Дмитро Горюнов

Що маємо, не бережемо...

Економіки Росії та України, тісний взаємозв’язок між якими дістався у спадок від Совєтського Союзу, дедалі більше віддаляються одна від одної. 2002 рік – рік України в Росії – відзначився початком скорочення товарообігу між двома сусідніми державами та продовженням так званих торгових воєн. Причому страждає переважно наша країна, тоді як Москві вдається захищати свої інтереси. На превеликий подив експертів, минулий, 2003 рік – цього разу, рік Росії в Україні – став не те щоб переломним для економічних стосунків періодом, але принаймні відновив зростання товарообігу та поліпшив перспективи створення зони вільної торгівлі.

Двостороння торгівля: скорочення зупинилось

Незважаючи на те, що Російська федерація залишається для України торговельним партнером №1, тоді як наша держава – третім за величиною для РФ (після Німеччини та Бєларусі), торговельні стосунки між двома сусідами стають дедалі гіршими. Для початку – трохи статистики. Якщо у 1994 році частка Росії у загальному обсязі зовнішньої торгівлі України складала майже половину, то наприкінці позаминулого року – вже менше третини. Тобто, ще до розгортання так званих “торговельних воєн” чітко намітилась тенденція: Україна втрачає Росію як рівноправного торговельного партнера.

Як зазначають фахівці, від торговельних обмежень зазнає збитків виключно українська сторона. Результати 2002 року свідчать, що інтереси РФ не були утиснені, і навіть навпаки: український експорт у Росію зменшився на 8,4%, тоді як імпорт з РФ зріс на 6,6%. Протягом 2002 року експорт скоротили вітчизняні металурги (на 42%), хемічна промисловість (на 28%) та агропромисловий комплекс (на 9%). На загал, майже всі українські експортери зазначають, що їм стало складніше працювати на російському ринку. Щоправда, минулого року (у січні-вересні) зріст відновився і склав 34%. Але диспропорції залишились: імпорт за той самий період зріс ще швидше, на 40%. Чи надовго відновився зріст експорту – невідомо.

Справа в тому, що промисловість РФ вирвалась уперед у порівнянні з українською. Для вітчизняних підприємств це означає, що Росію вже не приваблюють певні українські товари, що мали попит раніше. Крім того, причиною скорочення товарообігу є диверсифікація експорту двох сусідніх країн – тобто його переорієнтація на инші ринки (наприклад, Африки та Азії) – що власне є позитивним для економік РФ та України. Нарешті, спостерігається поступове послаблення успадкованих совєтських коопераційних зв’язків. Слід також зазначити, що Росія постачає в Україну нафту, газ та газовий конденсат, стягуючи ввізне мито та податок на додану вартість, що збільшує наші витрати на виробництво енергоємної продукції. До речі, на стягнення експортного ПДВ за принципом країни призначення РФ перейшла порівняно нещодавно, 1 липня 2001 року.

Аналіз зовнішньоторговельного сальдо, на перший погляд, дає підстави для оптимізму: починаючи з 2000 року, воно стало позитивним. Однак, сальдо торгівлі товарами України з Росією весь час залишається неґативним. Насамперед – за рахунок мінеральної сировини та енергоносіїв: ці товари складають більше половини українського імпорту з РФ. Щоправда, від’ємне сальдо було найбільшим у 1997-1998 роках (приблизно мінус $4 млрд.), а з того часу скоротилось вдвічі. Втім, розрив між імпортом та експортом залишається досить великим; це змушує Україну скорочувати імпорт за допомогою торговельних обмежень – щоб не страждав її платіжний баланс.

Що стосується перспектив, можна констатувати значний песимізм в аналітичних оцінках. Традиційне лідерство РФ у темпах економічних реформ дедалі збільшує розрив між українською пропозицією та російським попитом, а отже падіння конкурентоспроможности вітчизняного експорту на російських ринках триватиме. У результаті, успіх українських товаровиробників буде визначатися виключно політичною підтримкою на вищому рівні. Можливо, саме тому розмови про зону вільної торгівлі носять риторичний характер. Загострений характер у торгівлі між країнами найкраще проілюструвати на прикладі так званих торгових воєн.

Епоха торгових воєн

Власне, сам цей термін російські та українські урядовці воліють не використовувати. А загострення стосунків почалося з ініціативи Москви, яка в липні 2001 року запровадила податок на додану вартість на імпорт українських товарів. Одразу ж після того Київ відповів аналогічним кроком. Далі почалися обмеження за окремими товарними групами. У 2002 році Росія наклала обмеження на імпорт українських труб, Україна зробила те ж саме з російською залізною рудою та цементом.

Усвідомлюючи ризик “згортання” товарообігу, міністерства економіки обох країн у квітні 2000 року підписали мораторій на застосування нових торгових обмежень. Але очікуваного ефекту від документу не було. Влітку 2002 року Росія наклала антидемпінгове мито на український оцинкований прокат. Удар припав винятково на Маріупольський металургійний комбінат. Потім Москва запровадила на три роки мито на ввезення прутків для залізобетонних конструкцій з України. Почалось антидемпінгове розслідування стосовно української карамелі. У відповідь Київ обмежив поставки російської харчової соди та залізничних стрілок.

Найбільш цікавим у торгових війнах було накладення Україною 1 серпня 2002 року мита на російські автомобілі. Обмеження діяло чотири місяці. Як писали тоді російські газети, дане рішення було пролобійоване “Автозаз-Daewoo”, а також тими підприємствами, що провадять збірку ВАЗів. Частка ВАЗу на українському ринку за цей період скоротилася з 54% у липні до 37% у листопаді. Восени 2002 було започатковано антидемпінгове розслідування на імпорт російських мінеральних добрив.

2003 рік очікувався як рік припинення торгових воєн. Але цього не сталося: на початку року Україна розпочала антидемпінгове розслідування на трубні заготовки з легованої сталі. Москві це, очевидно, не дуже сподобалось. Принаймні, на 2003 рік Росія продовжила обмеження на імпорт українських труб (квота – 620 тис. тонн на рік згодом була збільшена ще на 120 тис.), оцинкованого прокату, арматури тощо. Намагаючись самотужки впоратися зі своїми проблемами, окремі виробники металопродукції (наприклад, “Криворіжсталь”) почали відмовлятись від податкових пільг, наданих законом “Про подальший розвиток ГМК України”. У відповідь Росія погодилась не стягувати мита з імпорту продукції (принаймні, арматури) таких підприємств. Що стосується ВАЗів, існує домовленість про заміну мита квотою (15777 авто на рік).

Таким чином, використання Росією та Україною торгових обмежень триває. Як вважають експерти, кожне конкретне антидемпінгове розслідування дуже часто розпочиналось упереджено або навіть на замовлення певного національного виробника, причому це стосується обох сторін. Навряд чи країни знайдуть у собі сили відмовитись від такого напрочуд ефективного способу захисту своїх інтересів. І ніяка зона вільної торгівлі в цьому, мабуть, не допоможе.

Зона вільної торгівлі

Зараз діє міжурядова угода про зону вільної торгівлі в СНД, яка датується 1993 роком. Але цей документ згодом був відкоригований низкою так званих “виключень з режиму вільної торгівлі”, що фактично зводять вільний режим до ручного управління. Про необмежену торгівлю мова не йде і на перспективу: сторони будуть захищати свої внутрішні ринки і надалі. Хоча, українські виробники розраховують бодай на перегляд системи торговельних обмежень та більш виважений підхід російських партнерів у питаннях протекціонізму. У 1999 році керівники держав СНД внесли в угоду про ЗВТ зміни та доповнення, та запропонували її для ратифікації парламентам країн. У результаті договір ратифікували всі члени Співдружности, окрім Росії, Туркменистану та Грузії.

У серпні 2002 року відбулась серія українсько-російських зустрічей на вищому рівні, де сторони домовились про відміну деяких квот і тарифів (насамперед – на експорт українських труб та иншої металопродукції, а також на 19 видів російських товарів). Варто зауважити, що у комплексі відмінених обмежень був очевидний дисбаланс на користь росіян. Зрештою, обмеження так і не були ліквідовані. В обмін на створення нової ЗВТ, Москва продовжує наполегливо запрошувати Київ спочатку до ЕврАзЕС, а потім до Єдиного економічного простору. Нагадаємо, 23 лютого президенти України, Росії, Бєларусі та Казахстану ініціювали створення ЄЕП. Згодом, 19 вересня, в Ялті була підписана Угода про формування цього утворення. І вже майже наприкінці року в Керчі були підписані остаточні документи.

Крім створення зони вільної торгівлі, там з’явилися нові, досить цікаві моменти. Нагадаємо, на початку року в запропонованому Владіміром Путіним варіанті угоди про створення зони вільної торгівлі, у списку виключень країн, де скасувався ПДВ на експорт, чомусь не фігурувала Україна. Як відзначав тоді Путін, інакше російський бюджет щорічно буде втрачати $700 млн. Другий арґумент росіян: товарообіг між Україною та Росією все одно буде зростати. Але в грудні стало відомо, що Кремль погодився віддати ПДВ на експорт енергоносіїв, що стало досить серйозною поступкою. Инші деталі угоди поки є таємницею, але деякі народні депутати (а також нещодавно звільнений міністр економіки Валерій Хорошковський) стверджують, що вони не вельми вигідні для нас. Так, за словами голови парламентського комітету з евроінтеґрації Бориса Тарасюка, від участи в ЄЕП Україна втрачатиме щорічно 9-12 млрд. грн., зовнішній борг збільшуватиметься на $2 млрд. щорічно, а безробіття зросте на 20-30%. Слід зазначити, що документи ще підлягають ратифікації Радою.

Що стосується перспектив ефективної роботи (за умови створення, звичайно) нової зони вільної торгівлі, вони не є оптимістичними. Проблема – у занадто великій різниці економічних потенціалів України та Росії, відповідно – їх “вагових категорій” в процесі прийняття спільних рішень. Тому, навіть, якщо черговий “вільний режим” буде створений, навряд чи він буде нормально функціонувати. З економічної точки зору, більш ефективною формою співробітництва є взаємодія між реґіонами та окремими підприємствами – тобто, на рівні, вільному від політичних вподобань.

До речі, ще один важливий аспект, що стосується певних міждержавних структур – вступ сусідніх держав до Світової організації торгівлі. Держава, стаючи членом СОТ, здобуває право брати участь у переговорному процесі щодо иншої, наприклад, гальмуючи її вступ, та змушуючи виконувати будь-які свої вимоги. Скажімо, якщо пощастить Росії, вона отримає додатковий, до того ж доволі потужний, важіль впливу на Україну для втілення своїх економічних інтересів. Щоправда, у ході щорічного економічного форуму у Давосі (Швейцарія) і під час “винаходу” ЄЕП, сторони домовились підписати щось на зразок пакту про ненапад. Поки що, укладання такого документу є більш вигідним для Москви. Прогнози вступу до СОТ на сьогодні такі: 2004-2005 роки для України, та 2005-2007 роки для Росії.

Експансія російського капіталу

Сусідні держави тісно пов’язані не лише торговельними, але й фінансовими стосунками. Наприклад, Росія багато інвестує в Україну: на 1 липня цього року сума склала $342,9 млн. Найбільш привабливими для російських інвестицій є виробництво коксу, нафтопереробка (серед нещодавніх придбань – комплекс “ЛУКОР”), фінансовий сектор, транспорт та будівництво. На державному рівні, особливо цікавить росіян наша газова труба, внаслідок чого другий рік тривають переговори про створення консорціуму з управління українською газотранспортною системою. Реґіонально Росію, перш за все, цікавлять промислово розвинені (і російськомовні) області – Донецька, Дніпропетровська та Харківська. Крім того, РФ активно інвестує в рекреаційну галузь Криму. Українці інвестують у Росію, м’яко кажучи, не так активно: з більш-менш відомого – лише придбання Ліпєцкої кондитерської фабрики групою Петра Порошенка “Укрпромінвест”.

Російськими інвестиціями певною мірою можна вважати борги України перед Росією. Не беручи до уваги Світовий банк та “збірного інвестора”, що викупив українські еврооблігації, РФ є найбільшим кредитором України. Борг Києва перед Москвою складає майже два мільярди доларів (або майже чверть зовнішнього державного боргу України). Крім цього боргу, досить вагомі суми складають взаємні заборгованості на рівні підприємств. До речі, досі не вирішена проблема передачі російському “Газпрому” облігацій НАК “Нафтогаз України” на чималу суму в $1,4 млрд., випущених понад рік тому.

Більшість експертів схильна розглядати пожвавлення російських інвесторів на українському ринку як позитивне явище. Це свідчить про можливість робити бізнес в Україні за умови вирішення питань у політичній площині. Росіяни домінують, тому що їм зрозумілі ризики, на які доводиться наражатися в Україні. Крім того, за допомогою РФ вклади в українську економіку здійснюють інвестори з инших країн. Тобто, в нашу державу приходять “західні” гроші, що реалізуються російськими менеджерами. Таким чином, західні компанії прагнуть якщо не уникнути, то принаймні спростити рішення проблем, що виникають у процесі прямого інвестування в Україну.

Втім, існує дещо инша оцінка “експансії” російського капіталу. Деякі аналітики вважають, що завдяки особливостям ведення бізнесу “по-російськи” західні інвестори розглядають присутність російських компаній як неґативний фактор інвестиційного клімату України. Инший, більш очевидний наслідок експансії – ризик для нашої держави поступово втратити економічну незалежність. Хоча, РФ не є таким вже потужним інвестором, як могла би бути. Скажімо, Росія, широко представлена в Україні трьома фінансово-промисловими групами (“ЛУКОЙЛ”, “Альфа-Групп” та “Русский алюминий”) повинна бути лідером серед інвесторів у вітчизняну економіку. Втім, як свідчать дані Держкомстату, Російська федерація посідає лише п’яте місце за обсягом прямих іноземних інвестицій в Україну.

Не все в середу Петра

До речі, починаючи з 2002 року у деяких російських бізнесменів в Україні намітились проблеми. Все почалося у жовтні 2002-го, коли виник конфлікт між громадянином Росії Костянтином Григоришином (який, щоправда, народився у Запоріжжі) та одним з лідерів СДПУ(о) Григорієм Суркісом. Так от, конфлікт розгорнувся через спільне українсько-російське підприємство “Група “Енергетичний стандарт”, у свій час назване Владіміром Путіном успішним спільним інвестиційним проектом. Президента компанії пана Григоришина заарештували ніби-то за носіння зброї та кокаїну. Лише в червні 2003 через відсутність доказів справу було закрито. “Пришити” злочин йому не вдалось, але з більшістю своєї власности в Україні бізнесмену довелось розпрощатись. Григоришин продав два феросплавних заводи, банк “БІГ Енергія” та п’ять обленерго.

Не менш відомим стало протистояння ДПА та мережі магазинів побутової техніки “Ельдорадо”, яка в Україні була представлена 25-ма магазинами. Почалася історія без особливого шуму – напередодні святкування нового, 2003 року магазини “з технічних причин” були зачинені. Хоча вже тоді можна було прогнозувати певний розвиток подій: адже було зіпсовано період новорічних продаж. Однак, реально конфлікт почався лише в травні: лише тоді проти “Ельдорадо” було порушено кримінальну справу за несплату податків. Причини конфлікту залишились на рівні версій: на думку більшости оглядачів, однією з його сторін знову були об’єднані соціял-демократи. До речі, незадовго до цього подібні, хоча і менш серйозні, податкові проблеми були в російської мережі “Фоззі”.

Українські податківці також були причетні до конфліктів за участи російських нафтових компаній, насамперед – “ЛУКОЙЛа”. Щоправда, почалося все з Антимонопольного комітету, що звинуватив власників АЗС в Одесі в узгоджених діях з формування роздрібних цін на пальне. Згодом приєдналась і Одеська ДПА, яка стверджувала, що “ЛУКОЙЛ-Одеський НПЗ” недоплатив 83 млн. грн. податків. Також були в податківців плани перевірити Кременчуцький НПЗ (власник – російська “Татнефть”), та Херсонського НПЗ (група “Альянс”). Отож, навіть всемогутні російські нафтові монополісти почуваються в Україні не вельми спокійно.

Приклав свою руку до справи і Фонд державного майна, який наприкінці червня 2003 року оголосив про намір реприватизувати Миколаївський глиноземний завод та Запорізький алюмінієвий комбінат у зв’язку з невиконанням його власниками (відповідно “Русским алюминием” та “АвтоВАЗ-Инвест”) інвестиційних зобов’язань. Експерти зазначають, що доволі часто такі вимоги є надуманими і рідко коли виконуються у повному обсязі. Наприклад, до таких вимог можна віднести зобов’язання не змінювати асортимент продукції протягом певної кількости років. Щоправда, героя даного “сюжету” саме цей приклад не стосується. Так чи инакше, вибіркова цікавість українських приватизаторів до російських власників вочевидь не була випадковою.

Нарешті, серед зовсім свіжих подій – відмова президента Кучми продавати Росії обленерго. Нагадаємо, свого часу голова РАО ЕЭС Анатолій Чубайс висловів намір придбати акції 10 українських енергорозподільчих підриємств. Тим самим, Чубайс почав запроваджувати свою концепцію так званої “ліберальної імперії”. Причому, тоді намір обговорювався і з самим Леонідом Даниловичем, а тому його реалізація вважалась лише питанням часу. На превеликий подив спостерігачів, 22 грудня український президент повідомив, що вбачає сенс в об’єднанні обленерго під прапором єдиних енергосистем, але не російських, а вітчизняних.

Втім, на сьогодні експерти поки що не вбачають системних перешкод для існування та процвітання російського бізнесу в Україні. Описані випадки мали кожен свою причину, можливо – конкретного замовника. Не очікується і політичних наслідків конфліктів російських компаній з українськими контролюючими органами. Адже в подібних випадках бізнесмени з Росії звертаються за допомогою не до офіційної Москви, а безпосередньо до Києва. Однак, можна стверджувати, що уявлення про всесилля великого російського бізнесу в Україні залишається нічим иншим, як мітом.

Таким чином, в цілому неґативні тенденції у стосунках між Україною та Росією викликані переважно прагматизмом сторін, причому в кожному конкретному випадку причини конфліктів або просто погіршення стосунків були різні. Частково, скорочення товарообігу можна вважати об’єктивною тенденцією: все ж, з точки зору економічної безпеки необхідна диверсифікація зовнішньої торгівлі. Враховуючи, що деяким вітчизняним виробникам вже вдалося закріпитися на ринках, наприклад, Азії, їх повернення до схем совєтської кооперації не тільки малоймовірне, але й недоцільне. Однак, географічна близькість ринків та спільна система стандартизації повинні обмежити скорочення товарообігу та инших видів економічних зв’язків.