Андрій Кирчів

Маніпулювання свідомістю в контексті національної безпеки: за чи проти?

Здавалось би – запитання просте і передбачає таку ж однозначну відповідь. Що може маніпуляція окремої особи, групи чи структури викликати в демократичному суспільстві, окрім осуду, гонінь на її виконавців, звинувачень у шахрайстві і порушеннях прав людини. В останньому випадку можна лише позаздрити одностайності підтримки державними мужами непорушности гасла “Безпека особи – безпека нації”. Жоден із них і оком не зморгне при особистому переході таким чином у площину подвійних стандартів. Та чи лише подвійних?

Кастовість і соціальне розшарування суспільства стає дедалі ліпшим підґрунтям для адаптації та модернізації старих і творення принципово нових форм і методів впливу, полігоном їх випробувань та підбору оптимальних механізмів. Чим вищою є демократичність суспільства, тим значнішою є його диверсифікація – і тим складнішим є підбір оптимального маніпуляційного інструментарію, тим менше загальних методів впливу і можливостей їх подальшого генералізування. Однак, ці майже аксіоматичні твердження можна стосувати до соціальної політики приблизно так само, як рівняння ідеального газу до фізики реальних процесів. Незважаючи на свою складну багаторівневу структуру та характери внутрішніх взаємодій, навіть найдемократичніше нинішнє аморфне суспільство періодично перебуває у стані чіткої зорганізованости та єдности при явній внутрішній енергії очікування зовнішнього лідерства. Саме тоді цей ситуативно уніфікований об’єкт стає ідеальною здобиччю сонму маніпуляційних структур усіх рівнів та відповідних технологій усіх штибів. І якщо до того для кожної чи майже кожної суспільної групи свого часу доводилось спеціально творити тонкі алгоритми впливу на порівняно невелику за обсягом умовно суспільну свідомість (а радше – квазі-суспільну, або ж множину компромісів, що особливо часто спостерігається в колах інтелектуалів), то у таких ситуаціях усі чи майже всі наявні розробки (водночас, компендіумами чи послідовно – все залежить від конкретного випадку, ступеня важливости мети та инших факторів) “проганяються” через усе суспільство. Парадоксальним чином виникає той самий ідеальний газ, до якого, однак, стосують рівняння опису реальних процесів і субстанцій. Ще один вагомий контраргумент для любителів механістичної уніфікації суспільних процесів та факторів впливу на них.

Зазвичай таких станів псевдо-єдности можна виокремити принаймні чотири:

зовнішня загроза (у т.ч. і війна);

стихійне лихо;

катастрофа національного масштабу;

вибори або ж референдум.

Якщо перших три значною мірою можна назвати станом суспільного заціпеніння, то останній демонструє щось протилежне і дуже схоже на славнозвісний броунівський рух. Маститі фахівці від маніпуляцій доволі легко і цинічно роблять три перших означення взаємозамінними для суспільства, водночас характеризуючи останній мало не як поєднання всіх трьох. Ефект вражає: що може бути безглуздішим і контрольованішим, ніж заціпеніння?!

Про вибори та різнобарвні PR-технології, що діють в цей період, можна написати не одну книгу (що, врешті, небезуспішно робиться, а деякі доволі підприємливі й знані нині автори, жваво компілюючи огрядні книжки з відомих у світі праць, заробили чималенькі гроші на цій справі). Цікавим у цьому контексті є аспект монополізації впливу через ЗМІ, який іноді набирає рис цілеспрямованого зомбування. І знову парадокс: зріст довіри (а водночас – впливовости) медій є прямо пропорційним до зростання демократизованости суспільства, що при тоталітарних тенденціях владних еліт та їх реальному володінні медіа-холдингами і можливостях застосування силових методів впливу до непідвладних ЗМІ творить невеселу картину дійсности. Процес формування “єдиномислія” в суспільстві за таких умов відрізняється від класично-диктатурного лише кволими намаганнями переконати споживачів інформації у незалежності її джерел. З точки зору демократії (в її ідеальному і неіснуючому в прикладній формі вигляді), очевидним є вияв стовідсоткового інформаційного тоталітаризму. Політика національної безпеки з властивим їй цинізмом вбачає в цьому стільки ж відсотків позитиву, і небезпідставно. Якщо за приклад брати український досвід, то одним із позитивних прикладів став інформаційний потік цілеспрямованого формування якнайкращого іміджу незалежности України, що і зумовило несподівані навіть для організаторів кампанії результати референдуму 1 грудня 1991 року. Навіть у нефахового спостерігача не виникало сумніву щодо жорсткої локалізації та регламентації ЄДИНОГО джерела пульсуючої інформації. Факт, що конструктивно майже той самий інформаційний потік згодом було використано як брандспойт для гасіння “касетного скандалу” та відмивання від компроматного лайна найвищих посадовців, – лише зайвий доказ необмежених операційних можливостей ЗМІ при правильному визначенні завдання і фокусуванні на ціль їхніми фактичними господарями, генеральними чи локальними менеджерами. Останні особливо ціняться в контексті загальної маніпуляційної картини, оскільки здатні (принаймні це від них вимагається) при безумовному виконанні генеральної директиви враховувати місцеві особливості політичного, соціального та ментального плану. Крім усього иншого, на них покладається роль асенізатора у випадку фахового порівняльного аналізу інформації, почерпнутої з центральних (національних) та регіональних ЗМІ, адже саме останні, через надмірну залежність від місцевого владно-силового поля, вдало “фонять” для “незаанґажованих” загальнонаціональних медій низьким рівнем аналітично-інформаційних матеріалів та відвертою лояльністю. Паралельно, з цією ж метою, нерідко створюються мультиплікації існуючих інформаційних структур, які підсилюють одностайність хору (при підкресленій гармонії різних його партій). Переважно це координовані і контрольовані відповідними службами ЗМІ нового покоління (Інтернет-видання), спроможні боротися за гроші ґрантодавців, надто коли їх периферійні структури “на місцях” наскрізь прокорумповані. Інколи навіть до таких тонкощів ніхто не вдається, а просто і зримо пропонується споживачам інформації вдовольнитися офіційними опусами верховної влади та її місцевих ретрансляторів. У цьому випадку термін “маніпулювання” набуває вираженої буквальности та позбавлений будь-якої композиційної привабливости.

Якщо маніпуляції свідомістю розглядати у світлі реалізації політичної доктрини держави, то інтереси національної безпеки стають в цьому випадку незаперечним абсолютом і повністю витісняють будь-які демократичні вияви (за винятком широкого пропагандивного використання понять з арсеналу демократичної риторики). Особливо вагомі (з точки зору владних еліт) кроки зазвичай супроводжувалися, окрім інформаційного brain washing, масовими мітингами, демонстраціями, колективними листами підтримки тощо. Таку тактику не придумали Лєнін, Сталін чи Гітлер. Вона існувала з часів появи перших тоталітарних режимів в історії людства, включно із демократичним тоталітаризмом, який нині de facto сформувався у США на тлі реальної монополії сили у світі. Змінювалися і модернізувалися лише її форми.

Символом пост-совєтських метаморфоз у практиці маніпуляцій стали події вересня цього року в Україні. Ідентичність методів просто вражає, але для переважної більшости виснаженого соціальними негараздами та розчарованого і зневіреного у дієвості влади суспільства навіть незначні зовнішні впливи викликають в уяві чіткий асоціативний ряд: зміни – це значна доля невідомости, а нею за останні 4-5 поколінь всі ситі по саме нікуди. Доповнити палітру червоною барвою – і навіть у тих, що ще вагалися, зникає ентузіазм та ініціатива що-небудь змінювати. А твердо налаштовані та переконані помалу, але остаточно, перетворюються в очах юрби у “дрібку” маразматично-фанатичних політиканів, яких, безсумнівно, сам “народ” невдовзі назве своїми ворогами... У наведеному прикладі, щоправда, йдеться про окремий випадок розуміння національної безпеки, як гарантування безпеки окремо взятого суб’єкта, що впродовж тривалого часу живе за принципом Луї XIV “L’etat c’est moi”.

Проте, загалом, маніпулювання свідомістю громадян з метою переконання їх у правильності зовнішньо- та внутрішньополітичного курсу політичних еліт, з точки зору пріоритетів держави та національної безпеки, має непересічно-позитивний сенс, як би не прикро було це усвідомлювати на рівні окремого громадянина та скільки б заперечень не виникало у правозахисників з цього приводу. Застосовуваний тут принцип “мета виправдовує засоби” набуває особливого значення і отримує всепрощення у вже згаданих випадках зовнішньої (внутрішньої) загрози, стихійного лиха чи значних катаклізмів, які разом можна об’єднати терміном “національна трагедія”.

Одним з хрестоматійних зразків генези маніпулювання свідомістю громадян, об’єднаних страхом перед невідомою і могутньою загрозою, з метою вироблення єдиної національної позиції однозначного і безапеляційного схвалення наступних дій влади на всіх рівнях стала робота пропагандистських та инших спецслужб США у перші дні після атаки терористів на вежі WTC та Пентагон 11 вересня 2001 року. Вже під час прямого включення з місць подій стало відчутно, коли ці структури оговталися від шоку і встановили контроль над виходом інформації, дозуючи та фільтруючи її безпосередньо у прямому ефірі. При цьому щораз більше наголосів робилося на загальний стан дезорганізації інформаційних потоків та потребу їх уніфікації (з метою виправлення попередніх повідомлень та формування поля для подальших пропагандистських маневрів). Розпочалася складна і багаторівнева кампанія з корегування офіційної інформації та коментарів і висловів чільних державних діячів. Важко аналізувати правдоподібність деяких пізніших повідомлень про події саме 11.09.01, скажімо, версії падіння четвертого лайнера за лічені секунди із захмарної висоти внаслідок боротьби пасажирів з терористами (і це з тими, які спромоглися практично без зброї захопити рейсовий літак!), чи инших подібних “фактів”. Водночас із появою на горизонті тверджень щодо причетности до терактів одіозної постаті Усами бін Ладена, до неї відразу було приєднано рух Талібан, уряди Іраку, Лівії та Сомалі – тобто всіх тих (далеко не безгрішних!), кого вже тривалий час вводили у свідомість пересічних американців у вигляді ін’єкції безумовної ворожости. Було запущено модернізовану балканську схему підготовки і проведення агресії в Афганістані з паралельною узурпацією інформаційних потоків та спрямуванням їх на формування цілковитої впевнености суспільства у необхідності застосування радикальних засобів. Доволі цікаво було спостерігати, як швидко і беззастережно “незалежний” медіа-комплекс Штатів (включно із кіноіндустрією) перетворювався на могутній центр світової пропаганди “священної війни”, як, в буквальному розумінні, европейським партнерам США по НАТО (за винятком, хіба що завжди союзницької Британії та традиційно лояльної Польщі) “викручувалося руки” для отримання згоди і підтримки (в широкому розумінні терміну) на проведення загалом непотрібної і навіть небезпечної для них антимусульманської кампанії. З усієї ЕС із ситуації, до речі, найбільше скористалася Німеччина, бойові частини спецпризначення якої згодом вперше взяли участь у власне воєнних діях за межами країни (що було суворо заборонено одним із положень Потсдамської конвенції). Нарешті – тенденційне і однобоке висвітлення ходу самої інтервенції (повітряної та наземної), супутні їй інформаційно-психологічні операції, цинічне виправдання значних втрат серед мирного населення Афганістану, застосування надпотужної зброї, здатної викликати незворотні тектонічні та екологічні зміни, невизнання схоплених талібів та членів Аль-Каїди військовополоненими, встановлення маріонеткового уряду, обмеження свобод власних громадян... Це ще далеко не повний перелік порушень прав людини (в тому числі і реальних військових злочинів), серед яких значне місце займає комплекс маніпуляційних заходів впливу на свідомість громадян – своїх і загалом в усьому світі. Завдяки введенню у політичний лексикон термінів “вісь зла” (офіційно) та “терористичні нації” (напівофіційно) та інформаційному забезпеченню неосудности “війни проти тероризму”, нагодою розправитися із об’єктами тривалого безуспішного протистояння всіма можливими засобами спробували скористатися Росія (каральні експедиції проти Ічкерії та ескалація конфлікту з Грузією), Ізраїль (геноцид у палестинських таборах), та навіть Іспанія і Британія (поліційні акції супроти басків та прихильників “Шин Фейн”, відповідно). У руслі тієї ж інформаційно-пропагандистської діяльности, розгорнутої у цілому світі, розпочалися різнопланові репресії щодо мусульман у країнах ЕС та США: від селективного імміграційного законодавства до відверто расистських актів на побутовому рівні. “Полювання на відьом” внесло до периметру потенційних співучасників світового терористичного руху (ніхто навіть не ставить під сумнів існування чогось такого!) країни-експортери зброї та технологій подвійного призначення, зокрема й Україну. Сенс – більш ніж прозорий: розкрутка скандалу довкола потенційних конкурентів на тісному і динамічному ринку зброї в контексті всезагальної боротьби з тероризмом неодмінно призведе до введення супроти них комплексу міжнародних санкцій і просто “виб’є із сідла”, або ж перетворить на слухняних виконавців волі центру світової потуги. І над усім цим – дійсно геніальний винахід державного PR – 11 вересня віднині зветься Днем Патріота! Зазначмо: не днем національної скорботи і не днем всесвітньої боротьби з тероризмом. Ця назва – перенесена на реальний трагічний ґрунт дія призабутого Закону про “Happy End”, символ незнищенности і, водночас – знак для потенційної загрози: відповідь не забариться, кара завжди буде супутницею злочину. Инша річ – адекватність покарання, масштаби якого можуть автоматично перетворити його в наступний злочин. Проте це вже речі зі сфери моралі (демократичної, християнської чи ще якоїсь) і до політики національної безпеки вони мають (як видно) доволі опосередковане відношення.

Час, проте, поставити запитання: яким був ефект від переліченого комплексу маніпуляцій свідомістю в контексті саме національної безпеки США? Чи згуртувало це націю перед обличчям смертельної загрози? Так. Розв’язало руки для нічим не обмежених силових та поліційних кроків уряду у світовій та внутрішній політиці? Безперечно. Захистило націю від потенційного ворога, сприяло поверненню до всіх і кожного почуття безпеки? Частково. Сприяло стратегічним завданням вдосконалення демократії, доведення її до світового взірця з метою гарантування миру і безпеки (як внутрішньо-, так і зовнішньополітичної) на декілька поколінь наперед?.. У покійному СССР існував злий жарт: ”Коли особа не здатна подбати про власну безпеку, на допомогу їй приходить Держбезпека”. Є підстави непокоїтися, що саме у такому критичному випадку може трапитися підміна національної безпеки державною, яка, проте, вже матиме не ситуативний, а цілком перманентний характер.

В Україні наразі не існує загрози впливу маніпуляцій суспільною свідомістю на національну безпеку через майже повну відсутність останньої і фокусування самих маніпуляцій на збереження status quo безпеки держави (в розумінні терміну, як керівного апарату та набору його ефективного інструментарію). З наведених вище причин спроби переконання суспільства у необхідності змін (контр-маніпуляції опозиції) мають ККД майже як у паротяга. В залежності від ситуації в країні та довкола неї, діюча влада з допомогою відповідних структур та медій згущує або розмиває фарби на картинці впливу опозиційних сил на суспільство (то намагаючись настрашити населення черговим привидом, то демонструючи показну дріб’язковість проблеми і нікчемність її творців). Кризогенні скандали (на кшталт “касетного”, серія політичних вбивств), ряд нещасть загальнонаціонального масштабу, що трапились за останні два роки, дають вдосталь підстав, аби з певністю підтвердити факт серйозного маніпулювання свідомістю громадян виключно з метою захисту владних еліт. Причому, робилося і робиться це переважно настільки виразно непрофесійно, із гіпертрофованим виявом лояльности, що, з одного боку, є ознакою міцних тоталітаристських традицій і ще міцніших аналогічних тенденцій, а з иншого – наносить непоправну шкоду іміджеві держави (що в нормальних країнах вважається однозначною загрозою національній безпеці). Класичним прикладом такої “піарщини” є дії офіційних інформаційних джерел після катастрофи російського лайнера Ту-154 над Чорним морем внаслідок попадання в нього української ракети. Не набагато краще виглядала справа із пошуком “стрілочників” в аваріях на шахтах “Україна” та ім. Засядька: з “великої хмари” найвищого рівня обурення пролився “малий дощ” затяжних слідств, які, традиційно, скінчаться нічим або майже нічим. Дещо з иншого ракурсу почалося формування громадської думки (і навіть доволі вдало) після трагедії на авіашоу у Львові. У центральної влади з’явився шанс принагідно розправитися із новим мером міста (явно недосвідченим в апаратних іграх і підтриманим опозицією на виборах), зробивши з нього офірного цапа за підписання дозволу на проведення святкування на летовищі.

Проте спільною рисою маніпулювання свідомістю для перелічених трагічних подій була центроспрямованість захисних функцій відповідальних за це структур, намагання будь-що виправдати чи бодай подати в найкращому світлі верховне керівництво, навіть якщо від цього постраждає спокій в суспільстві і його цілісність. Цю рису вже давно помітили ззовні і цілком вдало нею маніпулюють як на внутрішньому, так і на міжнародному рівні, підкидаючи чергові скандали і конфлікти (згадати хоча б “Кольчуги”, Личаківський цвинтар, ідеї регіонального сепаратизму, двомовности та инші опуси такого штибу). Прикро і парадоксально, але доводиться визнати: маніпулювання свідомістю суспільних суб’єктів в українському контексті не сприяє ні самому суспільству (в т. ч. і за критичних обставин), ані національній безпеці.

А поставлене у заголовок запитання так і залишається важкою дилемою, опертою на численні “якщо”. Тільки не для України...