Марія Кривенко

Слова

Здавалося б, найдосконаліше, що можна помислити. Те, в чому ні зерна неправди не закладено. Але й те, що передбачає тисячі і десятки тисяч, і мільйони, і мільярди ходів і підходів, та виходів у Істину, у Світло. Або блукань шляхами несутнісних смислів, відтак – неминучий вихід у порожнечу: людина ж бо вільна вибирати, і їй не завжди вдається не помилятися. Не бути, врешті, сволотою, щоб, не вірячи, не промовляти. Мільйони й мільярди слів, їхніх ясних і затемнених, близьких і далеких сутностей – наша неволя, примарний орієнтир у безконечному космосі, що вітає щовечора зірками над головою. І пекучі думки, слова уявляємо собі також палаючими зірками, хоча справедливіше було б вважати їх усе-таки сонцями. Блажен, хто хоч раз потрапив у первосмисл.

Ми – країна затемнених сутностей, невідповідностей між тим, що є, і тим, що іменується таким, що є. Нещасні мешканці тієї країни – скорботні блукальці сутінками облудних змістів і найменувань. Скажімо, “Україна”. Батьківщина, мати, дружина, мати-заступниця, що в серці кожного воїна, котрий помирає за неї. Той смисл, який повинен би бути не примарним, а насправді. Та з уст нечестивих державців хіба можна сприйняти такі “непонятні” для них самих слова? Ні, сьогодні Україна – не мати, не дружина і не свята заступниця.

Слово – засіб просвітлення, якщо лунає з уст праведних і послідовних діячів чи мислителів. Слово ж – і засіб затемнення та засліплення, чи не найдієвіший у процесі перетворення особистости на масу. Облудне слово – спосіб маніпуляції масою. Слово-ярлик, яке виступає на перший план під час передвиборних кампаній. Ті, хто дають перший імпульс словам-ярликам, упевнені, що нікому з маси не захочеться зазирнути глибше. Тому особлива ставка – на красу поверхні. Іміджмейкерство – добре оплачувана професія, як ніколи. Та професія, яка не допускає до глибини. В які ще історичні епохи людина перебувала на такій великій відстані від Істини, як сьогодні? І в які ще часи ми, українці, так далеко були від України, як сьогодні? Чи тоді, коли князь, ненароком задавлюючи розсіяного смерда, нісся на коні у звитяжну історію боротьби за землю Руську? Чи сьогодні, коли урядовий кортеж поспішає, скажімо, у Гуту, і похоронна процесія, що трапиться дорогою, мусить вступитися. Україна – це частина вселенської незнищенної душі, живі й мертві, думки та почуття, і слова, покладені на жертовник сущого. Не тільки територія у кілометрах квадратних.

Країна втрачених можливостей – це країна узурпованих негідниками святих, істинних значень. Країна гри словами, як м’ячиками. Країна надмірної свободи облудного слова, яке вбиває і приводить до руїни. Країна неволі правдивого, істинного, сенсовного слова. Страшною, напевно, колись буде його помста.

Меридіани облудних сенсів, як павутиння, обплутують наші мізки. Розум виборсується з них, але не може. Хіба віднайти територію, де вживаються прості слова в істинному своєму значенні? Територію, де щоранку починається будень, як і тисяча років тому, годуванням у стайнях худоби та витяганням з криниці води? Де, як і тисяча років тому, видніється синювато-зелений ліс на горизонті? Де розмови здебільшого про те, що зродило в городах, а що ні? Де пшениця, як і тисячі років тому, їжачиться в небо жовтим вусом, а господарі, оглядаючи поле, переживають повне щастя, хоча навряд чи над цим задумуються. А вчителька місцевої школи пише “для себе” вірша – чистого, як струмок води:

“Мені війнуло вітром з рідних місць.
І я збагнула: хилиться на весну.
І повернулася до мене міць,
Немов душа моя в мені воскресла”.

Що ще потрібно людині, крім істини? Чи не в пошуку її пролітає наше життя? Чомусь, для чогось... Украй важливі максимально точні слова. Навіть в “Отченаші” мусить бути так, як видається найправильніше, по-маминому: “Нехай прийде царство твоє”. Наголос на “о”.