Джордж Орвелл

Свобода парку

Декілька тижнів тому поліцією за перешкоду руху було заарештовано п’ятеро людей, що продавали газети біля Гайд-парку. Їх провели до маґістратури, де визнали винними, четверо з них були ув’язнені на шість місяців, вироком для иншого був штраф у розмірі 45 шилінґів або позбавлення волі на місяць. Він обрав в’язницю.

Серед всякої иншої літератури хлопці продавали газети «Peace news», «Forward», «Freedom». «Peace news» є органом «Peace Pledge Union», «Freedom» (яка до недавнього часу називалася «War commentary») – газета анархістів, як і «Forward», їх політика іґнорує будь-яку визначеність, але можемо означити її як ультра ліву. Суддя зазначив, що на його рішення не вплинула власне література, що продавалася, він брав до уваги лише факт перешкоди руху, і формально саме за цей злочин їх покарано.

Однак, виникає ряд важливих запитань. Для початку, як сталося, що закон залежить від людини, що його виконує? Наскільки я розумію, торгівлю газетами на вулиці формально визнано загромадженням дороги, отож, якщо з вами щось трапиться і ви не зможете рухатися, то вас теж можна звинуватити у перешкоді руху? У такий спосіб поліція могла б законно заарештувати будь –якого продавця «Evening news». Однак, цього не сталося, значить, сила закону залежить від вибору поліції.

Що змусило поліцію прийняти рішення затримувати одну людину, а не иншу? Як і у випадку із суддею, мені важко повірити, що у діях поліції не було жодних політичних мотивів. Забагато збігів обставин, що дають змогу вибирати одних продавців газет серед инших.

Якби також затримали продавців «Truth», «Tablet», «Spectator», чи навіть «Church times» у їхню об’єктивність можна було б повірити.

Британська поліція не схожа на континентальну жандармерію чи гестапо, але я не думаю, що хтось зводить наклеп на поліцію заявами про її неприязне ставлення до лівих. Така поведінка поліцейських є лише зайвим доказом тенденцій у ставленні до лівих, вони просто стали на бік тих, кого вважали захисниками приватної власности. До недавнього часу слова «червоний» і «незаконний» були фактично синонімами, і саме продавця газети «Daily worker», а не продавця, скажімо, «Daily telegraph», завжди переслідували, смикали та проганяли. Хоча з «Daily telegraph» мало б бути те саме, адже обидві ці газети належали уряду лейбористів.

Мені цікаво дізнатися те, про що ми так мало знаємо: як зміна уряду відображається у роботі адміністративного персоналу. Поліція має нечітке уявлення про «соціялізм», для них це щось протизаконне, та чи буде вона діяти так само, коли уряд буде соціялістичний?

Цікаво, що сталося у спеціальному відділі Скотланд-ярду, коли до виконання повноважень приступив лейбористський уряд? І що відбувалося з військовою елітою? Нам про це не повідомляють, але за певними ознаками знаємо, що не обійшлося без змін.

Найголовнішим у цьому епізоді є те, що продавці газет і памфлетів заанґажовані до певного політичного середовища. Виділимо деякі з них: пацифісти, комуністи, анархісти, свідки Єгови з леґіону Християнських реформаторів, які визнали у Гітлері Ісуса Христа – але це другорядне питання. Знаковим є те, що ці хлопці були заарештовані у такому особливому місті. На території Гайд-парку не можна продавати літературу. Однак, багато років тому місце біля воріт на виході з парку було звичним місцем розповсюдження газет, аґіток, листівок відкритих мітингів тощо. Тут без жодних перешкод продавалися будь-які публікації.

Рівень свободи преси, що існує у цій країні, не можна оцінити. Формально, ми маємо величезну свободу, але фактично, більшість видань належать декільком людям, які виконують ті самі функції, що і державні цензори. З иншого боку, маємо реальну свободу слова (виступу). На площі чи у таких місцях як Гайд – парк, ви можете сказати все, що завгодно, і що важливо, люди не бояться висловлювати свої думки у пабі, з даху автобуса тощо.

Рівень свободи, якою ми володіємо, залежить від громадської думки. Закон не захищає свободу. Уряд приймає закони, але їх реалізація, як і поведінка поліції, залежать від загального стану країни. Якщо велика кількість людей зацікавлена у свободі слова, тоді буде свобода слова, навіть, якщо закон її забороняє; якщо громадська думка є пасивна, в’яла, то активна меншість, що завдає проблем владі, буде утискатися, навіть якщо закон її захищатиме. Вимоги індивідуальної свободи знижуються, але не так стрімко, як я передбачав шість років тому, коли розпочиналася війна, та все ж зменшення бажання свободи маємо і тепер. І все ж є інформація, що не повинна розповсюджуватись, та треба враховувати, що вона обростатиме плітками. Такому поширенню пліток сприяють інтелектуали, які не роблять різниці між відкритими протестами і демократичною опозицією, а це відображається на зростаючій байдужості до тиранії, беззаконня. Навіть ті, хто вважає себе поборником свободи слова, забувають про свої переконання, як тільки переслідування торкається їх особисто.

Я не вважаю, що арешт п’ятьох людей за продаж безневинних газет є величезною катастрофою. Коли бачиш, що сьогодні відбувається у світі, не надаєш надзвичайної ваги отаким-от дрібним інцидентам. Та все ж, це погана прикмета: цього не мало б бути після закінчення війни, і я б був щасливіший, якби довга серія подібних епізодів викликала масове обурення, а не просто знайшла своє місце у маленькій колонці на шпальтах деяких газет.

---

Письменники і свобода

Становище письменників у часи державного контролю дуже широко обговорювалося, хоча більшість з цих суттєвих свідчень не мали жодних практичних результатів. Я не хочу зараз висловлювати ще одну опінію за чи проти державного патронату мистецтв, хочеться лише зазначити, які державні правила мають частково залежати від поширеної інтелектуальної атмосфери: мається на увазі частково від позиції письменників і митців, їх готовности або, відмови підтримувати дух лібералізму. Якщо через десять років ми будемо плакати над кимось таким як Жданов, ні на кого буде нарікати – ми це заслужили. Вже зараз маємо жорстку тенденцію до тоталітаризму в середовищі англійської інтеліґенції. Та я не буду концентруватися на громадських рухах, таких як комунізм, лише на їх впливові на волю громади та політичну думку щодо вибору певної чіткої політичну позиції.

Тепер ми живемо в політичній епосі. Війна, фашизм, концентраційні табори, ґумові поліцейські дубці, атомні бомби тощо, – це те, про що ми щоденно думаємо, відповідно те, про що ми маємо писати, навіть якщо відкрито не називатимемо речі своїми іменами. Ми не зможемо так допомогти. Якщо ви перебуваєте на потопаючому кораблі, ваші думки будуть про потопаючий корабель. Та не тільки цей звужений предмет нашої дискусії, а вся наша позиція щодо літератури є забарвлена лояльністю, і зрештою, час від часу виникає усвідомлення – ми не літератори. Я часто відчуваю, що навіть у ліпші часи літературна критика є шахрайством, обманом, відсутні будь-які прийнятні стандарти, немає жодних зовнішніх ознак для розуміння оцінки «добрих» і «поганих» книжок – кожне літературне судження складається з вигаданих, сфабрикованих правил, що покликані підтверджувати чиїсь інтуїтивні судження. Нормально, коли хтось ,взявши книжку до рук, реагує зазвичай так: «Мені подобається ця книжка» або «Це мені не подобається», це і є раціоналізм. Але «Мені подобається ця книжка», на мою думку, не є літературною реакцією, літературною реакцією також не є : «Ця книжка мені до душі, хочеться розкрити всі її чесноти». Звичайно, хтось вихваляє книжку з політичних міркувань, хтось – реагує щиро й емоційно, та лише дехто має чіткі докази свого ставлення, нерідко трапляється, що підтримка з солідарности вимагає чистої неправди. Ніхто не переглядає політичні видання, оскільки свідомі того, що там можна прочитати. Загалом, якщо ви пишете для газети, з позицією якої ви згодні, то ви здійснюєте злочин, якщо ж ви пишете для видання, погляди якого суперечать вашим, це є невиконанням ваших обов’язків. Велика кількість контраверсійних видань – книг «за» чи «проти» Совєтської Росії, проти сіонізму, проти католицької церкви тощо – є засудженими ще до прочитання, тобто фактично, ще до написання. Кожен знає наперед, що можна взяти з певного видання. Досі, з нещирістю, що навіть на четвертину не є усвідомленою, зберігається претензійність щодо відвертого застосовування літературних стандартів.

Звісно, вторгнення політики в літературу мало статися. Це мало статися, навіть якщо б ніколи не виникав тоталітаризм, тому, що ми розвинули такий вид розкаяння, якого не було у наших прабатьків – поінформованість про величезну несправедливість та страждання у світі породжує почуття вини, людина відчуває потребу щось з тим зробити і виробляє певну естетичну позицію, що підтримує думку – життя неможливе. Сьогодні не кожен може присвятити себе літературі, так віддано як Джойс чи Генрі Джеймс (Joyce or Henry James). На жаль, прийняти політичну відповідальність сьогодні означає прогнутися під ортодоксальну «лінію партію», з усією ніяковістю та нещирістю, що само собою розуміється. На відміну від письменників –вікторіанців, ми живемо у складних умовах чітко окреслених політичних ідеологій і можемо з першого погляду визначити єретичні думки . Сучасні літературні інтелектуали та письменники живуть та пишуть у постійному страху не перед громадською думкою у широкому розумінні слова, але перед громадською думкою своєї власної групи. На щастя, існує не одна група, та в кожний окремий момент є домінуюча загальноприйнята думка, виступ проти якої потребує надзвичайних вмінь, а також означає зменшення прибутків. Очевидно, що впродовж останніх п’ятнадцяти років домінуючими, особливо серед молоді, були погляди лівих. Ключовими словами були «прогрес», «демократія» та «революціонер», водночас ярликами, яких потрібно уникати всіма силами, є «буржуй», «реакціонер», «фашист». Майже кожен сьогодні, навіть більшість католиків та консерваторів, є «прогресивними» або хочуть такими здаватися. Ніхто, принаймні, я таких не знаю, не називає себе «буржуєм», тим більше не визнає себе „антисемітом». Всі ми є чудовими демократами, антифашистами, антиімперіалістами, презирливо ставимося до класових відмінностей, не сприймаємо расових упереджень; і цей ряд можна подовжувати. І все ж, маємо багато сумнівів, що сучасна «ліва» ідеологія є ліпша за снобістську й пієтичну консервативну ідеологію, що була поширена двадцять років тому, коли найпопулярнішими літературними журналами були «Сriterion» і «London Mercury». Насамкінець, кожна ідеологія має за мету досягти певної форми суспільства, що є найбільш життєздатною, та якої нібито потребує більшість з його членів. Однак це теж містить фальш: ці ідеали не можуть бути визнаними, адже фактично неможливо провести обговорення цих проблем.

В цілому ідеології лівого спектру, науковість та утопія, розвивалися людьми, які не мали доступу та змоги досягти влади. Тому, це часто екстремістська ідеологія, що надзвичайно презирливо ставиться до всіх державців, правителів, юристів, в’язниць, поліції, армії, прапорів, прикордонних військ, патріотизму, релігії, традиційної моралі, і всього того, що можна вважати схемою людського існування. Якщо мене не зраджує пам’ять, ліві сили в усіх країнах боролися проти непоборної тиранії, і тому їм було легко декларувати, що як тільки тиранію – капіталізм – буде повалено, відразу ж настане соціялізм. Більше того, коли ліві перейняли від Лібералізму сумнівні уявлення, такі як віра в те, що істина завжди переважить, переслідування й гоніння знищать самі себе або, що людина добра за своєю природою і лише оточення її псує. Така морально довершена ідеологія твердо утримується у наших головах, і від її імені ми протестуємо, коли, наприклад, уряд лейбористів приймає рішення про величезні прибутки Дочки Короля або демонструє нерішучість щодо державного врегулювання видобутку сталі. У наших думках також накопичується ціла серія невизнаних суперечностей, і як результат – набиті ґулі від зштовхувань з реальністю.

Першим значним ударом стала Російська революція. З цілого комплексу причин більшість англійських лівих сил були готові сприймати російський режим як соціялістичний, хоча панувало мовчазне визнання, що практика соціялізму в цій країні далека від теорії та уявлень про соціялізм. Отже, з’явився новий тип шизофренічного мислення, за якого такі слова як «демократія» мало два несумісних значення, і концентраційні табори та масові депортації населення могли бути добрими та поганими водночас. Наступним ударом по лівій ідеології було розгортання фашизму, що відбулося без перегляду доктрини, це потрясло лівих пацифістів та інтернаціоналістів. Досвід німецької окупації навчив европейців того, що мешканці колоніальних країн знали завжди, а саме: класові антагонізми не є питаннями першої важливости, найважливішою є проблема національного інтересу. Після Гітлера важко серйозно стверджувати, що «вороги є у вашій власній країні» і, що національна незалежність не має жодної цінности. І хоча, ми знаємо це і відповідно діємо, якщо це нам необхідно, але досі маємо відчуття, що якщо промовити це вголос, то це буде схоже на підступну зраду. І, нарешті, найбільшою трудністю є той факт, що ліві зараз утримують владу і змушені нести тягар відповідальности та приймати реальні рішення.

Ліві уряди постійно розчаровують своїх прихильників, навіть коли благополуччя, здається, вже зовсім близько, завжди має бути важкий перехідний період, а він чомусь кожного разу є передчасним. У цей момент, ми бачимо, що наш уряд, у скрутному економічному становищі, починає боротися проти своєї ж пропаґанди, що звучала раніше. Криза, яку ми сьогодні переживаємо, не є раптовим несподіваним лихом, так як землетрус, і не є спричинена війною, але війна дала їй поштовх. Ще минулого десятиріччя можна було передбачити, що трапиться щось подібне. Вже з ХІХ ст. наш національний дохід частково залежить від інтересів закордонних інвесторів, від самодостатніх зухвалих ринків і дешевої сировини у колоніальних країнах, а все це дуже хитко і ненадійно. Було очевидно, що рано чи пізно щось станеться і ми будемо змушені урівноважувати свій експорт та імпорт; та коли це сталося, всі зрозуміли, що британські стандарти життя, включно з стандартами робітничого класу, будуть, зрештою, періодично знижуватися. Досі ліві партії, навіть якщо вони голосно заявляли свою антиімперіалістичність, не пояснювали цього положення. Лише були готові визнати, що певною мірою достаток британського робочого класу залежить від мародерства Азії та Африки, але при цьому ліві завжди наголошують, що і без цього у якийсь спосіб буде продовжено зростання добробуту. Загалом, соціялізм переконав робітників у тому, що їх експлуатують, хоча груба правда полягає в тому, що у світових масштабах, вони є експлуататорами. Так, знаємо, що життєві стандарти робочого класу не можуть підтримуватися робочим класом, тим більше зростати. Навіть якщо ми утиснемо багатих у можливостях їхнього існування, маса повинна або менше споживати, або більше виробляти. Може я перебільшую плутанину, в яку ми потрапили? Можливо, навіть більше , я був би радий, якби так і було. Та проблема, яку я намагаюся підняти в тому, що серед людей – прихильників лівої ідеології, це не можна правдиво, реально обговорити. Зниження заробітної плати, збільшення робочого часу, вже за визначенням сприймаються як антисоціялістичні заходи, а тому їх потрібно одразу ж уникати при будь-яких економічних умовах та вимогах. Вважати, що такі заходи є неминучими, означає начепити на себе ярлик антисоціяліста, від якого сьогодні всі шарахаються. Ліпше та безпечніше уникати цього і прикладати всіх зусиль, щоб правильно здійснити перерозподіл національного продукту.

Така ортодоксальність успадкована від нерозв’язаних протиріч. Для прикладу, візьмемо факт, що індустріалізм та його продукти обурюють всіх чуттєвих людей, проте всі розуміють, що накопичення багатства та розкріпачення робочого класу вимагає не менше, а все більше та більше індустріалізації. Якщо візьмемо до уваги инший факт: є робота, яка конче необхідна, проте маємо таку суперечність – цю роботу ніколи не зробиться без застосування примусу. Або инше, мати успішну зовнішню політику без сильної армії неможливо. Прикладів можна наводити багато. У кожному окремому випадку кінцевий результат є досконало продуманий, але він відразу ж втрачає свою досконалість, як тільки ви особисто засумніваєтеся в офіційної ідеології. Нормальним стало витіснення цих питання без відповідей у далекі закутки людської свідомости, і постійне повторення внутрішньо суперечливих гасел. Щоб побачити результат таких дій, не треба переглядати журнали та різні огляди.

Я, звичайно, не вважаю, що така внутрішня нещирість притаманна лише соціялістам та лівій ідеології в цілому, чи є найбільш їм притаманна. Це лише показує, що будь-яка політична дисципліна є несумісною з чесністю літератури. Це так само стосується инших рухів, навіть таких як пацифізм чи персоналізм, що начебто є поза політичною боротьбою. Насправді, більшість слів, що закінчуються на «ізм» заносять запахом пропаґанди. Тут потрібна колективна лояльність, а вона осоружна літературі, оскільки література – продукт індивідуальний. Якщо ж на літераторів матимуть хоча б якийсь вплив, навіть неґативний, літературне писання стане не просто фальсифікацією, а перетвориться на звичайнісіньке викачування талантів.

Добре, що далі? Чи маємо прийти до висновку, що обов’язком кожного літератора є «залишатися поза політикою»? Безсумнівно, ні! Як я уже зазначив, жодна думаюча людина не може залишатися поза політикою, тим більше у наш час. Я лише вважаю, що ми повинні чіткіше, ніж ми це робимо сьогодні, розрізняти наші політичні переконання та літературні погляди, і мусили б розуміти, що виконання потрібних, але неприємних дій, не зобов’язує нас приймати на віру переконання погляди, що стоять за цим. Коли письменник займається політикою, він повинен діяти як звичайний громадянин, звичайна людина, але не як письменник. Я не думаю, що буде правильно уникати брудної політики через свою чуттєву письменницьку натуру. Як ніхто инший, він має бути готовий до відкритих промов, писати на асфальті, агітувати виборців, поширювати листівки, навіть воювати у громадянській війні, якщо це необхідно. Та за жодних умов, доки він працює для партії, він не повинен писати для неї. Він повинен чітко розуміти, що його літературні робота є поза тим. Письменник мав би вміти працювати колективно, допоки повністю не вирішить відмовитися від офіційної ідеології. Він не ніколи не повинен відступати від вказаної концепції, адже це може призвести до єресі, і повинен особливо турбуватися, щоб дух його неортодоксальности не поширювався, що дуже часто відбудеться. Можливо, це навіть поганий знак, якщо письменника не підозрюють у реакційних настроях, так як 20 років тому поганим знаком було те, що письменника не підозрювали у симпатії до комунізму.

Та чи це означає, що письменник повинен пручатися диктату політичних босів, ще й уникати писати по політику? Ще раз, ні! Немає підстав, на основі яких письменник мав би не писати грубі політичні статті, якщо він цього хоче. Лише робити це він повинен як звичайна людина, сторонній спостерігач, непрошений партизан у регулярній армії. Ця позиція якнайкраще відповідає звичайній політичний корисности. Це справедливо якщо, до прикладу, бажаєш взяти участь у війні, бо вважаєш, що її належить виграти, та водночас відмовляєшся писати військову пропаґанду.

Инколи, якщо письменник щирий та чесний, його літературна діяльність та політична активність мали б суперечити одна одній. У таких випадках не треба кривити душею у свої політичній та літературній діяльності, ліпше промовчати і трохи вичекати Вважати, що творчий письменник під час конфлікту мусить розділити своє життя на дві частин – нерозважливо та легковажно: досі я не бачив такої людини. Замикати себе у вежі зі слонової кістки неможливо, та й не варто. Віддавати себе чи партійній машинерії, чи груповій ідеології означає загубити себе як письменника. Ця дилема дуже болюча для нас, адже ми розуміємо потребу залучення до політики, так само як розуміємо, що це брудна та принизлива справа. Більшість з нас досі має давнє переконання, що кожен вибір, що ми робимо, тим більше політичний вибір є вибором між добром і злом. На мою думку, ми повинні вивільнитися від таких дитячих переконань. Вибір у політиці – це завжди вибір меншого з двох зол, і діяти в політиці інколи треба як зла, груба людина або навіть як божевільна. Війна, до прикладу, необхідна, проте її не можна назвати правильною чи розумною. Навіть загальні вибори не є приємним повчальним спектаклем. Якщо ви змушені брати у цьому участь – а я думаю, так воно і є – якщо ви не захищені поважним віком, дурістю або лицемірством – тоді ви теж змушені зберігати частину своєю душі недоторканою. Для більшости людей проблема не постає у такій формі, адже їхні життя вже розділені. Вони по-справжньому живуть лише у свої вільні години, і немає жодного емоційного зв’язку між їхньою роботою та політичною активністю. Також їх не закликають в ім’я політичної лояльности вважати себе робітниками. Митців, особливо письменників, закликають робити те, що роблять політики. Якщо письменник відмовляється, це не означає, що його треба звинувачувати у бездіяльности. Він може діяти твердо та рішуче, як і будь-хто инший. Однак, його твори втрачатимуть цінність, так як перестануть бути частиною його душі, а лише продуктом його розуму.

Переклала Оксана Дащаківська