські теорії на практиці, то родинне гніздечко польського Аристотелька відповідало тому, що він описував. “Що дім повинен бути добре впорядкований, з багатьма картинами, це річ пристойна і потрібна для жінки та для дорослих доньок, щоб не захоплювались небезпечними прогульками”. Могло бути і так, що він переконав свою дружину, щоб не була такою, “як багато инших жінок, котрі їздять всюди – по місту, по костелах, просто по вулицях – як пави, показуючи своє пофарбоване пір’я, тобто якийсь дивний одяг”. Але незважаючи на це, подружнє життя філософа було дуже коротким. Його жінка померла дуже швидко, залишивши йому трьох сиріт: синів Яна Себастьяна і Габрієля та донечку Зузанну. Дуже швидко помер також і старий Фронцфенік, і філософ залишився один на один зі своєю тещею. Як і більшість львівських міщанок цього часу, теща була доволі округлою і володіла хистом протистояти всім життєвим бурям і незгодам. Розумна, як кажуть “підкута на чотири ноги”, з чоловіком доробилася тяжкою працею незлого маєтку, і по смерті чоловіка змогла добре урядувати, витягувати борги із своїх боржників і з чоловікового маєтку не спустила ні гроша, навіть власним дітям. Вона була пані дому, господинею до останньої хвилі свого життя. І хоча тогочасні закони говорили про инше, пані Анна тим не журилась, і всі ці правила сприймала зі справжньою жіночою зверхністю. Цілком инакше уявляв собі все Себастьян Петрисій. Бачачи, що вже не так довго його будуть носити на руках у Львові, почав вимагати, щоб задля його дітей було проведено інвентаризацію заповіту по Фронцфеніку і аби йому виділили належну частину. На що пані Анна, як можемо собі лише уявити, заглядаючи до її замкнутої душі, сказала собі: не дочекаєшся. Але не говорячи цього вголос, почала з Себастьяном філософські переговори. Ніби й погодилася на інвентаризацію і навіть запросила для цього в якості свідків двох службовців з Ратуші – Пшездєцкого і Шольца. Разом з Петрисієм почали вони описувати маєток. При цьому панувала згода і найбільша гармонія. Службовець Шольц, як свідок, дуже детально і з великою долею сентиментальности описав ці родинні розмови: як пані Анна показувала все своє добро, як пан Себастьян, доктор, на все тільки кивав головою. “Була там тільки суперечка про килими, бо панові докторові здавалося, що занижена їхня вартість. Але потім пан доктор сам сказав, що заплатить гроші за килими згідно з ціною і килими забере собі. Він згадував також, що не всі речі пані показала, хоча сказала, що всі. Писав також, що при цьому описі були обоє дуже спокійні і врівноважені, аж приємно було працювати. “При цьому також були і діти пана доктора”. Однак, згодом Петрисій переконався, що вся ця родинна комедія не мала жодного значення і була інсценована пані Анною тільки для замилювання очей своєму зятеві. Через три роки зять остаточно зрозумів, що не отримав нічого з маєтку, і йому не залишається нічого иншого, як подати до суду на перегляд заповіту. З цього моменту почалася для нещасного філософа смуга гірких витрат і смутку. Пані Анна стала перед судом з цілковитою жіночою впертістю та арсеналом жіночої логіки. На кожен арґумент доктора мала десять инших арґументів. Не шкодувала жодної отруєної стріли, якщо лише можна було хоча б вколоти противника. І коли вже не було ніяких арґументів, і всі цитати з правничих кодексів та законів були вичерпані, і вже не можна було використати відповідно ані німецьке, ані римське, ані церковне право, і не можна було якось все це відповідно прокоментувати – тоді пані Анна підносила страшний лемент і плач, волаючи до Бога, що чинять кривду вбогій вдові і самотній жінці. Себастьян Петрисій спочатку судився за допомогою адвокатів. Однак, бачачи, що не дає собі ради з тою бабою, став особисто перед судом. Використовував свої знання для редагування спірних листів, котрі сам перед судом зачитував і сам вносив до справ. Але, незважаючи на це, відчував, що і тут його теща чимраз більше “притискає його до стіни”. І непросто було докторові філософії і медицини, маґістрові природничих наук, чимдалі частіше покидав його філософський спокій і щораз частіше сходив Себастьян Петрисій з правничого Олімпу на землю сварок і брехні... Власне йому, тому, хто стільки років викладав у Кракові логіку Аристотеля, львівська кумася закидала брак всякої логіки в розумінні – йому, хто політику, економіку, риторику Стагірити знав, як облуплену, власна теща весь час витикала різні суперечності, доводячи, що Себастьян Петрисій не може логічно мислити... І так в’їдливо при цьому називала свого зятя “паном доктором”, і так йому при цьому пригадувала, що вона є бабусею його дітей... А він, тим часом, з великим запалом пробував пояснити, що не можна спільних речей привласнювати, і що він мусить підставити чоло, аби не віддавати те, що йому належить. Даремне пробував він пояснити цій жінці, що інвентаризація зробить добре як їй, так і йому, і його дітям. На що “вбога вдова” мала єдину відповідь: “щоб від цього була звільнена”. Бо, наприклад, її рідні, котрі теж мають поважні роки, не чинять цього і не вимагають жодної інвентаризації. Зі всіх боків правда була на боці Себастьяна Петрисія. Тому місцевий суд виніс вирок на його користь, а коли пані Фронцфенікова у 1598 році подала апеляцію до вищого суду, королівський декрет також виніс вирок на користь філософа. Незважаючи на це, судовий процес не закінчився, а розгорівся з новою, подвійною силою. Пані Анна почала закидати зятеві нічим не доведене шахрайство і вимагала від нього застави з метою покриття судових витрат. Петрисій, думала з властивою їй жіночою логікою пані Анна, не має в місті жодного маєтку, а тому може, програвши суд, просто втече зі Львова! Цього філософові було вже забагато. Мало того, що був стороною покривдженою, мало того, що мав королівський декрет, то ще й вимагають від нього грошей, якщо б раптом програв судовий процес! Про це філософ з великим обуренням описав в одному з судових листів. Він сказав, що на нього “ця підозра не падає, оскільки він є Honesta persona і дивно йому, що він, притягаючи когось до відповідальности, не може сам знайти справедливості. Він підкреслив, що не є голодранцем. І хоч не володіє нерухомостями, але має рухомі маєтки, і то такі, що б не міг принести в торбі. Побачивши, що з заставою не можна нічого зробити, теща несподівано вдарила по струнах ліричних. Зі сльозами на очах, шматуючи на собі одяг, почала лементувати “щоб пан доктор згадав ці доброчинства, які зустрів в цьому домі, що він мав би бути підпорою їй, матері його дружини, і не кривдив її в правах”. Отож, вбрався чорт у рясу і хвостом до Служби Божої дзвонить, міг би коротко сказати Себастьян Петрисій, коли б був тривіальним стосовно тещі. Натомість він лише рішуче заперечив супроти тих приятелів “котрі йому значні вигоди посвідчували” у випадку відступництва. Тепер почала розказувати пані Анна зворушливі спогади родинної ідилії, яка панувала в її домі три роки тому. Почала пояснювати судові, що справжня інвентаризація, про котру говорить Петрисій, вже готова і буде виконана “згідно зі звичаями, що панують в порядних домах”, а Петрисій сам був при інвентаризації і сам інвентаризаційний акт читав. Згадка про цей родинний інвентаризаційний акт, на котрий свого часу згодився Петрисій, довела його до шалу і вивела повністю з рівноваги. Він став дуже неделікатним. Цей учень великого Стагірити висловив здивування, що пані Анні “не соромно говорити про те, що є брехнею”, бо передовсім він цілком “не мав інвентаризаційного акту так довго, щоб міг його прочитати... навіть чверть години він не був у його руках”. А зрештою, інвентаризаційний акт, написаний в домашньому тлумі при кухлі пива, не може мати жодної правничої сили. Тепер знову підскочила пані Анна, ніби її вкусила отруйна змія. Згадку про родинну атмосферу визнала як особисту образу, не тільки собі але й службовцям Шольцу і Пшездєцкому, котрі брали в ній участь в якості свідків. Тому з великим обуренням почала викрикувати: “До кого тут пан доктор говорить? – чи поважній вдові, матері і добродійці своїй, знаній в цілому місті зі всілякої статечности і тверезого мислення – чи тим шанованим людям, котрі були при інвентаризації – службовцям цієї Ратуші?”. Незважаючи на все це, судовий процес наближався до завершення. Перед самим вироком жалібність пані Анни зростала і нарешті вибухнула патетикою і полилась рікою. “З великим жалем дивиться вона на таку велику невдячність до своїх добрих починань і вчинків, що їх всі бачили і багато хто пам’ятає. Не хоче зараз нагадувати тут про це, нехай лише сам Бог розсудить, бо всі бачили, як багато добра отримував в її домі пан доктор і тоді, і тепер. У всякому випадку, кривди він не зазнав”. Незважаючи на це присяжні мали иншу думку і судовий вирок винесли знову на користь Себастьяна Петрисія. Нескорена і непоступлива вдова знову подалася до Варшави, де склала апеляцію і дочекалася, що в 1599 році було видано новий королівський декрет, у якому їй було наказано, щоб згідно з зятевим побажанням приступила до роботи над інвентаризаційним спадковим актом. Не знав би хтось тодішнього судового процесу, коли б подумав, що цими двома королівськими декретами закінчилась справа між зятем та його тещею. Бо майже відразу на наступній сторінці після вписування королівського декрету можна побачити у міській книзі скарг такі нові перипетії щодо інвентаризаційного акту, ніби справа тільки-но потрапила до суду. Обидві сторони та їх адвокати знову почали розглядати всі деталі з завзятістю та впертістю пса, котрий, крутячись довкола, прагне обов’язково вхопити себе за власний хвіст. Раптово стих всякий шум в залі суду, як тільки війт почав переслухувати свідка, якого прізвище письменник написав як dominus Stanislaus Wenicius, artium baccalaureus. Хто ж це такий, Веніціуш, бакалавр наук артистичних? Це Станіслав Веніг, син пані Анни, який приїхав з Кракова, щоб дати свідчення у справі своєї матері та свого швагра. Його слухали з великою увагою, коли він розповідав, що є на рівні з Себастьяном Петрисієм спадкоємцем по Фронцфеніку, однак, не хоче, і не потребує жодного інвентаризаційного акту, і хотів би, щоб весь маєток залишився при матері, яка “була великою помічницею небіжчикові батькові при нагромадженні маєтку”. Пані Анна слухала його з великою насолодою, доктор Себастьян Петрисій також слухав його, може трохи присоромлений, а Станіслав Венікус промовивши все, пішов із залу суду. Разом з ним із залу суду вийшов і весь трирічний судовий процес між зятем і тещею. Так ніби вдарив грім відразу у всі аргументи правничі, так все відразу змовкло, настала велика тиша довкола філософа та його надзвичайної тещі. ...Згодом надибуємо доктора Себастьяна Петрисія на шляху до ... Лотарингії. Знавець Аристотеля і зять пані Анни їхав туди, як придворний лікар владики краківського та кардинала Бернарда Мацієвского. Зачарований трикутник У подружньому трикутнику лише один кут – третій – і він завжди зачарований. У ньому можна почути чарівну розкіш любовної пісні та грім життєвої бурі, побачити місячний чар, заляканий близькістю смерті, та відчути холодне вістря серед радісного буття. У цьому третьому куті подружнього трикутника ламаються душі і народжуються злочини, ганьба і смерть. Смерть завжди жахлива: інколи дізнаємося з родинної хроніки про тортурну страту середньовіччя. Але це все великі трикутники, третій кут яких пломеніє, ніби буря чи ріка життя... Проте, краще подивитись у судових актах на львівське передмістя, дізнатись про те, як там вимальовувались маленькі, але завжди зачаровані, трикутники, повні нечистої сили, такі небезпечні для подружнього життя. Суд неодноразово виносив свої великі і неспростовні вироки, засуджуючи чари трикутників, але чари розквітали в країні передміських судів знову, як тільки соловейко защебетав, над хвилями жита лани волошок зашуміли, а пісня злетіла метеликом. Діялося це у Краківському передмісті Львова. Відразу ж на третій сторінці судової справи вимальовується маленький подружній трикутник – такий нікчемний, сірий і тривіальний. Львівський суд, зважаючи на це, виніс свій вердикт: “Яцек Кулавчук бив свою жінку, сильно бив і калічив, на здивування всіх сусідів, а свою наложницю, Маріанну Папроцьку, шанував і поважав, а тоді, забравши гроші і все, що йому до вподоби, втік з цією мавпою”. Незважаючи на буденність справи, суд був глибоко переконаний, що в цій історії замішані чари та нечиста сила і це прозвучало в його вироку. Суд постановив, щоб коханку “за її публічні безчинства (in foro publico) на ринку в місті, per publicum executorem, потрібно відшмагати, тобто вона має отримати 300 ударів різками і то наступної п’ятниці – а потім мусить бути вислана з міста”. До цього вироку додав суд ще один пункт, а саме: “буде страченою через відрубування голови, якщо вона і надалі користуватиметься чарами або помстою”. Віроломному чоловікові і коханцеві в одній особі присуджено вирок: “має отримати двісті батогів перед Нижнім Замком, а для биття суд використає наймитів з Замку, і покарання має бути виконане в наступну п’ятницю”. Як бачимо, в старі добрі часи не лише тільки солов’ї співали… І не тільки троянди напоювали своїми пахощами повітря в цих старих, добрих часах. Суд і вироки розвіяли чари подружнього трикутника на Краківськім передмісті Львова. У той же час “поважна” Катарина Пекарова розмістилась на куті иншого подружнього трикутника. Навіщо вона, не маючи жодних чарів, ані навіть жодної зацікавлености стосовно подружнього зв’язку, брала таку активну участь у судовому процесі – це залишиться таємницею душі, серця та думок цікавих львівських кумась. Фактом є лише те, що з найкращих міркувань і любові до ближнього вона влізла між Павлом Ніжанковським та його жінкою і вийшла звідти сильно змотлошеною, посиняченою, з величезним дефектом зачіски на голові. І це ще не все. Коли в ім’я права і справедливости побігла до суду Краківського передмістя, повинна була вислухати ще сувору догану судді, а щонайгірше – мусила заплатити штраф у розмірі гривні. Можна собі уявити, що “поважна” Катарина Пекарова виконала це з почуттям людини, котра несподівано поклала здорову голову під Євангеліє. Натомість суд описав цю історію наступним чином: “У справі між поважною Катариною Пекаровою з одного боку та Павлом Нижанковскім із иншого про те, що бив свою жінку майже до смерті, коли Катарина Пекарова вступилась за неї і просила його, щоб не бив жінку та рятувала її, а він, покинувши жінку, взявся бити Катарину, тягав її за волосся аж до самого порогу хати і там знову ще більше бив її…” “Але оскільки Катарина Пекарова дала підставу Павлові до сварки, своєї зневаги і биття, відповідач однак як мужчина мав би бути толерантнішим і розумнішим, не повинен був сам чинити суд, і тому суд визнає його винним і призначає йому за цей вчинок піти до в’язниці завтра зранку і бути там цілий день і цілу ніч, а також заплатити Катарині Пекаровій за кривду три гривні, а судові півтори гривні”. “А оскільки Катарина не мала з цього жодної кривди, оскільки відповідач бив свою жінку, а вона втрутилась до цього побиття, а відповідача зневажила – мусить відповідача, коли він вийде з в’язниці, перепросити і заплатити йому півтори гривні, а судові одну гривню”. Ми не знаємо, як довго жила ще Катарина Пекарова, але подружніх трикутників, зачарованих і болісних, напевно ретельно уникала. У диму каварень У півтемрявах каварень живуть цілі групи людей, що є цілком особливим товариством, ведуть своє громадське життя, цікавляться кожною подією, нервовим порухом і просто диханням Европи. Це видно зі шпальт списаних паперових серветок, наповнених плітками великого міста та його життя, котре палахкотить на хвилях миготливого світла, в арабесках диму, серед окриків до офіціантів. Знаю одного журналіста, котрий із захопленням розповідає, що найкращі свої статті створив саме в каварні, знаю урядовців, що несуть на плечах тягар бюрократизму, як шати Деяніри, але тільки в каварні дихають глибше, а останнім часом навіть цілі родини з великою пихою і урочистістю йдуть в неділю до каварні. Сьогодні каварня стала своєрідною інституцією, практично громадською, нейтральним місцем для людських зібрань і дискусій, а інколи навіть великим торговищем, де вирішуються настільки різні справи, наскільки різним може бути життя. Серед цієї багатобарвної і крикливої людности каварень, можна побачити у кутках групки тихих, замислених людей. Часом занурені у фігури на шахівниці, иноді у бездумну гру в карти, вони байдужі до навколишнього світу. Нічого не бачачи і не чуючи довкола себе, дивляться, ніби сорока в кістку, у “дев’ятки”, “десятки”, “аси” і “піки”. Кожен такий столик, оточений групою спостерігачів, теж тихих і замислених осіб, що не грають, а лише придивляються до гри з таким же, а може й ще більшим зацікавленням, ніж самі гравці. Це так звані “вболівальники”, цілком специфічна група аматорів гри, котрих можна поділити на активних і пасивних. Якщо пасивний вболівальник тільки приглядається, то активний хоче якось допомогти, за що, як правило, буває пошанований у випадку перемоги. Є також “вболівальник-бухгалтер”, котрий відмічає і записує кожну позицію, ще инший вболівальник має дорадчий голос і після закінчення гри бере активну участь у дискусії та взаємних звинуваченнях, а також отримує частину виграшу, якщо вона виплачується натурою, наприклад цигарками, пляшками пива і т.п. Є також вболівальники, котрі за допомогою поруху ноги чи инших телеграфно-мімічних знаків попереджають своїх клієнтів про можливу небезпеку. Незвичайними є часом постаті вболівальників, особливо при грі у шахи, коли їх міміка і рухи, захоплення, радість чи злість, красномовно свідчать про те, що клієнт грає добре, або ж навпаки, здає позиції на кожному кроці. Часто можна бачити гравця, котрий підніме шахову фігуру догори і довго думає, де б її поставити. Саме тоді голови всіх вболівальників раптово схиляються і вони дивляться на фігуру знизу, ніби щось знайшли там, або принаймні сподіваються знайти щось дуже цікаве. Цей порух голови схожий на те, як люди дивляться на брилу снігу, котра ось-ось має впасти з даху. Існують конкретні правила щодо поведінки вболівальників, що викладені у 21-му пункті, копії з яких блукають каварнями. Деякі з цих правил стосуються товариських обов’язків вболівальника, наприклад, заборона плювати на черевики vis a vis партнера. Инші пункти не дозволяють сильно втручатись у гру, є такий, що забороняє виказувати своє незадоволення, якщо хтось грає зле і недоречно. Однак, під віденським блискотливим світлом сьогоднішніх каварень без сліду зникли давні типово львівські заклади. Останній такий заклад був закритий у грудні 1902 року. Це була найстаріша у Львові каварня Я. Добровольского, котру популярно називали “Пєкелко”, відкрита вдень і вночі, наповнена шумом і гамором розігрітих людей, з типовими для каварень сценками, з виром нічного життя міста. За старим вікном, оточеним написом “Каварня Добровольского”, розмістилося два невеликі приміщення зі старими склепінням, закопченими і просяклими димом. Перше приміщення було довге, ніби надута кишка. Це була кімната – читальня, а переходячи через так звану “вузьку шию” і минаючи кілька сходинок, потрапляєш до кімнати – буфету. Загалом каварня була схожа на коридор, головою якого був буфет, наїжачений пляшками, а хвіст шелестів плахтами газет та яскравими ілюстраціями першої сторінки гумористичних часописів. Серед блакитного шару диму, миготливого світла ламп та відблиску лакованих стін тут півстоліття гуділо крикливе і гучне життя, ніби без міри і меж, широке, як бурхлива людська натура, а однак пусте і нічого не варте; сміх з такого життя і з таких розперезаних витівок, для яких лише сірий ранок та твереза дійсність є єдиною нагородою, затуманений погляд п’янички є єдиним спогадом. Однак, хто пам’ятає каварню Добровольского в останні роки, той ніколи не здогадається, чим було “Пєкелко” в минулі роки, яку роль воно відігравало в товарисько-кавовому львівському житті починаючи від 1848 року. Наприкінці каварня Добровольского стала останнім прихистком пияків та найрізноманітнішої бідноти, котра по цілоденній мандрівці шинками тільки там лікувала себе чорною кавою чи чимось иншим. Поки не закрилась ця каварня, її гості вважали своїм святим обов’язком наповняти її нелюдським криком. А оскільки, як відомо, кожен п’яний гість має свою, тільки йому властиву, вразливість, тому неодноразово літали там склянки в повітрі, не раз можна було почути гучні ляпаси при залагодженні “гонорових” справ і не один, зі спресованим циліндром, з перекривленим хребтом, вилітав під акомпанемент копняків, рясно падаючих ще й на вулиці. На жаргоні це називалося “викидання” гостя. Одним словом, “Пєкелко” було млинком на ребра і кості своїх клієнтів, свого роду “консерваторією” для захриплих і пияцьких співів, що своїм звучанням не раз лякали спокійного перехожого з вулиці Краківської. Але був час, коли “Пєкелко” було першокласною каварнею у Львові і згорда споглядало на инші заклади, такі як “Під жовтим простирадлом” на вул. Камінского, господар якого вже кілька років лежав хворий, обкладений подушками, на більярдному столі, або на каварню “Під прекрасною Геленою” на Ринку, куди сходились гості з жахливого шинку “Під Каноною”, на Вірменській вулиці, чи з ресторану “Під Циранкою” з Валової, де разом з дешевим обідом можна було отримати ляпаса, а також з молочарні в брамі Андріоля, де кульгава баба продавала молоко. Сьогодні немає вже й сліду цих, і багатьох инших, місць. Натомість до каварні Добровольского приходили гості першокласних ресторанів. У пообідню пору, незважаючи на переповнення, панувала там мертва тиша. Всі гості були занурені в газети, яких читальня Добровольского мала найбільше, та у вивчення найновіших політичних подій. Найменший шум міг би викликати там справжню сенсацію. Одного разу там сидів поважний міщанин, що вирізнявся зростом та силою. У той час відкрилися двері і, підозріло оглядаючись, зайшов якийсь чоловік. Поважний міщанин зірвався з місця, схопив відвідувача за комірець і вигукнув: “Пане, ти мав відвагу з’явитись у Львові?! Якщо б на світі не було вже жодної сухої верби, то я б повісив Тебе на власних плечах!” Як згодом виявилось, підозрілий чоловік був шпигуном, котрий в часи повстання 1863 року шпигував на користь поліції. Побитий, пошарпаний иншими відвідувачами, вибіг він з каварні якнайшвидше, тільки його й бачили. Взагалі цікаві це були постаті – постійні гості “Пєкелка”. На жаль, сьогодні вже не зустрінеш тих крикливих, розбурханих, але завжди дуже симпатичних критиків і фанатиків. Революціонери за темпераментом, політики, що спрогнозують навіть Европейську війну, демократи зі шляхетною фантазією та старопольською зверхністю, вони одною ногою стояли ще в епосі великих перетворень та революцій, яка на своїх плечах мала нести для нас незалежність, а вже перед ними починалася смуга політичного застою та яловости. І власне ті, що бачили Весну народів, не могли знести цього духу ялових часів... Тому засідали вони за столиками в каварні задумані над тим, що робить француз, чи також хоче надати допомогу польській революції, чи Бісмарк нічого нового не видумує, або що замислює Гаррібальді чи Маззіні. Але европейська війна за волю народів якось не надходила, а вони щодалі були тихішими, щораз більше рідшали їхні ряди. Аж нарешті не стало їх і в каварні Добровольского. Не стало також і львівської літературно-журналістської братії, що починала свою роботу нічної пори серед шуму, крику і великої кількости трунків, з яких народжувались найрізноманітніші проекти лише для того, щоб через хвилину втопитися в келишку коньяку чи горілки. Просиджували там Лям, Стебельскі, Подгурскі, Хохлік-Загурскі та инші. З каварнею Добровольского канув в минуле величезний зріз львівської ресторанної традиції та міського гомінливого життя. На похвалу цій каварні, можна сказати, що ніколи, навіть у часи занепаду, там ніколи не грали на людських струнах своїх клієнтів. У часи зовнішнього лиску, дешевого комфорту, потоків електричного світла, “Пєкелко” пробувало залишитись завжди тим самим “Пєкелком”, але не було вже його колишніх шляхетних відвідувачів, каварня котилася до рівня закладів найнижчого гатунку, і врешті-решт через конкуренцію просто перестала існувати. Карнавальний шал У різнокольорових хвилях світла розпочинається карнавал – такий блискотливий, барвистий, як танок метеликів, як забави русалок на позолоченому дзеркалі води. Веселка ілюзій їх сповиває, на шовковому сувої шаленство виграє їм гіпнотичну пісню кохання й умиротворення, і світ стає прекрасним. А гурт людей все йде. Урочисто зодягнений, строкатий, стає в коло шаленого танцю, впадає в замріяний вир розкоші. Шовк, газа, блискучі шати, смаковиті жарти дають дівчатам-нареченим ангельські крила і вони пливуть і пливуть, як ранком рожеві хмарки навколо партнера, що хвостами фраку, ніби величезна ластівка, торкається позолоти тихої поверхні ставу… Саме таким є щастя, а оманою є те, що створює світло ламп, такі то є ангельські крила, котрі можна купити в магазині на метри, і шал, котрому сприяє ця заклична музика. Коли б так зібрати всі ці зітхання і карнавальні приготування, цей вибух ейфорійних фантазій панночок та батьківських фінансових затрат, а потім додати всі розчарування після забави, то невідомо, чи варта аж такого ця хвиля шалу і забуття… Але в житті так мало променистого світла, так мало нам вклоняються квіти і так мало сміху у танці. Бо якось так спливають години, ніби йдуть по грудках землі, ніби стежками зітхань і плачу йдуть людські потоки. Рутина щоденних справ не дає змоги почути поклик душі і вся земля стає ніби сповита в імлистий серпанок, ніби якесь величезне коло, де рухаються приречені пройти по ньому певну кількість років. І саме тому вони заслужили на цей шматочок святкової годинної сваволі, невеликий окраєць карнавальних шаленств, саме тому, що є сумними і спраглими світла, або хоча б його хвилинної ілюзії. І тому нехай забудуть у веселому вальсі, про те, що було вчора і не думають про те, що буде завтра. Нехай цей зал із штучними пахощами стане для них садом мрій, щастя, кохання і шалу. Нехай нарешті затанцюють всі разом ті, що вичерпані щоденною працею, що ніби тіні блукають у затуманених просторах. А у нас, у Львові, один вечір цих веселощів належиться тим, для кого життя починається кожного першого дня місяця, тим, хто затиснений у ранги й умовності, тим, для кого вічним танцем є невелика платня, для котрих ходіння різними інстанціями є єдиною розвагою. І саме тому: “...щонайгрубші танцюють “konwoluto” Люблю забави з танцями, хоч це дурниці й ілюзії. Люблю дивитись на барвистий, гарно одягнений натовп, який, посміхаючись, витанцьовує в такт кількох музик, що вибивають такт, а натовп підхоплює цей ритм і дихає ним. Люблю хороводи жіночих суконь. Вони завжди нагадують щось давно минуле. Може якісь журливі спогади, може жартівливі пустощі херувимчиків, що їх споглядала душа, поки її ще не було поміж людей. І ще тому люблю розтанцьований натовп, що серед нього життя хоча б на хвильку обламує своє терня, світ здається добрішим, ніби оповитий променями ореолу. І хоча цей ореол сплетений з жебрацьких промінчиків, хоча після забави прийдуть пустка та розчарування, хоча у тому шалі поруч йдуть проза з банальністю та пустими балачками, однак людей притягує до себе вир танцю, а може бажання поринути у розгуляну брехню. Нічних метеликів завжди вабить світло ліхтарів. Серед карнавалу є лише одна мить істинного шалу – над ранок, коли здається, що кожна частинка повітря в залі рухається в такт музики і з цього поруху утворюється ніби темний німб, який сповиває газові ріжки світла кількома колами різних кольорів. Це і є хвилина бального екстазу . Тоді у тумані залу пролітають веселкові примари, поєднані в таку монолітну оргію кольорів і ритмів, що стираються окремі учасники, а все стає ніби єдиним організмом – переплетенням людських тіл, над яким панує всевладний карнавальний шал. Львів вміє і любить танцювати. Танцював і в найменш відповідні часи історичних перетворень, і в особливих обставинах минулого. Одну з таких обставин описав для нащадків панегірик ХVІІІ століття. Це був незабутній для глядачів – зубожілих нащадків ділового львівського міщанства, що заповняли в другій половині ХVІІІ століття обдерті і пошарпані мури міста, обряд чернечого постригу з танцями. Справді гучна і чванлива забава магнатів була в ці важкі часи єдиною розвагою, котра луною розліталася жебрацьким містом. Вступ княжни Теофілії Вишневецької до монастиря перевищив усякі знані до того часу фестини, ця подія була настільки цікавою і стильною, що навіть наш сучасник, читаючи цей опис у брошурі св.Поліковского не може надивуватись і тим часам, і тим людям. Передовсім, що може мати спільного такий акт покори і покаяння, як вступ до монастиря, з танцями, забавами і фестинами? Звичайно, сьогодні цього зв’язку затишку за монастирською брамою та гучних банкетів зрозуміти неможливо. Але в той час примірка чернечого вбрання була такою самою оказією для пиятики і світської забави, як наприклад весілля, хрестини, або і тризна. На схилі довгого і багатого життя, княжна Теофілія Вишневецька вирішила відійти врешті до монастирського спокою і решту своїх днів провести в молитві. Маючи спільне коріння з королями, сенаторами, гетьманами, вона започаткувала один із найбагатших польських родів. Її найстарша донька вийшла заміж за князя Міхала Радзивілла, великого литовського гетьмана, молодші дві доньки також повиходили заміж і громадою онуків оточили її старість. І саме тому могла вона спокійно сховатись за монастирським муром, як це робили багато инших жінок того часу. Місцем молитви мав бути монастир Домініканок у Львові, для котрого багато років вона була меценатом. Цей монастир вже не існує, костел зараз є греко-католицькою церквою духовної семінарії при вул. Коперніка. Сам акт постригу в черниці відбувся 11 лютого 1753 року з великою помпезністю. Вже за тиждень про цю подію було оголошено по всіх костелах, а капела князя Міхала Радзівіла, який на той час мав у Львові свій палац в околиці вул. Красіцких, “цілий тиждень на вежі костелу W.W.Panien, зранку і ввечері вигравала різні прекрасні марші”. Одночасно почали з’їжджатися запрошені гості. Багато часу зайняв би їх перелік, досить лише сказати, що все, що було в ті часи в Польщі елегантне, аристократичне, магнатське – все це прибуло до Львова. Зречення від світського життя княжни Теофілії Вишневецкої стало для cause celebre тогочасного шляхетського Львова публічними урочистостями, які можна порівняти за помпезністю і розмахом, до величних державних святкувань. У суботу, напередодні постригу, близько одинадцятої години перед полуднем, пройшла святкова відправа єпископа Єзерского, на котрій “капела при винятковому резонансі вшановувала гарнізон Великої булави, pro praesidio, який на той час був у місті і виступив парадом через цілий цвинтар”, а св. Поліковський з детальністю сучасного репортера записав, що “послушниця була одягнена в сукню “drap d’or”, дорогу, з розкиданими квітами дивовижної краси”, і перечислив довгі списки елегантних гостей, які цьому релігійному дійству надавали вигляду світського маскараду. Далі можна прочитати, що цього ж дня, ввечері, в присутності гостей, капела вигравала кандидатці до чернечого стану “різні гарні музичні твори “а в палаці князя Радзівіла” відбувались найкращі модні танці. Справжня урочистість відбулась наступного дня, в неділю. Розпочалася вона маршами капели Радзівіла. “Весь костел прибраний особливо багато і святково своєю особливою симетричністю, кармазиновим оббиттям, тішив око відвідувача. Навколо костелу частково для порядку, а частково для участи в урочистостях, стояв парадно одягнений полк Великої булави, а гостей, що зібрались під костелом, капела забавляла прекрасними італійськими музичними творами. Потім відбулась костельна урочистість “при звуках фанфар та вибухах salve гармат”, а св. Поліковський мав проповідь у дуже елегантному стилі. По відправі князь Радзівіл запросив всіх гостей до свого палацу і там вже при звуках труб і гармат, а також при декоративному освітленні палацу і альтанок бавились до пізньої ночі”. Одночасно банкет відбувся у самому монастирі, де онучки княжни самі прислуговували при столі “марципани кожній особі, особливі цукри розносячи, частували”. Саме так попрощалася княжна Теофілія Вишневецка зі світським життям та його суєтними справами. Львівські годинники Годинник на Ратуші. Перша згадка про годинник на львівській Ратуші походить з 1404 року і від цього часу книги магістрату пильно відстежують усі видатки, пов’язані з годинником, бо йому було довірено найточніший, головний вимір часу Львова. Місто не могло існувати без годинника, тому пильнували його, незважаючи на витрати, як зіницю ока. Історію годинника на Ратуші можна відтворити дуже детально. У 1491 році, за часів Яна Ольбрахта під час перебудови Ратуші та її вежі було встановлено годинниковий дзвін вагою 11 центнерів, відлитий Мацеєм за формою, створеною пушкарем Валєнтою. Цим дзвоном вручну вибивалися години, аж поки чернець Григорій не зробив новий годинник, який встановили на вежі Ратуші у 1504 році. За звичаями середньовіччя годинник мав бути гарно оздоблений, і тому місто домовилося з художником Яном, який за чотири червоних золотих погодився розмалювати годинник. Величезна на той час сума свідчить про те, що оздоба мала бути багатою. Спостережником за роботою призначили львів’янина Яна Гібелітовского. Власне саме цей годинник Бартоломей Зіморович називає у своїй хроніці автоматичним, оскільки він сам вибивав години. Після великої пожежі, котра у 1527 році спопелила практично весь Львів, як не дивно, годинник на Ратуші вцілів, хоч потребував ремонту, як і сама Ратуша. Ремонт вежі здійснив архітектор і різьбяр Лукаш, годинник відновлював монах з ордену Домініканів Алексій. Через двадцять років ратушний годинник знову було реставровано, замінено канати, тягарі з каменю, полотняні крила до механізму. Столяр Шимон зробив нові вказівки та циферблат, на котрому поряд з цифрами було зображено також рух сонця і місяця. Инші оздоби виконав за 22 гроші годинниковий майстер разом зі своїм помічником, а художник Августин, син Блажея Поручника з Кам’янки подільської отримав за розмальовування та посріблення циферблату 6 фунтів і 3 гроші. Нова пожежа 1571 року повністю знищила з такими зусиллями і затратами відновлений годинник. Запрошений годинниковий майстер з Перемишля Балтазар Словік визнав, що старий годинник відремонтувати неможливо. Тому його зняли з вежі, а там тимчасово повісили годинник з Галицької брами. Майстер Мельхіор Тил зі Шльонска взявся за виготовлення нового годинника. Робота тривала майже два роки, Балтазар Словік, визнав цю роботу доброю і у 1574 році новий годинник був вже на вежі. Окремо було додано дзвін для вибивання чверть години, великий залізний хрест, на котрому були розміщені вказівки, нові тягарі, два канати довжиною 36 саженів кожен, котрі ретельно змастили лоєм і жиром. Аж тоді наступила серія видатків за оздобу: Павлові за виконання циферблатів на всіх боках Ратушної вежі – 30 фунтів, Войцехові, художнику, за розмальовування циферблатів – 34 фунти, за мідь і позолоту індексів – 8 фунтів і т.д. Саме цьому годинникові присвятив Себастьян Кльонович кілька віршів у своїй “Роксоланії”. На початку ХVІІ століття за реставрацію Ратуші і годинника взявся дуже гоноровий львівський бурґомістр Марцін Кампіан. Реставрацію годинника здійснив годинниковий майстер Себастьян Швайновскі, а вже у 1641 році над годинником працювали малярі і зодчі, реставруючи гіпсових ангелів, що оточували циферблат. З того часу ратушний годинник вибивав для міста лише години, або мовчав у часи воєн і нападів, котрі від половини ХVІІ століття постійно спустошували Львів. Новий механізм було встановлено в 1721 році, а у 1788 році, після ліквідації ордену, міська громада купила годинник з вежі костелу Єзуїтів. Однак, він розбився разом з вежею, котра впала у 1826 році. На новозбудованій вежі було встановлено годинник, виготовлений у Політехніці Відня. Робота і механізм годинника викликали здивування в сучасному науковому середовищі Львова. На жаль, функціонував він лише 11 років, до обстрілу Ратуші у 1848 році, коли він згорів разом з верхівкою вежі. Після її відновлення у 1851 році було поставлено новий годинник з фабрики Вільгельма Штіллє під Віднем. Годинник на Галицькій брамі. У часи добробуту і з нагоди свят отримало місто другий годинник – на вежі над Галицькою брамою. Ця брама завжди була в особливій пошані міського уряду, котрий дбав про її вигляд, а також практичне використання для міських потреб. Після великої пожежі у Львові у 1572 році, акти міської ради з сумом сповіщають про те, що Галицька вежа над брамою, дуже цінна і великим коштом зведена, згоріла. Найбільшою оздобою тут був годинник, встановлений у 1549 році. Меншою цінністю була міська тюрма, котра була розташована відразу під годинником, а найменшою втратою були торгові крамнички в самій брамі і відразу за брамою в межах міста. Годинник на Галицькій брамі був поставлений одним з ченців о. Бернардинів, сином львівської міщанки Станцель Газової. Принаймні так свідчить згадка у міському Архіві, де говориться, що влада міста Львова нагородила вказану особу двома горнцями малмазії за працю коло годинника на вежі Галицької брами. У цьому ж році (1549) було піднято на вежу годинниковий дзвін, а майстрові, котрий доглядав його і накручував, підвищено платню до 12 грошів на тиждень, а пізніше навіть до 15 грошів. У 1564 році згадуваний вище Балтазар Словік, годинниковий майстер з Перемишля, котрий отримав громадянство у Львові, зробив новий годинник на Галицькій вежі, загальною вартістю 70 золотих. Місто надало йому майстерню в Краківській брамі. Виготовивши годинник, він повернувся до Перемишля, а його годинник був перенесений на вежу Ратуші, де стояв до часу, поки Мельхіор Тил не виготовив новий. Більш детальну реставрацію, а також оздобу годинника на Галицькій брамі було зроблено у 1638 і 1639 роках, коли годинниковому майстрові було виплачено 40 золотих, “ковалеві від індексного кола, котре в нього годинниковий майстер з робітниками робив два дні – 2 злотих”. Столяр виготовив циферблат, а муляр встановив цей годинник на вежі, де коваль прибив його шістьма гаками і півкопою цвяхів. Незважаючи на всі ці витрати, годинник на Галицькій брамі дуже швидко занедбали. У 1644 році служба контролю міської господарки подала клопотання про ремонт годинника “щоб годинник на Галицькій брамі було розібрано і відремонтовано, оскільки їм було виплачено 20 золотих”. Ревізійна комісія у 1666 році при огляді міських башт не змогла знайти навіть ключів від годинникової комори. Це можна прочитати у звіті про стан Галицької вежі: “Дзвін там є годинниковий з молотом, а про ключі до самого годинника не могли дізнатись, всі вдавали, що хтось має ті ключі, а не відомо хто. Кола годинникові видно, що поржавіли і повно там сміття”. Це була остання згадка про годинник на Галицькій брамі. Годинник на вежі Єзуїтів. Ульрик Вердум, що подорожував Польщею у 1670-1672 роках згадує, що Єзуїти на своєму костелі мали годинник “німецький, як його тут називають, котрий вибиває тільки дванадцять годин і показує їх. У той час коли всі инші годинникові дзвони вибивають двадцять чотири години. З цього випливає, що Єзуїти перші у Львові запровадили сьогоднішню лічбу часу. Під час великої реставрації костелу в ХVІІІ столітті, збудовано велику вежу і на ній у 1756 році розміщено годинник “з великою вигодою для міста і студентів”. Після переїзду ордену Єзуїтів годинник, який залишився на спустошеному костелі, відкупило місто і встановило його на Ратушній вежі. У 1830 році було розібрано і саму вежу костелу Єзуїтів, щоб з нею не сталося того самого, що й з вежею Ратуші. Годинник на костелі Кармелітів босих. Кармеліти босі, які мали свій монастир і костел при Галицькій вулиці, де потім був розміщений суд та гімназія Франца Йозефа, в половині ХVІІІ століття отримали годинник для вежі, який їм подарувала Йоанна Яблоновска з Бетумів. Цей годинник разом з вежею і дзвонами згорів у 1769 році під час нападу конфедератів на Львів. Годинник Бернардинів був за панування князя Венанта Тишковіцкого у1753 році. У 1785 році після вигнання о. Бернардинів з їхнього місця, годинник разом з вежею занепав і став домом лише для птахів і криївкою для кількох ченців о. Бернардинів, котрі ховалися там, очікуючи кращих часів для свого ордену. У 1817 році, коли Бернардини повернулись, було відреставровано і годинник, котрий після падіння Ратушної вежі був єдиним годинником на вежі у Львові. Власне тоді “старий і незграбний” годинник було відремонтовано заново, однак виникла проблема, хто має доглядати годинник, оскільки настоятель ордену стверджував, що годинник служить місту і місто повинно оплачувати годинникового майстра для нього. Зі слів очевидця, годинникового майстра Йозефа Вайса, це був годинник такої старої конструкції, що жоден годинниковий майстер Львова не захотів його ремонтувати. Його змушені були відправити до Праги, де годинник дуже добре полагодили. Це було заслугою старого монаха, який цей годинник так полюбив, що власним габітом затикав діри і шпари на вежі, щоб навіть найменший подув вітру не міг зашкодити механізму. Ще два годинники на вежах були встановлені значно пізніше. Годинник на костелі святої Анни було встановлено у 1862 році під час реставрації цього костелу і дещо пізніше було встановлено годинник на костелі Марії Магдалини. Хатні годинники. Про розвиток годинникарства у старому Львові можуть дати уявлення лише пам’ятки старовини, коли б вони збереглися. На жаль, за винятком декількох екземплярів з кінця ХVІІІ століття, ми не маємо жодних слідів годинникарства, лише кілька архівних згадок у спадкових інвентаризаціях, котрі описують, які годинники залишились в спадку. Поряд з механічними годинниками в повсякденному житті використовувались пісочні годинники, клепсидри чи водяні годинники. Ще у ХVІІІ столітті серед купецького краму є “годинники, що течуть”, названі нюрнберзькими. У самій Ратуші години для влади рахували за допомогою клепсидри. Окрім цього, використовувався також “великий пісочний годинник ратушний”, за ремонт якого у 1590 році якомусь Бернарду було виплачено 20 грошей. Вже з половини ХVІ століття використовували також механічні годинники. Не підлягає сумніву, що ці годинники були виготовлені у Львові, тим більше, що багато годинникових майстрів, котрі отримували відзнаку цехового майстра, дарували магістрату, як показ власної майстерності, власноручно зроблені годинники. Так зробив у 1580 році годинниковий майстер Шимон Соколовський, котрий “за новий позолочений годинник, з півгодинами і квадрансами, який було визнано мистецьким витвором і подаровано панам до Ратуші, отримав титул, задовольнившись 15 злотими”. Очевидно, що це був годинник значно більшої цінности, оскільки йому тут же було подаровано “скриню для пороху”. У 1603 році Блажей Козарскі, годинниковий майстер з Кам’янця-Подільського подарував для Ратуші годинник, на позолоту якого йому було видано чотири червоні золоті. За ці заслуги він отримав міське право у Львові. По Йогану Алембеку залишилось аж шість годинників і між ними один, “на якому позолочений кінь, а на ньому селянин сидить”. Бартоломей Зіморович мав наприклад п’ять різних годинників. Звичайно, не всі ці годинники були виготовлені у Львові, тим паче, що мистецтво виготовлення годинників розквітало повсюди. Між іншим, в Перемишлі була велика група годинникових майстрів, серед яких один, вже згадуваний Балтазар Словік працював у Львові, його батько, Павло Словік, їздив до Варшави, аби виготовити годинник на ратушу Варшавську. У Підбірцях працював в половині ХУІІ століття великий годинниковий майстер Павло Добростанський, виготовлений ним годинник є у Львівському музеї. Виготовляли годинники також в Кросно, Ярославі та инших містах. Більше даних про львівські годинники з ХVІІІ століття немає. Поряд з відомими вже виробами Яна Камінского, його сина Антонія, Станіслава Скажинского, Яна Гацкла, з кінця ХVІІІ століття зустрічаються також годинники фірми Ігнація та Яна Коха, Станіслава Домбровского, Робертса та инших. Переклала Софія Завада |
 ч
|
 |
|