Серж Московічі

Стратегії пропаганди і колективного навіювання

Теорія мас і вождів, а отже, політики в цілому узгоджується з психологією натовпів. Попередні міркування змусили нас визнати найважливішу роль колективного навіювання (чи пропаганди) як форми впливу перших на других. Його роль значно більша, ніж простого засобу комунікації чи переконання більшости внизу меншістю нагорі. Програми чи ідеї людини або партії визначаються зовнішніми економічними, історичними умовами й інтересами класу чи нації. При цьому метод, який використовується для того, щоб змусити їх перевтілитися в дії і перетворитись у вірування усіх, виражає природу відносин між вождями і натовпами. Власне він один і є вирішальним.

Авторитет, важіль цих відносин, уможливлює політику, засновану на авторитеті. Як вождь повинен зрушити масу з місця і утвердити свій вплив на неї? Два шляхи йому свідомо закриті: сила і розум.

Сила припускає фізичне поневолення, придушення опозиційних сил. Вона гарантує зовнішнє підпорядкування з допомогою страху. Але серця не будуть зачеплені, уми залишаться байдужими і висловлять лише зовнішню згоду. Маси не відчують до вождя тієї внутрішньої відданости, того поклоніння, без якого він не зможе їх повести за собою, залишившись лише ненависним тираном.

У такому випадку чи може він спробувати переконати їх правдоподібними міркуваннями, дискусією, незаперечними доказами? Маси нечутливі до розмірковувань, а будь-яка дискусія підриває довіру до влади вождя. Вони не прагнуть знати правду – на щастя для нього, оскільки його авторитет створений із таємниць та ілюзій. Тільки вчені-теоретики, не знаючи психології натовпів, думає Ле Бон, уявляють, що розум змінює людей і править світом. Він готує ідеї, що змінять його пізніше, а зараз, найближчим часом, вплив розуму залишається незначним.

Якщо сила виключається, а розум неефективний, справжньому вождеві залишається третій шлях: зваба.

“Звичайний оратор, боязкий поліцейський уміють тільки принизливо лестити масі й сліпо приймати її волю. Справжній керівник розпочинає за допомогою зваби, і суб’єкт, що зваблюється, чи юрба чи жінка, мислить тепер тільки однією думкою – думкою звабника, живе однією його волею”.

Авторитет зваблює, а вождь – звабник: ці кілька слів характеризують його неминучу політику стосовно натовпів. Тут є та ж підстава, що в діях магнетизера чи гіпнотизера, який обладнує приміщення, у якому він приймає пацієнтів, інсценує ритуал сеансу, керує фізичним контактом, грає поглядом і вимовляє формули таким чином, щоб краще привернути увагу хворого до своєї персони і змусити його відмовитися від своєї волі і свідомости. Як тільки ця чарівність починає діяти, хворий перетворюється у сомнамбулу. Видужання, якщо воно є, відбувається через цю прив’язаність і цю турботу, любовну ілюзію, яку вони часто-густо створюють.

Як і гіпнотизер, вождь використовує метод пристосування зовнішніх атрибутів таким чином, щоб правдоподібним замінити правду. Він тримає юрбу на відстані, відволікає її від реальности, щоб представити їй кращу ілюзію, привабливішу, відповідну до очікувань. Його талант полягає у перетворенні подій, колективних цілей в уявлення, що потрясають і збуджують. З ним банальне стає незвичайним. І він думає про це щохвилини. Наполеон чи Цезар у метушні поля бою завжди думають про видовище, яке вони являють, про висловлювання, які залишаться у пам’яті багатьох. Відоме “Солдати, сорок століть дивляться на вас з висоти цих пірамід” додає присутности французьких військ у Єгипті місію вічности.

Грецький філософ Горгій учить, що з допомогою логіки зваби (його дослідження в області політики залишаються актуальними!) слово стає “могутнім володарем, який, маючи маленьке і зовсім невидиме тіло, з успіхом здійснює свої найвищою мірою чудесні діяння”. Історичні слова, влучні формули, зразкові вчинки мають, звичайно, власну реальність. Але вони були задумані й точно вираховані, інсценовані та звернені до однієї лише оманливої зовнішности, щоб розпалити переконання – наприклад, “Хай живе вільний Квебек!” – закінчення промови генерала Де Ґолля, зверненої до французьких канадійців, – і зміцнити відданість мас.

Звабливість вождя, як усіляка зваба, не прагне себе приховати. Вона виявляється відверто і використовує методи, якими оперує на очах у всіх. Ця ілюзія настільки повна, що набуває сили реальности. Звабою можна захоплюватися подібно витвору митця, коли вона має успіх. Але горе тому, хто розірве цей міцно витканий омофор колективних ілюзій, він ризикує наштовхнутися на масовий гнів, звернений проти нього самого і ощадливого до спокусника. Не один політичний діяч з Brutus а Мепdes-Frапсе мав подібний гіркий досвід, яким він заплатив за свою незграбність.

Зваблювати – значить переносити юрбу зі світу розуму у світ ілюзорний, де всемогутність ідей і слів пробуджують одне за одним спогади, вселяють сильні почуття. Ви, можливо, будете розчаровані чи стривожені, якщо довідаєтеся, як вожді піднімають народ, використовуючи лише принади і паради, що перетворює в підробку будь-який щирий соціальний зв’язок. Але Ле Бон не затримується на розчаруваннях з приводу людської природи. Лікар влади, він робить їй розтин та описує її фізіологію. Він підкоряється виявленим законам як інженер - законам фізичної матерії. Почуття керує законами натовпів. Вони мають потребу в ілюзії, а дії вождя пропускаються через ілюзію, яка виявляється необхіднішою, ніж розум.

“Розумна логіка, – пише він, – керує сферою свідомости, де здійснюються інтерпретації наших вчинків, на логіці почуттів будуються наші вірування, тобто фактори поведінки людей і народів”.

Не слід робити з цього висновок, що вожді – це ошуканці, лицеміри й імітатори, – вони такими не є, як не є і гіпнотизерами. Але, перебуваючи у владі ідеї фікс, вони готові їй додати і привласнити собі будь-які зовнішні ефекти, здатні забезпечити тріумф. Звідси їхній дивний вигляд, водночас щирий і удаваний, котрий змусив Талейрана сказати про Наполеона: “Цей людський диявол глузує з усіх; він зображує нам свої пристрасті, і вони в нього дійсно є”.

Потрібно, щоб вождь був безпосереднім, як і актор. Він виходить зі свого духовного простору, щоб відразу зануритися в духовне життя публіки. Зваблюючи юрбу, він зваблює самого себе. Він діє в унісон з масами, воскрешає їхні спогади, опромінює їхні ідеали, відчуває те, що відчувають вони, перш ніж повернути їх і спробувати захопити своєю точкою зору.

“Я, можливо, зайду далі того, – признається Ле Бон, – що допускає позитивна наука, говорячи, що несвідомі душі звабника і спокушеного, вождя і керованого, проникають одна в одну з допомогою якогось таємничого механізму”.

Це – механізм ідентифікації. Психологія натовпу відкриє його пізніше, але виходячи з того ж самого факту. [...]

Ми дійшли до стратегій пропаганди. Вони призначені для перетворення індивідів у юрбу і залучення їх до визначеної діяльности. Прийоми вождів (чи партій!) усякий раз специфічні, оскільки омріяні результати конкретні і своєрідні. Але вони вдаються до трьох основних стратегій: демонстрації, церемоніалу і переконання. Перша керує простором, друга – часом, третє – словом. Розглянемо їх послідовно.

Для того, щоб зібратися і діяти, юрбі потрібен простір. Спосіб демонстрації додає цьому простору рельєфу і форми. Місця дії – собори, стадіони – створюються для того, щоб збирати маси, і, впливаючи на них, отримувати бажані ефекти. Це обмежений простір, де люди спільно звільняються від повсякденного життя і виявляються об’єднаними загальними надбаннями надій та вірувань. Кожен, згуртувавшись з иншими, відчуває себе тут сильнішим, упевненішим і підтримуваним масою. Простори стадіонів, проспектів, майданів нагадують відкриті маси, що пливуть, як людський килим, розгорнутий землею. Палаци, собори чи театри більше підходять для закритих, зосереджених на собі масах. Відомо, що площі були пристосовані, а будинки побудовані власне для того, щоб уміщати безліч людей, сприяти проведенню грандіозних церемоній, тобто дозволяти юрбі славити себе, збираючись довкола свого вождя. Пам’ятники, зокрема в часи фашизму, під приводом ознаменування блискучої перемоги народу зводили на честь вождя. Не потрібно далеко ходити, щоб побачити, як архітектура площі Этуаль у Парижі увічнює пам’ять про Наполеона.

Инші є справжніми політичними й історичними театрами. Наприклад, Красна площа у Москві – одна із найбільш вражаючих і продуманих – розташована в центрі міста. Тут же знаходиться Кремль. Цей колишній релігійний центр, де раніше коронували царів, став адміністративним центром совєтської влади, що символізує червона зірка. Лєнін у своєму мармуровому мавзолеї під охороною караулу – урочистий символ увічненої Революції. У нішах стіни спочивають померлі знаменитості; до них шикується живий ланцюг, що поєднує масу іззовні з вищою ієрархією всередині. У цьому просторі, як у мініатюрі, представлена вся історія, а разом з нею – і вся концепція об’єднання народу.

Ці місця, що у визначений час приходять в рух, створюють психологічний стан причетности і буденности буття людини. Тут почуваєш внутрішнє хвилювання, викликане винятковістю того, що відбувається, і бажання бути учасником цього дійства. Тут діє визначений порядок: керівник нагорі, а юрба внизу; перший – єдиний, але видимий усім, друга – у незліченній безлічі, але невидима, незважаючи на кількість. Перший має ім’я, яке викрикують усі, друга залишається анонімною. Юрба ховається в чисельності своєї присутности, вождь демонструє свою єдиність. Ще до появи вождя, до того, як перше слово буде вимовлено, кожен почуває себе змішаним з цією величезною масою, й увага усіх прикута до того самого місця, поки вільного, але вже позначеного образом того, хто його займе.

***

Так збори перетворюються в гіпнотичну месу, під час якої вождь задіює увесь свій авторитет. Різні елементи комбінуються тут у справжнє свято символів: прапори, алегорії, зображення, пісні знаменують зустріч вождя і юрби, прихильність, що вони відчувають до нього та ідеї, яку він уособлює (нація, армія, соціалізм і т.д.). Мета кожного із символів і порядку їхньої появи на сцені – розбудити емоції і, як кажуть, загострити атмосферу. Вони скеровують колективне злиття до його вищої суті. Потрібна участь кожного, чи мова йде про крокування, спів чи вигукування гасел. Це умова переходу до дії.

З иншого боку, маніфестації, військові паради, демонстрації чи політичні з’їзди, що передують будь-який мобілізації натовпів, показують нам, що без символів, шанованих чи руйнованих, не може бути активних мас, як, утім, і мас взагалі. Це спостерігається в ході революційних повстань: маси вважають за можливе убити принца лише після того, як вони спалили його зображення – символ і уособлення панування. Чи ж вони захоплюють банки – як храми чистогану, комісаріати поліції – як вищі репресивні органи і так далі. Зламуються двері в’язниць, як були зламані двері Бастилії – символу королівського правосуддя, що кидало у в’язницю кожного без суду і слідства за королівським указом.

Ці дії можуть видатися марними чи абсурдними. І ми не полишимо тоді можливість познущатись над дурістю юрби. Але вища користь цих дій полягає в тому, що з їхньою допомогою маси довідаються про себе і приймають на себе зобов’язання перед своїм вождем. Вождь, якими б нерозумними він не вважав маси, змушений узяти на себе керування ними і володіти ситуацією.

“Великі події, – попереджає Ле Бон, – народилися не з раціонального, а з ірраціонального. Раціональне створює науку, ірраціональне направляє історію”.

Церемоніал сприяє входженню індивідуальних клітин у масу, а також впровадженню великих психічних автоматизмів, їхньому функціонуванню в унісон. Подібно до того, як блискучий предмет гіпнотизера забезпечує перехід від стану бадьорости до стану сну, свято символів готує людей до їхньої нової ідентичности. Основна роль тут приділяється музиці, що занурює їх у гіпнотичний стан. Вона підтримує транс: “подібно до того, як електричний струм підтримує вібрацію у визначеному, діапазоні за умови, що струм налаштований на ту ж частоту. Але тут настрій не є тільки фізичним, він існує не тільки на рівні рухів. Він також, і навіть у більшій мірі, є психологічним, оскільки полягає в тому, щоб поставити людину, яка переживає зміну своєї ідентичности, так би мовити, в одну фазу з групою, що цю ідентичність у ній визнає”.

Перед очима виникає хореографічна картина: людська маса виходить на заздалегідь відведені їй місця, група за групою, причому, кожна має свій вигляд і характерні ознаки. Дія розгортається як, наприклад, першого травня на площі Бастилії, де кожна людина, як промінь, прагне до трибуни, розташованої перед площею, що обплутує усіх мережею загальних спогадів.

Хореографія мас і відлуння музики, що вітає появу кожної групи (делегації міста, профспілок, партії, якогось обличчя), зростають. Кульмінацією стає поява вождя, що представляє всіх гостей. Вона коронує церемонію, подібно до того, як різні номери мюзик-холу розігрівають публіку, готуючи її влаштувати овацію зірці, якій вона присвятила себе, стати її публікою. Цей підйом психологічної “температури” паралельно послабляє свідомий контроль, критичне чуття і поступово змушує виникнути автоматичну думку, несвідомі сили. Юрба готова вірити словам, які вона почує, вчинити те, що від неї зажадає вождь. Отже, зваблення є основним моментом навіювання. Людина порвала свої зв’язки з иншим суспільством, і єдиним суспільством для неї є присутня маса. Усі об’єднані простими і сильними почуттями, занурені в один з тих станів, що їх описує Стендаль: “Лунав “Ті Dеит”, хвилі фіміаму, нескінченні залпи мушкетерів і артилерії; селяни були п’яні від щастя і побожности. Один такий день руйнує дію ста чисел якобінських газет”.

Такі церемонії є справжніми месами, у яких вождь одночасно є і посадовою особою, і Богом, але ґрунтуються вони не на релігійному, а на гіпнотичному принципі. Для скептичного розуму відмінності не такі вже й значні. Це такі сеанси колективного гіпнозу, про які мріяв Ле Бон. Німецький філософ Адорно писав про тоталітарну пропаганду, що “її підготовлена мізансцена – це видимий вождь, що звертається до мас; мізансцена побудована на моделі відносин гіпнотизера і його медіума”.

***

Як тільки встановлені декорації і маси знову збуджені й занурені у колективний гіпноз, загальну увагу приковує до себе особа вождя. Його погляд зачаровує, притягує і разом з тим лякає; такий погляд древні приписували очам напівбогів, деяких тварин, зміям чи ящіркам, чудовиськам, подібним до Горгони. Скорена маса стає ще сприйнятливішою до слова, що є тепер головним засобом зваби. Усе залежить від наміру вождя: він може передавати масі свої бажання, диктувати просте рішення складних проблем і найвище діяння, створювати враження разом з усіма, що він звертається безпосередньо до кожного. У слові Ле Бон бачить важіль усякої влади.

“Слова і формулювання, – пише він, – є великими генераторами думок і вірувань. Будучи небезпечною силою, вони гублять більше людей, аніж гармати”.

Чи можна в це повірити? Гітлер йде по його слідах, коли пише в “Меin Катрf”:

“Силою, що надала руху великим історичним потокам у політиці чи релігії, була з незапам’ятних часів тільки чарівна могутність вимовленого слова. Велика маса людей завжди підкоряється могутності слова”.

І він довів це в ряді випадків, зовсім як його антипод Ганді, що використовував слово як найефективніший засіб для воцаріння миру в умах і перемоги над насильством.

Що ж перетворює звичайне слово у слово зваби? Зрозуміло, авторитет того, хто його вимовляє перед юрбою. Ефективність слів залежить від викликаних образів, точних, наказових.

“Маси, – пише Ле Бон, – ніколи не вражає логіка мови, але їх вражають почуттєві образи, що народжують визначені слова й асоціації слів”. “Їх зосереджено вимовляємо перед юрбами, і негайно на обличчях з’являється повага, голови схиляються. Багато хто вважає їх силою природи, міццю стихії”.

Досить згадати деякі гасла: “Свобода чи смерть”, “Хай живе Франція”, згадати про магічну силу, з якою у примітивних культурах пов’язують формули чи імена. Усі вони мають силу образів, спогадів що спонукають. Психологія натовпів безмежно довіряє мові, подібно до того, як християнин вірить божественному слову. Виходячи з практики, вона стверджує, що можна переконати людей вірити в те, у що віриш сам, і змусити їх зробити те, чого хочеш. Граматика переконання ґрунтується на твердженні і повторенні, на цих двох чільних правилах.

Перша умова будь-якої пропаганди – це ясне i таке, що не допускає будь-яких заперечень, твердження однозначної позиції, ідеї, що панує. Інформаційний зміст може бути поверховим. Можна навіть сказати, що немає необхідности, щоб у публічному виступі містилося що-небудь, чого слухачі не знали б раніш. І позаяк існує рід спільництва, щоб не сказати тотожности, між юрбою і вождем, що поміщає їх в одній площині, вождь не повинен прагнути здаватися викладачем, демонструвати свою перевагу педагога.

Дійсно, краще не вводити змістовну новизну. Варто постійно обновляти стиль чи мову виступу, викликаючи подив. Формули повинні бути короткими, вражаючими, такими, як “Прийшов, побачив, переміг” Юлія Цезаря чи ближче нам: “Франція програла бій, але не програла війну” – цим закликом 18 червня 1940 р. Де Ґолль надихнув французів, що підупали духом.

Потрібно постійно враховувати втому натовпів, те, що слова стираються від частого вживання і зрештою вкриваються павутинням. Наприклад, слова “воля”, “рівність”, “братерство”, “революція” чи “інтернаціоналізм” можуть виявитися затертими до краю. Але в годину небезпеки у контексті, що змінився, вони звучать по-новому. Ми машинально повторюємо слова національного гімну. Але, якщо ворог біля наших кордонів, слова “До зброї, громадяни!” звучать як сигнал горна і стають колективним паролем. Маючи мінімум змісту, але разом з тим наказову форму, таке слово може багато чого стверджувати, не піклуючись ані про логіку, ані про правду.

Твердження зазвичай відображає чітку позицію. Це позиція сторони, яку захищає оратор, проти тих, кого він атакує. Якщо політичний діяч проголошує “Карлики при владі” чи “Ні – очікуванню, так – боротьбі”, він виражає чітку позицію лівих сил і піддає анафемі правих. Крім того, необхідно, щоб кожне твердження випливало з инших, котрі воно підтверджує, і спиралося на них. Ця вимога відображає прагнення розуму, і Бекон так його описав у “Nоvит Огgапит”: “Як тільки судження вимовлене (чи за загальною згодою i загальним переконанням або ж через задоволення, що воно приносить), людський розум змушує всіх инших додавати до нього нову підтримку і підтвердження”.

Чим рішучіші і точніші судження, тим більшу сили має твердження, тому що в цьому бачать доказ переконаности і правоти того, що говорить. Ґете жадав від свого співрозмовника: “Якщо я повинен вислухати думку иншого, необхідно, щоб вона було виражена у позитивній формі. В мені самому досить проблематичних елементів”. Твердження повинне бути висловлене коротким і наказовим тоном гіпнотизера, що віддає наказ тому, кого гіпнотизують, наказ без заперечень. Воно повинно “бути коротким, енергійним і вражаючим”.

Твердження в будь-якій мові означає відмову від обговорення, оскільки влада людини чи ідеї, що може піддаватися обговоренню, втрачає всіляку правдоподібність. Це означає також прохання до аудиторії, до юрби прийняти ідею без обговорення такою, якою вона є, без зважування всіх “за” і “проти”, і відповідати “так”, не роздумуючи. Приклад – запитання Геббельса на мітингу після розгрому під Сталінградом і відповіді на них із залу:

– Чи вірите ви разом з фюрером і нами в повну перемогу німецької нації?

– Так!

– Чи хочете ви тотальної війни?

– Так!

– Чи хочете ви, щоб війна, яка так необхідна, стала ще більш тотальною і радикальною, ніж ми тільки могли б собі сьогодні уявити?

– Так!

Ці псевдозапитання, звичайно, є твердженнями. Вони формують свідомість юрби в одному напрямі. Псевдовідповіді тільки знову підтверджують те, що говорить оратор, оскільки повторення є найсильнішим твердженням.

Діє магія засвідчених, повторюваних слів і формулювань. Вона поширюється, подібно зараженню, зі швидкістю електричного струму і намагнічує юрбу. Слова викликають чіткі образи, крові чи вогню, що викликають болісні спогади про перемоги або про поразки, сильні почуття ненависти чи любові. Наступний фрагмент із промови Аятоли Хомейні дає точне уявлення про такий вплив сили слова:

“Знедолені, піднімайтеся, захищайтеся! Ізраїль окупував Єрусалим, і сьогодні Ізраїль та Сполучені Штати організували змову з метою окупувати мечеті Аль Карам і Аль Набіль” (...) “Підіймайтеся і виступайте на захист ісламу, тому що захищати його – це наш обов’язок. Покладетеся на Всемогутнього, і вперед! Перемога близька! Вона безсумнівна!”

Короткими фразами, вказуючи на святі місця, які кожен знає особисто чи чув про них, називаючи ворогів, що їх опоганили, оратор малює картину, яку будь-який слухач яскраво собі уявляє – темні диявольські сили вторгаються у святі мечеті. Деякими словами він пояснює, чому потрібно битися. Він закликає кожного до боротьби і запевняє народ у перемозі.

***

Отже, повторення є другою умовою пропаганди. Воно додає твердженням ваги додаткового переконання і перетворює їх у нав’язливі ідеї. Чуючи їх знову і знову, у різних версіях і з будь-яких приводів, зрештою починаєш перейматися ними. Вони, у свою чергу, непомітно повторюються, немов нервові сіпання мови і думки. У той же час повторення зводить обов’язковий бар’єр проти будь-якого иншого твердження, усілякого протилежного переконання з допомогою повернення – без розмірковувань – тих самих слів, образів і позицій. Повторення додає їм відчутности й очевидности, що змушують прийняти їх цілком, з першого до останнього, ніби мова йшла про логіку, у термінах якої те, що повинно бути доведено, уже відбулося.

Тому не дивно, що промови якого-небудь диктатора – Сталіна, Гітлера – настільки багатослівні. Оратор тільки те й робить, що повторює звичайні теми, не завдаючи собі труду обновляти вислови. Його багатослівність – це багатослівність переконаних, що свідчить про своєрідну віру, яка опанувала ними до одержимости:

“Зазвичай,” – зауваження Ле Бона стосовно усіх вождів, – „розум дуже обмежений, але обдарований великою завзятістю, що завжди повторює те саме в тих самих виразах і часто готовий пожертвувати власними інтересами і життям заради тріумфу ідеалу, що його скорив”.

Повторення має двояку функцію: будучи нав’язливою ідеєю, воно також стає бар’єром проти думок, що відрізняються, або протилежних. Таким чином, воно зводить до мінімуму міркування і швидко перетворює думку в дію, на яку у маси вже сформувався умовний рефлекс, як у відомих собак Павлова.

Ця швидкість дозволила Наполеонові сказати, що є лише одна форма ефективного переконання – повторення. Шанувальник імператора, у якому він бачив, як і в Робесп’єрі, великого спокусника юрб, Гюстав Ле Бон відводить цьому ораторському прийому визначальне місце у психології переконання: “Повторення впроваджується зрештою в глибини підсвідомости, туди, де зароджуються мотиви наших дій”.

І він додає ще одне надзвичайно тонке зауваження: “Через деякий час, забувши, хто автор повторюваної сентенції, ми починаємо в неї вірити. Цим пояснюється дивна сила реклами. Коли ми сто разів прочитали, що найкращий шоколад – шоколад X..., ми, уявляємо, що часто чули це, і закінчуємо тим, що утверджуємося в цьому”.

Ця інтуїтивна думка була підтверджена дослідженнями пропаганди під час війни.

З допомогою повторення наказ, формулювання відокремлюються від особистости вождя. Вони живуть власним життям і знаходять автономну дійсність, подібно змові чи молитві. Потім вони проникнуть у підсвідомість і стануть елементом колективного вірування. Цей процес піде швидше, коли юрбу покличуть відповідати вождеві, як віруючі відповідають священикові під час меси і хором повторюють проголошуване слово, що віддається голосною луною, повторюване тисячами вуст. З допомогою повторення думка відокремлюється від свого автора. Вона перетворюється в очевидність, що не залежить від часу, місця, особистости. Вона не є більше виразом людини, що говорить, але стає вираженням предмета, про яке він говорить. Обмовляйте, обмовляйте, що-небудь неодмінно залишиться. Повторюйте, повторюйте, що-небудь неодмінно залишиться, хоча б обмовляння. А обмовляння, як і забобони, як і наклеп, – це сила.

***

Повторення має також функцію зв’язування думок. Асоціюючи найчастіше розрізнені твердження й ідеї, воно створює видимість логічного ланцюжка. Складається враження, що за фразами вимальовується система, за частим зв’язком несумісних понять стоїть принцип. Якщо ви часто повторюєте різнорідні слова: “революція” і “релігія”, “націоналізм” і “соціалізм”, “марксизм” і “християнство”, “євреї” і “комуністи” і т.д. – ви створюєте у вашої аудиторії ефект подиву (принаймні він створювався раніше!). З иншого боку, ви їй передаєте впевненість у тім, що обидва ці поняття зв’язані і їхня парність має приховане значення. Людська істота має особливість бути притягнутою і спокушеною упорядкованим уявленням про світ, що її оточує. Говорячи про тоталітарну пропаганду, Ханна Аренд із повною підставою зауважувала:

“Маси дозволяють себе переконати не фактами, навіть вигаданими, а тільки зв’язністю тієї системи, частиною якої вони нібито є. Зазвичай перебільшують значення повторення, тому що вважають маси здатними розуміти і згадувати; у дійсності ж повторення важливе лише тому, що переконує масу у зв’язаності в часі”.

Німецька філософія помиляється принаймні в одному: маси мають здатність пам’ятати. У певному сенсі вони пам’ятають навіть занадто багато.

Твердження і повторення як результат мають колективне навіювання. Вони зливаються в потік вірувань, що поширюються зі швидкістю епідемії. Зараження відбувається тим швидше, чим сильніше викликані почуття і чим скоріше дія з’єдналася, немов у короткому замиканні, з думкою.

“Ідеї, – резюмує Ле Бон, – ніколи не утверджуються тому, що вони точні, вони утверджуються тільки тоді, коли з допомогою подвійного механізму повторення і зараження окупували ділянки підсвідомости, де народжуються рушійні сили нашої поведінки. Переконати будь-кого – не значить довести йому справедливість своїх міркувань, але змусити діяти відповідно до цих міркувань”.

Що в багатьох відносинах дивно і малозрозуміло – це всемогутність слів у психології натовпів. Могутність, що зроджується не з того, що говориться, а з їх “магії”, від людини, що їх говорить, і атмосфери, у якій вони народжуються. Поводитися з ними слід не як з частками мови, а як із зародками образів, як із зернами спогадів, майже як з живими істотами. Оратор, що нічого не нагадує, ні до чого не волає. Коли діють чари, юрба піддається силі того, що вони нагадують, і діям, до яких вони закликають. Вона піддається вождеві, що її спокушає. Він малює перед нею грандіозні, але неясні перспективи, і той туман, що їх обволікає, навіть збільшує їхню загадкову силу.

У ряді сучасних і древніх книг ми знаходимо вказівки, що відносяться до кожної зі стратегій: до демонстрації, церемоніалу, переконання. Але психологія юрб зв’язує їх із загальним фактором: гіпнозом. Розіграні в єдності місця і часу, вони зливаються і формують одну стратегію – стратегію колективного навіювання. Вождь, що володіє таким даром і ремеслом, перетворює своїм способом різнорідні юрби людей – і чим вони різноманітніші, тим краще – в однорідну масу. Він насаджує в ній вірування, ядром яких є пристрасть, а метою – дія. З моменту свого відкриття ця стратегія колективного навіювання застосовувалася всюди. Найчастіше в ній використовують рецепти, узяті поодинці. Я прагнув представити їх у сукупності, щоб познайомити зі змістом їхнього існування та їх єдністю.

Переклала Лідія Леонтьєва