Алєксандр Доронін

глава з книги “Бізнес розвідка” (подається зі скороченнями)

Залучення до конфіденційної співпраці

(Інформаційно-пошукова робота: залучення до конфіденційної співпраці інформаторів служби безпеки промислового підприємства)

[...]

Для “особливо утаємничених товаришів” ще раз зазначу: в роботі спецслужб таємні не самі методи аґентурної роботи – вони широко відомі (достатньо почитати більшість детективів), таємними є імена людей, що зголосилися до співпраці, а також їхня участь у конкретних розвідувальних чи контррозвідувальних операціях. Як уже зазначалося, отримати актуальну, достовірну і повну інформацію про стан справ безпосередньо на об’єкті господарювання і про середовище, що його оточує, неможливо без використання конфіденційних джерел інформації. Інформатор (особа, що постачає інформацію до Служби безпеки за умов збереження конфіденційности для забезпечення її захисту від ідентифікації) є основною фігурою в роботі підрозділів безпеки об’єктів господарювання. Їх залучення і цілеспрямоване використання є основним змістом діяльности співробітників СБ. Решта засобів мають допоміжний характер.

Таємний апарат Служби безпеки поповнюється двома шляхами: за рахунок осіб, що ініціятивно пропонують свої послуги і за рахунок тих, кого СБ самостійно знаходить і залучає до співпраці.

Якщо у першому випадку співробітникові Служби безпеки лишається тільки визначити умови конфіденційної співпраці, поставити завдання й відпрацювати способи зв’язку, то в другому випадку від нього вимагається не лише знайти, вивчити і перевірити людину, що володіє цікавими відомостями, але й переконати її в необхідності співпраці, інколи всупереч її волі та бажанню.

Підстав для залучення до співпраці досить багато: ідеологічна близькість, вигода, компрометуючі матеріяли, незадоволення керівництвом через незадовільне просування по службі, приниження національної чи людської гідности, заздрість, бажання помститись за уявні чи реальні образи, авантюристичні нахили, честолюбство і марнославство, самотність, нездатність створити сім’ю, відсутність близьких друзів, наявність одержимости чи гобі. [...]

За ступенем довіри та використання можна виокремити три категорії інформаторів, які можуть належати як до внутрішнього (контррозвідувальний підрозділ СБ), так і до зовнішнього (розвідувальний підрозділ СБ) кола забезпечення безпеки господарського об’єкта: конфіденційні помічники (далі КП) –ті, хто активно співпрацює з СБ; довірчі контакти – особи, що виконують окремі завдання Служби безпеки (вони надають лише первинну, сигнальну інформацію. У перспективі ці люди зазвичай є об’єктами розробки для подальшого залучення їх в якості конфіденційних помічників); інші контакти – це ті, використання яких провадиться “втемну” і лише спорадично.

“У розвідці немає покидьків, у розвідці є кадри”, – похмуро жартував керівник німецької військової розвідки періоду Першої світової війни полковник Вальтер Ніколаї. Не будемо сперечатися з класиком, а спробуємо за допомогою оперативної психології з’ясувати, з ким нам завтра доведеться “йти в розвідку”, чи, як використовуючи спеціяльні знання, можна з максимальною ефективністю виконати поставлене керівництвом інформаційне завдання.

Підбір інформаторів є одним з найделікатніших моментів у роботі Служби безпеки. Помилка у виборі може обернутися не лише особистою драмою людини, що виявила бажання співпрацювати із СБ, але й провалом ретельно спланованого розвідувального чи контррозвідувального заходу.

Отже, хто нам усе ж таки потрібен? Вразливість тієї чи иншої особи не повинна бути основним критерієм її вербування. У переважній більшості випадків залучення до конфіденційної співпраці зумовлюється реальною можливістю отримання об’єктом необхідної інформації (оперативними можливостями об’єкта) і ступенем надійности його як можливого партнера враховуючи його морально-етичні якості. Не варто надавати значення високому соціяльному статусові об’єкта, процес підтримки контакту з ним може бути недешевим, а от успіх справи аж ніяк не ґарантованим. Значно простіше розговорити обслуговуючий та технічний персонал, що “має доступ”, і який за своєю поінформованістю инколи не поступається топ-менеджерам. У більшості випадків оперативника цікавить не думка самого начальника як такого, а правильно і без спотворень викладена фактура.

Для виходу на особу, що володіє необхідною інформацією, зазвичай використовують так звані “довгограючі” чи багатоходові комбінації. На першому етапі до співпраці долучають навідника, що зазвичай не має прямого доступу до інформації, але має сталі (ділові, сімейні, інтимні тощо) зв’язки з такими людьми. За його допомогою уточнюється коло осіб, що володіють потрібними відомостями, збирається необхідна фактура по кожній персоналії, а подекуди припустиме посередництво інформатора для знайомства оперативника з об’єктом чи навіть передача через нього вербувальної пропозиції. [...]

Вербування – процес доволі складний і переважно досить тривалий. Буває, що його повністю – від першого знайомства до залучення до співпраці – здійснює один і той самий оперативник. Инколи в цьому процесі беруть участь декілька співробітників СБ: один знайомиться, инший вивчає, третій домовляється про співпрацю, четвертий працює із завербованим аґентом. На першому етапі вивчення кандидата чи, як ми його будемо називати надалі, об’єкта вербувальної розробки (ОВР), дуже корисний збір інформації зі сторонніх джерел, наприклад, за місцем проживання та праці (попередньої роботи) ОВР (зашифроване опитування сусідів та співробітників про його поведінку, ставлення до грошей, пристрасть до алкоголю та наркотиків, можливі відхилення у психічній і сексуальній поведінці). Зібрана у такий спосіб фактура хоча і є досить розповсюдженою формою отримання первинної інформації про об’єкт, напряму використовується дуже рідко. Складений таким чином психологічний портрет може видатись досить повним, проте, враховуючи можливе свідоме спотворення ВР інформації про себе. абсолютно бути в ньому переконаним не можна.

У розвідці й контррозвідці поспішні дії – неприпустима розкіш, що часто закінчується зірочкою на черговому обеліску. Аби правильно оцінити поведінку об’єкта, необхідно з’ясувати – якими мотивами й якою інформацією, отриманою попередньо, він керується у своїх вчинках. Для цього можна запропонувати наступну методику подальшої розробки об’єкта:

– встановлення та поглиблення безпосереднього особистого контакту з ОВР: за попередньо розробленим пляном організовується “випадкове знайомство”, в процесі якого триває вивчення об’єкта, відбувається його ідеологічна обробка і зондаж у необхідному напрямі, тобто визначається, що може бути використано як підстава для вербування; – оцінюється перспективність залучення ОВР до співпраці, як результат– вербувальна пропозиція, що ґрунтується на особливостях психіки об’єкта. Як чинник тиску за необхідности можна використовувати погрозу компрометації;

– завершення контакту (у випадку, якщо з якихось причин ВР виявиться непридатним для подальшого використання).

Встановлення та поглиблення безпосереднього особистого контакту з об’єктом, його тестування

На даному етапі необхідно встановити особистий контакт з об’єктом розробки, що дозволить краще відчути ОВР у процесі спілкування, організувати глибше вивчення його як особи, перевірити на об’єктивність інформацію з питань, відповіді на які вже добре відомі. [...]

З метою виявлення відповідей, що не відповідають дійсності, задаються спеціяльно підготовлені питання, з відповідей на які можна судити про ступінь щирости того, хто відповідає.

Алгоритм дослідження ОВР з допомогою проективних методик надзвичайно простий:

– у результаті оперативного управління бесідою загострити увагу досліджуваного на якійсь відсторонений темі;

– застосувавши стимулюючу комунікацію, уважно його вислухати;

– і, нарешті, розшифрувати отриману інформацію, ретельно проаналізувавши почуте.

Так, наприклад, у бесідах про стан здоров’я можна з’ясувати подробиці біографії, сильні та слабкі сторони характеру об’єкта, його політичні преференції, коло спілкування, зв’язки в оточенні, перспективи просування по службі тощо.

Сильним боком цієї методики є її комплексний підхід, тобто семантичний аналіз отриманих даних супроводжується співставленням інформації, отриманої шляхом візуального контролю зовнішніх виявів емоційних переживань об’єкта. Саме поведінкові ситуації, незначні жести, окремі випадкові репліки ОВР, відповідним чином опрацьовані й співставлені, сприяють отриманню необхідної транскрипції мовленого і дозволяють скласти цілісну картину.

“Не слухай, що кажуть, дивись, що роблять”, – казали древні, і мали рацію. Уся сукупність дрібниць, що спостерігаються у звичайній обстановці, має бути узагальнена для того, щоби доповнити психологічний портрет кандидата за тими ж параметрами, що й зібрана раніше інформація зі сторонніх джерел: ставлення до грошей і матеріяльної вигоди, до жінок і алкоголю, до доброї кухні і до мандрів, балакучість чи стриманість, метушливість чи скромність, швидкість чи загальмованість рефлексів, імпульсивність чи байдужість, підозрілість чи довірливість, проникливість чи поверховість.

Так, наприклад, у часи “залізної завіси” для ЦРУ в якості вербувальної бази найбільший інтерес становили особи з країн Східної Европи віком від 35 до 45 років, коли людина, незалежно від того, хоче вона чи ні, психологічно переоцінює досягнуте нею в житті. Саме на цьому етапі життєвого циклу почуття незадоволености роботою і сімейним становищем сягає свого апогею. У цьому зв’язку оперативникам американської розвідки для детальнішого вивчення рекомендували осіб, які з тих чи инших причин не можуть спрацюватись з керівництвом, не знаходять порозуміння з колегами по роботі й уважають себе недооціненими й позбавленими перспектив. Все це могло спонукати цих осіб зайнятись пошуком незвичних шляхів самореалізації, зокрема й у формі співпраці з іноземною розвідкою.

Особливу увагу інструкція ЦРУ з вербування громадян з країн соцтабору звертала на роботу з марнославними, самовпевненими людьми, що вважають себе винятковими персонами, які тяжко переносять звичайні життєві труднощі і вважають, що мають отримати від життя набагато більше. Найхарактернішими особливостями таких людей є самозакоханість та еґоцентризм. Індивідууми, що володіють такими якостями, однозначно вважають, що їм уготована особлива роль у житті. Вони прагнуть успіху й визнання. До цього ж, не можна не брати до уваги і притаманне багатьом із них бажання помститись конкретним особам чи суб’єктами господарювання , які, на їхню думку, стали перешкодою на шляху задоволення їх устремлінь.

У пляні вербувальної вразливости більшої уваги заслуговують особи “з подвійним дном”, чи, як кажуть, з “роздвоєною ліберальністю”.

Розглянемо додаткові можливості зі складання психологічного портрету ОВР.

Досить інформативним є відвідування місця праці ОВР, і, якщо це вдасться зробити, місця його проживання. Відомо, що людина намагається конструювати навколишнє середовище за власним смаком. Усі ці преференції і треба продіаґностувати.

Досить цікаве використання методик швайцарського психолога Макса Люшера. Створюючи свій тест, Люшер виходив із наступних міркувань: сприйняття кольору у людини сформувалось у результаті способу життя та взаємодії з навколишнім середовищем упродовж тривалого періоду історичного розвитку. Так, наприклад, темно-синій колір асоціюється з нічним спокоєм, а жовтий – з сонячним днем та його турботами, червоний нагадує про кров, полум’я, ситуації, що вимагають повної мобілізації. Будь-який вияв життєдіяльности завжди супроводжується тим чи иншим емоційним станом. Тому і ставлення до кольору емоційне.

Люшер уважав, що його тест універсальний і однаково добре спрацьовує в різних країнах. Насправді це не так, існує так звана національно-культурна специфіка. Проте, в багатьох випадках тест можна використовувати як досить ефективний діаґностичний засіб. Для оперативника, за родом своєї діяльности постійно націленого на контакти з людьми, важливо пам’ятати, що людина, в залежності від свого емоційного стану, налаштована на одні кольори і байдужа до инших.

Дуже цікаво розглянути кольорову палітру одягу ОВР, зокрема коли об’єкт – жінка. Наприклад, переважання зеленого кольору тест Люшера трактує як “діяльність, скеровану на досягнення успіху, набуття незалежности від обставин. Дії цілеспрямовані, ініціятивні, скеровані на подолання перешкод”. Або, наприклад, поєднання жовтого з чорним – “вельми неґативний стан, відчай, суїцидні думки”. [...]

3. Проведення вербувальної бесіди

У роботі із залучення до конфіденційної співпраці завжди існує ризик невдачі, оскільки нема абсолютно однакових людей з тотожною до дрібниць реакцією на те, що відбувається.

Проте деякі загальні правила все ж є. Оперативник має розуміти, що об’єкт розробки формує своє враження про нього насамперед за виразом його обличчя. Ніщо так не розслаблює обличчя, як доброзичлива посмішка, спостерігаючи яку об’єкт потенційно сприймає вас позитивно. Фізіономії, на яких написані пихатість та презирство, завжди відштовхують, а, як кажуть китайці, “людині зі злим обличчям не можна відкривати власну крамницю”, – і працювати в розвідці, тихо і скромно додамо ми. У роботі з жіночим континґентом особиста привабливість (емпатія) особливо необхідна: якщо з певної причини ви не сподобались об’єктові, то що б ви не робили – все намарно, працювати вона з вами не буде. Примусом тут нічого не досягнеш. Практика доводить, що лише довіра може налагодити двосторонній зв’язок.

Тільки ретельно вивчивши конкретну людину, можна підібрати до неї ключі. А для цього треба обережно зняти з неї маску, яку вона носить, щоби справити приємне враження на оточення. У будь-якому разі діяти треба дуже делікатно, ненав’язливо, не лізти, як кажуть, у душу, з розпитуваннями, шукати спільні точки та спільні інтереси, уважно приглядатись до об’єкта розробки, виявляти його життєві вартості та пріоритети, і, щонайважливіше, слабкі та вразливі місця – все це дозволить ефективно його використовувати.

Якщо, як співають у дитячій пісеньці, “дружба починається з посмішки”, то вербування – з першого прямого погляду одне одному в очі. Якщо ви виявились психологічно слабшим за свого візаві й не витримали першого важкого погляду співрозмовника – ліпше одразу облиште надію на його вербування. Досить одного разу показати залежній від вас людині свою слабкість – і після цього провідне місце вже нічим не повернеш. Насамперед трохи теорії. В аґентурній роботі розрізняють дві категорії співробітників: вербувальники та аґентуристи. Вербувальник повинен володіти багатьма якостями: добре розбиратись у людях, бути тонким психологом, комунікабельною та привабливою людиною, здатною швидко адаптуватись до людей та схиляти їх до себе, в нього має бути добра реакція, вміння миттєво зосереджувати свою увагу, чуйно вловлювати зміну в настрої співрозмовника і, залежно від цього, корегувати тактику бесіди і свою поведінку.

Аналогічні якості необхідні й аґентуристу – тому, хто безпосередньо працює з аґентом, проте вербувальник, окрім цього, має володіти значно більшим вольовим потенціалом, у його характері має бути певна “агресивність”, що виявляється в умінні впливати на емоційно-вольову сферу иншої людини, чи, попросту кажучи, у здатності в необхідному випадку пригнітити волю об’єкта і змусити його прийняти необхідне рішення.

Ну, а зараз перейдімо безпосередньо до практичного курсу вербування. Залучення до конфіденційної співпраці – справа тонка, тут одним напором і силою голосових зв’язок не візьмеш. І тиснути на об’єкт з начальницькими інтонаціями в голосі чи відверто плювати в душу напевно не варто, навіть якщо об’єкт на це заслуговує.

Ніколи не форсуйте подій, дуже часто у вербувальній розробці періоди активности, коли одна дія слідує за иншою і рішення треба приймати миттєво, змінюються тривалими періодами вичікування. Пам’ятайте: добрий вербувальник дуже подібний на рибалку, а рибальство – талан терплячих.

Велике значення в аґентурній роботі має правильний вибір моменту для звернення до емоційної сфери об’єкта. Бо коли говорять емоції, глузд зазвичай відпочиває. На доказ цього постулату можна навести історію вербування підполковника (у подальшому генерал-лейтенанта) ҐРУ Дмітрія Полякова. У 1961 році, коли Поляков почав працювати в нью-йоркській резидентурі ҐРУ, в США лютувала епідемія грипу. Його молодша дитина застудилась, отримала ускладнення на серце, і врятувати її могла лише невідкладна операція. Поляков попросив керівництво резидентури надати матеріяльну допомогу, щоб оперувати сина в нью-йоркській клініці, проте отримав відмову, і немовля померло.

Цим одразу ж скористалися вербувальники ФБР. Буквально наступного дня по смерті дитини вони зробили озвірілому від несправедливости долі і свого керівництва розвідникові пропозицію про співпрацю. Поляков прийняв її беззастережно. [...]

У мистецтві вербування велике значення має ораторське мистецтво, помножене на знання психології. Тут як у коханні – на силування нема милування. Реалізуючи свої комунікативні здібності, вербувальник має бути тонким майстром ведення діялогу, досвідченим полемістом і блискучим оратором, для якого характерне прагнення до досягнення тісної взаємодії з об’єктом розробки.

Дуже важливим у вербувальній бесіді є так званий ефект доступности. Зазвичай його розглядають у трьох аспектах: технічному, емоційному та смисловому.

Технічний аспект. Містить у собі усунення неправильного вживання наголосів, “слів-паразитів”, нелітературних зворотів, нечіткости вимови, а також незвичної манери говорити.

Емоційний аспект. У формульованих фразах необхідно вживати більше активних дієслів і менше прикметників та пасивних іменників. У них виникає потреба лише в тому випадку, коли необхідно підкреслити які-небудь особливі якості. Мова має бути достатньою мірою експресивною (емоційно-напруженою) – не варто стояти нерухомо, корисно послуговуватись жестикуляцією. Те ж стосується і живої міміки, застигле обличчя не викликає довіри і залишає відчуття напруги.

Смисловий аспект. При побудові фрази варто враховувати, що найкраще сприймається фраза, яка складається не більше ніж із 10-13 слів, добре – з 14-18 слів., задовільно – з 19-25. Фрази, які складаються з понад 25 слів, сприймаються важко, а ті, що налічують більше 30, практично не сприймаються. В зв’язку з цим перевагу треба надавати коротким реченням.

Слова мають вплітатись у мову легко, а не розшукуватись із зусиллями у закапелках пам’яті. Тому для формування навички вибору правильного слова й ефективности впливу рекомендується принаймні хоча би зрідка брати до рук словник синонімів. [...]

Основні моменти проведення вербувальної бесіди

У процесі вербувальної бесіди вербувальник має встановити з об’єктом тісний психологічний контакт. Під час бесіди оперативник обов’язково має контролювати реакцію об’єкта за зовнішніми виявами (міміка, жести тощо), за ступенем сприйняття пропонованих ним тез (активне, пасивне), підтримуючи таким чином постійний зворотний зв’язок з об’єктом. Чинниками вияву невербальної комунікації є поза, міміка. Жести, мікрорухи кінцівок (особливо рук), зміни тембру голосу, колір шкіряних покровів та ін. У діялозі з об’єктом дуже важливо використовувати спостереження за невербальними виявами, підтримувати так званий “зворотний зв’язок”, тобто контролювати наявність чи відсутність контакту, наявність “емоційного резонансу” як результату своєї репліки, виголошеної тези тощо. Це необхідно, насамперед, для контролю за станом об’єкта вербувальної розробки і в необхідних випадках – для корекції своєї поведінки.

Триматись під час проведення заходу треба впевнено, демонструючи тверду переконаність у власних словах.

Погляд має бути скерованим у бік об’єкта. За відвертого виклику в жодному разі не можна уникати погляду об’єкта вам в очі, в зоровій дуелі він перший має опустити очі. Проте постійно дивитись в одну точку також не рекомендується.

Своє мовлення найкраще починати з короткого звернення до об’єкта, після якого має настати секундна (а у випадку необхідности і довша) пауза. Пауза є особливим риторичним прийомом за допомогою якого фрази відокремлюються одна від другої. Однак застосовувати її варто лише в тому випадку, коли ви впевнені у тому, що повністю володієте увагою об’єкта. Саме в цьому випадку пауза буває найкориснішою для самостійного осмислення об’єктом отриманої інформації. На думку психологів, інтонування і паузи сприяють збільшенню інформації до 10-15 %, що випливає з особливостей сприйняття.

Слідкуйте за чіткістю своєї мови, не говоріть надто швидко і в жодному разі не монотонно.

З перших же слів уважно спостерігайте за реакцією об’єкта. Емоційний компонент вашої мови має розглядатись з позицій розслаблення та зняття в об’єкта емоційної напруги. Досягають цього, наприклад, з допомогою доречного жарту чи не надто зарозумілого анекдоту. При кульмінації бесіди в момент вербувальної пропозиції необхідно говорити переконливо, впевнено, з підкресленням кожного слова. І нарешті останнє: жодного разу не подавайте об’єктові привід запідозрити, що ваша промова дається вам важко, що ви втомились, чи в якийсь момент почуваєте себе невпевнено.

До слова, працюючи з об’єктом, розраховуйте свої сили, як емоційні, так і фізичні. Свого часу при спробі завербувати совєтських розвідників (особливо це було характерним для співробітників ҐРУ) багато ЦРУшників дістало по голові першим-ліпшим предметом.

Ну, а що ж робити, коли об’єкт розробки, з яким оперативник намагається встановити довірчі стосунки, не хоче сприяти йому через те, що бачить у ньому представника конкретного господарюючого суб’єкта, про який в об’єкта, внаслідок якихось емоційних моментів, вельми невтішна думка? В такому випадку можна порекомендувати спробу здійснити вербувальний підхід до об’єкта від імені иншої організації, що не викликає морально-етичного відторгнення. На оперативному жаргоні подібні заходи називають вербуванням “під чужим прапором”. Цим “прапором” може бути якась реально існуюча чи фіктивна організація, що потребує наявної в об’єкта інформації. Головне, щоби її цілі та завдання відповідали поглядам та настроям об’єкта розробки.

Але це ще не все. Инколи Службі безпеки підприємства буває необхідно мати “свого гравця” в дружній фірмі. В цьому випадку також треба діяти з максимальною обережністю. Бо ж буде дуже незручно – і це вельми неґативно відіб’ється на ділових стосунках, – якщо набуте у партнерській фірмі джерело провалиться й укаже на своїх реальних господарів.

Пріоритетом такої операції має стати приховування істинних замовників інформації: оптимальний варіянт – інформатор має вірити, що він працює на конкурентів, инакше скандалу не уникнути. В цьому випадку необхідно використовувати заздалегідь розроблену леґенду про вихід і роботу з об’єктом абсолютно сторонньої структури, жодним чином не пов’язаної з вами. Не варто забувати, що використання для прикриття “прапору” державних спецслужб та правозахисних органів може спричинити до кримінальної відповідальности. [...]

Висновок із сказаного вище, як на мене, цілком зрозумілий: для убезпечення здійснюваних оперативних заходів і конспірації діючого оперативного складу необхідно, аби конфіденційний помічник якомога менше знав про пляни і смисл операцій, що проводяться СБ. Найоптимальнішим є варіянт, коли конфіденційному помічникові не повідомляють про дійсну мету отримання інформації. За неможливости повного приховування інформації з плянованої акції, в якій бере участь КП, можливе леґендування його участи (тобто повідомлення правдоподібної інформації про цілі та завдання даного заходу, але такої, що не відповідає дійсності). Можна також видати декілька завдань, серед яких є одне, насправді необхідне, а решта – цілком некорисні для справи. Тоді виконавець не може з низки однотипних завдань виокремити пріоритетне і, відповідно, не знає, що ж насправді цікавить Службу безпеки.

Розставання

Якщо розробка об’єкта, на думку співробітника СБ, стає безперспективною, подальші контакти з ним необхідно припинити. Це може відбутись за різних обставин: фахова непридатність об’єкта, об’єкт є “двійником”, але можливості його використання у контргрі обмежені, та, зрештою, для консервації контакту для можливого подальшого використання.

Методика залучення до співпраці різноманітна, і не варто захоплюватись, набуваючи інформаторів лише за гроші чи шантажуючи їх зібраним “компроматом”. Ну, а якщо вже ви не придумали нічого ліпшого, то дуже важливо пам’ятати, що людина з сильною нервовою системою, яку “зламали” на “компроматі”, як жертва насильства буде підсвідомо прагнути реваншу і дуже вірогідно, якось спробує його взяти. Людина зі слабкою нервовою системою може відреагувати на такий “жорсткий” вербувальний підхід неадекватно.

Якщо звернутись до досвіду Комітету держбезпеки СССР, то неупереджений аналіз показує, що переважна більшість негласних співробітників працювала з ідейних переконань. Другу за важливістю групу тримали на компроматі. І лише самим мізером були ті, хто відверто вимагав за свою роботу гроші (такі, до речі, були найненадійнішими партнерами). Проте ідеалізувати “ідейні” джерела також не варто. Конфіденційний помічник, який працює лише з ідеологічних міркувань, може під впливом яких-небудь психологічних чинників змінити ухвалене рішення про співпрацю. Вважаючи себе добровольцем, він думає, що в будь-який момент може від нього відмовитись.

До речі, “ідейні” мотиви для співпраці можуть бути найрізноманітнішими й инколи зводяться до природної схильности людини до балакучости, інтриг чи виказування. Одним зі спонукальних мотивів до конфіденційної співпраці може стати помста. Якщо звернутись до історії, то багато арабів співпрацювало з ізраїльської розвідкою “Моссад” зовсім не заради грошей, а заради того, що хотіли розправитись зі своїми сусідами, які їх обдурили чи скривдили. У нашій країні в добу суцільного “кідалова” і тотального обману цей напрям також має великі перспективи. Як підтвердження, можна навести одкровення одного зі старших офіцерів податкової міліції про те, що найчастіше російських бізнесменів “здають” обдурені дружини та покинуті коханки. У той самий час КП, який працює винятково на матеріяльній основі, почуває себе зобов’язаним передавати інформацію в обмін за те, що йому платять, до того ж він добре розуміє, що за цим завжди бовваніє загроза шантажу. Оперативник завжди може натиснути на джерело, демонструючи документальні докази його фінансового інтересу.

Обговорюючи подібні проблеми, більшість експертів у галузі розвідки і контррозвідки схильні до думки про необхідність комплексного підходу до роботи з джерелами конфіденційної інформації: зле, якщо аґент працює лише за гроші, але й безкорисливість аґента також має мати свої межі. [...]

Зрозуміло, що матеріяльне стимулювання має бути, але інформатор, що працює лише за гроші, – ненадійний, позаяк легко може стати “двійником”, надаючи “додаткові” послуги тому, хто заплатить більше, ніж ви.

Якщо отримання інформації неможливе поза відвертою матеріяльною основою, то психологічно дуже важливо одразу дати гроші й дозволити їх витрачати. Не можна купувати людину теоретично. “Нашій” людині набагато простіше розлучитись із найбільшою, але невідчутною сумою, ніж із найменшою, яку проте він тримає в руках.

Як відомо, найкращий спосіб привабити до себе людину, зокрема затиснуту в лещата злиднів, – це, не витрачаючи зайвих слів, вирішити її матеріяльні проблеми.

Але є ще одне просте, але, на жаль, не завжди усвідомлюване правило – не варто брутально пхати людині гроші, навіть якщо вона їх дуже потребує. Матеріяльний об’єкт співпраці може розшифруватись вельми неоднозначно: додатковий заробіток, комерція, надання разової послуги для придбання дорогої речі, сплата медичних витрат, пов’язаних з важкою хворобою, безкоштовний вояж за кордон, фінансування підприємницької діяльности. Так, наприклад, у практиці КҐБ СССР тих, хто відмовлявся брати гроші, заохочували різноманітними подарунками. Це могли бути шахи, набір столярних інструментів, фотоапарат – тобто те, чим людина захоплювалась. [...]

Кожну людину насамперед хвилюють її власні проблеми, а в буденному житті кожна людина найбільше страждає від того, що її ніхто не слухає. Найголовніша проблема для багатьох людей – знайти тактовного та уважного слухача. Основне в мистецтві залучення до співпраці – це вміння уважно, не перебиваючи, слухати співрозмовника, і якщо в об’єкта є бажання, коректно і з повагою обговорити хвилюючу його тему. Ніколи не треба ставити прямих питань, бесіду треба будувати таким чином, аби вона виглядала як обмін думками між двома рівноправними людьми, що шанують один одного і намагаються спільно з’ясувати проблему, яка їх цікавить, і знайти для неї взаємовигідне рішення. До того ж, робити це треба якомога делікатніше, не принижуючи людської гідности КП і не нагадуючи йому, що віднині від перебуває в повній залежності від свого куратора-оперативника і підрозділу безпеки, який той представляє.

Щира повага до конфіденційного помічника, навіть якщо він того не дуже заслуговує, – запорука його довгої та плідної роботи. Без такої поваги, без урахування можливостей та інтересів самого інформатора нічого доброго із співпраці з ним не вийде...

До того ж, ще про один надважливий момент. Відверте демонстрування расових забобонів, нехтування політичними поглядами джерела чи його приналежности до тієї чи иншої релігійної конфесії – показник повної професійної непридатности. Добрий аґентурник за своїми службовими обов’язками просто зобов’язаний бути переконаним “інтернаціоналістом”. Усе це в сукупності і дає формулу успішної роботи з джерелами інформації.

Якщо інформатор у певний момент повідомляє вам відомості, що не є для вас важливими, його все одно необхідно вислухати з виразом зацікавлености на обличчі й сердечно подякувати після зустрічі за отримані цінні відомості. Проте треба пам’ятати, що невміння тактовно вивести співрозмовника з тривалого безрезультатного монологу – показник низької фахової кваліфікації самого оперативника. [...]

Для убезпечення КП, зустрічі з ними рекомендується проводити на конспіративних чи явочних квартирах (адреси, за якими оперативник може зустрітися з інформатором для відвертої розмови, на оперативному жаргоні названі “зозулею”). Ця квартира може бути порожньою, в ній можуть проживати люди, які за умовним сигналом беззастережно нададуть приміщення так, аби ніхто не міг зафіксувати момент зустрічі оперативника з потрібною йому людиною. Незлим варіянтом конспіративної квартири може бути офіс “лівої” фірми, розташований таким чином, аби аґента, що входить чи виходить, важко було ідентифікувати в загальній масі відвідувачів.

На зустріч з КП (якщо це не моментальна передача інформації з рук у руки) треба приходити за п’ять-десять хвилин, щоби роздивитись та адаптуватись до навколишньої обстановки.

Безперечно, джерела треба берегти і фізично, і психологічно, й емоційно. Але за жодних обставин взаємини з КП не повинні ставати надто близькими, оскільки в цьому випадку виникає своєрідна емоційна залежність. І той, хто порушує це “золоте” правило, розплачується за прейскурантом у повному обсязі. Зокрема, якщо конфіденційним помічником стає жінка. Інтимні взаємини з аґенткою можуть собі дозволити лише останні ідіоти.

Під час роботи зі “слабкою” статтю варто враховувати лише одну особливість – більшість жінок здатні на абсолютно нелогічний, дурний, непояснюваний вчинок, продиктований винятково якимись дочасними емоціями, і, що найнеприємніше, ніхто не може передбачити, коли саме ці емоції виникнуть, – навіть сама жінка. [...]

Дуже часто зустрічаються люди, що починають співпрацювати з почуття самотности, від бажання відчути свою потрібність, хоча би навіть у такий “специфічний” спосіб. Для такої людини оперативник, що її курує, зазвичай стає найближчою людиною. Ситуація, коли людина перебуває в контакті з оперпрацівником, сама по собі невротична. До того ж, невротик автоматично виробляє в собі невротичне ставлення до всіх важливих для неї осіб. КП починає розповідати оперативникові про себе все, нічого не приховуючи. В цьому і полягає основна подібність оперативника та психоаналітика. Стосунки на кшталт таких стають дуже важливими. Набуваючи щирого слухача, КП набуває ще одного неврозу. Ризик тут, до речі, не такий вже й великий, додання до багатьох неврозів ще одного вже ні на що істотно не впливає.

Переклав А.Б.