Іван Гоменюк

Дванадцять ЗМІїних обручів

Обруч перший: законодавство

Існуюче законодавство України про інформаційну сферу масштабне, але малоефективне. Причин цьому кілька – непрофесійність і неуважність законодавців, совєтські стандарти суспільного життя і неспроможність самих журналістів лобіювати власні інтереси. Варто би було перевести основну вагу правого регулювання ЗМІ з ділянки підзаконних актів на вищий щабель законів, нормативно встановити соціяльний захист журналістів недержавних ЗМІ, закріпити порядок визначення (у т.ч. у судовому процесі) поширеної інформації як оціночного судження і вирішити нарешті питання правового статусу мас-медія інтернету.

Першочергово слід розв’язати проблемне питання стосовно внесення змін до статей нового Цивільного кодексу щодо поширення інформації і захисту від дифамації для недопущення двозначних трактувань і правових колізій. Відверта маразматичність положень про апріорну недостовірність неґативної інформації і достовірність усього, що виголосили, сказали чи «ляпнули» наші посадовці, вже стали предметом не лише жартів, але й занепокоєння серед журналістів. Якщо депутати вчасно не виправлять ці казуси, то вже незабаром слід очікувати на «карнавал» у позовах до ЗМІ.

Обруч другий: політична цензура

Суперечки щодо політичної цензури, підтримані численними грантами і впертим владним запереченням, тривають довго й відчайдушно, і вже встигли багато кому набити оскомину. Та все ж факт її існування визнається переважною більшістю українців і відчувається ними щоденно. Варіацій цього невидимого отруйного подиху Левіафана звісно безліч: від злощасних «темників» і раптових «профілактик» телеетеру до нерозкритих смертей «негнучких» журналістів.

Кивання окремих владоможців на наявність цензури з боку власників комерційних мас-медія є некоректними: право власности ще з часів Робесп’єра є непорушним, до того ж від поганого господаря можна піти, принаймні в Юріїв день, а от де подітися від всеохоплюючого владного диктату, що здатен матеріалізуватися чи то у вигляді фіскального лейтенанта, чи бейсбольної бити?

Це ганебне явище зумовлює те, що ми досі фігуруємо поруч з різними африканськими й середньоазійськими диктаторами у численних «чорних списках», і те, що справжні медія-таланти через незгоду йти проти сумління й потреб суспільства опиняються перед вибором між зрадою, покликанням і зубожінням.

Боротися з політичною цензурою треба, передусім, самим журналістам, бо вона позбавляє їх гідности і можливости самореалізації. Боротися треба владі, бо цензуру заборонено Конституцією. Боротися треба усьому суспільству, бо цензура нівелює усі без винятку ЗМІ до рівня звичайних «бойових листків».

Обруч третій: закритість влади

Питання прозорости у діяльності влади попри численні укази, розпорядження й обіцянки владоможців, залишається відкритим чи то, радше, закритим. Влада різних рівнів начебто й почала розповсюджувати прес-релізи, проводити більше прес-конференцій, роздавати інтерв’ю на всі боки, але робиться це, як і більшість справ у нашій державі, наполовину: повідомляється лише те, що цікаво владі, а не те, що потрібно громадянам. Спроби журналістів ставити «незручні» запитання чи цікавитися «гострими» проблемами присікаються посадовцями з винятковою рішучістю.

Питання політичної культури і політичної відповідальности можуть бути позитивно розв’язані лише спільними зусиллями влади (яка почне боятися своїх виборців і не боятиметься журналістів), журналістів (які не втратять наполегливості у справі інформування громадськости) та цілого суспільства (що має підтримувати журналістів у двобої з недобросовісними посадовцями і вимагати від останніх відповіді за скоєне).

Вирішення даної проблеми повинно супроводжуватися певними технічними моментами: тотальним роздержавленням преси, чиїм засновником є влада (популярні видання виживуть і власним розумом, бюджет позбудеться чималенької болячки, а влада втратить змогу «годувати» платників податків за їхні ж гроші непотрібною суспільству інформацією та потрібною окремим посадовцям дезінформацією), введенням реальної відповідальности посадовця за приховування суспільно важливої інформації і частішими оновленням істотних відомостей на державних сайтах.

Обруч четвертий: залежний суд

Суд у будь-якому справді відкритому суспільстві – останній притулок Правди і захисник Закону для кожного. Особливо це стосується журналістів, які виступають в ролі герольдів політичних баталій і санітарів громадської свідомости. Справедливий судовий розгляд, рішення якого виконуються, – найкращий захист і від цензури, і від некоректних позовів. Очікувати від української Феміди уважного погляду і гострого меча можна лише за умови її фінансової незалежности і професійности. Коли суддя знатиме, що його добробут залежить не від якогось з державних клерків, а від об’єктивности судового розгляду і законности рішень, він буде діяти адекватніше до суспільних потреб.

Українська журналістика почуватиметься більш впевненою і захищеною, якщо буде забезпечено дієвість справедливого судового правового захисту ЗМІ від некоректних обвинувачень у дифамації, а в українську правову практику увійде звичка слідувати духові та нормам рішень Европейського суду з прав людини щодо свободи слова й функціонування мас-медія.

Обруч п’ятий: профанація

Саме у профанації виконання журналістами своїх обов’язків та у небажанні дотримуватися загальновизнаних професійних стандартів лежить значна частина сучасних бід наших ЗМІ. Непрофесійність медія-працівників не виправиш законами чи гучно-марною балаканиною про тяжкі будні. Справа підвищення професійности четвертої влади повинна стати першочерговим завданням журналістів, власників ЗМІ й фахових журналістських об’єднань (принаймні з поваги до читачів, глядачів і слухачів).

І біда не лише в елементарній безграмотності частини працівників пера і мікрофону, а й у тому, що журналісти перманентно нехтують ґрунтовною підготовкою своїх матеріалів. Як наслідок – часті плагіати, використання застарілих даних чи велемудрі і помилкові роздуми журналіста про речі , що є для нього насправді terra incognita (як-от медицина чи військова справа).

Журналістика, як й будь-яка инша справа, не терпить легковажного ставлення до себе. Лише якісний інформаційний матеріал може бути проданий і почутий, а отже професійність з етичної категорії переходить у економічну: лише той матеріал, який написаний відповідно до реалій та доступною мовою, дійде до споживача. Ріст конкуренції на медія-ринку та вимогливості потенційної аудиторії зрештою призведе до того, що лише професійні ЗМІ будуть продаватися, а отже непрофесійність прямо впливатиме на гаманець журналіста.

Обруч шостий: соціяльна безвідповідальність

На жаль, лише невелика частина українських журналістів і власників ЗМІ розуміють реальну вагу тієї соціяльної відповідальности, яку вони несуть перед суспільством за свій продукт. ЗМІ у сучасному суспільстві щоразу частіше стають засобами маніпуляції та дезінформації громадськости, починаючи з питань політики й аж до якості пральних порошків.

Часто одноразові політичні чи бізнесові інтереси примушують журналістів забувати про відповідальність за наслідки поширеної інформації. Звідси й викривлення (гіперболізація чи нехтування) важливих політичних подій у ЗМІ й засилля неґативно-жорстокої інформації (а-ля численні заголовки у пресі «Брат зарізав брата», «Місто замерзне вже цього тижня», «Всі загинуть від нового невиліковного вірусу», або аналогічні за змістом телерепортажі) у мас-медія (у т.ч. закарпатських).

Журналістам давно вже час розбудити власне сумління, поставити фільтр для неґативу (у «маленьких» українців і без того досить причин для відчаю) і доносити до споживачів чесну інформацію про нечесних політиків. Для цього потрібні зусилля як окремих медія-працівників, так і цілеспрямована інформаційна політика власників ЗМІ й журналістських об’єднань. А для повноти картини слід на рівні законів і судової практики зробити жорсткішими методи правового притягнення до відповідальности суб’єктів інформаційного простору, винних у порушенні соціяльної відповідальности.

Обруч сьомий: корпоративне безкультур’я

Слід визнати, що сьогодні в Україні де-факто відсутня культура журналістики. Норми у дусі «Морального кодексу будівника комунізму», не прижилися і припали порохом. Як наслідок – великий рівень напруги і ворожнечі навіть всередині журналістського корпусу. Годі уявити у нас картину а-ля американської чи европейської ідилії братання журналістів з конкуруючих видань (хоча б за пивом). Жорстке протистояння мас-медія «з під крил» блоку Ющенка та об’єднаних есдеків, віртуальна перепалка між продерчаківськими «Версіями» й провасільєвським «Тємніком» etc. – докази того, що відданість господарю для людей, які гордо іменують себе журналістами, сьогодні вище за повагу до колег. Ворогують пером навіть ті, хто починав свою роботу «в одному окопі» (яскравий приклад – об’єктивні та суб’єктивні нападки на опозиційні ЗМІ добродіїв Джангірова та Скачка).

Подолати вказану проблему зовнішніми чинниками неможливо – журналісти повинні навчитися поважати один одного, щоб їх поважали й инші. Позитивні приклади вже є – дружній протест журналістів проти недопущення представника «Української правди» на прес-конференцію ГПУ і закритості розгляду Кабміном питання про ЄЕП.

Значну роль могли б відіграти у творенні корпоративної культури професійні об’єднання. Неповороткий мастодонт НСЖУ, попри відчайдушні та саможертовні спроби її голови, вже не здатен ефективно забезпечувати як захист медія-працівників, так і врегулювання чвар між ними. Невдало-незавершеною виявилася й спроба створення альтернативних об’єднань на зразок Незалежної медія-профспілки.

Відповідь проста – профспілка є ефективною у конкретному колективі, де вона виступає дієвим посередником між колективом та власником. В умовах, коли реальні власники мас-медія перебувають «у тіні», а реальна зарплата сплачується «у конверті», говорити про дієву профспілку було би нахабством. Але ж прагнути треба.

Обруч восьмий: самозневага

Давно вже виведений закон суспільного життя говорить: перший крок до поваги з боку инших – самоповага. Сьогодні важко для всіх, а особливо – для журналістів, в умовах корумпованої влади, криміналізованої політики і розхристаної економіки зберігати власний «хребет», відстоювати інтереси співгромадян, боротися за гідне життя для себе і оточуючих. Але коли не лише окремі відчайдухи, а десятки і тисячі журналістів нарешті розправлять плечі, почнуть протистояти тискові неправди, боротимуться із закритими дверима бюрократів і зневірою суспільства – саме тоді працівники інформаційного фронту здобудуть повне право вимагати захисту і допомоги від громадськости.

Обруч дев’ятий: відсутність підприємливости

Якщо прояви цензури і тиску на журналістів у державних чи партійних ЗМІ ще якось можна пояснити «візантійською» сутністю нашої політики, то їхнє існування у діяльності комерційних мас-медія залишається незбагненним для иноземних оглядачів. А відповідь проста – вона у тій же «візантійській» політиці, яка, попри усі твердження Маркса, виступає базисом для економіки, а не навпаки.

Оскільки переважна більшість сучасних українських капіталів нажита незаконним шляхом і має коріння серед кола, наближених до «трону», мас-медія, як і решта сеґментів вітчизняної економіки, перебувають у прямій і гнітючій залежності від політичної кон’юнктури. Звідси і перманентне виконання приватними ЗМІ канцелярських вказівок і продукування геббельсівських «п’ятихвилинок ненависти» на зразок «Проте».

Перші нерішучі спроби власників окремих каналів (скажімо, ІСТV) і газет трактувати свої мас-медія як бізнес і джерело прибутків, незмінно натикаються на наполегливі «рекомендації» окремих державних керманичів «не забувати про походження капіталу» (не марксівського, а олігархічного) і слідувати «вірним курсом».

Проте, ґлобалізований світ з його апріорним економічним інтересом, який зумовлює локальні війни і переміщення мільйонів населення в ім’я прибутків монстрів-корпорацій і підтримки курсу віртуальних акцій, вже грюкає й у двері нашого первісного суспільства. Тому не за горами перехід українських ЗМІ з площини політики в економічний ракурс, що, без сумніву, дасть позитивний результат, адже купують лише цікаві матеріали, а цікавими може бути лише те, що висвітлює одночасно різні точки зору. Відповідно, комерціалізація підходів до створення інформаційної продукції стане найбільш надійним захистом від проявів інквізиційного ставлення до ЗМІ, адже важливішим буде отримати прибуток, ніж виконати вказівку чергового «татуся» з високого крісла.

Обруч десятий: байдужість

Йдеться до байдужість суспільства до проблем його інформаційних донорів. Незалежні ЗМІ і професійні журналісти, якими б щирими вони не були у прагненні якісно виконувати свою роботу, непотрібні у закритому і мовчазному суспільстві. Більше того – байдуже суспільство не розумітиме і відштовхуватиме їх. Тому кожен з нас, українців – і живих, і мертвих, і ненароджених, повинен довести своїм словом і вчинком, що йому справді потрібна свобода слова, що йому не цікаві замовні матеріали й аморальні репортажі.

У всі часи рушіями подій були окремі яскраві особистості, але виконавцями – усі громадяни, що свідомі свого права вимагати та відповідальности виконувати. Силою цілої громади можна й гори звернути, але якщо суспільство не захищатиме своїх трибунів, то хто захистить його?

Обруч одинадцятий: азійська свідомість

Досі перебуваючи на низькому старті евроінтеґрації, ми (а особливо наші керманичі), мов шаманське закляття, примовляємо про своє европейське покликання і призначення. На практиці ж далі багатосторінкових меморандумів і регулярних відряджень київських бюрократів у гості до брюссельських, справа не просувається.

Чимала провина у цій закостенілості суспільства і держави лежить на невиразній і пасивній роботі ЗМІ. Журналісти повинні пропагувати европейський стиль життя і стати першими носіями цієї життєвої філософії.

Саме поширення у суспільстві об’єктивної інформації про европейські стандарти життя, політики і свідомости стане передумовою европейського рівня захищености й шанованости журналістської професії.

Обруч дванадцятий: лінощі

Середньовічні монахи, переписуючи праці філософів, роблячи перші телескопи і варячи пиво, заклали фундамент сучасної західної цивілізації під простим і зрозумілим гаслом «Молися і працюй». Саме це хочеться побажати й багатьом теперішнім громадським діячам (у т.ч. з числа журналістів), які щодуху волають про свої проблеми, обіцяють звернути гори, випрошують у держави і грантодавців подачки, але реально нічого не роблять для поліпшення життя суспільства й власного існування.

Лише праця дає результат, а отже годі очікувати в мовчанні чи галасі на результат. Якщо кожен окремий журналіст і колектив сидітимуть, склавши руки, пасивно переписуючи чужі прес-релізи чи очікуючи на манну небесну, то нічого й не досягнуть, навіки залишившись у полоні дванадцять обручів медія-руїни.

Р.S. Хочеться у підсумку залишитися оптимістом – новітнє покоління українських журналістів щоразу більше заявляє про своє бажання сягнути висот і про небажання перебувати у полоні власних страхів й незнання. Це прагнення до зірок, що сяє в очах нових кривенків, набок і процюків вогниками завзяття, – твердий доказ, що колись українська преса таки стане Пресою, за яку не соромно – незалежною, об’єктивною, успішною, з щирою евроукраїнською посмішкою. Звісно, за умови, якщо преса в Україні усе ще існуватиме.