Франк Умбах

Путін ставить на Америку

Кремлівський шеф Владімір Путін потребує стабільної зовнішньополітичної ситуації і західної підтримки для проведення своїх реформ і політики модернізації всередині держави. У той час, як російська зовнішня політика 2000-2001 років була спрямована головним чином на Европейський Союз, то вже після подій 11 вересня 2001 Росія вважає своїм найважливішим західним союзником США. Відносини між Росією та ЕС ускладнилися у 2002 проблемою транзиту між Калінінградом і рештою Росії, а також тим, що поки европейці працювали над обґрунтуванням і створенням спільного з Росією економічного простору, Путін намагався інтегрувати свою країну із Заходом шляхом спільної оборонної політики із США.

Після терористичних нападів 11 вересня 2001 у Росії почалася докорінна зміна зовнішньої політики. Путін настільки наблизив свою країну до Америки, що пригадуються часи Антигітлерівській коаліції Другої світової війни. У 2002 Путін уже пожинав плоди своїх стосунків із США: американські фірми відновили інвестування на російському ринку, Джордж В. Буш протягом одного року аж двічі побував у Росії. І все тому, що Буш, після терактів 11 вересня запропонував своєму другу Путіну підтримку в його боротьбі проти “чеченських терористів”, особливо після московської драми із заручниками на Дубровці. Натомість, Москва не повинна була створювати у Раді Безпеки ООН жодних перешкод американському походу проти Іраку.

Сьогодні Росія у створеному США анти-терористичному альянсі відіграє ключову роль. Москва розуміє цей союз не тільки як інструмент для боротьби проти ісламського екстремізму, але й як засіб для переорієнтації з американської антитерористичної боротьби проти Аль-Каїди в Афганістані на роззброєння “держави-негідника” Іраку. Росія буде також співпрацювати із США для запобігання надання Північній Кореї статусу ядерної держави. Лінія фронту в боротьбі проти міжнародного тероризму перенесена в Азію. У створеній НАТО у червні 2002 “Раді двадцяти”, всі основні питання майбутньої ґлобальної і европейської політики безпеки повинні вирішуватися за взаємною згодою з Росією і Москва почувається інтегрованою у загальний оборонно-політичний простір держав НАТО. Виходячи з цього, стратегічне партнерство між США і Росією здійснюється шляхом розширення енергетичного союзу, поліпшенням економічних відносин і розвитку співпраці служб безпеки.

Росія почала з експорту нафти до США. На півночі Росії виникає нова інфраструктура, що повинна управляти російським енергоекспортом до Америки. Водночас, у країну повертаються американські вкладники капіталу, що втекли з Росії після фінансового краху 1998 року.

Партнерству завдала невеликої шкоди однобічна дія США на початку 2002 і рішення Празького самміту НАТО наприкінці 2002 про розширення західного оборонного союзу на сім нових східноевропейських держав.

За тиждень перед Празьким саммітом НАТО організація Німецьке суспільство для зовнішньої політики (Die Deutsche Gesellschaft fиr Auswаrtige Politik–DGAP) за підтримки адміністрації президента Росії провела у чеській столиці Міжнародну конференцію на тему “Росія-ЕС-НАТО: разом проти нової ґлобальної загрози”. Російська сторона зазначила: Москва буде конструктивно співпрацювати в майбутньому з “Радою двадцяти”, для вирішення конфліктів на Близькому і Середньому Сході, для створення об’єднаних структур у боротьбі проти тероризму, а також для спорудження Єдиного всесвітнього контрольного центру старту ракет – як першої стадії можливої об’єднаної протиракетної оборони. Представники служб безпеки привітали також розвиток тісного співробітництва між своїми організаціями, що уможливило б, наприклад, відстеження нелегальних фінансових потоків міжнародних терористичних організацій.

Однак, існує аспект, що лякає росіян у НАТО: антиросійські настрої у нових східноевропейських державах-учасниках, що могли б завадити довірчим стосункам зі старими західними державами. Навзаєм не вкладається у форму співпраці і російська критика щодо поширення НАТО на території колишнього Совєтського Союзу (сьогодні Прибалтика, завтра Кавказ).

Охолодження стосунків з ЕС

Водночас, з розвитком партнерських стосунків між Росією і НАТО, помітно охололи зв’язки між Росією та ЕС. Співпраця у рамках нової Европейської оборонної політики ще не відбулася. Росія хотіла удосконалити представлену на самміті ЕС у Гельсінкі у жовтні 1999 року стратегію. В оборонно-політичній співпраці з ЕС Росія зацікавилась, головним чином, ринком збуту зброї власного виробництва. Водночас, Москва, як і раніше, відкинула західні уявлення про спільні мирні операції в СНД – приміром, у Молдавії. За вимогою Кремля місія ОБСЄ у Чечні була закрита. Різниця у поглядах на чеченський конфлікт стала очевидною після московської драми із заручниками у жовтні 2002, і це кидало велику тінь на зв’язки між Росією й ЕС.

Незважаючи на інтенсивність переговорів, а також погрози з боку надзвичайних повноважених щодо Калінінграда, пропозиції Дмітрія Рагозіна і врешті самого Путіна щодо повної ліквідації до 2006  року візового режиму між країнами ЕС і Росією для російських транзитних (через Калінінград) пасажирів після вступу Литви і Польщі у Шенгенську зону, не знайшли підтримки у ЕС. У заключній фазі переговорів суперечка між Путіном і данським головою Ради ЕС призвела майже до скандалу. Нарешті, на Брюссельському саміті ЕС у листопаді все-таки було досягнуто компромісу, внаслідок якого російські громадяни, подорожуючі між Калінінградом та рештою Росії на потязі не потребуватимуть у майбутньому візи, щоправда, буде потрібен литовський пропуск. Разом з тим, свобода пересування автомобільним транспортом для російських громадян буде обмежуватись.

ЕС обіцяло проконтролювати виконання Росією технічних вимог до швидкісних потягів, що проходять через Литву, при дотриманні яких обов’язковість пропуску могли б відмінити. У питанні Калінінграду обидві сторони виграють час і вичікують.

Водночас, Росія і ЕС прагнуть вирішити проблеми з Калінінградом, щоб теперішні розбіжності не призвели згодом до серйозного конфлікту. Ахіллесовою п’ятою Калінінградського реґіону залишається корупція в обласній адміністрації, а також погана економічна ситуація. У реґіон надходять незначні інвестиції, а ідея створення особливої економічної зони втратила свою привабливість, та й президентство Росії в Раді країн Балтійського реґіону не розставило майже ніяких акцентів. Зміцнення Европейського консульського представництва у Калінінграді викликає у Росії мало захоплення. Швеція і Латвія постійно наражаються на перешкоди на шляху до відкриття своїх консулятів у Калінінграді. Москва протидіє створенню нових структур ЕС у реґіоні. При цьому ЕС прагне усіляко сприяти проектам у Калінінграді, хоча б для того, щоб нейтралізувати неґативи прикордонної зони після східного розширення ЕС (наприклад, проекти для зменшення загрози можливих перебоїв у енергопостачанні після закриття атомної електростанції в Литві).

У Калінінграді виникло враження, що Москва економічно „кинула” реґіон і хотіла б, насамперед, запобігти посиленню сепаратистських тенденцій, що пропагують більш сильну орієнтацію території на ЕС.

Поряд з Калінінградом існують инші аспекти, що спричинюють охолодження стосунків між Росією й ЕС. Росія виглядає розчарованою через те, що країн ЕС занадто мало інвестують у російську економіку, натомість російські концерни висловлюють невдоволення щодо бюрократичних перешкод, що створюються їм при інвестиціях у галузі промисловості ЕС.

Російський нафтовий магнат Міхаіл Ходорковскій попереджав европейців на Празькій конференції: зрив енергодіалогу з ЕС загрожував би створенню спільного економічного простору з Росією. ЕС має використати історичний шанс і об’єднати російський енергокомплекс із західним. Російські нафтові і газові концерни гарантували б собі більшу частку ринку східноевропейських країн і разом з тим заклали б фундамент енергосоюзу на сході континенту.

Захід, за Ходорковскім, у жодному разі не повинен недооцінювати гігантський нафтовий потенціал Росії, инакше Росія зорієнтується виключно на Азію. Представник Комісій ЕС відповідав: Москва повинна займатися своїми енергосправами прозоріше, тоді для споживачів ЕС не було б альтернативи Росії.

У дев’яності роки східне розширення НАТО сприймалося в Росії як проблематичне, натомість східне розширення ЕС вважалося позитивним. Тепер же російське сприйняття змінилося на протилежне. Біля російських західних кордонів виникають нові бар’єри. Із розширенням на схід ЕС починає говорити з Москвою з позиції політичної сили, що все більше дратує російських політиків. Можливо, не слід в майбутньому виключати нових конфліктів між ЕС і Росією.

Американсько-російський дуалізм?

Щодо оцінки світових потенційних загроз, то зараз США і Росія є набагато ближчі, аніж США і ЕС. При новому чеченському терористичному нападі, можливо, із зброєю масового знищення, Росія може – як свідчить довірена особа у Кремлі – тактичною ядерною зброєю відбити напад. США також змушені будуть виправдовувати подальші жертви походу проти ісламських екстремістів і відповідно реагувати на жорстку реакцію щодо цього. Новий американсько-російський дуалізм у ґлобальних оборонних питаннях є фатальним для майбутнього розвитку Европи – ЕС загрожує бути затиснутим між двома силами, що провадять війни.

Однак, у нових російсько-американських стосунках зберігається латентний конфліктний потенціал, це нове партнерство не є безповоротним. Контакти Путіна зі США є не дуже популярними у самій Росії. Багато впливових представників російської владної еліти, насамперед офіцери, критикували поступливість Путіна в стосунках з заклятим ворогом США.

Аргументом Путіна може послужити те, що завдяки російській дипломатії США можуть бути знову включені в рамки Ради Безпеки ООН і роль Об’єднаних Націй як міжнародного арбітра була б врятована. Адже не підтримані ООН односторонні дії американців проти Іраку не лише поставили б під сумнів майбутнє антитерористичного союзу, але й сам Путін опинився б перед низкою внутрішньополітичних російських проблем.

У даний момент Путін намагається уникати будь-якого вияву анти-американізму у своїй зовнішній політиці. Його поїздка до Китаю й Індії наприкінці 2002 не служила – як можна було припускати – втіленню ідеї спрямованого проти Заходу трикутника Москва – Пекін –Н’ю Делі, а послужила меті узгодження російської політики зближення з НАТО з китайським і індійським керівництвом. Тим часом і Пекін виявив зацікавлення у співпраці з НАТО, а Путін запропонував китайцям інвестувати в російський нафтовий ринок. Отож видається, що Вашинґтон і Москва провадять узгоджену політику щодо Китаю з метою долучити нову, прогресуючу азійську супердержаву до антитерористичного союзу.

Іракська війна змінила світовий політичний устрій. Перемога над Саддамом Хусейном гарантувала американцям визначальну роль у нафтових реґіонах Середнього сходу. Росія не хотіла б відходити від майбутньої торгівлі нафтою у Перській затоці і спільно з Баґдадом і Вашинґтоном піклувалася про захист своїх інтересів. Проте, Баґдад розірвав угоду про співпрацю з Росією, тому що російські нафтові концерни через США уклали договори з іракською опозицією в еміграції.

Цей розвиток подій продемонстрував, що Росія сприймалася в арабському світі трохи презирливо, а саме як молодший компаньйон Америки. Росія знову завдяки своїй близькості до США могла б компенсувати збитки іракського ринку. Але як Росія буде реагувати, якщо під американським тиском, доведеться не тільки згорнути ядерну співпрацю, але й припинити свої економічні зв’язки з Іраном і Північною Кореєю?

Наступний конфліктний потенціал виник би у випадку неоімперіалістичної політики Росії в постсовєтському просторі. Намагання Путіна об’єднати Бєларусь з Росією, несподіване розміщення російських військових частин в центральній Азії (Киргизія) як противаги американській присутності в реґіоні, підтримка Москвою східноукраїнських, дружніх до Москви, олігархів в українській передвиборній боротьбі за президентство, а також змінені російсько-грузинські стосунки є факторами, що могли б похитнути антитерористичний союз.

У даний момент Путін потребує Америки, напевно, більше, ніж европейці. Стратегічним партнерством зі США Путін міг би знову вивести Росію, крок за кроком, до вищої ліги світової політики.

Переклав Євген Троян