Борис Потятиник

Хто маніпулює маніпулятором?

Розмірковуючи над питанням маніпуляції, глибокодумний читач зауважить, що, за великим рахунком, уникнути її в принципі неможливо. Ось ми читаємо цікавий для нас текст. Зрозуміло, що автор цього тексту є для нас мимовільним маніпулятором.

Йдеться лише про особливості слововживання. Якщо проповідник християнства чи, скажімо, комунізму говорить “від душі”, то ми не будемо вживати слова “маніпуляція”. Коли ж таку саму проповідь виголосить шахрай з метою відволікти увагу чи обдурити нас, то ми, звісно, назвемо це маніпуляцією.

Проте досить легко уявити ситуацію, коли “щирий” проповідник наступного року чи навіть наступного дня, розчарувався у своїй промові, змінив думку на протилежну. Однак написаний текст залишився. І ось цей текст потрапляє читачеві, який не знає, що автор написаного насправді вже перемінив свій погляд і притримується иншої думки. Як бути в цьому випадку? Маніпуляція це чи ні? Адже попередня сила і вплив написаного тексту від цього зовсім не ослабли.

Можна також поставити инше питання: хто маніпулює маніпулятором?

Тут ми вдамося до ризикованого кроку: поставмо в осердя нашої схеми і нашого розуміння масової комунікації не людину, а тексти, певні семіотичні структури із вбудованою у них здатністю до експансії та саморозгортання, для яких людина, як і машина, є лише ресурсом, “паливом” чи інструментом експансії.

Справді, історію людської цивілізації можна інтерпретувати в термінах саморозвитку певних знаково-символічних структур, до складу яких входить людина. Яскравим прикладом тексту, що саморозгортається, експлуатуючи наші бажання, є “Лист-щастя”. Якщо відкинути науковоподібну оболонку псевдоарґументів, то залишиться імперативний стрижень на кшталт такого: “Розішли копії листа за 20 адресами і тобі пощастить, якщо ж ні, то начувайся, можеш навіть загинути”. Багато моїх колег і студентів знаходили його у поштовій скриньці. Чимало співрозмовників зізнались, що скорилися наказові, якій містив лист, і розмножили його в необхідній кількості, розіславши згодом за відомими їм адресами.

Тобто згаданий текст має вбудований механізм розмноження. Подібно до вірусу, він не може розмножуватися сам (нездатність до самостійного розмноження і здатність перебувати у формі кристалів, як відомо, змусили деяких дослідників винести ці створіння за межі живої природи). Вірус розмножується, лише проникнувши у живу клітину і відповідно перепрограмувавши її роботу. Натиснувши певні інформаційні “клавіші”, він змушує клітину, замість звичної роботи, продукувати тисячі й десятки тисяч вірусів-клонів. Слід зауважити, що подібно діє згаданий текст. Натискаючи у нашій психіці лише дві “клавіші” щастя/нещастя, цей текстовий вірус зумів розмножитися щонайменше у кількох мільйонах екземплярів.

Наша гіпотеза полягає у тому, що, як і цей лист, будь-який текст має вбудований механізм поширення. На цьому й ґрунтується автоматичне розростання знаково-символічних структур – семіосфери або, ширше, ноосфери (подальші міркування допоможуть окреслити наше розуміння ноосферного феномену як вельми контраверсійного і почасти патогенного). Саморозвиток семіотичних структур, з нашого погляду, є найважливішим чинником цивілізаційного поступу. Причому инші віртуально-семіотичні структури мають хоч і не таку явну, як цей лист, проте набагато ефективнішу здатність до експансії. Замість гри усього на двох “клавішах”, вони розігрують у нашій психіці цілі п’єси, пов’язані з почуттями самозбереження, комфорту, слави, шляхетности, мужности, страху.

Добрим прикладом такого тексту може бути ПРОЄКТ. Замислившись над будь-яким проєктом, ми дійдемо висновку, що навіть його керівники, по суті, такі ж “раби тексту”, як і звичайні виконавці. Йосип Сталін був так само залежним від грандіозного проєкту на ймення “CССР”, як і рядовий колгоспник.

Чудовим прикладом проєкту, що саморозростається, є Інтернет. Дехто вважає Бернса Лі одним з батьків Інтернету на тій підставі, що він перший запровадив гіпертекстові асоціативні зв’язки. Проте ані він, ані жоден инший науковець не передбачав і не замислював у той час такого грандіозного комунікаційного феномену. Виглядає, що світова комп’ютерна мережа самозародилася (звісно на базі попередніх текстів, технічних досягнень та комунікаційних експериментів) і саморозгортається, залучаючи все нові та нові людські, фінансові й технологічні ресурси. Ця мережа, яка сьогодні охоплює майже мільярд користувачів в усьому світі, найграндіозніша за всю дотеперішню історію людства комунікаційна споруда, яку сформовано без якихось помітних централізованих зусиль. Навпаки, централізовані дії з боку урядів нерідко шкодили справі.

Абсолютна більшість наших починань потрапляє під означення проєкту, який саморозгортається. Цивілізація – це річище, яке сформував потік. Потік інформації. Ми нагадуємо пісок або камінці цього річища. Нас невпинно перемиває потік. Треба думати про інформацію, як потік, який ніби й залежний від людства, але мало залежний від кожного з нас.

Міркування про певну автономність тексту не нові. Ось що писав про це Р. Барт: “Метафора тексту – сітка, невід. Якщо текст і розростається, то тільки завдяки комбінуванню і системній організації елементів... Його можна читати, не беручи до уваги волю його батька... Його життя перетворюється у самостійну історію”. (Барт Ролан. Текстуальний аналіз “Вальдемара” Е.По // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. Львів: Літопис, 1996. С. 382.).

До подібних висновків спонукає і Мішель Фуко, для якого дискурс не постає із суми висловлювань, тобто поняття дискурсу для нього первинне. Дискурс передує окремому висловлюванню і ніби наштовхує й стимулює автора матеріалізувати певний вислів. “Суб’єкт – тільки порожнє місце, позиція, яку мусить зайняти будь-яка особа, щоб стати автором певного формулювання у певному дискурсі” (М. Зубрицька. Там само. С. 442.) І далі: “Ніщо зі сказаного не нове: критика і філософія вже зауважили зникнення чи смерть автора. Але наслідки їхнього відкриття не були достатньо вивчені, а його значення не було належно обдумане”. Зокрема Фуко посилається на Беккета: “Яке значення має те, хто говорить? І яка різниця, хто говорить?” (Фуко М. Що таке автор // Там само. С. 445.).

Треба сказати, що наслідки “смерті автора” досі належно не обмірковані. Можна навіть піти далі й твердити, що смерть автора ще не настала. І не відбулося це з досить простої причини: автор ще не народився. Тобто його, в певному сенсі, ніколи не існувало. З цього погляду, автор як суб’єкт творчости – усього лиш ілюзія.

Коли роздумую над проблемою автора, то уявляю ватру, яка певний час палахкотить. Напівзгоріле дерево, грань – це і є дискурс, до якого входять нові покоління. Ось у ватру підкинули декілька свіжих полінець. Якийсь час вони розігріваються. Потім спалахують. Не всі одразу. Лише деякі – найсухіші. Тобто найпридатніші для підтримання “дискурсу” ватри.

Мішель Фуко ставить під сумнів тезу, “що автор – геніальний творець тексту”, відмінний від инших людей. Чому ж? Він і є відмінним у тому сенсі, в якому сухе поліно відмінне від сирого. Тобто обдарований автор у нашому прикладі – це те поліно, яке найшвидше спалахнуло і найкраще горить. Окрім природжених чи набутих якостей – виду деревини, сухости – має значення і щасливий випадок, коли поліно потрапляє у найспекотніше місце, скажімо у середину ватри-“дискурсу”.

Полум’я є прикладом, який, хоч і спрощено, міг би розкрити стосунки людини і тексту. Ноосфера у своїй експансії нагадує лісову пожежу. Зайве вказувати, хто є “ресурсом” для поширення цієї пожежі.

А втім, метафора полум’я, яке поширюється, спалюючи ресурс (тобто випалюючи щось у людській психіці, живлячись психічною енергією людини), мабуть, не зовсім точна. Передусім тому, що насправді, “ресурс” кількісно не зменшується (як дерева під час пожежі) а, навпаки, збільшується майже у геометричній проґресії.

Проте і таке можна пояснити, включивши людину в цю структуру, що розгортається. Хоч це звучатиме парадоксально, але тоді людину доведеться вважати дровами і полум’ям водночас.

Людина, як біологічний носій семіотичної системи, як записувальний, множильний і творчий пристрій, належить до семіосфери і підлягає законам її експансії. Розмноження людства до 6 млрд. на початку ХХІ ст. – передусім наслідок експансії семіотичних структур. Ми просто стали частиною цієї системи, що стрімко розширюється. Це і пояснює лавиноподібне збільшення кількости біологічних носіїв тексту.

Подібно до того, як людина є частиною біосфери, природного довкілля, так само можна розглядати її як компонент ноосфери, що саморозгортається, її біологічного носія і процесора. Людина як процесор і біологічний носій інформації вже не задовольняє активних темпів нарощення віртуальної сфери, тому разом з людиною ці функції усе частіше виконують електронні пристрої.

Нарощення “маси” ноосфери (тобто кількости знаків і швидкости їх обертання, а також технічної та біологічної інфраструктури – техніки і людей) відбувається в автоматичному режимі.

Більша “маса” чинить потужніший тиск на біологічний (людина) чи електронний процесор, стимулюючи їх до ще швидшого продукування текстових потоків і т. д. Проте в найближчому майбутньому можна передбачити, що кількісне зростання людства сповільниться і, натомість, ще більше прискориться зростання технічної інфраструктури, як надійнішого інструменту аґресивних семіотичних структур

Люди не задовольняють темпів зростання ноосфери. Тому функції не тільки фізичного копіювання і доставки текстів, а й текстотворення, цебто осмислення текстових потоків, їх порівняння, аналізу і врешті створення нових текстів, дедалі частіше покладають на машини. Цей процес набуде якісно инших параметрів, як тільки комп’ютери почнуть творити для себе програмне забезпечення в автоматичному режимі, незалежно від людини. За прогнозами фахівців, цей час вже не за горами.

У запропонованій інтерпретації люди по суті є біороботами, діяльність яких запрограмована гігантською семіотичною (текстовою) структурою, що саморозгортається. Попри незвичність таких висновків, важко назвати щось принципово нове з-посеред запропонованих тут міркувань. Це радше узагальнення того, що уже сказали инші. Узяти хоча б Мартіна Гайдеґґера з його уявленнями про мову, яка промовляє через нас з вами.

Автоматичну поведінку в рамках наростаючої експансії семіотичної структури можна вважати найбільшою проблемою, що не піддається вирішенню. Точніше – першоджерелом більшости инших проблем, перед якими стоїть людство. Йдеться власне про більший чи менший ступінь запрограмованости, більшу чи меншу міру автоматичної поведінки.

Дракони ноосфери

Від Тейяра де Шардена (Pierre Teilhard de Chardin) та Вернадського йде традиція трактувати ноосферу, як єдиний живий мислячий організм, поєднання мільярдів індивідуальних розумів у глобальну свідомість.

Склався стереотип, що ноосфера – це щось винятково позитивне. Проте варто взяти до уваги нейтральність нової сфери, яка так стрімко розвивається, її “байдужість” до потреб біологічного виживання чи процвітання людини. У цьому сенсі можна навіть говорити про її “ворожість” до глибинних інтересів людини. Ноосфера, подібно до гідро- чи атмосфери, розвивається за законами, які не узгоджуються з бажаннями людини і можуть суперечити її глибинним потребам. Людина може потонути у водоймі чи задихнутися якимись шкідливими для її організму газами. Достоту так само може вона “втопитися” чи “задихнутися” у потоках ноосфери. Біосфера населена чималою кількістю істот, для якої людина може бути непоганим обідом. Проте, існують невидимі “дракони” ноосфери, які теж не проти “поласувати” людиною.

Амосфера може асоціюватися із прозорим синюватим повітрям десь у горах чи на березі моря спекотним літнім днем. Але це також бурі та грози, смерчі й урагани. Тобто ми усвідомлюємо инші сфеpи як щось байдуже стосовно нас, нашої долі. Воно існує і змінюється незалежно від наших бажань, воно може бути сприятливим або несприятливим для нас, як дощі або комахи. Ноосфера, здавалося б, зовсім инша річ. Ми звикли ототожнювати себе з нею. Тому дивною може здатися думка про загрозу ноосфери. Проте, з нашого погляду, саме так воно і є. Дарма, що ця сфера начебто складається з нашого ноо – розуму.

Людина, через парадоксальність своєї долі, належить відразу обом сферам: біо і ноо. Попри цей факт, ноосфера має свої власні закони розвитку, нейтральні до долі конкретної людини, а може й усього людства.

Поява кожної нової сфери планети Земля пов’язана з ризиком дестабілізучого ефекту. Не є винятком і ноосфера. Становлення цієї сфери неодмінно пов’язане із періодом нестабільности. Звідси постає також проблема екології ноосфери (екології інформації, медіа екології, у США та Західній Европі ці напрями позначають як Media Ecology, Media Education, Media Literacy). Проблема екології ноосфери пов’язана, на мою думку, з двома найважливішими питаннями:

1. Обмеження неконтрольованого наростання і розмноження семіотичних структур (текстів, дискурсів, інформаційних потоків), яке зараз йде в геометричній проґресії і може мати фатальні, непередбачувані наслідки. Тим паче, що напрям цього розвитку спрямований на реалізацію – здебільше технічними засобами архетипного ідеалу всевідання і всюдисущости. Ідеалу, який, на нашу думку, принципово нездійсненний. Загроза суцільного інформаційного контролю і навіть контролю біологічних процесів (від тиражування книг ми переходимо до тиражування людини, замість розмноження паперових чи електронних носіїв переходимо до тиражування носіїв біологічних) – страх перед цим є насправді страхом перед експансією ноосфери у напрямку до всезнання. Ми начe забули, що всезнання не передбачає приватних таємниць.

2. Проблема автоматичної поведінки, яка програмується певними текстовими потоками (дискурсами).

Якщо не вдається переробити медіа, то треба змінити їхню авдиторію

Тепер спустимося від теоретичних міркувань на грішну землю, точніше до грішної преси.

Наші медіа рухаються між Сциллою авторитарного контролю і Харибдою комерційного погляду на комунікацію, як джерело надприбутків. Навіть хитромудрому Одіссеєві, як відомо, не вдалося проскочити між ними неушкодженим на своєму кораблі. Він втратив тоді аж шістьох супутників. То що вже говорити про нас. Тому і не дивно, що інтелектуали, які розмірковують над формуванням в Україні громадянського суспільства, не надто захоплені загальною ситуацією в мас-медіа. З одного боку – релікти авторитарного і тоталітарного контролю преси. З иншого – феноменальна продажність й орієнтація на поверхову сенсаційність та розважальність.

Були, звісно, спроби переробляти журналістику за моделлю громадянської відповідальности. Наскільки вдалими були ці спроби? Хоча ліпше спитати: наскільки вони були невдалими? Міру невдалости добре продемонструвала остання передвиборча кампанія до Верховної Ради України. Кампанія, яка засвідчила розчарування суспільства в кандидатах-журналістах і взагалі зниження довіри до мeдіа.

Проте, якщо не вдається переробити пресу, то треба змінити її авдиторію. Саме такий підхід і застосовує медіа-освіта з її намаганням прищепити “психологічний імунітет” до патогенного впливу медіа, який пов’язують з надміром реклами, пропаґандою і фальсифікацією, екранним насильством і порнографією.

Подамо узагальнено наші міркування про найважливіші елементи медіа-освіти:

1. Медіа-філософія (у США та Великій Британії - Philosophy of Mass Communication, Media Philosophy, Media Ecology, у Німеччині - Medienphilosophie).

2. Масове оволодіння сучасними комунікаційними технологіями, включно із створенням власних інтернет-ресурсів для індивідуального чи корпоративного самовираження, громадських, наукових чи мистецьких цілей.

3. Вироблення “психологічного імунітету” до потенційно неґативного впливу сучасних медіа (у Західній Европі та північній Америці для означення цього напряму також застосовують поняття “медіа-грамотність” (“media literacy”).

4. Медіа-критика (media criticism).

Отже, медіа-освіту можна розглядати як інструкцію з користування медіа для широкого загалу. Як-от, інструкцію з користування праскою – дуже корисним інструментом, хоч і здатним обпекти. Зумисна маніпуляція може завдати нам такого опіку.

Ми подали власне бачення медіаосвіти як комплексу з чотирьох взаємопов’язаних елементів. Така схема нетипова для Західної Европи чи Північної Америки, де всі згадані елементи діють радше окремо. І ця розрізненість не завжди йде на користь загальній справі. Проте для України, яка намагається переосмислити й засвоїти їхній досвід, природно намагатися інтеґрувати розрізнені зусилля в єдине ціле.

Багато хто вважає, що головний виклик сторіччя – це неконтрольоване, вибухоподібне зростання інформаційних потоків. Інформаційна повінь виявиться ще гіршою, ніж розливи европейських та азійських рік у перші роки третього тисячоліття. І медіа-освіту можна розглядати як один із способів протистояти цій комунікаційній повені.