Сергій Грабовський

Про особливості національного редагування

Свобода слова – штука непроста. Особливо слова друкованого. Бо ж на кожного, хто пише, є й той, хто редагує. І це добре. Сам автор тексту (бодай він навіть є фаховим філологом чи – о Боже! – редактором) не бачить вад написаного/надрукованого/набраного власноруч свого творіння. Ще гірше, коли авторський текст потрапляє до друкарки з вищою освітою, котра може внести туди такі оксюморони, які без пів літри не роздивишся. Тому справжній редактор – це людина, яка допомагає авторові вивільнити своє слово з полону кострубатости й недоладности, зробити його прозорим і гучним.

Але, як і у багатьох инших сферах, Вітчизна не втомлюється дарувати нам і в цій не надто приємні сюрпризи.

Далекий уже 1981 рік. Я, студент-третьокурсник філософського факультету Київського держуніверситету, з трепетом душевним несу свою першу (першу! о!! першу!!!) статтю до науково-популярного журналу «Людина і світ». І – знову диво! – статтю беруть до друку. Звісно, зараз, із відстані років, зрозуміло, що чеснот у ній було небагато. Власне, йшлося про те, що вибір Київською Руссю християнства не був чимось накинутим іззовні: тогочасна духовна культура і політична практика самі доросли до відмови від політеїзму, від язичництва. Думка, як зрозуміло тепер, не ориґінальна, але арґументацію я чесно підбирав власноруч.

І от виходить друком журнал із моєю статтею. Розгортаю, і… замість останньої фрази, яка містила, за звичаєм тих часів, посилання на одного із бородатих класиків – конкретно Фрідріха Енґельса, – що за певних історичних обставин християнство виступало в ролі проґресивної сили, стоять зовсім инші слова: «Релігія була і є засобом обману трудящих мас, реакційною суспільною силою». Висновок, як то кажуть, із точністю до навпаки. Тоді ще не було реклами із нав'язливим рефреном: «Відчуйте різницю!» – але, повірте, різницю я відчув…

Наївний і по-молодечому запальний, я кинувся до редакції. І почув залізний арґумент щодо того, чому слід було викреслити цитату Енґельса, а на це місце поставити слова, від яких сам класик міг би перевернутися у труні (якби він завбачливо не заповів по смерти спалити його тіло і розвіяти попіл) – «Так треба!»

У подальші роки, аж до розквіту перебудови, якісь анонімні, але «компетентні» благодійники, аби убезпечити мене від особливостей національного редагування, очевидно, перейнялися клопотом надати рекомендації всім мас-медія не турбувати себе друком витворів Грабовського С.І., тому цей період доведеться пропустити. Або ж зауважити, що редагування було просто-таки тотальним: скільки б ти не написав слів, твоя свобода слова виливалася у мовчання – одне з-поміж десятків мільйонів підсовєтських мовчань.

Тим, хто намагався творити у леґальному соціяльному просторі, було, втім, ще важче. Один мій знайомий, котрий сподобився закінчити загалом непогану дисертацію з естетики якраз 1982 року, змушений був кількаразово її переписувати, щоб захиститися тільки 1986 року. Причина? Популярна у середовищі генсеків КПСС у ті роки гра – «гонитва на катафалках». Брежнєв-Андропов-Чєрнєнко. Але ж кожен устигав дати якісь цінні вказівки в галузі ідейно-виховної роботи – і саме у світлі цих вказівок слід було переписувати дисертацію про західноевропейську культуру. Нарешті, Горбачов, проголошення поміркованих реформ. Гурра! Головне було – встигнути захиститися одразу після 27-го з'їзду КПСС, поки не надійшли нові, не менш епохальні, партійні вказівки. Про те, як їсти, спати, дихати, читати і писати.

Але доба таки змінилася. 1988 року спершу мене надрукував «Студенческий меридиан» (Москва), причому без грубих втручань в ориґінальний текст, а потому головний редактор «Молоді України» Володимир Боденчук почав публікувати мої опуси. Попри те, що вони нерідко викликали невдоволення (а то й публічне тупотіння ногами) поважних партійних ідеологів. Зокрема й особисто того (тоді ще секретаря ЦК КПУ з ідеології, а потім голови Верховної Ради України), хто невдовзі під жовто-блакитним прапором очолив поступ молодої Української держави. Досі не розумію, чим не сподобалася стаття «Імперія чи Співдружність?» тому, хто за рік із гаком після її появи доклав зусиль до розпаду відомої імперії та створення не менш відомої співдружности. Але головне, що пан Боденчук майже не редагував усі ці опуси, тільки до кінця 1990 року послідовно замінював словосполучення «приватна власність» на «инші форми власности». Втім, статті виходили друком, а кожен, привчений читати між рядками, чудово розумів, де яка власність.

Иншими словами, кілька років минуло у невимушеному раюванні в океані свободи слова, де саме ти, а не хтось инший, ставив межі власній свободі слова і по краплині вичавлював із себе внутрішнього редактора, чи то пак, внутрішнього раба. Осічка сталася якраз перед сакраментальним путчем ҐКЧП. Написав я був статтю під назвою «Священні котлети комсомолу» – про живу, попри всі постанови і настанови щодо «відкритости» і «перестройки» «спецїдальню» у тодішньому приміщенні ЦК ЛКСМУ (перепрошую, вже – через риску – «МДС», Молодь за демократичний соціялізм). І почалося. Як у «найліпші» часи. Головний редактор «Зеленого Світу» сказав, що це, мовляв, не його парафія. От якби про зайчиків і ялинку… Редактори аж двох молодіжних газет були відвертішими: «Ми теж хочемо спокійно їсти ті котлети і їздити на своїх «Волгах»!» А от у «Вістях з України» цю статтю поставили було на шпальту; але потім «куратор» цієї газети з товариства «Україна» (і, судячи з його подальшої чиновницької кар'єри, репрезентант відомого компетентного відомства) почав вимагати таких «правок» у нещасних «Котлетах…», що довелося забрати їх. І лише славна перемога над ҐКЧП дала «зелене світло» цій публікації: її вдалося надрукувати в одній, нині героїчно загиблій, галицькій газеті.

Урок був зрозумілий: абстрактна свобода слова закінчується там, де починаються чиїсь конкретні персональні котлети. Окрім котлет, звісна річ, не можна чіпати й «наших хлопців». Хай вони будуть мерзотниками – але ж «нашими». Відтак довелося зарані зважувати, які матеріали й куди віддавати, щоб і надруковані вони були, і душею не кривити. Але все ж довелося отримати ще один, цього разу напів анекдотичний урок.

У тих самих нині покійних «Вістях з України» на початку 1992 року (розгул демократії!) Андрій Глазовий (син «того самого» Павла Глазового, а на додачу – непоганий журналіст та еколог) і я надрукували памфлет, присвячений спробам відродити СССР. Як то кажуть, максимально «стьобний» текст, у якому дісталося не лише червонозоряній публіці, а й деяким аж надто ревним вітчизняним патріотам. Але… Уже читаючи опублікований текст, ми раптом з'ясували, що «випало» речення, присвячене «славетним загонам УНСО» та «його величності Олельку Другому». Слово чести, ми не хотіли когось образити: просто подивилися на відверто абсурдну політичну ситуацію під нормальним, відтак й іронічним людським кутом зору. Мораль: говори, журналісте, що хочеш, але досить комусь векнути, що він, мовляв, «український патріот», і в певних виданнях навіть на поблажливу критику цих осіб негайно оголошується суворе й беззастережне табу.

Процеси рухалися. Радикальні реформи ставали ще радикальнішими, розбудова держави – дедалі успішнішою. Мабуть, унаслідок цього з державного телебачення і радіо почали зникати одна за одною програми прямого етеру, які буяли там під час «пізньої» перебудови і на які досить часто запрошували мене. Особливо це стосувалося телебачення. Мені поталанило тричі (!) бути гостем різних програм прямого етеру, які після моєї участи чомусь закривалися. Просто фатум якийсь. Відтоді я чесно попереджаю тих, хто хоче мене запросити (ні, не на прямий етер, тепер це, як пояснив начальник національного телебачення Ігор Сторожук, прерогатива президентська, а на запис) – будьте обережними, може статися і з вами те саме, якими обережними у висловлюваннях ми не були. Тому, очевидно, нечасто запрошують... І ще рідше ті програми доходять до етеру...

Але повернімося до друкованих ЗМІ. Чим далі тривала розбудова держави і радикальні реформи, тим складніше (особливо після 1994 року) ставало публікувати не відредаговані внутрішнім цензором тексти. Доводилося шукати видання, якнайбільше налаштовані на демократію. Та це було дедалі складніше.

У цих пошуках я натрапив на претендента на звання українського Times'у – газету «День», де і пропрацював досить тривалий час – аж до весни 1998 року. Керівництво цього тоді ще небуденного видання здійснило одну з найцікавіших редакторських акцій, з якою довелося коли-небудь стикатися. За завданням пані редактор, один із молодих журналістів газети попросив мене допомогти йому підготувати тематичний розворот, присвячений фашизму – його ґенезі, політичним і психологічним механізмам, загрозі для наших обширів. Проблеми, як бачимо, аж ніяк не абстрактні. Добре. Зробили тематичну підбірку. Залучили знаних експертів. Написав і я статтю – про те, що фашизм (нацизм чи ще як його) є різновидом соціялізму. Специфічного. Тоталітарного. Побудованого на силі гестапо чи НКВД-МҐБ-КҐБ. Анти-людяного соціялізму, принципово відмінного, скажімо, від демократичного соціялізму Карла Каутського, Улофа Пальме чи Бруно Крайського. Результат? Вгадали. Уся стаття в останній момент загадково «зникла». Простіше, була викреслена редакторською рукою. Мовляв, пишіть, що хочете, але соціялізм (і гестапо з КҐБ) не чіпайте, чи не так? До речі, якраз у той час у «Дні» зникла і шпальта «Погляд», що слугувала своєрідним «Гайд-парком» українських інтелектуалів. Зрозуміло, що далі у такій газеті працювати стало вкрай нецікаво.

Що ж, свобода слова на те і свобода, аби за неї щоденно ставати на прю. Але часом не знаєш, чи плакати, чи сміятися. В одній, як на мене, вельми прогресивній газеті, користуючись відпусткою редактора, талановита літпрацівниця так відкоригувала мою статтю, що зі списку неґативних героїв зникли усі персонажі з українськими прізвищами, натомість особи з… скажімо так, «сумнівною» за совєтськими стандартами п'ятою графою навіть розмножилися. Очевидно, брунькуванням. «Если в кране нет воды…» Слово чести, це не мої слова! Але спробуй доведи… Не називатиму ту газету, оскільки в ній змінилося вже три головних редактори, а дуже патріотична газетярка пішла працювати у щиро російськомовне «жовте» видання, фінансоване якраз особою з тією самою сакраментальною «п'ятою графою».

Та найвищого щабля свобода слова і майстерність редагування сягнули зараз. У часи розквіту демократії. У чому й пропоную читачам пересвідчитись.

Не збираюся ні від кого приховувати, що Юрій Андрухович – це один із моїх улюблених письменників. Отож я радо написав рецензію на його книжку есеїв (або, як він сам її назвав, переклавши це французьке слово українською, «спроб») під трохи загадковою назвою «Дезорієнтація на місцевості». Рецензія, роздрукована на ксероксі накладом 30 примірників, була роздана учасникам презентації, і для мене попервах стала приємною несподіванкою вістка про те, що її надрукував свободолюбний і високоінтелектуальний журнал «ПіК» (№8, 2000, С. 41-42).

Але… Ліпше було б розказати все Андруховичу на вухо, не довіряючи своїх думок паперу: принаймні, тоді б існувала гарантія убезпечення власних слів від «пікового» редагування!..

Перше ж речення, яке визначає загальну тональність рецензії, у журналі набуло дещо иншого звучання. «Юрій Андрухович має щастя бути письменником у країні, де високий урядовець, коли йому бракує словникового запасу, невимушено звертається до своїх помічників: «Как это будет по-украински?» Це текст «ПіКу». Увага! А тепер – автентичний текст (змінені редакцією слова виділені): «Юрій Андрухович має щастя бути письменником у країні, де президент, коли йому бракує словникового запасу, невимушено звертається до своїх радників: «Как это будет по-украински?» Лише два слова, а який гарний зліпок з чинних українських «свобод».

Дозволю собі навести два перші абзаци рецензії, де виділеними будуть скорочені «ПіК»ом при редагуванні речення. Отже:

«Юрій Андрухович має щастя бути письменником у країні, де президент, коли йому бракує словникового запасу, невимушено звертається до своїх радників: «Как это будет по-украински?» Ця ситуація зумовлює не лише той факт, що Андруховича, здається, ліпше знають у Польщі чи Угорщині, ніж у рідному краї (якщо виключити коло читачів «Сучасности», де друкувалися всі Андруховичеві прозові твори, і завсідників деяких львівських кав'ярень). Зрештою, головне не у чинній чи майбутній владі, і навіть не у тому, що масовий виборець вперто голосує за тих, хто його обов'язково дурить, найперше дбаючи, щоб той же виборець не мав змоги й охоти до самостійного мислення якщо не на рівні homo sapiens, то бодай на рівні homo erektus. Справа в иншому: у світовідчутті письменника, потенційним суспільним адресатом якого є анонімна культурна порожнеча, контури якої іззовні окреслені піснями Маші Распутіної і детективами Чингіза Абдулаєва.

Власне, йдеться про унікальну ситуацію: Українська держава є державою без визначеної національної більшини, і в осяжному майбутньому виникнення такої більшини не передбачено. А на додачу – ще й державою без національної еліти (якщо навіть вести мову про таку еліту в площині, так би мовити, не властиво українській, а суто «космополітичній»). Існуючі острівці вищого за сіро-посередній рівень інтелектуального спілкування не мають між собою жодної сталої комунікації, а найчастіше просто не знають про сам факт існування один одного».

Звісна річ, тижневик «ПіК» має право, як і будь-яке видання, редагувати своїх авторів (хоча, повторюся, рецензії до нього я не віддавав). Проте, як видається, заміна цілком конкретного президента на анонімного «високого урядовця», котрих тисячі, а також вилучення речення про відсутність національної еліти тощо зроблені не з погляду поліпшення стилістики, а з иншою, цілком свідомою метою. Якщо простими словами – то аби не мати зайвих клопотів із владою. Тією самою «елітою», яка може образитися, прочитавши слова про свою відсутність. Ще простіше – перед нами класичний приклад політичної цензури.

Підемо далі. Того ж самого 2000-го року, одержавши запрошення на нічний прямий етер з Сергієм Набокою (у смерть котрого аж досі не віриться) на телекомпанії «Ера», аби подискутувати про всеукраїнський референдум, я цілком свідомо відмовився від цього задоволення. Пославшись на якусь нісенітницю на кшталт «Вночі хочеться спати». Бо ж навіщо тягти разом із собою до студії неприємності для приємних людей. Проте… Після цієї «передреферендумної» дискусії нічний прямий етер був відредагований дуже рішуче: він просто зник. Щоправда, за тиждень з'явився знову. Без Набоки. Майже за класиком:

«Не той тепер прямий етер,

Спрямованість не та».

Нині, щоправда, і «постнабоківського» прямого етеру там немає. Очевидно, про всяк випадок.

А наприкінці цього сакраментального року дісталося, як то кажуть, від своїх. З того боку, з якого, хоч стій, хоч падай, не чекав. А саме – з боку шановного часопису «Критика». Справа ось у чому. Написав я есей на тему двох "свіжих" книжок Миколи Рябчука, призначений саме для дуже ліберального і постмодерного щомісячника "Критика". Але у "Критиці" якраз відбувалася "зміна варти" біля київського керма, відтак цей текст без згоди автора був переписаний: а) на взірець "академічної рецензії", з якої при редагуванні була зроблена спроба вилучити все, що має стосунок до іронії, гумору й самоіронії; б) представлений читачеві у вигляді відповіді на рецензію О. Гриценка на книжки М. Рябчука; в) зрозуміло, знято епіграф, рубрикацію тощо. Спотворений "перехідною" редакцією "Критики" текст зазнав шаленої атаки на шпальтах "Критики" з боку... члена цієї ж редакції В. Кулика, котрий половину свого допису присвятив лайці на мою скромну адресу у стилі Ульянова-Леніна, а також звинуваченням на адресу тоді вже колишнього відповідального редактора "Критики" М. Рябчука у "міфотворенні" (простіше кажучи, у написанні фіґні з погляду науки; чим керувався В. Кулик, не протестуючи три роки проти "міфотворчого", на його погляд, курсу відповідального редактора "Критики" М. Рябчука, – хай розбираються психоаналітики, ми говоримо про методику вельми специфічного різновиду редагування).

Смішно, але факт: за свою позицію, викладену в цьому тексті, я, Сергій Грабовський, дістав від наче ліберала Володимира Кулика звинувачення, по суті, у вульґарному українському націоналізмові. Абсолютно синхронно у газеті "Самостійна Україна" у редакційній статті, за опублікований тоді ж матеріал з аналізом ситуації в українській націонал-демократії (яка містила ті самі погляди на світ, що й рецензія на М. Рябчука), я отримав звання космополіта". Що ж, в Україні буває й не таке. Але головне в иншому, і методі: спершу редакція «редагує» текст, ущент руйнуючи авторський задум, а потім член цієї редакції критикує автора за те, чого він не робив.

І знову про журнал «ПіК». У його 18-му числі за 2002 рік була надрукована стаття професора Богдана Осадчука з критикою відомого рішення Львівської міськради щодо Цвинтаря Орлят, де шановний професор дорікав місцевим «політиканам» за їхню акцію, яка, мовляв, підірвала польсько-українську співпрацю. Маючи істотно відмінну від Осадчукової думку, я відповів йому у тижневику «Свобода» (№ 24, 2002), оскільки було б дуже наївним жестом – пропонувати «ПіК»у текст із критикою політики президента Леоніда Кучми, заздалегідь знаючи, що слово Кучма із критичних текстів у журналі безжально викреслюють. Професор Осадчук відповів мені у 33 числі журналу. І – о диво! о прогрес! о нова Україно! Вперше предметом редагування став не мій текст, а цитата з моєї «Свобідної» статті, наведена професором Осадчуком.

Спершу фраґмент тексту Богдана Осадчука: «А тепер ще декілька пікантних моментів з полеміки пана Грабовського. Він ставить під сумнів, «чи українці вдоволені тим, що президент Алєксандр Кваснєвскі заанґажований в ім'я співпраці з Україною, і що українських громадян про те не питали». Але німецьких, американських чи французьких не питають про плекання дружби із закордонними лідерами. На це є уряди, парламенти, політичні партії й незалежна преса. Досі проти проукраїнської політики Кваснєвского виступала лише Москва. Тепер долучився до неї Грабовський».

Як легко стати ворогом українського народу й аґентом осоружної Москви! Досить, аби цитату з твоєї статті, надруковану в одному тижневику, ретельно відредагували в иншому. А тепер – увага! Автентичний текст: «Ще одна теза професора Осадчука на користь потреби львів'ян де-факто капітулювати перед волею двох президентів: Україна перебуває у дипломатичній блокаді, й президент Кваснєвскі є чи не єдиним представником Заходу, котрий постійно контактує з українським керівництвом. Пане професоре, а нас, українських громадян, ви запитали, чи ми з того раді? Чи тішимося ми вояжами Леоніда Кучми (як й иншими проявами його активности)?..»

 Отож нехитра маніпуляція – замість слова Кучма, яке, очевидно, для «ПіК»а є водночас тотемом і табу, вписати опонентові Україна – і далі висувати найрізноманітніші обвинувачення. Хочеться думати, що не професор Богдан Осадчук особисто здійснював таке політичне редагування, а хтось із вщент заляканих загрозою безробіття вітчизняних журналістів...

Відтак нинішня ситуація чимось дуже вже нагадує мені початок вісімдесятих років, з усіма тодішніми абсурдними словесними покручами, кастрованою «свободою слова» і тотальним «редагуванням», тобто відлученням від інформаційного простору небажаних осіб, котрі мали нахабство на власну думку. Ще одна риса, що споріднює сучасну Україну з брежнєвським СССР-ом: публічне розпинання людини з незалежними поглядами за допомогою видруку її сфальшованих думок, перекручених висловів, висмикнутих із контексту фраз (пам'ятаю, ми щиро тішилися на філософському факультеті часів застою, творчо «вирізавши» з Лєніна фразу: «Ідеалізм – це не глупота» і з Маркса: «Комуністи – це зграя віслюків»). Як слушно зауважила доктор соціології Ірина Бекешкіна, головне тепер для незалежного науковця, котрий контактує із ЗМІ, – «не стати врізкою», тобто уникнути того, щоб фраґмент з його виступу чи тексту у руках вмілих фахівців з політичного маніпулювання перетворився на свою змістовну протилежність, був використаний як знаряддя політичної розправи з опозиційними до влади силами.

Звісна річ, ще існує декілька видань, до яких можна звертатися, переймаючись не клопотами про «особливості національного редагування», а прагненням зробити свій текст якнайліпшим. Полегшивши цим працю редакторові, котрий не труситиметься від страху над згадками про можновладних осіб, а виконуватиме свою основну місію реалізації права людей на свободу слова. Що полягає, за тлумачними словниками, у підготовці тексту до друку. Без вписування туди посилань на рішення останнього з'їзду (указу президента, сесії парламенту, засідання РНБОУ, Ради і Партії Реґіонів тощо) і викреслювання небажаних для когось із «крутих хлопців» і президентської адміністрації пасажів.

Отож бо.