Юрій Тишкун

Суб'єктивно про... свободу слова

Серед усіх визначень, які використовуються для позначення свободи? напевно немає нічого більш багатозначного, ніж словосполучення «свобода слова». Хіба що саме слово «свобода», яке має багато різних наукових і філософських дефініцій і в яке кожен вкладає свій зміст.

Однак, в кінцевому підсумку, визначення «свобода слова» зводиться до двох. Свобода як право вільно робити чи не робити будь-що, як право вільно розпоряджатись або не розпоряджатись собою, використовуючи тавтологію «свобода вибору». Що, при тому, зовсім не означає повного позбавлення себе тієї ж свободи задля захисту прав инших.

Слово – як вербальне чи графічно виражене відображення певної думки чи почуття людини, які є вираженням внутрішнього світ людини. Слово, яке може відображати в собі все, починаючи від Біблійного «Спершу було Слово і слово було Бог» і закінчуючи думкою про те, де сьогодні поїсти, відповідь на яке часто міститься на рекламі – зоровому відображенню чиєїсь думки, спрямованої на те, щоб заробити додаткові гроші. Слово може відобразити почуття найніжнішої любові до когось чи до себе і почуття найбільшої відрази до когось чи до чогось.

Відповідно, «свобода слова» – це право висловити, або ж не висловлювати вербально, на папері і в текстовому файлі, у відеозображенні чи у картині свої думки і почуття. Відобразити повністю чи частково, і навіть правдиво або неправдиво. І все, що людина виразить в подібний спосіб буде відображенням її самої. Її спокою чи агресії, її відчуття внутрішньої вдоволености або ж невдоволености, її відчуття волі в концтаборі або ж відчуття неволі в штаб-квартирі власної корпорації.

Зазвичай же свобода волі розуміється «вульгарно» або ж «професійно». Свобода слова вульгарно розуміється як просто право сказати будь-що. Найчастіше, це право будь-якої людини матюкнутись і, одночасно, висловити свій протест проти поганого урядування чи проти того, що сантехнік погано поладнав газову колонку або ж сказати на кухні те, що думаєш про владоможців. І за це, тобі, звичайно що нічого не буде.

Це і право вільно говорити по телефону про будь-що, знаючи, що тебе не підслуховують, Якщо ж, раптом, і підслуховують, то знати, що за те тобі однак нічого не буде.

Це і право жалітись будь-кому на будь-що, чи то передзвонивши до родичів або в якусь контору. Це і право прийти до якоїсь газети чи на телебачення і гнівно та упевнено домагатись, щоб те, що ти скажеш чи напишеш обов’язково оприлюднили. Хоча, звичайно, у тій же газеті на тебе можуть не звернути жодної уваги. Головне, що ти маєш право і його реалізуєш.

Але також це право взагалі послати всіх «на три букви» відкритим текстом і вже нічого ніколи не говорити. Переважно до цього всього і зводиться просто свобода слова. Хоча, свобода слова може мати і инше значення, скажімо, право піти в монастир і взяти обітницю мовчання, і бути зверненим лише до Бога.

Якщо ж брати свободу слова в «професійному» значенні, то вона стосується людей інтелектуальної праці – поетів, письменників, журналістів, вчених і викладачів. Хоча, цю свободу переважно зводять до свободи журналіста писати і, менше, до свободи письменника чи поета творити.

Коли мова йде про свободу слова журналіста, то все зводять до кількох речей. Журналіст має право писати, те що хоче, і так як хоче, і за це йому нічого не має бути.

Писати те, що журналіст хоче, означає писати те, що хочеш, виходячи з редакційної політики свого видання чи електронного ЗМІ, в межах певної тематики, притаманної для даного ЗМІ, і з урахуванням того, що написане журналістом вийде відредагованим керівником його відділу, літредакторами, головним редактором тощо.

Писати так, як хочеш, для журналіста означає писати як завгодно, але з таким розрахунком, щоб читачеві було цікаво і зрозуміло. При тому, писати можна скільки завгодно, але з таким розрахунком, щоб не відібрати хліб у своїх колег-журналістів і не перебрати обсягу.

Журналісту за написане ніхто не повинен погрожувати у будь-якій формі. Над ним не повинен висіти страх каліцтва чи загибелі. Хоча це не означає, що журналіст не повинен нічого боятись. Він має боятись порушувати закон, він має боятись осуду своїх колег.

Ці обмеження не заперечують свободи слова. Навпаки, за всіх цих умов свобода слова є. Свободу слова знищує инше – державний примус журналіста подавати єдино вірну і правильну думку, видавати її за єдино-правильну в природі і в суспільстві істину. Коли журналіст робить щось з-під палки і під страхом покарання, смерти чи каліцтва, тоді якраз свободи слова немає.

У системі, що вимагає робити щось через страх, а не через переконаність в цьому, свободи слова немає. Що більше, тоталітарна система добре ставиться до журналіста, який пише «як треба» через конформізм, а журналіст, який пише «як треба» добровільно, є загрозою до системи. Вона його сприймає як такого, який щось «замишляє». Адже система базується на страху, а не на довірі. Переконаний ідеаліст, який на повному серйозні пише позитивно про систему, є загрозою для системи. Адже він її не боїться. Не боїться вже тому, що він «свій». А коли вже журналіст-ідеаліст не боїться, він руйнує саму системи засновану на страху. Він стає загрозою для системи, бо він у неї щиро вірить. Коли ж такий журналіст починає боротись за виправлення системи, то він стає дисидентом, він її нищить. Відповідно, у системи немає иншого вибору, як знищити такого журналіста і замінити його на звичайного «гвинтика». Саме такою ситуацією можна пояснити те, що серед совєтських журналістів-ідеалістів були дисиденти, той же Чорновіл. Він, і подібні до нього журналісти, публіцисти та письменники вірили в систему і прагнули її виправити згідно з «ідеалами». Чим це закінчилось для цих ідеалістів і для системи – відомо.

Також, свободу слова може нищити обов’язок журналіста подавати думку, вигідну лише своїй групі чи клану. Це те, що притаманне як малорозвиненим суспільствам, так і демократичним, однак значно меншою мірою. Не йдеться про те, що свобода слова журналіста обмежена через сам факт роботи журналіста на певне ЗМІ, інтегроване в певні політичні, економічні, культурні кола. Свобода слова журналіста обмежується тоді, коли журналіст працюючи на власне ЗМІ та на «власну» групу переходить визначені для себе та свого ЗМІ межі у відстоюванні власної правди, власного погляду на життя і власних соціяльно-економічних інтересів. Адже тоді логіка подальшої роботи журналіста зводиться не до створення чи передання певної інформації, пропущеної через свій світогляд, а виключно до відстоювання певної позиції на шкоду роботі журналіста.

Така ситуація пов’язана з тим, що журналіст завжди належить до певного кола, виходячи із свого походження, статі, родинних зв’язків, майнового стану, університету в якому він навчався, політичної чи сексуальної орієнтації, професійної майстерности. Ці всі фактори нібито обмежують свободу слова журналіста. Насправді ж ці фактори лише визначають погляди журналіста, через які він вибирає собі для роботи певне ЗМІ та певну світоглядну позицію, з якої виступає у своїх матеріалах. Відповідно, ці фактори в певній мірі обмежують позицію журналіста, але, швидше, сприяють його більшій визначеності в суспільстві.

Так само із свободою слова пов’язано і питання розповсюдження інформації, якою володіє журналіст. Досить часто в цьому аспекті говорять, що нібито є багато ЗМІ, але з них важко отримати необхідну чи бажану інформацію. Що більше, є закиди стосовно того, що не дивлячись на наявність багатьох різних ЗМІ та на нібито різні їх позиції з багатьох питань, всі ЗМІ відстоюють лише одну позицію, позицію існуючої в країні правлячої групи. Здається, подібні закиди лунають з боку прихильників лівих ідей.

Однак, такий підхід не відображає сучасного плюралістичного суспільства. Якщо в інформаційному просторі немає представлення певної інформації, то це означає, що на неї просто немає попиту на інформаційному ринку. Адже попит неминуче породжує пропозицію. Якщо ж певні особи чи групи таки хочуть представити певну інформацію, то ніхто не зважає їм створити власне ЗМІ, яке подібну інформацію буде поширювати. Подібно, ніхто не заважає розміщувати у ЗМІ за гроші будь-яку інформацію, окрім прямо забороненої законом. Це також свобода слова. Якщо ж хтось обурюється з того, що його інформацію ніхто не сприймає, то ніхто такій особі не заважає створити попит на свою інформацію. І це також свобода слова.

Стосовно ж того, що всі ЗМІ при позірній конкуренції породжують і передають інформацію, яка є однаково безпечною для еліти суспільства або ж яка сприяє пануванню цієї еліти, то це також свобода слова і притому найбільша. Єдино можлива, порівняно із абстрактною абсолютною свободою слова. Адже в тоталітарному суспільстві вся без винятку інформація від усіх ЗМІ є однаковою за формою і за змістом. Це є умовою виживання тоталітарного суспільства. Натомість, існування дрібних розбіжностей в інформації багатьох ЗМІ плюралістичного суспільства дозволяє створити досить широке поле оцінок і критики, яке не буде заважати своєму власному існуванню. Таке поле оцінок в плюралістичному суспільстві базується на глибинній світоглядній єдності, породженій загальним сприйняттям принципів, породжених пануючої елітою і увібраній суспільством «із молоком матері». Якщо ж, раптом, в плюралістичному суспільстві з’являється ЗМІ, яке турбується про абсолютну свободу слова, яке починає продукувати інформацію світоглядно иншу стосовно до пануючої еліти, то це ЗМІ стає гробарем справжньої свободи слова. Важливо є те, що критика «відносної» свободи слова неминуче здійснюється світоглядними противниками еліти, яка існує в плюралістичному суспільстві і є його частиною. Відповідно, абсолютна критика такої «відносної» та «брехливої» свободи слова може здійснюватись тільки з погляду «абсолютної» свободи слова – тобто з погляду тоталітаризму.

Однак, поняття «свобода слова» в «професійному значенні» стосується й инших. Тих же викладачів чи вчителів. Стосовно них право на свободу слова є правом отримувати будь-яку необхідну для власної освіти та роботи інформацію, переробляти і розповсюджувати її, є правом вільно думати, вільно говорити чи в будь-який инший спосіб відображати власну чи передану через себе думку. Незалежно від того, поділяєш ти її чи ні. Подібно, як і право вільно критикувати.

Викладач, чи учитель покликаний передавати иншим людям певну інформацію –загальноосвітню, професійну. Він же повинен навчити людей вчитися. Відповідно, для якісного виконання своєї роботи викладач повинен мати доступ до усієї можливої інформації, яка є загальною базою для його розвитку та інформації, яка є предметом його професійного зацікавлення. При тому інформація має бути максимально різною, зокрема з ідеологічного погляду, з таким розрахунком, щоб учень мав змогу самостійно аналізувати інформацію, тобто мислити. Однак, думати учень повинен навчитись в межах світоглядної системи суспільства, аби не підривати своєю подальшою діяльністю це суспільство і передбачене ним право на свободу слова. Той же викладач має мати право передати всю набуту інформацію своїм підопічним, обмежуючись лише вимогами закону чи власними морально-ідейними установками.

Право вченого на свободу думки полягає в праві отримувати доступ до існуючих знань, поширювати їх, творити нові наукові знання і, якщо треба, ставити під сумнів попередні наукові знання без загрози для свого життя чи наукової кар’єри. Без цього, як без права скинути з п’єдесталів визнаних авторитетів, за якими стоять солідні наукові школи, величезні напрацювання і натовпи послідовників, немає прогресу науки. Досить часто прогрес науки є протистоянням науковим авторитетам, для чого потрібна певна мужність, але якщо навіть мужність є, але немає можливости донести свою позицію через елементарні репресії проти вчених, як було у випадку із різними науковими школами у часи Сталіна, сенсу від наукової роботи та від популяризації її наслідків немає взагалі.

Найскладніше є із свободою слова для поета чи письменника, які у творчості виражають в різній формі свої почуття і життєвий досвід. Нерідко, висловлене поетом чи письменником суперечить суспільним оглядам чи, що гірше поглядам системи. Відповідно, такі люди неминуче стикаються з опором суспільства, що нерідко долається лише після смерті автора. Набагато гірше, коли погляди поета чи письменника суперечать системі. У тоталітарних режимах ця сутичка закінчується знищенням і автора, і його творів. Що більше, для поетів і письменників, особливо для перших, питання свободи слова впирається у питання хліба насущного. Через потребу заробляти на прожиття поет повинен займатись якоюсь иншою роботою, яка не дозволяє йому виражати себе в слові.