Анатолій Чубайс

Що чекає Росію?

Де ми сьогодні перебуваємо і що нас чекає у майбутньому? У мене в голові існує такий образ. Була в нас майже вікова колотнеча з Заходом. Закінчилася. На мосту над рікою зібралися, нас скинули з мосту, ми довго летіли, дуже боляче вдарилися, пішли вниз під воду, майже дійшли до дна. Якимсь дивом відштовхнулися від цього дна. Дорогою, за моїми підрахунками, тричі ледь не захлинулися. Але у підсумку все-таки випірнули, відплювалися, віддихалися, оглянулися і поставили собі запитання: а, власне, хто ми і де ми? Класичне, історичне, принципове запитання на кшталт “завдання національного самовизначення”, “завдання національного самоусвідомлення”. Узагалі ж на це запитання повинна відповідати еліта, що задля цього існує. Але в нашої еліти є проблема: вона падала разом з нами і теж добряче гепнулася різними місцями. Щиро кажучи, частина її просто перестала бути елітою, значна частина не є реально легітимною, або не має реального визнанням свого народу. Але инших еліт у нас немає, тому давайте послухаємо, що нам говорять ці. Є кілька відповідей на те, хто ми і куди маємо рухатися далі.

Відповідь перша. Уперед, тобто назад у СССР. “Хай живе міжнародна пролетарська солідарність і ковбаса за 2,20!” Може, я не правий, зовсім спрощуючи цю точку зору, але мені навіть не хочеться всерйоз про це думати. Колесо історії незворотне, воно в одну сторону рухається, а в иншу не рухається, що хочеш з ним роби – ніяк. Немає такого сценарію, не існує!

Инший погляд – націонал-патріотів, простіше кажучи, російських фашистів. “Росія для росіян” і т.д. Особливо відрізнився на цьому фронті один боєць, син юриста, з гаслом: “Ми за бідних, ми за росіян”. От такий от бідний син юриста! Якщо всерйоз про це говорити і хоч якось це аналізувати, то зрозуміло, що в багатонаціональній і багатоконфесійній Росії більш ефективного способу знищення країни просто не існує. Саме тому цей підхід я не хотів би аналізувати.

Є ще одна школа – “евразійство”. З дуже гарними коренями, фундаментальна (князь Трубєцкой, Лєв Гумільов). Лідери-евразійці правильно відчули, що суто національно-патріотичний підхід – це антидержавно. Але як тільки справа від заперечення доходить до класичного “що робити?”, особливо в сфері економіки, – хочеться ридати.

Ще одна школа, четверта, виникла недавно і називає себе “Наслєдіє”, закликає подолати “розрив історичного часу”, тобто совєтський період, і повернутися назад до російських джерел. Оскільки серед її засновників мій рідний брат, до того ж старший – а до старших я завжди ставився шанобливо – хотів би уникнути критичних оцінок.

Що з цих чотирьох продуктів інтелектуального ринку пропонує нам сьогодні влада? Вона пропонує найпростіше і найбезглуздіше – “усе відразу”: совєтський гімн плюс російський прапор. У столиці, у Москві, у центрі міста, у найсвятішому місці лежить такий рум’яний, симпатичний труп, а тут, у Пітері, у Петропавловскій фортеці поховані ті, кого разом з дітьми цей самий труп, коли ще був живий, наказав розстріляти. Він – там, а вони – тут. “Усе відразу”. Два в одному. Компот і капусняк в один котел. Такого характеру відповідь не може бути відповіддю.

З иншого боку, я б, чесно кажучи, не звинувачував би у цьому владу, що не здатна вирішувати завдання такого характеру. Їх повинна вирішувати не влада, а народ через свою власну еліту.

Я сказав вам про усі варіанти відповіді, крім одного – крім нашої відповіді. Справа в тому, що нашу відповідь часто дають за нас. Це одна з битв, що її ми постійно програємо. Я маю на увазі битву за пояснення, інформацію, за правду про себе. Ми якось це робимо, і я, на жаль, це повинен визнати, погано і невміло. Наведу цитату з одного солідного підручника про те, що думають праві з цього приводу “Праві вважають, що нова Росія повинна відмовитися від усієї попередньої історії, як совєтської, так і досовєтської, вона прагне почати свій шлях заново, з нульової відмітки, при цьому орієнтуючись на захід і копіюючи його”.

Праві, звісно, нічого подібного не думають, не вважають. Праві мислять зовсім инакше. Ми вважаємо, що є базові цінності, такі, як приватна власність, свобода, є держава, що покликана ці базові цінності захищати. І звичайно, було б наївно вважати, що скрізь, де б вони не з’явилися, там відразу ж усе цвіте і пахне. Це, звісно, не так. Але є зворотна, дуже цікава закономірність: там, де їх немає, тих самих базових цінностей – приватної власности, свободи – там точно нічого не виходить. Де, власне, їх немає? У Північній Кореї, на Кубі... Уже біжить з цього корабля Китай, що підійшов до базової проблеми ринку з назвою “приватна власність”, і ясно, що вирішить цю проблему. Узагалі ці цінності самі по собі наївно вважати західними цінностями: чому західними? Японія – це що, Захід? Чи Нова Зеландія з Австралією – Захід? Чи Таїланд, що дуже динамічно розвивається? Цінності ці не західні, вони загальнолюдські. Що забороняє нам використовувати загальнолюдські цінності? Порох теж винайшли не ми, а китайці, але це не заважає усім використовувати його доволі ефективно.

З иншого боку, нам говорять: “Дорогі друзі! Узагалі-то підприємництво і приватна власність – це зовсім не російські цінності”. Якщо вони не російські, то хто такий Дємідов, що виготовляв заледве не половину чавуна в країні на початку XVIII століття. Напевно, американець, швидше за все. Правда, в Америці в цей час нікого, крім індіанців, взагалі не було, а Дємідов був і будував заводи на Уралі, приватні й ефективні. А хто такі Мамонтов і Морозов, а хто такі російські підприємці, приватні бізнесмени, що реально до Першої світової війни вивели країну за абсолютною більшістю параметрів у світові лідери? А найбільші інвестиційні проекти в Росії – приватні залізниці, що будувалися на акціонерному капіталі? Це що, все з Америки? Наше це все!

Инша справа, що в Росії, звичайно ж, ідея робити гроші ніколи не стане національною ідеєю. І не треба! У кожного народу є перелік власних пріоритетів. У Росії завжди цінності пов’язані зі справедливістю, з істиною, правдою. Це завжди буде вище. Але з цього все ж не слідує, що все, пов’язане з грошима, бізнесом, приватним підприємництвом, треба викинути і віддати нашим ворогам-імперіалістам. Давайте, нарешті, відійдемо від цих крайностей. Цілком зрозуміло, що ми можемо і повинні повернути в Росію ті базові цінності, що розвивалися тут ефективно і з великими результатами, і з якими наша країна 80 років намагалася боротися і, природно, програла, тому що не могла не програти. Ці цінності в російському кліматі будуть приживатися не дуже просто. Я чудово пам’ятаю, як у 91-92 роках мені говорили: “Що ви там задумали? Біржі в Росії? Що ви там хочете: віддати в приватну власність магазини і булочні? Так ви взагалі з глузду з’їхали! Так у цих булочних завтра повідкривають відеосалони, порнофільми будуть показувати. У Росії це неможливо, у Росії цього не буде!”

Що там булочна, коли зараз усі хлібозаводи, усі елеватори, а тепер уже і вся земля, на якій зернові вирощуються, – приватна, і нічого. Неначебто не порнофільми в булочних показують. Пішла ця тема. Працює, усе в нас працює! Голову потрібно докласти і працювати потрібно вміти, а цінності ці такі ж наші, як і американські, японські, китайські чи німецькі. От, власне, у цьому і є суть нашої відповіді, це і є наше розуміння того, де ми сьогодні перебуваємо і як співвідноситься наша стартова позиція з тим, що вироблено на сьогодні людством.

Якщо рушити далі, відштовхуючись від такого самовизначення, тоді доведеться відповісти на запитання, а що ж конкретно ми повинні далі робити, що ми повинні зробити в економіці, у соціяльній сфері, що ми повинні зробити за їх межами. Я повинен сказати, що в мене дуже сильне відчуття, що все коло ідей, обговорюваних сьогодні в нашій країні, вичерпалося. Що власне обговорюється? У газетах, на різного роду семінарах, конференціях: “знизити на пів відсотка чи на один відсоток”, або “що нам робити з єдиним соціяльним податком: будемо його підвищувати чи будемо знижувати”, або “податок на видобуток корисних копалин повинен бути з такою ставкою чи з отакою ставкою”.

Які реформи взагалі здійснюються? Їхній перелік відомий. Вони вже давним-давно сформульовані: податкова, пенсійна, адміністративна, судова, військова і так далі, не хочу усі перелічувати.

Сьогодні завершився життєвий цикл набору ідей, зникає необхідність дискутувати, усе вже ясно. І, до речі, дивлячись на нашу політичну ситуацію, висловлю свою позицію: думаю, вони будуть істотно вирішені в наступні чотири роки. Вони будуть вирішені хоча б тому, що приречені на вирішення, тому, що міра перейнятости еліти цими ідеями така, що не потрібно битися в закриті двері. Приречені на рішення, тому що, за великим рахунком, це прекрасно розуміє президент і його команда, з яким можна сперечатися поодинці, але в цілому ясно, що усі йдуть в правильному напрямку.

На мою думку і думку моїх колег, ми зараз повинні почати вирішувати проблеми абсолютно иншого масштабу, проблеми не 3-5-річної давности, а проблеми 30-50-річної перспективи. Цього масштабу проблеми взагалі поки не усвідомлені. Тільки якісь хвостики, шматочки цих проблем... Країна увійшла у стадію постіндустріального росту. Проблеми, що тут лежать, не мають ніякого відношення ні до програми КПСС, ні до програми мого друга й однодумця Германа Грефа.

Вони з иншої сфери, вони иншого масштабу, вони иншої глибини залягання. Ці проблеми пов’язані з тим, що в країні цілком змінюється вся структура родини і її роль. У країні цілком змінюється становище жінки в суспільстві, і в цьому зв’язку радикально змінюється її зайнятість, так само радикально падає народжуваність. Слідом за падінням народжуваности кардинально міняється динаміка чисельности населення, і ми приречені на масштабне довготермінове падіння чисельности населення нашої країни. Слідом за цим стоїть найважча проблема старіння і різкого зросту частки пенсіонерів у країні. Слідом за цим – важка проблема охорони здоров’я. Функції масштабу взагалі инші і по-иншому повинні вирішуватися. Це проблеми взагалі иншого рівня, до яких ми тільки починаємо підходити і які по-справжньому взагалі не усвідомлені.

Буквально два слова про те, як ми починаємо їх розглядати, які кроки зроблені в напрямку до їх вирішення. Велика частина цих проблем лежить у тій сфері, до якої ми цього разу звертаємося. Ця сфера називається соціяльна політика.

Охорона здоров’я. Скорочення чисельности населення при радикальному збільшенні числа людей старшого віку цілком змінює усі вимоги до системи охорони здоров’я. Йдеться, звичайно, не про збільшення кількости лікарняних ліжок на 10-20%. Інститути, що працюють у цій сфері, – і державні, і приватні, – узагалі не адекватні цим завданням, їх треба переробляти цілком.

Армійська реформа. Уже говорилося про те, що російська сім’я кінця XIX століття, що мала в середньому восьмеро дітей (з них половина не доживала до 18 років), до призову своєї дитини в армію ставилася зовсім не так, як російська сім’я кінця XX століття, що народжує в середньому одну дитину. І ви можете за цією самою дитиною бігати разом з комісаріатом, ви можете оснастити військкомат ракетними військами стратегічного призначення – даремно, не віддадуть. Базові функції змінилися, інтереси змінилися, мотивації змінилися. Країна неминуче повинна вирішити проблему під назвою “професійна армія”. Генерали її затягують. Тим жорсткіше, а, можливо, і більш жорстоко доведеться діяти тим державним керівникам, на долю яких вона неминуче випаде.

Пенсіонери і створення реальних джерел забезпечення нормального рівня життя пенсіонерів. Якщо сьогодні ми живемо в ситуації 23-24-відсоткової частки пенсіонерів у загальній чисельності населення, то абсолютно реально мова йде про те, що їхня частка здатна збільшитися до 30- 40 відсотків. Це инша структура ВВП. Це инший бюджет, консолідований бюджет держави, це инший бюджет пенсійної системи. Це взагалі инші проблеми.

Міґрація. Ми опинилися в ситуації, коли масові, безперервні, наростаючі потоки світової міґрації накривають Росію з боку всіх сусідів. Це абсолютно об’єктивно. Якщо це так, то як реагує на це влада? Влада реагує типовою схемою з назвою “тримати і не пущати”. Громадянство заборонити, піймати, у літак посадити, з Москви вивезти. Так не вирішується глибинна соціяльно-економічна проблема. Вирішувати її тупими адміністративними методами – це те ж, що тягати воду решетом. У нас немає проблеми: чи буде в’їзд у Росію, чи не буде імміґрантів. У нас є проблема, чи буде цей процес керованим, легальним, переважно російськомовним (працездатні, бажаючі і вміючи працювати люди), або некерована, нелегальна, кримінальна, малоосвічена, із усіма наслідками, що звідси випливають, імміґрація. Ця проблема взагалі не піднімалася владою до останнього часу. Прийнятий закон (а Закон про громадянство приймався під тиском Адміністрації президента) працював у зворотну сторону. На щастя, вдалося донести наші протести до президента. На щастя, президент обурився, дав відповідні команди. Буквально учора внесений у Держдуму новий варіант закону. Але це просто приклад.

Я не претендую на те, щоб дати вам повний перелік напрацьованих пропозицій, що описує все коло їхнього рішення. Я претендую на те, щоб сказати про головне. Масштаби залягання проблеми абсолютно инші, масштаби їхнього рішення абсолютно инші. Масштаби вимог до нас з вами у пошуках цих рішень взагалі инші. Ми тільки починаємо торкатися до проблем цього рівня залягання. Звичайно, замислюючись над цією проблемою, не можна не сказати, що масштаб космічний. Так ми завжди в такому масштабі і діємо, навіть мало що треба додати.

Однак, додати є що. Додавати потрібно СНД. Так склалося, що сьогодні за рівнем заробітної плати серед усіх наших сусідів Росія на першому місці. Так склалося, що сьогодні за рівнем пенсій Росія серед наших сусідів на першому місці. Саме цим і обумовлені ті імміґраційні потоки, про які я говорив. Висновок з цього досить простий і очевидний. Він полягає у тому, що Росія вирвалася на очевидні лідируючі позиції серед усіх країн СНД за рівнем і якістю життя. Це якісний параметр. А якщо подивитися на кількісний, то все зрозуміло. ВВП Росії торік склав 346 мільярдів доларів. Для порівняння: ВВП України – 41 мільярд, Казахстану – 25 мільярдів, Бєларусі – 14 мільярдів, Азербайджану – 6 мільярдів. Иншими словами, Росія сьогодні – єдиний і унікальний природний лідер на всьому просторі СНД і за обсягом своєї економіки, і за рівнем і якістю життя. Це проста констатація факту. Я розумію, що навіть ця констатація фактів у деяких наших друзів може викликати майже істеричну реакцію. Але істерику найефективніше лікувати шоком, а ви знаєте, що в шоковій терапії ми дещо розуміємо, тому від констатації фактів перейдемо до постановки завдання.

Я вважаю, що Росія не просто вже є лідером, а вона може і повинна всіляко нарощувати і зміцнювати свої лідируючі позиції в цій частині планети в наступні 50 років. Скажу більше. Я вважаю, що ідеологія Росії – і я глибоко в цьому переконаний – на всю доступну для огляду історичну перспективу повинна сталь ідеологією ліберального імперіалізму, а метою Російської держави повинна стати побудова ліберальної імперії. Добре розумію, наскільки болісно сприймається слово “імперія” дуже багатьма, добре розумію, наскільки непросте до нього сьогодні ставлення і наскільки сильно воно було скомпрометовано. Я розумію, що для багатьох людей це слово взагалі немислиме, особливо поруч з такими словами як “цивілізація”, “демократія”, “приватна власність”, “ринок”, “свобода”. Так було у XX-му столітті, але воно закінчилося. Почалося століття XXI-ше. Причому повсюдно. Ми живемо в иншому столітті, в иншій країні і в иншому світі. Озирніться: ми в абсолютно новій ситуації, й у цій ситуації ми повинні ставити перед собою адекватні завдання.

Звичайно, для мене ліберальний імперіалізм зовсім не означає, що ми можемо всерйоз відмовлятися від принципу непорушности кордонів. Звичайно, це не означає, що ми будемо порушувати загальновизнані норми народного права. Це означає те, що держава зобов’язана всіма способами сприяти розвитку російської культури і культури инших народів Росії в наших країнах-сусідах. Ліберальний імперіалізм для мене означає, що Російська держава всіма способами повинна сприяти експансії російського бізнесу за межі держави – до наших сусідів. Для мене означає, що Російська держава повинна прямо, законними методами робити все, щоб підтримати базові цінності свободи і демократії не тільки в Росії, але і у всіх державах-сусідах.

Таке розуміння нашої країни дає зовсім инші фундаментальні засади не лише для нашої внутрішньої політики, але й щодо того, що таке Росія в світі. Задумайтеся над активно обговорюваним питанням: Росія – вступ у Европейський Союз, Росія – вступ у НАТО. Не треба нам ніякого вступу ні в ЕС, ні в НАТО. Ми туди не помістимося ні економічно і політично, ні географічно. І не потрібно нам туди. Замість цього нам потрібно просто побачити зараз контури нового світу XXI століття, який формується, в якому будуть США, найбільша імперія у світі, нова об’єднана Европа (завершується процес формування европейської конституції, й об’єднання Европи – не за горами), Японія (у важкій кризі, але, мабуть, вийде з неї), і в якому повинна посісти своє місце і наша країна. Не просто посісти місце в цьому ланцюзі, а замкнути це кільце великих демократій XXI століття. У нас для цього є абсолютно всі необхідні передумови. Це єдиний реальний спосіб по-справжньому, на рівних, у партнерському режимі побудувати свою роботу з гідними партнерами, для того, щоб разом із ними захищати лад і свободу на Землі. Я переконаний, дорогі друзі, що ця місія і є великим майбутнім нашої великої країни.

Скорочений переклад виступу в Санкт-Петербурзькому державному інженерно-економічному університеті на церемонії присвоєння звання doctor honoris causa 25 вересня 2003 року

Переклала Марта Філь