Тарас Прохасько

Свобода на піддашші

Кiлька днiв тому один з найповажнiших українських журналiстiв звернув мою увагу на те, що життя певних понять у нашому теперiшньому суспiльствi пiдлягає, очевидно, певним впливам. За якими стоять певнi тенденцiї. За якими, звичайно, стоять певнi люди... I так далi, i тому подiбне...

Властиво, йшлося про свободу.

Я послухав, промовив це чарiвне слово сам для себе i зауважив, що дiйсно давно не чув цього слова у серйозному вживаннi. Асоцiацiї вiдразу спрямовували в рiзнi мобiльнi телєфони, пепсi, спрайти, ще якiсь реклами ще якихось споживчих товарiв. Але ж це не свобода. Це – несвобода, неволя врештi-решт.

Приреченiсть на свободу вибору.

Справдi, про свободу майже не говориться. А синонiмом волi стає безпробудна козаччина.

Нiколи не думав, що символом свободи стане для мене Рузя. Вона називалася Розалiя, але так звучала лише у документах (радянських документах, де було ще й по батьковi, прiзвище, мiсце i рiк народження, нацiональнiсть i (!!!) приписка). Те, що вона попри це все залишалася Рузею, хоч i на Ви, було вже першим ступенем її вiльностi. Далi – бiльше.

Воiстину, хто останнiй, той буде першим.

Бо за правилами гри цього свiту Рузя була упослiджена.

Сирота, яка iз семи рокiв тяжко гарувала прислугою. Хатнi роботи, ношення чужих дiтей та iнших тягарів припинили її рiст. Вона назавжди залишилася маленькою. Хоч працездатність її у багато разiв перевищувала ККД найбiльших моцурiв.

Безпосередньо перед вiйною вона поселилася в нашiй кам’яницi. Допомагала робити роботи тим, хто у цiй кам’яницi мешкав. Виявилася настiльки вiрною i вiдданою, що вже не пiшла нiкуди з цього будинку. Може, її призначенням було дарувати його мешканцям пiдставовi вiдчуття догляду, прив’язаностi, вимогливостi i незалежностi.

Це вона безстрашно носила передачi в iзолятори НКВД. Вона перестала ходити до церкви пiсля 1946 року, незважаючи на те, що без церкви не могла обiйтися. Вона так i не навчилася читати. Знову вияв певної свободи, бо за своє довге життя не прочитала жодної (!) радянської газети чи брошури.

У неї вдома (на пiддашшi, яке планувалося архiтекторами 1937 року як пральня, але повоєнними комунальниками було визначено як однокiмнатна квартира) було кiлька молитовникiв i кiлька пар окулярiв. Не вмiючи читати, вона часом одягала окуляри і переглядала ще тi, правильнi молитовники).

Зимовими темними вечорами вона, як кiтка, вилiзала на пiчку і сидiла там годинами. Те, що вона думала, пiдозрiваю, було свободою попросту недосяжною.

Вона любила сформулювати собi якусь химерну фразу i повторювати її раз за разом кiлька тижнiв, не витрачаючись на порожнi розмови. Але часом могла у цю свою фразу включити щось таке, про що неможливо було дiзнатися з якогось iншого джерела. Скажiмо, про вбивство Попелюшки.

Ще про свободу. Про Великодню свободу. Про останнiх, якi будуть першими.

На Великдень до церкви не ходилося, бо церква була не та. На Великдень, вiдразу пiсля родинної молитви i снiданку з освяченою у пiдпiллю крашанкою, подiленою на багато частин, обов’язково йшлося до школи, де чогось перебувалося кiлька годин без жодних на те причин. Не йти до школи можна було лише тодi, коли напередоднi захворiти. У такому разi, щоправда, котрась iз вчительок приходила додому.

У школi просто тримали. Говорили нi про що (вони навiть не знали, що можна запропонувати всупереч). У понедiлок однокласники частували на великiй перервi, тодi коли пилося молоко, своїх учительок, своїх учорашнiх церберiв паскою, свяченими яйцями i канапками з шинкою.

Але перед тим як пiти до школи на Великдень, ми переживали одкровення вiд Рузi. Звичайно, вона тодi не думала про нас, вона не думала навiть про те, що це може бути її людським призначенням.

Вiльнi не думають про невiльникiв. Вiльнi знають, що вони розмовляють з Богом.

Замкнуте подвiр’я старого багатоповерхового будинку. Теплий сонячний великоднiй ранок. Вiдкритi вiкна. З пiддашшя на повен голос радiо транслює Службу Божу з Ватикану. Потiм – проповiдь патрiарха Йосифа Слiпого.

Рузя слухає радiо. Вона упослiджена в цьому суспiльствi, тому може робити те, що їй належиться робити цього ранку. Їй можна робити те, чого не дозволяється нiкому. А ми, збираючись пiсля тайного швидкого снiданку до шкiл, на заводи, змагання з волейболу, увесь ранок причетнi до того, що є повною свободою.

Бо смертiю смерть поправ...