Михайло Міщенко

Месіянізм і націоналізм у формуванні сучасної російської національної ідеї

Месіянська ідея досить часто виступає складовою націоналістичної ідеології. “Найпоширеніший варіант націоналістичного метафізичного міту, – зазначає Г. Касьянов, – ідея про вибраність певної нації, її особливу місію або ж особливу природу, походження. Можна згадати іудейську версію – євреї, як богообраний народ, італійську – ідею Дж. Мадзіні про особливу місію італійців у світі, німецьку – міркування Й.-Ґ. Фіхте про те, що нація – це реальний вияв божественного” [1]. Месіянські мотиви звучать і в “Книгах буття українського народу”, своєрідному маніфесті українського національного руху доби його народження, вірогідним автором яких дослідники найчастіше вважають М.Костомарова: “і встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя.., ні пана.., на холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії... І стане Україна незалежною Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. Тоді скажуть усі народи, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: “От камень, єго же не брегоша зиждущии, той бисть во главу” [2].

Поширення націоналістичної свідомости, у тому числі й у месіянському її варіанті, характерне не лише серед пригноблених, але й серед пануючих, “традиційно імперських” націй. Причому, як і поширення націоналізму пригноблених націй, це створювало загрозу для існування імперій. Про таку загрозу з тривогою писав Н. Бєрдяєв: “Велика світова імперія, в основі якої лежить сила, а не слабкість пануючого національного ядра, не може вести націоналістичної політики, що озлоблює ті народності, які вона охоплює, що навіює всім нелюбов до себе та спрагу визволення. Така політика врешті-решт антидержавна і веде до розділу і применшення Великої Росії. Російська політика може бути лише імперіалістичною, а не націоналістичною, і імперіалізм наш, згідно із становищем нашим у світі, повинен бути щедро-даруючим, а не віднімаючим” [3]. Саме тому Н. Бєрдяєв обстоював ідею “імперського російського месіянізму”: “Повне заперечення націоналізму може бути явищем глибоко російським, невідомим західному світові, натхненним вселенською ідеєю про Росію, її жертовним месіянським покликанням. Месіянізм, що переходить в заперечення будь-якого націоналізму, хоче, щоб російський народ із самопожертвою віддав себе на служіння справі звільнення всіх народів, щоб російська людина явила собою образ вселюдини. Російській душі властиве релігійне, а не “інтернаціональне” заперечення націоналізму. І це явище – російське, характерно національне, за ним стоїть образ людини, яку рішуче слід відрізняти від образу космополіта” [4].

“Релігійне” заперечення націоналізму зовсім не означає, що під релігійністю мається на увазі православ’я. Говорячи про можливість єднання російської та польської “національних душ”, Н. Бєрдяєв пише: “Це глибше і ширше православ’я і католицтва як віросповідань, це – особливе відчуття життя і особливий склад душі. Але ці різні народні душі можуть не лише прийняти і полюбити одна одну, але й відчути свою приналежність до єдиної расової душі і усвідомити свою слов’янську місію в світі (курсив мій. – М.М.)” [5]. “Кінець Европи буде виступом Росії і слов’янської раси на арену всесвітньої історії як визначальної духовної сили” [6].

На думку Н. Бєрдяєва, націоналізм повинен бути поборений месіянізмом – “месіянська ідея – вселенська ідея” [7]. Імперська свідомість не може будуватися як націоналістична свідомість, а лише як свідомість месіянська. Однак тут же російський філософ зазначає, що “будь-яка велика імперія, історично життєздатна, повинна мати національне ядро, з якого і довкола якого здійснюється його всесвітньо-історична робота. Великоросійське полум’я і становить таке ядро російського імперіалізму, воно створило величезну Росію. Російська імперія включає в себе дуже строкатий національний склад, вона об’єднує багато народностей. Але вона не може розглядатися як механічна суміш народностей – вона російська за своєю основою та завданням у світі” [8]. Чи не криється в цьому небезпека “змішування націоналізму і месіянізму”? Але “будь-яке змішування націоналізму з месіянізмом, будь-яке видавання націоналізму за месіянізм породжується темнотою свідомости і несе у світ зло” [9]. Якщо так, то будь-який “імперський універсалізм” та “імперський месіянізм” у сучасних умовах приховує в собі небезпеку перетворення у націоналізм під виглядом месіянізму. Небезпека такого “імперського націонал-месіянізму” полягає в тому, що він є особливо нетерпимим до инших націоналізмів. “Можливе існування багатьох націоналізмів. Націоналізм в ідеї не претендує на універсальність, єдиність та виключність, хоча на практиці може дійти до заперечення та винищення инших національностей. Але за природою своєю націоналізм партикулярний, він завжди частковий. ... Месіянізм не терпить співіснування, він – єдиний, завжди вселенський за своїми посяганнями. (Тобто будь-який месіянізм є духовним підґрунтям тоталітаризму. – М.М.). Але месіянізм ніколи не заперечує і біологічно не винищує инші національності, він їх рятує, підкоряє своїй вселенській ідеї” [10]. З останнім можна погодитися, якщо йдеться про “чистий” месіянізм, коли ж відбувається переродження месіянізму у форму національної ідеї, нетерпимість месіянізму до инших ідей перетворюється у нетерпимість насамперед до “инших націоналізмів”.

Можна сказати, що застереження Н. Бєрдяєва про те, що націоналізм без месіянізму руйнує імперію, було почуте російськими більшовиками, які змогли запропонувати Росії замість “старої” месіянської ідеї “Третього Риму”, “нову” комуністичну месіянську ідею, що допомогло зберегти Імперію, перетворивши її на Совєтський Союз.

Однак, будь-яка ідеологія має обмежений часовий ресурс домінування як у масовій свідомості, так і в суспільно-політичному житті загалом. Комуністична ідеологія з часом також вичерпала свій ресурс, що, врешті, призвело до руйнування підтримуваного нею СССР.

Загибель совєтської Імперії болюче вдарила по російській національній свідомості. Усвідомлення необхідности відновлення “великої країни” в її колишніх кордонах робить реставраційні ідеї домінуючими у стилі політичного мислення не лише російської політичної еліти, а й політичного менталітету російської нації в цілому. Як пише російський публіцист Г. Лісічкін, “не лише імперські й монархічні амбіції колишніх і нинішніх керівників країни, не лише азіатський спосіб російського виробництва заважали і заважають модернізації Росії. Із цими вадами рано чи пізно можна було б впоратися, якби величезна кількість нашого населення не була б душею й тілом прихильна до них, зацікавлена в їхньому збереженні і зміцненні. Хоч би ким не була людина, бомжем чи найзначнішим чиновником, вона на своєму рівні відчуває громадянином наддержави, так чи інакше причетним до досягнень у космосі, гучних перемог на внутрішніх і зовнішніх фронтах, до успіхів у ракетобудуванні й у сфері балету. ... Володіючи “серпастим і молоткастим”, можна і треба зверхньо дивитися на датчан і “різних инших шведів”, не звертаючи уваги на те, що до пояса доводиться стояти у лайні, а й своєму домі можна ніс задерти, спілкуючись з “тюбетейками” й “особами кавказької національности”. Хіба можна у таких людей забрати те, що замінює їм почуття власної гідности?” [11].

Домінування “імперських” мотивів у національній самосвідомості призводить до посилення в ній не лише реставраційних (у сенсі повернення втрачених територій та “державної величі”) тенденцій, але в цілому консервативних тенденцій, намірів відновлення колишньої суспільної системи в цілому.

Завдання відновлення Імперії вимагають формування ідеології та соціяльної мітології, які дозволяли б ці завдання виконувати. Як пише російський суспільствознавець А. Кольєв: “Головний політичний міт, потреба в існуванні якого сьогодні відчувається в Росії, – це міт національної ідеї” [12]. “Національна мітологія, що з’єднує широкий шар культурної традиції, породжений Православ’ям, із усією російською історією й мітологічним символьним світом російських казок і билин, фактично може заповнити спорожнілий “серединний” простір російського світогляду. При цьому чільною ідеєю стає не Істина, а Перемога, головною цінністю – не людство, а нація” [13]. “...Основні моменти російської імперської ідеології: консерватизм (традиціоналізм, русизм, корпоративізм, технократизм) і реваншизм (оптимізм, культурний і технологічний експансіонізм, мілітаризм)” [14].

Як пише инший російський інтелектуал С. Пихтін, “... Російська ідея у вигляді пануючої ідеології державної влади в Росії перетворить її, таким чином, у російську національну владу, у керівний орган, що послідовно й планомірно реалізує волю російської нації. Для сучасної російській свідомости... повинна бути чужа філософія мирного співіснування,...політична стратегія відродження Росії не може бути нічим иншим, як реалізацією політики імперіалізму. Визнання заслуговує лише такий мир, що є результатом, продовженням та підтвердженням російської перемоги” [15].

Однак, як бачимо, нова імперська ідея позбавлена “месіянського підґрунтя”, немає навіть спроби видати “російську ідею” за “вселюдську” (оскільки головною цінністю проголошується “не людство, а нація”). Не можна сказати, що в Росії не розуміють, що для “відновлення Імперії” недостатньо лише “мілітаризму та експансіонізму”, що потрібен пошук ідеологій, які могли б бути привабливими не лише для росіян, але й инших народів, хоча б східнослов’янських. Хоча нічого нового в цій царині вигадати не вдається.

 “Слов’янська ідея” залишається однією з провідних ідей “інтеґраціоністів”. Так, наприкінці травня 2001 року в Москві відбувся з’їзд слов’янських народів, куди, однак, були запрошені представники лише Росії, Бєларусі та України, тобто лише тих країн, на “реінтеґрацію” яких сподіваються натхненники цього заходу. Близька до “слов’янської ідеї” й ідея “православної єдности”, яка інтерпретується швидше як ідея “протистояння наступу католицтва”. Так, напередодні візиту Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну, Державна дума Росії дала доручення думському Комітету у міжнародних справах з’ясувати “реакцію російського Міністерства закордонних справ на майбутній візит Івана Павла ІІ в Київ” та з’ясувати, які заходи вживаються урядом для “недопущення експансії католицизму на територію Росії та инших православних держав” [16].

Проте, в російській масовій свідомості тема пошуку “спільних для східних слов’ян загроз” все частіше витісняється темою “української загрози”. Україна починає розглядатися як “відрізаний шмат” і формування “образу ворога” вже з України має, з цієї точки зору, сприяти консолідації російського суспільства. Певною мірою квінтесенцією цих настроїв у російській масовій культурі став скандально відомий кінофільм “Брат-2”. Як пише російський публіцист Д. Дондурей, “в центрі дилогії (“Брат” і “Брат-2”. – М.М.) – инородці. У “Браті” йшлося про чеченців, татар та німців. Тепер це євреї, вічні обманщики, “болгарин-румун Кіркоров”) (яка різниця)”, хохли, які, як і грузини, за даними останніх опитувань, сприймаються як наші головні вороги. Туди ж – американці. У них там, за океаном, все неправильно. Тому що не по-нашому” [17]. Судячи з того, що фільм “Брат-2” у 2000 році “вперше за десять років відшкодував всі витрати, вийшов на 6-е місце (за кількістю глядачів. – М.М.), випередивши п’ятдесят американських, всі европейські та всі російські стрічки, став абсолютним чемпіоном відеоринку, лідером продаж саундтреків, першим, можна сказати, культовим у нас фільмом після “Кримінального чтива” [18] – цей фільм є не маргінальним явищем, а відображенням домінуючих настроїв російського суспільства. “Мистецтво більш прозірливе за будь-кого з аналітиків”, “ті чи инші фільми незалежно від того, подобаються вони вам чи ні, здатні вгадувати і виявляти якісь істотні настрої в громадській свідомості і, більше того, в масовій підсвідомості”. “На прем’єрі в “Пушкінському” публіка зустрічала бурхливими аплодисментами кожен супроводжуваний расистською приказкою постріл в негра чи тим більше українця”. “Ми вперше за довгі роки бачимо фільм інтеґрального успіху. Всестановий (“всесословный”). Етнокультурний” [19].

Поширення подібних настроїв може свідчити насамперед про розчарування в ідеї слов’янського братства, початку процесу витіснення в російській масовій свідомості “інтеґраціоністських” ідеологем ідеологемами суто націоналістичними. “Вихід соціяльної агресії” в сучасному російському суспільстві наразі відбувається в руслі, визначеному націоналістичними, точніше, націонал-соціялістичними настроями (“режисер переконаний, що для російської людини – варто лише ледь-ледь поколупати його глибинні уявлення – заможний співплемінник завжди підозрілий” [20]). Політичний курс президента Путіна (“контртерористична операція” у Чечні, боротьба з олігархами, до того ж, “чомусь” переважно з олігархами-євреями) значною мірою відповідає цим настроям.

Тобто досить швидко “демократичний месіянізм” єльцинської доби в Росії поступився позиціями націоналістичній ідеології. Причому месіянські мотиви виражені вже досить незначною мірою, можна говорити не стільки про націоналізм, який видає себе за месіянізм, скільки націоналізм з “рудиментами” месіянізму. До речі, саме посиленням націоналістичних тенденцій в російській громадській свідомості та в середовищі російського політичного істеблішменту можна пояснити більшу “прагматичність” російської політики у ставленні до своїх сусідів по СНД. Адже “класичний” націоналізм, як зазначалося вище, допускає існування инших націоналізмів, і ставиться до них толерантніше, ніж націоналізм, який уявляє себе месіянізмом.

Тобто можна сказати, що у сучасній Росії відбуваються процеси перетворення націоналізму в основний чинник лояльности й суспільної інтеґрації, націоналізм приходить на зміну принципу “самодержавства, православ’я, народности”, на зміну комуністичному месіянізму, на зміну “демократичного месіянізму на постсовєтському просторі” єльцинської доби.

З цієї причини відбуваються зміни і в “інтеґраціоністських концепціях”, сповідуваних російською політичною елітою. “Повна” політична інтеґрація постсовєтських країн, “повернення в лоно” Росії з точки зору ідеології російського націоналізму вже виявляється не зовсім бажаним, адже у цьому випадку застосування “націоналістичної моделі” побудови етно- і державоконсолідуючої ідеології виявляється неможливим – вона не може виконувати функцію “інтеґрації” в подібне державне утворення українців, грузинів чи білорусів. Тому що така інтеґрація вимагала б відмови від націоналістичної ідеології і заміни її ідеологією “месіянського” типу, яку в сучасних умовах витворити досить важко.

З позицій ідеології російського націоналізму, яка набирає силу в Росії, її інтереси полягають у створенні союзного утворення на чолі з Росією, яке б включало в себе формально незалежні, але залежні економічно постсовєтські держави, політика яких переважною мірою була б керованою з Москви. З иншого боку, реалізація цієї доктрини потребує також застосування “рудиментів” комуністичної месіянської концепції, залучення комуністичних політичних сил у постсовєтських державах і використання реліктів комуністичної ідеології для формування “проросійськи” орієнтованого зовнішньополітичного курсу цих країн. Поряд з комуністичною ідеологією використовуються також ідеї “православного єднання”. Саме цим пояснюється загострена увага російських політиків до релігійних процесів у постсовєтських країнах, насамперед в Україні.

Разом з тим, витіснення в Росії “месіянсько-інтеґраціоністських” настроїв націоналістичними значною мірою послаблює в країнах-сусідах позиції сил, орієнтованих на політичну інтеґрацію з Росією.

---

1. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К., Либідь,1999. – С. 150.

2. Кирило-Мефодіївське товариство: У трьох томах. – К., Наукова думка, 1990. – Т.1. – С. 169.

3. Бердяев Н. Судьба России. Опыты по психологии войны и национальности. – М., Мысль, 1990. – С. 102.

4. Там само. – С. 96.

5. Там само. – С. 144.

6. Там само. – С. 112.

7. Там само. – С. 95.

8. Там само. – С. 101.

9. Там само. – С. 93.

10. Там само. – С. 91.

11. Лисичкін Г. Росію виснажує імперський синдром // День. – 18 січня 2001 р. – С. 3. (Передрук з “Литературной газеты” – 27-31 декабря 2000 г.).

12. Кольев А. “Политическая мифология”: реализация социального опыта. – М.: Логос, 2003. – С. 330.

13. Там само. – С. 341.

14. Там само. – С. 358.

15. Пыхтин С. Русская национальная идея и современность // Русский строй. М.: Интеллект, 1997, с. 179-180.

16. Гудзик К. Держдума захищає чистоту віри //День. – 2001, 14 березня. – С. 3.

17. Дондурей Д. Балабанов и его “Братья” предупреждают Путина: средний класс не чужд антизападных настроений //Известия. – 2001, 6 марта. – С. 2.

18. Там само. – С. 1.

19. Там само. – С. 1, 2.

20. Там само. – С. 2.