Тарас Прохасько

Можна написати листа

Страшенно захотілося зробити те, чого не робив уже дуже давно.

Захотілося написати листа.

Оскільки знаю лише цю адресу, то й пишу.

Серед моїх найулюбленіших музеїв найулюбленішим є музей меблів і начиння у Львові. Деталі побуту різних епох завжди цікавили мене більше, ніж історичні події тих епох. Крім того, є ще й дуже особистий мотив – колись я жив на піддашші камениці, з вікон якої можна було оглядати фрагменти залів цього музею. Мій погляд з вікна не втікав з інтер’єру.

Через багато років настав час, коли слід було повести до того музею своїх дітей – вони вже навчилися розглядати у стародавніх креденсах моделі ще давніших замків і палаців. Коли водиш дітей показувати те, що бачив у дитинстві, завжди маєш нагоду побачити значно більше. Цього разу мене вразила колекція дорожніх секретерів.

Маленькі, дуже зручні і вишукані скриньки, що можуть функціонувати як повноцінні б’юрка. Все необхідне, щоби будь-де почувати себе як у власному кабінеті.

Я уявив собі величезну Европу вісімнадцятого сторіччя.

Багатоденні переїзди у каретах чи диліжансах. Порядний кавалок життя, проведений у дорозі. Звісно, треба якось раціонально (власне тоді почали думати про те, щоби думати раціонально) використати цей час. Можна писати листи. Треба писати листи.

Можна писати довгі листи. Секретер завжди біля тебе... То був добрий час, коли так багато міст і місць ще не було описано, коли так багато думок і дефініцій ще чекало свого озвучення, коли найпростіші речі, сказані один одному, потребували такого складного обрамлення, коли так багато слів намагалося дочекатися тої послідовности, щоби стати важливими словами.

Уявив собі пізніші часи. Століття, коли пошта слугувала синонімом вічности і непорушности. Коли листи, надіслані зі знищених міст, доходили до адресатів із покинутих окопів. І навпаки.

Ще і ще.

Листи як повісті. Повісті як листи. Листи, писані під копірку, передбачливий матеріал для якогось там тому багатотомного повного видання творів.

Листи-звіти і листи-заповіти. Заповіти – як листи-сповіді...

Щорічні листи-звернення про навернення.

Шифровані послання і стандартний текст листа з вільним рядком для вписування щоразу иншого імені.

Листи на папіросному папері. Щоби сховати, щоби менше заважило під час пересилки авіапоштою.

Також військові спогади. Польова пошта, безкоштовний конверт без марок, прихід поштаря, читання прізвищ вголос, чекання прочитаних вголос прізвищ, тримати кілька годин у кишені нерозпакований лист, прочитати його, сидячи на параші, курячи сигарету без фільтру, це після обіду, спокій, вільний час, повний кайф... Иноді після таких листів вішалися, стрілялися, дезертирували.

Або порожні конверти заради екзотичних марок незнаних країн (що незнаніша країна, то екзотичніша марка). Або намагання переслати купюру всередині вітальної поштівки. Або самвидавівські картки на Різдво і Великдень... Або забагато фотографій, лист заважкий...

Або, що найгірше, коли з кількома печатками і штампами різних пошт і поштамтів – адресат не знайдений.

Може бути з рук у руки, може бути «через чемність» (тоді не можна конверт заклеювати).

У моїй квартирі є довгий коридор. У довгому коридорі стоїть висока шафа. У високій шафі – глибока шуфляда. Вона наповнена різними листами різних часів.

Я хочу написати лист. Я маю шуфляду із зразками. Я можу свої бажання злучити з певним взірцем. Я не знаю иншої адреси. Я хочу написати листа. Я вибираю взірець... Поштівка з фотографією якогось краєвиду. Передбачається, що я десь там.

Отож: пейзаж, а на звороті – вітання з... люблю. Твій.

Мовою шизофренії

Торкаючись проблеми мови в Україні, ми звикли говорити про взаємини української і російської мов в Україні. І це дійсно драматичне дійство, хоча вже проблему сформульовано принципово не правильно. Неправильною є система порівнянь і орієнтирів. Україномовна позиція базується на тому, що було, а не на тім, що буде далі, бо ж зрозуміло, що зукраїнізувати Україну до показників якогось колишнього року не вдасться вже ніколи й ніякими способами. І справжня проблема в тому, щоби остаточно не втратити україномовних анклавів різних розмірів.

На тлі цього великого непорозуміння просто зворушливими видаються ті пуристи, які, ховаючись від смертельної правди, воюють зі сленгами, діалектами та нищівним впливом західноцентричного глобалізму на українську мову.

(Ця рекогносцировка мені потрібна була лише для того, щоби перейти до наступного абзацу, цілком не пов'язаного з попередніми.)

На перший погляд може видатися дивним, що на каналі, який аж надто багато робить, аби утвердити російськомовну пластику мислення, могла з'явитися програма «Проте»: такий високий рівень публіцистичного стилю безпомилково промовлений українською...

Однак? саме тут очевидною стає справжня проблема української мови в Україні. Можемо самі побачити й почути, як вона припиняє бути мовою взагалі, залишаючись при цьому українською.

Бо що б не говорив Орвелл про новомову, що б ми не пам'ятали з жахливих кліше та новотворів совєтської обов’язкової мови, те, до чого прямує теперішня шизофренічна українська мова урядників, радників, президентів, коментаторів і аналітиків, з усією яскравістю демонструють щовечора автори програми «Проте».

Ця мова не є мовою брехні. Ця мова є мовою неправди. Поширюючись, як інфекція, вона породжує шизофренію. Цією мовою можна затаврувати себе у вчинених власноруч злочинах після того, коли успішно використав її не лише для того, щоб обґрунтувати свої злочини, але переконати себе, що твій злочин є насправді шляхетним вчинком, від якого стає ліпше нації. Цією мовою дуже легко довести, що найреальнішою реальністю є вибудувана із цієї мови риторика, а різні скоєні дрібниці просто не існують, якщо про них цією мовою не говорять.

Якщо ж не втрапити в пастку цієї мови, то щовечірні телеесеї Корчинського і Джангірова треба назвати довгим переліком справжніх слів, які дуже далекі від поняття толеранції.

Безчестя. Свинство. Хамство. Безсоромність. Підлість. Озлобленість. Продажність. Заробітчанство. Безпорадність.

Зрештою, все це справді не є злочином у політичній аґітації і контрпропаґанді, як не є злочином надання приватним каналом місця для приватних пропаґандистів (хоча не можна не зауважити, що ведучі новин дистанціюються від вставленої посеред випуску програми настільки, що ніколи не говорять про неї инакше, як «про спорт – після реклами»). А «Картагену треба знищити» вигадали не тепер.

Злочином є публічне використання забороненого лінгвістично-психологічного прийому, який має назву рефреймінг. Рефреймінг – це власне те, що найбільше підриває мову, доводячи її до шизофренічності. Він приводить до безсенсовости мови, мовних конструкцій, залишаючи в головах лише поодинокі чіткі образи, які одночасно не піддаються вербалізації, тобто думці. Простим свідченням використання саме цього методу є те, як за кілька хвилин після прослуховування блискучих побудов авторів вже неможливо згадати ні жодного речення, ні арґументів, ні навіть основного сюжету. Залишається лише образ мудака – Ющенка. То ж з точки зору раціоналізму немає значення, скільки разів дивитися «Про те», немає значення, на кого з двох дивитися (у цій єдності та мінливості типів теж закладено певний сексуальний рефреймінг). Після другого перегляду стає зрозуміло, після третього – нудно, після четвертого – бридко, а після п’ятого – страшно за свою голову. Далі – тільки сумно й ще сумніше.

P.S.

Сумно ще й тому, що пригадуєш, де вже таке бачив. Так було в дитинстві, коли до людей чіплялися з найгіршими образами та пропозицією купити цеглу благенькі шмаркачі, а старші пацани чекали в під’їзді свого моменту – прийти на захист скривдженого малюка.