Ноам Хомскі

Політика мови

Розмова Річарда Керні з Ноамом Хомскі

Р.К.: У кількох Ваших книгах, чи то з політики, філософії чи лінгвістики, Ви доводите, що існує певна особливість людської натури, що відрізняє нас від тварин і, зрозуміло, від машин. У чому полягає ця особливість?

Н.Х.: Те, що така особливість існує, не підлягає сумніву; людські істоти докорінно відрізняються від будь-яких инших живих організмів. Наприклад, тільки вони мають історію. Навіть у тому, що стосується репродукції, вони унікальні. З людиною можна лише віддалено зіставити хіба що тих, кого вона розводить, – овець, курей і т.д. Тільки людей відрізняє осмислене поводження і мовне спілкування. У природі немає нічого більше чи менше подібного до цього явища, навіть серед близькоспоріднених з людиною організмів.

Р.К.: Чи означає це, що Ви визначаєте мову як найбільш характерну рису людини?

Н.Х.: Зрозуміло, це різко відмінна риса, але я підозрюю, що головним є щось зовсім инше, і отут ми вступаємо у царину, де далеко не все зрозуміло. Тому зараз ми перебуваємо в зоні швидше умоглядних міркувань, навіть надій, аніж ясного розуміння. Але існує традиційний погляд, котрий уявляється таким, що викликає довіру – принаймні, він узгоджується з експериментальними даними і нашим сприйняттям, а саме: у фундаментальному значенні людських істот від иншого тваринного світу і, зрозуміло, від машин, відрізняє розходження між причинною зумовленістю і метою поведінки. Так, наприклад, якщо у вас є якийсь механізм і ви, зорганізувавши його частини якимось певним чином, умонтуєте його у певні умови, його дії будуть строго визначені; у даному випадку механізмові невільно обирати. У ньому може бути присутнім певний елемент довільности, що задає можливість варіювати виконання команди, але це також буде означати дію в межах заздалегідь обумовленого, це такий же акт підпорядкування. Людину ж, на противагу машинам, можна, так би мовити, схилити, спонукати, спокусити до дії у той чи инший спосіб, однак неможливо примусити.

Р.К.: Але чи народжуємося ми з цією здатністю, чи дана вона нам від природи?

Н.Х.: Якщо це правда, що нас можна схилити, але не примусити, то, мабуть, це уроджена здатність; і наш досвід наглядно показує, що саме так і є. Наприклад, ми з Вами знаємо, що маємо намір сидіти тут і деякий час розмовляти, але ми також перфектно знаємо, що можемо піднятися й піти, сказавши: “Усе це нісенітниця, я ліпше піду скупаюсь”. Ми можемо це зробити, а машина не може, окрім як у якості обраної навмання, випадкової дії, про яку зараз мова не йде. Ми знаємо, що маємо цю властивість; у нас є можливість свідомо заподіяти собі шкоду, якщо ми цього захочемо, і т.д. Якщо все це нам притаманне, то, відповідно, є природною рисою. Я хочу сказати, що не існує способу набути таку властивість.

Р.К.: Але чи є вона біологічно визначеною ?

Н.Х.: Ця властивість є частиною нашої природи. Сказати, що вона біологічно визначена, – це усього лише инший спосіб висловити твердження, що вона є частиною нашої природи. “Біологічна зумовленість” просто означає те, як ми облаштовані. Ну а те, як ми облаштовані, може містити в собі і властивості, знаннями про які ми не володіємо.

Р.К.: Отже, це ще один спосіб сказати : “Ми народжені бути вільними”?

Н.Х.: Якщо це твердження по суті справедливе, тоді воно коректне. Між иншим, не зовсім зрозуміло, що означає “бути вільним”. Якщо правильна традиційна точка зору, тоді те, що ми робимо, є дією, доречною у даній, конкретній ситуації (а не якоюсь довільною, незв'язною дією), вона відповідає як тому, що відбувається навколо, так і нашому внутрішньому стану. Але вона не викликана безпосередньо ситуацією. Отже, розходження між поняттями “відповідати чомусь” і “мати причиною щось” є поза нашим теперішнім розумінням. Ніхто не може пояснити, що це таке. Ви можете на це вказати; ви можете сказати: “От у чому суть – відповідає, але не викликається безпосередньо”. Однак якщо Вас запитають, що саме це означає, то усе, що ви зможете зробити – це навести нові приклади.

Р.К.: Отже, якщо ми є наперед визначеними, то це, скажете Ви, пов'язано не з навколишнім середовищем чи нашим суспільством і вихованням, а радше зі споконвічною схильністю діяти певним чином?

Н.X.: Не залишається иншого припущення. Думаю, можна мати механізм, що взаємодіє з тими ж зовнішніми умовами, що оточують нас, але він не розвине в себе цих якостей. Точно так само можна помістити шимпанзе туди, де люди розмовляють один з одним, але мавпа не заговорить англійською. Чи помістити людину до пташиного гнізда, але вона не стане птахом. Tе, чим ми стаємо, майже в кожному випадку визначено нашою внутрішньою природою.

Р.К.: Але Ви йдете далі, висловивши припущення, що не тільки мова чи думка обумовлюються певним основним первнем людської природи, але також і наші естетичні й етичні почуття, наше прагнення до справедливости і волі; що це є деякою фундаментальною властивістю природи людини.

Н.Х.: Ну, це радше питання логіки, аніж відкриття. Давайте візьмемо щось таке, що вважається беззаперечним, наприклад нашу фізичну будову: той факт, що ми маємо два вуха, а не п'ять, чи дві руки, а не два крила, чи те, що люди у відповідному віці досягають статевої зрілости, чи навіть те, що у певному віці вони вмирають. Адже тут, по суті, нічого не ясно. Я маю на увазі: незрозуміло, як саме людська зародкова клітина переходить усі ці процеси, але всі ми приймаємо як даність, що це внутрішньо обумовлено. Ніхто не вважає, що у вас є руки, а не крила завдяки якомусь спеціальному виду харчування, що потрапляє до біологічної клітини. Ніхто не думає, що ви досягаєте статевої зрілости, тому що бачите, як це роблять инші, чи щось такого. Без жодного знання ми приймаємо як даність, що такий перебіг подій є по самій суті внутрішньо визначеним. Отже, існує вагома причина, що пов'язана з логікою ситуації. Дуже складний і високоорганізований стан досягається надто специфічними властивостями. Він досягається більш-менш одноманітно, тобто кожен здійснює це в стані, що надається до порівняння з иншими. Приміром, ми з Вами маємо зовсім різний життєвий досвід, але ми можемо розмовляти, тому що ми обоє певним чином досягли у своєму розвитку аналогічного пізнавального стану, і фактично його ж досягли всі люди, де б вони не перебували. Отож, коли система будь-якого роду проходить через довгу низку перетворень і закріплюється на якомусь вельми складному рівні, ми дістаємо змогу вивчати оточуючі умови, бачити, що це таке. Уявіть собі, що навколишнє оточення фактично не має прямої інформації чи має її в дуже обмеженому обсязі, і проте розвиток даного роду усе-таки відбувається. Виходить, існує тільки одна можливість: розвиток виникає зсередини. Тоді постає питання, як саме, яким чином він виникає зсередини. Тепер давайте перейдемо до естетичного судження: люди можуть виносити дуже складні і зовсім однорідні естетичні судження, можуть проходити через досвід, у перебігу якого удосконалюють свої естетичні здібності. Вони не простують у довільних, узятих навмання напрямах, вони дотримуються визначених, конкретних напрямів. Вони можуть збагатити свій досвід і вивчити, скажімо, новий художній стиль і прийти до уміння високо цінувати його. Не всі здатні до самостійної художньої творчости, але всі нормальні люди спроможні розуміти і оцінювати мистецтво, і водночас існують його форми, недосяжні їхньому розумінню. Багато чого у цьому процесі залишається для нас неясним, але логічна схема такої ситуації дуже нагадує фізичний ріст. Якщо щось таке відбувається, то, цілком ймовірно, принципово це йде зсередини. Те ж є справедливим стосовно моральних оцінок; я маю на увазі, що ми постійно виносимо етичні судження у нових ситуаціях, нам ніяк цього не уникнути. Майже в кожному аспекті нашого життя ми робимо висновки, що вірно і що невірно, що ми повинні і чого не повинні робити. Може, ми й не дотримуємося того, що вважаємо правильним; властиво частіше ми цього не робимо, але знаємо, як правильно, ми це розуміємо, ми можемо пускатися в моральні розмірковування. Якщо ми з Вами розходимося в думках стосовно того, що є правильним, нам не обов'язково битися з цього приводу. Ми маємо змогу усе обговорити і часто знаходимо щось загальне в наших позиціях, від чого можемо відштовхуватися і рухатися далі. У такому випадку це повинно ґрунтуватися на чомусь такому, що є нам внутрішньо притаманним, позаяк жодної придатної інструкції ми не мали.

Р.К.: Що ж, це звучить вельми логічно і безсумнівно, однак протягом останніх двох сторіч траплялися люті напади на саму ідею існування якоїсь фундаментальної, корінної людської природи. Нехай це буде з боку емпіризму, біхевіоризму, екзистенціалізму чи постструктуралізму – сама ідея фундаментальности основ, незмінности людської природи (чи, говорячи Вашими словами, твердження про те, що людина є істотою, що споконвічно самоудосконалюється та перебуває в постійних творчих пошуках) розцінюється багатьма як застарілий оптимізм епохи Просвітництва.

Н.Х.: Він так само застарів, як і безліч инших правильних ідей; він не обов'язково оптимістичний, адже наша внутрішня природа може бути руйнівною і порочною.

Р.К.: Але Ви ж кажете, що наша природа “самовдосконалюється”?

Н.Х.: Думаю, що це насправді так, і що фактично вся справа в цьому. Я вважаю, що частина нашої природи є руйнівною і навіть саморуйнівною – озирніться навколо і побачите масу прикладів. У нашій внутрішній природі закладено безліч можливостей і резервів, і те, які саме з них виявляться реалізованими, дуже залежатиме від оточуючих умов. Власне так само, чи заговоримо ми англійською чи китайською мовами, залежатиме від того, де ми виросли. Або ж ваш ріст залежить, принаймні частково, від того харчування, яке ви одержували. Тому наше внутрішнє Я, безсумнівно, формується оточенням, але тільки манівцями. Думаю, це трюїзми; вони просто є частиною логіки ситуації. Цікаво, що вони сприймаються як само собою зрозуміле у випадку добре зримого фізичного росту. Ці трюїзми заперечуються тільки тоді, коли ми звертаємося до того, що складає специфічно людські сторони нашої натури.

Р.К.: Такі, як свобода, мова і мислення?

Н.Х.: Воля, мова і мислення, моральні оцінки, естетичні судження – усе це явно й характерно людське ми не знаходимо в наших організмах. Тут зазначені трюїзми заперечуються. Що ж, існує низка можливих причин; одна з них полягає у прояві нашою природою ірраціональности, коли ми зіштовхуємося з певними проблемами, котрі, зокрема, стосуються нашої власної природи. Це й не дивно. Фактично, можна уявити, що це закладено біологічно. У сенсі свідомости і почуття це означало б, що люди є за своєю сутністю дуалістами. Вони раціоналістичні стосовно світу природи, але в тому, що стосується їхньої власної натури, цілком містично ірраціоналістичні. Можливо, це складова частина того, як ми були задумані. Я хочу сказати, що, коли ви милуєтеся заходом сонця, ви можете прекрасно розбиратися в теорії відносности, але при цьому однак бачите, що сонце сідає, ви нічого не можете з цим вдіяти. Якщо ви спостерігаєте місяць над обрієм, то він вам здається більшим; ви розумієте, що в дійсності це не так, але, незалежно від того, наскільки ви освічені, він однак видається більшим. Є речі в нашій природі, які ми не в змозі перебороти, й існує, на мій погляд, сильна імовірність того, що ця частина нашої природи є дуалістичною, і ми просто не можемо цього позбутися. Але натомість можемо думкою вийти за межі нашої природи. Візьмемо знов-таки захід сонця; хоча ми бачимо, що сонце сідає, можна шляхом деякого напруження своєї уяви і здатности до відображення змусити себе зрозуміти, що насправді воно не сідає – просто існують два об'єкти, що рухаються один відносно иншого.

Р.К.: І Ви б порадили нам розвивати це розуміння, щоб стати більш раціональними?

Н.Х.: Якщо ми хочемо пізнати самих себе – так.

Р.К.: А що, якщо ви зруйнуєте красу заходу, зрозумівши, як він відбувається?

Н.Х.: Не думаю. Позаяк, як би ви не збагатили своє розуміння иншою точкою зору, ви завжди реагуєте на захід виходячи з глибини своєї внутрішньої природи. Погляд під иншим кутом зору не змінює більш ранніх уявлень.

Р.К.: Чи не означає це, що ви “убиваєте, щоб аналізувати”, як сказав би Вордсворт?

Н.Х.: Ні. Припустимо, ви захоплені мистецтвом кубізму; тоді, глянувши на французький пейзаж, ви, як і колись, бачите його по-старому, але при цьому ваше бачення збагачується, тому що тепер ви дивитеся на нього ще й очима Сезанна, це тільки робить ваш погляд багатшим. Точно так само, коли ви дивитеся на захід очима Айнштайна, він не здається вам менш прекрасним. Радше, у вас з'являється багатший набір перспектив, з яких ви можете його оцінити. Отож, я думаю, що нам слід аналогічним чином зрозуміти самих себе. Можливо, ми не зможемо досягти успіху на цій ділянці, але треба спробувати. Це одна можливість. І що мене ще вражає, так це той факт, що люди, котрі розвивають дуалістичні ідеї, є переважно інтелектуалами. Яка їхня суспільна роль? Вона звичайно зводиться до суспільного провідництва того чи иншого роду. Це може бути викладання чи управлінська діяльність, політика чи керівництво корпорацією, але в цілому люди, яких ми називаємо інтелектуалами, люди, що володіють традицією інтелектуального нагромадження, це ті, хто зазвичай виступають у ролі лідерів. А коли ви лідер, вам приємно відчувати, що не існує морального бар'єру для вашої влади над иншими; ви вільні керувати ними, як вам заманеться.

Р.К.: Виходить, якщо ви схиляєте людей поводитися певним чином, то цілком узгоджується із певною згубною тенденцією до соціального маніпулювання і продукування суспільної думки.

Н.Х.: Якщо люди позбавлені того, що складає основу людської природи, тоді не існує моральної перепони соціальному маніпулюванню. Тоді ви отримуєте скіннеровську модель керування поведінкою людини, тому що немає моральної перешкоди для формування людей на ваш розсуд й у відповідності із вашою волею. За визначенням той, хто дотримується такої точки зору, завжди доброчесний і щиро піклується щодо сутнісних інтересів всіх людей. Отже, якщо люди не мають власної, внутрішньої, властивої людині природи, то не існує і моральної перешкоди пануванню інтелектуалів. І навпаки, якщо вони володіють фундаментальною, властивою людині внутрішньою природою і якщо частина цієї природи містить потребу і право на волю і незалежність, тоді чиясь вказівна, адміністраторська роль є безправним, беззаконним втручанням у їхні справи; вона накладає на вас пута і в результаті обмежує вашу власну сферу компетенції, змогу розпоряджатися і панувати. Очевидно, що такі люди не будуть займати пануючого положення.

Р.К.: Я розумію Вашу логіку, однак бачу і проблему такого роду: якщо це правда, чому тоді маси населення не чинять опір згідно зі своєю людською природою і своїм прагненням до волі і справедливости? Чому не відкидають це навіювання, вплив на свої інтелектуальні ресурси, соціальне маніпулювання думками, не відкидають власне те конструювання суспільної згоди і задоволености? Питання це неодноразово виникало у мене під час читання Ваших книг. Схоже, тут якесь замкнене коло. З одного боку, Ви говорите, що нам притаманна внутрішня успадкована свобода, і в той же час стверджуєте, що існують правлячі класи, які заради своєї влади, багатства, розміщення капіталів прагнуть нами маніпулювати. Ви кажете, наприклад: “США – це одне із найбільш ідеологічно оброблених суспільств у світі”, “вільна преса в США обслуговує інтереси пропаганди”, говорите про запущений там у дію контроль над думками, про приховування правди (наприклад, про агресію проти Південного В'єтнаму чи про кампанію “контрас” у Нікарагуа). Або ми – заручники системи і піддаємося навіюванню, або ні. Адже ми не можемо бути і тими й иншими водночас?

Н.Х.: Ну, по-перше, тут є кілька вимірів. І насамперед це питання про те, до якої межі люди підкоряються зовнішній владі, стають її жертвами. Думаю, з позиції привілейованих кіл, до яких ми належимо, це виглядає так, начебто вони підкоряються, але в дійсності – ні. Існує безліч способів опору владі, і люди вміють їх знаходити (у школі, на вулицях і т.д.). Можливо, вони не вміють організуватися, щоб скинути тиск влади чи навіть не здатні досить чітко його розпізнати, але це не означає, що вони не чинять опору. Тихий саботажник пручається, дитина, що знаходить спосіб не підкорятися безглуздим вимогам вихователів, пручається. Цей опір часом набирає разючих форм: візьміть Центральну Америку останнього десятиліття – народні організації чинили там опір надзвичайно масштабному терору, насильству і масовим кровопролиттям. Це викликає в пам'яті критику Руссо на адресу самовдоволених европейців, що не мають права міркувати про волю, тому що не розуміють того, що збагнули напівголі дикуни, у чому переконуєшся, спостерігаючи за їхніми діями. Безумовно, робляться спроби закорінити у головах людей певні доктрини, й існує система такого навіювання, але наскільки вона ефективна – це вже инше питання. Я думаю, що зазвичай подібне навіювання успішніше проходить в освічених прошарках суспільства. Візьміть, до прикладу, В'єтнам: дотепер, всупереч постійному промиванню мізків, близько 70 відсотків американців на питання, якою є їхня думка з приводу тої війни, відповідають, що вона “засадничо несправедлива й аморальна”. Однак, серед освічених людей практично ніхто не скаже такого. Якщо ж спробуєте почути таку точку зору серед усього спектру загальноприйнятих, авторитетних думок, то ви її там не знайдете – її не було там навіть у розпал антивоєнного руху. І це не єдиний приклад. Широкі маси простих людей можуть бути роз'єднані, неорганізовані, невмілі у своєму опорі, але вони, безсумнівно, пручаються. У своїй роботі “Принципи правління” Девід Юм запитував: “Як виходить, що людьми правлять?” Він зауважує, що матеріальна сила завжди на боці тих, ким правлять, на боці широких мас. Він говорить, що це справджується і при найдеспотичніших режимах, і при найвільніших. Неможливо керувати людьми, доки вони самі на це не погодяться. Отже виходить, що люди хочуть, щоб ними правили? Юм вважає, що, очевидно, сама їхня думка перебуває під контролем, і в порівняно вільних суспільствах – як те, у якому він тоді жив сам, – це правда. Я маю на увазі, що чим вільнішим стає суспільство, тим інтенсивніше йому необхідно регулювати думку людей, котрі входять до нього.

Р.К.: Звучить так, начебто справдилося те, що де Токвіль називав “м'яким деспотизмом” і що належить не стільки до сфери насильницького приборкання, скільки до царини думок, суджень і переконань. У той же час це, очевидно, ще не повна картина; Салмана Рушді засудили до смерті, однак у США ніхто не виніс смертного вироку Вам, а Ви висловлювали речі, не менш руйнівні стосовно підвалин Вашої культури і Вашого суспільства, аніж Рушді стосовно своїх.

Н.X.: Ну, Іран не є вільним суспільством – там людей обмежують за допомогою сили. США більш вільні, ніж передбачав Юм, і тамтешні, зовсім инші, структури влади просто не мають у своєму розпорядженні аналогічних засобів примусу. У них немає таких можливостей, та й це зовсім неефективний спосіб. Тому вони за допомогою більш витончених методів, не пов'язаних із прямим насильством, намагаються впливати на думку. Там застосовують инші засоби, і в освіченому середовищі це, безумовно, дає свої результати – сумніватися з цього приводу не доводиться. Однак, серед широких верств населення ця система не є такою ефективною. Думаю, що характер впливу на людей у такій країні, як США, загалом такий: чим ліпша у вас освіта, тим більше ви дотримуєтесь якихось доктрин і догматів, тим більше втягнені в систему пропаганди. Чим менш ви освічені, тим більше відокремлені. Так, прості люди в масі є ізольованими один від одного, кожен сам по собі. Кожен є самотнім перед екраном свого телевізора, спілкування, взаємодія є вкрай обмеженими; мало прикладається зусиль для об'єднання, співробітництва і т.д. Разючою особливістю США є те, що майже всяка конструктивна ініціатива, нехай то буде екологічний рух чи рух у підтримку країн, що розвиваються, ініціюється церквами, і це, зокрема, тому, що церква є єдиним суспільним потенціалом, яким володіють широкі маси.

Р.К.: Чи існує в країні певна соціальна опозиція?

Н.Х.: Очевидним є повний розпад соціальних зв'язків, і я думаю, що це інспіровано цілком свідомо. Уся величезна індустрія зв'язків із громадськістю з початку століття намагається кроїти людей за визначеним шаблоном, і це викликає комедії ситуацій на телебаченні, у спорті й в инших сферах життя. Цю уніфіковану модель неважко зрозуміти: передбачається, що ти повинен стати ізольованим атомом, одиницею споживання. Єдина цінність у твоєму житті – роздобути, спожити якнайбільше непотрібних тобі товарів. Існує дивовижних розмірів бізнес, спрямований на штучне формування фантомних потреб. Чудово відомо, і століттями було відомо, що людям намагаються нав'язати речі, яких вони, властиво, не потребують, тому доводиться створювати умови, за яких вони будуть цих речей прагнути. Нічого важливішого не повинно бути в їхньому житті: ні творчої праці, ні солідарности із сусідами. Єдина мета – нагромадити якнайбільше речей – речей, що, можливо, зовсім не поліпшать твоє життя.

Р.К.: Що ж робити? Як людині вибратися із цієї ситуації? Чи можна зробити що-небудь, на додачу до церковної роботи, щоб сформувати альтернативний, політико-соціальний погляд на речі, на основі якого люди знову зможуть взаємодіяти чи переглянути своє місце в суспільстві?

Н.Х.: Я думаю, нам належить якомога точніше зрозуміти те, що добре розуміє індустрія піару.

Р.К.: Иншими словами, для того щоб керувати людьми, їх треба роз'єднати – розділяй і пануй?

Н.Х.: Так, і щоб протистояти такому роз'єднанню, треба зводити людей разом, створювати саме такі громадські організації, які штампувальники думок прагнуть зруйнувати. У цьому сенсі цікава історія робітничого руху в США – дуже бурхлива і запекла історія, багато в чому протилежна европейській. Були вбиті сотні робітників, буквальному зумисне вбиті службою безпеки в той період, коли европейські робітники вже отримали основні права. З того часу на профспілки було багато різких нападів. І не без підстав: профспілки, які б вони не були корумповані, є одним з деяких засобів, за допомогою яких поодинці безсилі люди можуть об'єднати в єдине ціле свої ресурси (зрозуміло, не гроші, а ресурси інтелектуальні й емоційні) і діяти в добровільній спілці, наближуючи зміни. Американський бізнес відрізняється високою класовою свідомістю: він відчуває себе борцем в жорстокій класовій війні і прагне здобути перемогу. Тим, хто хоче змінити світ, необхідно усвідомити ці істини і постаратися відновити, заново вибудувати, підсилити популярні, загальнодоступні, споконвічні організації: за місцем роботи, регіональні чи організації, котрі об'єднують людей якимсь иншим загальним інтересом, наприклад феміністським, екологічним і т.п. Їм також варто розширювати свою власну духовну сферу. Зрештою, ми відповідальні за майбутні покоління, відповідальні за сотні мільйонів страждаючих людей у цілому світі, і ми можемо діяти такими способами, що змінять структуру влади, розхитають її і розширять царину справедливости і волі.

Переклав Володимир Єшкілєв