Ігор Лосєв

Росія після відлиги: спогади про майбутнє

Колишній громадянин СССР, а нині американський професор Олександр Янов стверджував ще на початку перебудови Горбачова, що за його підрахунками в історії Росії було 12 “перебудов”, горбачовська – 13-та. Усі попередні закінчувалися перемогою сил реакції. Говорячи про підсумки 13-ї, навряд чи можна констатувати тріумф демократизації та европеїзації Росії. Повільно, але помітно і невідворотно ця країна повертається до того стану, від якого начебто намагалася втекти на початку 90-х років минулого століття. З огляду на пророцтво Янова, мимоволі спадає на думку висновок про якусь особливу російську історичну карму. Країна, що відчайдушно намагається стати Европою і щоразу стає Азією.

Черговий крах російського демократичного проекту супроводжується фундаментальними змінами риторичних наголосів у масовій культурі, пресі, літературі. Згадки про демократію, права людини, европейські цінності, захист меншин сприймаються або як поганий тон, або як офіційна демагогія, що не має жодного стосунку до реального життя суспільства. Нова ідеологічна мода диктує свої вимоги: треба говорити про велич Росії, її могутність, про повернення втрачених територій, про гідне місце серед тих, хто ухвалює доленосні для всього світу рішення, про домінування над сусідами.

Така тенденція існувала навіть у найліпші часи російського демократичного романтизму початку 90-х років, але сьогодні вона стала панівною, державною, офіційною. Великий імперський стиль, такий знайомий і звичний росіянам, повертається й змушує вчорашніх демократів зважати на це, не дозволяючи собі публічного дисонансу. Власне саме на ґрунті цього стилю тільки й можливо об’єднати непримиренних опонентів: від російських лібералів до російських фашистів. Велика, спокуслива, до сексуальности приваблива для російського серця ідея імперії, старшування на всьому просторі від Львова до Маґадана не залишає байдужими навіть патентованих російських демократів та “західників” на кшталт відомого реформатора Анатолія Чубайса з його закликом будувати “ліберальну імперію”, не зупиняючись на кордонах колишнього СССР.

Демарш Чубайса є доволі знаковим. Він віддзеркалює нинішній стан російської духовности. В історичній перспективі комуністична ідея в Росії вмерла, незважаючи на спорадичні сплески червоного протесту знедолених. Капіталістична ніяк не прищеплюється, і Чубайсу це відомо ліпше, ніж будь-кому. Власне, пан Анатолій є для мільйонів росіян живим втіленням ненависного капіталізму. Інтеґративного ідейного конструкту немає, відчувається гостра духовна криза російського суспільства. Але напрочуд ефективно спрацьовує імперська ідея, мобілізуючи щось підсвідоме, елементарне та незнищенне в російській людині, щось племінне, трайбалістичне на рівні антитези “ми і вони” “Державна велич”, “відсіч знахабнілим інородцям” спрацьовує як маґічне слово, як пароль, збуджуючи архаїчні глибини національної психеї. Кілька років тому авторові цих рядків довелося бути присутнім на зустрічі студентів та викладачів історичного факультету Київського університету з відомим російським політологом Алєксандром Ципком. Російський гість доводив, що у Росії немає українофобії. Коли ж йому навели відповідні цитати з виступів російських політиків Раґозіна, Бабуріна, Затуліна, Лужкова тощо, Ципко пояснив, що ці особи нічого проти України та українців не мають, а виголошують антиукраїнські гасла лише на виборах під час зустрічей з електоратом, бо російський електорат дуже таке полюбляє. Й досі не знаю, чи зрозумів російський професор, що він сказав... У Росії є попит, соціяльне, психологічне та етнічне замовлення на імперський світогляд, бо його носієм є більшість населення Росії. За даними (багаторічними) ВЦИОМ Юрія Левади, 75% росіян виступають за приєднання (у тій чи иншій формі) України до Росії (хоча не можуть не розуміти, що це означає знищення української держави з усіма наслідками аншлюсу). Тому й ідея імперського реваншу є надзвичайно популярною у російському суспільстві. Саме ці комплекси пересічного росіянина, як задавнені, так й відносно свіжі (так би мовити ваймарського штибу – втрата “великої країни”, “утиски” росіян з боку инородців у країнах СНД, поразка у “третій світовій війні” тощо) були блискучо використані політтехнологами Владіміра Путіна під час його президентської компанії. Таємниця його нинішнього високого рейтингу – непохитна віра мільйонів росіян, що Путін відродить “велику державу”, поверне статус-кво зразка серпня 1991 року. Імперська ідея – це єдине, що ще ефективно виконує функцію чинника національної мобілізації в Росії.

Ідея громадянського суспільства, демократії, правової держави росіян не мобілізує і не збуджує. Не мобілізує вона і більшість російських еліт. Адже йдеться про цінності, що не мають власного історичного і національного підґрунтя у цій державі, тому вони сприймаються як щось чуже, імпортоване, накинуте Заходом. Дедалі більше ці цінності трактуються як підступна ідеологічна зброя ворожого Заходу. Саме тому нинішній політичний режим, коли свідомо, а частіше інстинктивно звертається до прадавніх, архаїчних етнопсихологічних комплексів росіян. Про деякі цікаві риси цих комплексів писав у кримській пресі петербурзький історик Валєрій Возґрін, член меджлісу кримськотатарського народу і уродженець Криму: “… на цьому камені вільно обраних несвободи і деспотизму будувалась майбутня Росія. Потім зміцніли сільські громади, що відновлювали племінний диктат більшости й зневагу до особистости, маніхейський жорсткий поділ світу на “наших” і “не-наших” і відповідні подвійні мораль і норми громадського побуту (для своїх і чужих). Себто по суті аморалізм, що поступово став однією з найдивовижніших національно-психологічних рис, що їх уже точно “аршином общим не измерить”.

“… Саме звідси, стверджував я в останніх працях, із суто психологічної схильности до архаїки, тобто до консервації древніх колективно-підсвідомих стереотипів, виходить багато історичних і сучасних бід російського народу” [1]. Імперська ідея, ідея російської винятковости, особливого російського “права” визначати місце инших у цьому світі, комплекс національної непомильности якраз і належать до найдавніших колективно-підсвідомих стереотипів, що активно використовуються російськими політичними елітами антизахідного штибу, які не гребують спекуляцією на реальних і позірних національних травмах, фобіях і комплексах росіян.

Є ще один, дуже суттєвий чинник розчарування росіян у европейських цінностях, насамперед, демократії. Мільйони людей у Росії пов’язують з демократією (цілком справедливо!) втрату територій, які вони вважали своїми, необхідність відмови від свого особливого статусу панівного (“керівного” за Сталіним) народу, втрату багатьох ілюзій та імперських амбіцій. Російська інтеліґенція під час перебудови сподівалась на збереження “демократичної імперії” (нині за Чубайсом “ліберальної” у виді ЄЕП), в котрій разом із правами і свободами зберігалася би першість росіян, виняткове становище російської мови та культури, всебічний контроль над не-росіянами та їх життям, себто все, що можна забезпечити тільки різними формами державно-політичного примусу і що стає абсолютно неґарантованим в умовах демократії. Свобода без панування над иншими виявилась знеціненою для широкого російського загалу. Ідеал демократичного, цивілізованого европейського суспільства продемонстрував неконкурентоспроможність у російському суспільстві у порівнянні з ідеалом реґенерації імперії, підкорення инородців, “собіранія земель”, протистояння “розбещеному Заходові”. Усі ці настрої сконцентрувалися, за старим російським архетипом, в одній особі, сильній людині, вожді, “залізній руці”, Навряд чи нинішній президент Росії вже є саме таким, але якщо народ так хоче, жадає, вимагає…. Як пояснював Сталін величезну кількість своїх портретів у СССР всіляким “прогресивним” фойхтванґерам і барбюсам: “Як можна заборонити народові любити свого правителя?”. Напевно, й Владімір Путін не заборонятиме….

Стверджуючи, що нині відбувається відкат Росії до старих комплексів, структур і інституцій, варто водночас констатувати наочний факт нового експерименту світового значення, що, вірогідно, теж приверне увагу людства. Росія стає першою і єдиною у світі державою спецслужб. Ще жоден тоталітарний режим в історії не спромігся на такий тип соціяльного устрою. У СССР над всевладними спецслужбами стояв Сталін, який не був людиною ЧК-ОГПУ-НКВД-МГБ.

У Німеччині над гестапо і абвером стояв Гітлер, який не був співробітником цих служб. А в особі Сталіна і Гітлера над “органами” стояла партія. СССР Сталіна і Німеччина Гітлера були партійними державами. Нині Росія є державою КГБ (назва ФСБ, ПГУ, ГРУ нічого не змінюють в структурі, цілях і методах цього органу), як СССР був державою ВКП(б)–КПСС. Сьогодні над “органами” Росії вперше в їхній історії немає нікого. Наслідки цього експерименту можуть бути не менш ґлобальними, ніж того, що розпочався у 1917 році.

Одним із перших “ноу-хау” цього експерименту стала ідеологія і практика так званої “керованої демократії”, себто наявність інституційних структур парламентської демократії, що діють у режимі фактичного підпорядкування єдиному владному центрові. Себто йдеться про формальну демократію за фактичної диктатури потужного політичного клану “чекістів” та инших “силовиків” разом з групою наближених до верховної влади фінансових олігархів. Це супроводжується нищенням вільної преси, заміною інформаційної складової громадського життя жорстко контрольованою згори пропаґандою, штучною фрагментацією опозиції з перетворенням її на реально недієздатну, тотальною фальсифікацією виборів, внаслідок чого понад 90% чеченців “голосують” за “єдіную і нєдєлімую Русь”, незважаючи на те, що майже у кожній чеченській родині є вбиті військовослужбовцями російських федеральних сил. Варто звернути увагу й на серію загадкових убивств російських опозиційних політиків. Все це свідчить про те, що деякі специфічні методи роботи спецслужб (зокрема і так звані спеціальні операції) поширюються на все суспільство. І немає підстав думати, що вони не вийдуть за межі російської держави, враховуючи надзвичайно агресивні військові доктрини сучасної Росії, де стверджується право на перший удар якщо цього вимагатиме безпека Російської Федерації.

Ці політичні реформи вельми специфічного спрямування накладаються на архетипи російської етнічної ментальности, що не зазнала суттєвих змін, починаючи з 1985 року, якщо не зважати на суто “ваймарські” комплекси ображеної національної пихи, удаваної “упосліджености” росіян у світі, країнах СНД та в тій-таки Росії від підступів “жидо-масонів”, “осіб кавказької національности” та инших “нерускіх супостатов”.

Жодної переоцінки цінностей, жодної спроби зробити висновки щодо подій 1991 року і якось переглянути свою національну роль у СССР та Російській імперії у масовій свідомості росіян, у свідомості російської еліти не відбулося.

Жодного питання про російську вину не постало, на відміну від німецької вини, що дуже тяжко переживалося німецькою свідомістю після Другої світової війни. Але вона його розв’язала, внаслідок чого німецька земля більше не є джерелом агресії.

У Росії навіть сама постановка проблеми російської вини сприймається як русофобія і національна зрада. Значною мірою ситуація складалася історично. Коли після 1917 року, засуджуючи тюрму народів – Російську імперію, довелося сказати про численні злочини, то виявилося, що російський народ жодного стосунку до цих гріхів не має – у всьому винен царат (щоправда, більшовики не додумались сказати, що саме російський народ більше за всіх потерпів від самодержавства). Коли після 1991 року довелося сказати про нищення неросійських народів, депортації, утиски, русифікацію, то з’ясувалося, що російський народ знову не може взяти на себе моральну відповідальність за це – у всьому винні комуністи, від яких більше за всіх, звісно ж, постраждали росіяни.

Така ґротескність ситуації здивувала деяких російських інтелектуалів: “Тезу про “державотворчі функції” російського народу сьогодні прийнято практично всіма політичними течіями і, зокрема, Маніфестом “демократов-государственников” – (спроба окремих російських політиків і громадських діячів об’єднати демократію з ідеологією російського шовінізму. – І.Л.), що водночас приписує всі біди Росії згубному впливові абстрактних руйнівників, названих більшовиками. Але, скажіть заради Бога, хіба не повинен “державотворчий народ” хоча б якось відповідати перед самим собою за ту державу, котру він “утворює”? [2]

У російській свідомості існує своєрідний страх перед каяттям, перед визнанням своєї вини, що взагалі-то дивно для народу, котрий вважає себе християнським. Натомість, дуже розвинений рефлекс звинувачення инших, які дуже рідко сприймаються як рівні з росіянами у своїх почуттях, переживаннях і стражданнях.

Над усе це проявилося в останніх (після повернення із США) виступах Алєксандра Солженіцина, де глибоке співчуття і співпереживання з росіянами поєднуються з абсолютно глухою байдужістю до внутрішнього духовного світу не-росіян, до їхнього болю, що сприймається письменником як щось за визначенням несуттєве і не гідне уваги. Російська громадськість полюбляє обговорювати ворожі почуття инших народів щодо росіян, проте усіляко ухиляється від обговорення й аналізу власної ворожости до инших; євреїв, татар, кавказців, українців, литовців тощо, часто-густо свідомо підміняючи серйозний рівень розгляду примітивними клоунадами із запевненнями про свою “любов” до сусіда-инородця, що аж ніяк не знімає з порядку денного необхідности глибокого і чесного аналізу взаємин народів. Ідея Ф.М. Достоєвского про “всесвітню чуйність росіян” на цьому тлі справляє враження звичайної пропаґандистської ідеологеми, покликаної приховати принциповий російський етноцентризм, пов’язаний з нездатністю до каяття, особливо перед “чужими”. Саме це мав на увазі російський філософ Гєоргій Фєдотов: “Чому Росія – християнська Росія – забула про покаяння? Я кажу про покаяння національне, звичайно. Чи було коли-небудь християнське покоління, християнський народ, котрий перед лицем історичних катастроф не вбачав у них караючої руки, не зводив бо порахунки із власним сумлінням?… А у православній Росії не знайшлося пророчого звинувачувального голосу, котрий показав би нам нашу вину у нашій загибелі. Ця нечутливість національної совісти сама собою є найсильнішим симптомом хвороби” [3].

На цю ж тему висловлюється і наш сучасник, який ототожнює себе з російською культурою і долею: “Нездатність усвідомити власну поразку і зробити з неї необхідні висновки дається взнаки у невитравній заздрісній ненависті до сусідів, котра якщо й міняється на щось, то хіба тільки на глухе роздратування і лють до самих себе, але ніяк не на (природне, здавалося б, у цій ситуації) почуття національного каяття. Складається враження, що, не усвідомивши по-справжньому власну вину, національну причетність до огидних історичних діянь, ми вже стурбовані найбільше тим, як би свого гіпотетичного комплексу вини позбутися…

Не може бути визнано терпимим моральне становище країни, сусіди якої найбільш за все стурбовані тим, як би опинитися від неї подалі: абсолютно очевидно, що справа тут не у віроломстві сусідів, а в чомусь внутрішньому своєму” [4].

Отже, російська масова (та й елітарна свідомість) не пережила процесів національного очищення, внутрішньої лібералізації, та, напевно, й не здатна була це пережити за менш ніж десятилітній і дуже суперечливий період. Схема російської історії залишається незмінною: тривалі періоди диктатури з короткими проміжками відлиг між ними. За ці короткі проміжки не встигають сформуватися основи громадянського суспільства, та й суспільство як таке. Адже протягом століть Росія була державою без суспільства, без незалежної преси, без вільної громадської думки.

Сьогодні, після єльцинської доби самокритичних експериментів, відбувається тотальна реставрація політичного минулого на основі синтезу біло-імперської та червоно-імперської ідеї, вимальовується історичне примирення “білих” і “червоних” на російсько-шовіністичних засадах. Показово, що компартія Російської Федерації майже повністю відмовилась від інтернаціональної риторики, спорадично повертаючись до неї лише при спілкуванні з компартіями та населенням країн СНД, використовуючи ці гасла тільки для зовнішньополітичних потреб. У російських ЗМІ навіть були несміливі спроби зондажу громадських настроїв щодо реабілітації відомого генерала Власова як борця за “некомуністичну велику Росію”. Отже, саме імперська ідея стає основою національної єдности. А ця ідея передбачає реставрацію московоцентричної надпотуги і повернення в тій чи иншій формі тотального контролю над територіями сусідів. Уже зараз спостерігається імперська мобілізація російської культури з її величезним потенціалом ксенофобії та манії державної величности, що найкраще було сформульовано Владіміром Путіним: “Росія буде або великою, або її взагалі не буде”. Ці процеси, що відбуваються у нинішній Російській Федерації, не віщують нічого доброго всім її сусідам, але передовсім – Україні, бо масова і елітарна свідомість Росії не визнає легітимности існування не лише української держави, а навіть українців як етносу. Численні опитування провідних російських соціологічних центрів яскраво про це свідчать.

Незалежна українська держава є своєрідним “скандалом” для російської громадської думки, як елітарної, так і масової. Сучасне російське суспільство переживає ренесанс історичних уявлень часів валуєвщини та Емського указу – “нє било, нєт і бить нє может”.

Якщо “онтологічність” вірмен, естонців та молдован російською свідомістю ще визнається, то “онтологічність” українців негайно заперечується як щось штучне, віртуальне, вигадане. Для переважної більшости росіян існування України як держави є нонсенс, порушення нормального світового порядку. Тому немає жодних підстав очікувати, що дії нинішньої влади в Москві щодо України не будуть підтримані тим, що в Росії називається “громадська думка”. Ба більше, нині йдеться про високий рівень мобілізованости російського соціуму на заперечення (аж до фізичного) Української держави з усіма її реальними та можливими ідейними, культурними, ментальними проявами.

Росія повертається до свого минулого, демонструючи принципову нездатність до европейських форм демократичного життя, продукуючи натомість звичні для неї евразійські політичні конструкції, таких собі “кентаврів” на зразок “керованої демократії”, що тотожна “авторитарній демократії” або запропонованій колись ще Мао Цзедуном “демократичній диктатурі народу”. Поволі насуваються такі звичні після кожної відлиги політичні та ідеологічні “приморозки”. Остання на планеті імперія розуміє, що за демократизацію доведеться розплачуватися територіями (приклад СССР перед очима), “демократична імперія” (за Чубайсом – “ліберальна”) є нонсенс і тому робіть свій вибір. Не на користь демократизації. У цьому є внутрішня логіка: адже історія практично не знає таких фактів, коли б величезні иншоетнічні території з виразними тенденціями до сепарації були б утримані метрополією за демократичних форм правління. Росію було поставлено перед вибором: демократія чи збереження (а можливо і збільшення) імперії. Відповідь російської нації та її політичних, бізнесових і культурних еліт уже відома.

1. Возгрин В. Беру свои слова обратно // Голос Крыма № 23, 13 июня 1997.

2. Туманов Б. В мировое общество со своим пулемётом// Новое время. 1997. № 42. С. 11.

3. Федотов Г. О национальном покаянии // Судьба и грехи России: избранные статьи по философии русской истории и культуры. В 4-х т. С-Пб., 1991. Т.2. С. 47-48.

4. Малахов В. Идентичность, диалог, ответственность: о философии нашего общения // Дружба народов, 1998. № 11, С. 162-163.