Петро Гусак

Свобода – рівність – справедливість: питання цінностей в секулярному суспільстві

Суспільні формації більшости країн світу в ХХ – ХХІ століттях з огляду на їхню культуру, найбільш поширені типи світогляду, науку, мистецтво і політичний устрій є секулярними. Що це означає? Поняття «секулярний» походить від латинського слова saeculum – вік, століття. У Середньовіччі це слово отримало значення «світ, світське життя» на противагу до Церкви і всього, що з нею пов’язане. [1] І якщо сучасним зразком суспільного устрою є саме секулярне суспільство, то це означає, що після всіх історичних змін, Реформації, революцій та воєн християнські Церкви та релігійні організації будь-якого спрямування (крім юдаїзму та ісламу в деяких країнах) втратили свою визначальну роль, свою «духовну монополію» в культурі, політиці, економіці та інтелектуальному житті суспільства. Тепер всі ці сфери стали «світськими» і суспільства організовуються і функціонують на «світських» засадах. Ці засади, серед іншого, включають в себе плюралізм думок, пріоритетів і цілей – аж до різного бачення суті людини, ролі суспільства і місця людини в ньому. Чи в такому суспільстві взагалі можливо ставити питання про цінності? [2] Адже плюралізм думок передбачає, що кожен має власне (а отже – суб’єктивне) бачення і розуміння цінностей, яке не може бути нав’язане іншому. [3] Чи може, цінності у такому суспільстві визначаються лише шляхом суспільних угод – т.зв. «конвенцій»? Це означає, що в такому випадку цінностями починають вважати ті дані, стосовно яких усі погоджуються, тому що без них неможливе існування і функціонування суспільства. Якщо ж вони перестануть бути необхідними для існування суспільства, то, відповідно, позбудуться статусу цінностей. Якщо би так було насправді, то «суспільному авторитетові» вистачило б лише зафіксувати результати суспільних угод в позитивному праві (тобто – в чинному законодавстві), щоби була встановлена шкала цінностей, обов’язкова для усіх громадян даного суспільства. Таке розуміння цінностей стає дедалі популярнішим, його вважають сучасним, більше того, за умови ціннісного плюралізму і релятивізму – єдиною можливістю дійти до всіх зобов’язуючого «спільного знаменника». Але – трагічний парадокс – саме за таким принципом визначали цінності ті, хто пізніше сів на лаву підсудних Нюрнберзького процесу (20.11.1945 – 1.10.1946). Як доказ злочинности нацистського режиму на Нюрнберзькому процесі наводився цілий ряд декретів, постанов, директив та інструкцій Третього Райху (виданих та підписаних, крім Гітлера, підсудними Ґерінґом, Кайтелем, Розенберґом, Йодлем, Заукелем та ін.) про скасування громадянських прав і свобод, таємні арешти інакодумців (сумнозвісний наказ «Nacht und Nebel» від 7.12.1941), про використання рабської праці людей з окупованих територій, про знищення слов’ян та євреїв (антиєврейське законодавство 1935 – 1938 років) та цілий ряд інших документів. Цінність людського життя зводилася до жменьки тютюну а євреям заперечувалося статус людини. [4] Ці документи мали характер законів чи підзаконних актів, тобто були чинним законодавством нацистської Німеччини і з точки зору ціннісного конвенціоналізму визначали систему цінностей, обов’язкових для даного суспільства. Підсудні діяли у строгій відповідності з цим законодавством і тому не визнали свою вину перед трибуналом у Нюрнберзі. І тим не менше суд визнав їх винними. Американський суддя Джексон, який зачитував обвинувальний акт, ствердив, що цих осіб привела на лаву підсудних їхня ненормальна та нелюдська поведінка, яка становить склад злочину, тому що «ми вважаємо злочинною заплановану чи намірену поведінку, яка є хибною як з моральної, так із правової точки зору». [5] Одним з основних звинувачень було звинувачення в «злочинах проти людства», які Статут Міжнародного Військового Трибуналу в Нюрнберзі кваліфікував наступним чином:

«Злочини проти людства: зокрема, вбивство, винищування, обернення в рабство, депортація та інші нелюдяні акти, заподіяні будь-якому цивільному населенню перед [війною] чи під час війни, або переслідування з політичних, расових чи реліґійних мотивів у перебігу здійснення [злочину] чи у поєднанні з будь-яким злочином, який підпадає під юрисдикцію даного Трибуналу, незалежно від того, чи [дані акти] були чи не були порушенням чинного законодавства тієї країни, де вони були скоєні» (Charter of International Military Tribunal, article 6, c). [6]

Трибунал відкликається до «елементарних приписів людяности» [7] , а серед інших звинувачень прозвучало, що ці люди «позбавили німецький народ всіх гідностей та свобод, які ми вважаємо природними та невідчужуваними правами кожної людини». [8]

Я навів приклад Нюрнберзького процесу, тому що він – на противагу до ціннісного релятивізму та конвенціоналізму – став яскравим доказом того, що крім суб’єктивного бачення та норм чинного законодавства існує ще «щось», притаманне людині як такій – цінність людського життя, цінність людини як людини, та що замах на цю цінність завжди є злочином.

Які підстави такої безумовної цінности людини? Чи не є людина лише найбільш досконалим продуктом еволюції тваринного світу? Лише високоорганізованим ссавцем, який, не зважаючи на «ступінь еволюційного розвитку», безсумнівно належить до класу тварин? Чи може, людина є animal rationale [9] , істотою, яка за родовою ознакою належить до тварин, а розум (який з матеріалістичної точки зору є «епіфеноменом» – проявом мозку як «високоорганізованої матерії») є тільки видовою відмінністю людини від решти тварин?

Однак людину не можна трактувати тільки на підставі її біологічної природи та біологічної подібности до тварин. Біологізм у трактуванні людини є редукціонізмом, він зводить людину до її частини і спричинює сліпоту по відношенню до того, чим людина є насправді. Не можна також, виходячи з родової та видової приналежности, вважати людину лише частиною «більшого цілого» – світу, всесвіту, космосу... [10] Це блискуче висловив Блез Паскаль у своїх «Думках»:

«Людина є лише очеретинкою, найбільш крихкою у всій природі; однак це мисляча очеретинка. Не потрібно, щоби цілий всесвіт озброювався для того, щоб її розчавити. Подих вітру, краплина води вистачає, щоб її вбити. Але якщо всесвіт би її розчавив, то все ж таки людина була б величнішою, аніж те, що її вбиває; тому що вона знає, що вона вмирає; і [знає] про перевагу, яку всесвіт має над нею. Всесвіт [же] нічого не знає про це». [11]

Людина є вищою від усього живого і неживого світу тому, що вона, на відміну від інших біологічних істот, є особою [12] , тобто істотою, яка наділена розумом, почуттями та свобідною волею, істотою, що здатна свідомо здійснювати своє буття, «володіти собою» та визначати своє свобідне ставленя до себе, своїх пережиттів, почуттів та до всього іншого. Вона не є здетермінована тим, що відбувається в її біологічній структурі, психіці чи психосоматиці, а здатна своєю волею ці процеси потвердити чи заперечити, навіть якщо деякі з них не підлягають прямому впливові її волі. [13] Людина є особою вже тому, що є людиною, що належить до виду homo sapiens sapiens, бо не існує індивідуумів цього виду, які не були би особами [14] . Вона є «паном свого буття», суб’єктом, який безпосередньо посідає себе та переживає у своїй суб’єктності себе самого [15] , і через те має незрівнянну гідність, а отже – цінність.

Ця об’єктивна цінність людської особи і є тим «спільним знаменником», який зобов’язує всіх членів секулярного суспільства, тому що пізнати її здатні всі розумні істоти незалежно від віросповідання, культури чи світогляду. Якщо хтось, посилаючись на незнання, суб’єктивне розуміння, свободу совісти чи рідну для нього культуру, відмовляється визнавати безумовну цінність людської особи, то він – моральний виродок та злочинець, який підлягає не тільки моральному осудові, а й юридичній відповідальності. [16] Незнання чи свобода совісти його не виправдовує, тому що він не знає чи свідомо не хоче знати того, що слід знати. [17]

Сàме цінність людської особи є підставою для недоторканих, непорушних прав людини, які, окрім усього іншого, забороняють також трактувати її як засіб для чого-будь, навіть для «найблагородніших» цілей, наприклад для побудови міцної держави чи «гуманного», «гармонійного» суспільства. [18] Цінність людської особи є також підставою для всіх інших цінностей, обов’язкових для визнання в секулярному суспільстві, зокрема свободи і рівности всіх людей та справедливости по відношенню до них. Згадані цінності є похідними від цінности людської особи.

ІІ

Свобода волі є суттєвою прикметою особи, тому суспільство, яке взагалі претендує на те, щоби зватися людським суспільством (немає різниці – реліґійним чи секулярним), повинно їй цю свободу ґарантувати. В інакшому випадку суспільство перетвориться на понадіндивідуального «монстра», який «нависає» над особою та принижує її гідність. Людині повинна бути ґарантована свобода мислення, свобода совісти, свобода підприємництва, яка випливає з природного невідчужуваного права особи на приватну власність, свобода пересування та будь-якої іншої діяльности. У всіх цих перелічених прикладах свобода розуміється як «свобода до» чогось позитивного – до дії чи чого-небудь іншого. Цілковито хибним було би розуміти свободу особи як «свободу від» обов’язків, законів та приписів, а передовсім – від правди та об’єктивних моральних норм. Людина не може взагалі жити без правди, кожне її судження претендує на те, щоб бути об’єктивно правдивим [19] , і цілий її контакт з дійсністю, зокрема в політичній та соціяльній площинах, передбачає правду. [20] (Наприклад, передумовою для дотримання державних приписів та законів є об’єктивна правда щодо їхньої наявности). Якщо ж суспільство ґарантуватиме людині «свободу від» об’єктивних моральних норм, то воно дозволить їй стати злочинцем і відповідно – само стане злочинним. (В цьому випадку позитивне право втратить смисл права і таке суспільство взагалі не зможе існувати). Якщо людина, покликаючись на свою свободу, не визнає універсальних, безумовних моральних зобов’язань вірности, любові, справедливости, чесности, відмовляється визнати найвище Добро, не вважає морально огидним несправедливий судовий вирок чи пряме вбивство ненароджених дітей, тоді вона перетворюється в безхребетну істоту, «тенісний м’ячик» для розмаїтих «духів часу» та випадкових обставин. Така людина не здатна на «серйозний випадок», у якому вповні проявляється гідність особи – особи, що воліє радше померти, аніж скоїти злочин чи колаборувати з «Гітлером» своєї епохи. [21]

Тому свобода особи не є безумовною та необмеженою «свободою від» і суспільство не може таку свободу ґарантувати. Вона повинна бути «обумовлена» правдою про дійсність та об’єктивними моральними нормами. Таке твердження не походить з бажання когось обмежити чи позбавити свободи. Навпаки, свобода особи можлива лише в правді та у визнанні безумовних моральних норм. Бути свобідною, визначати себе та приводити в буття нові стани речей у дійсності може тільки людина, яка знає об’єктивну правду про себе та про цю дійсність. Інакше вона стане невільником обману. Подібно і з об’єктивними моральними нормами: Лише той є справді «паном самого себе», хто їх дотримується. Намагання бути від них свобідним приводить до рабства власній гордині та похотям.

Поширеною є думка, що суспільство обмежує свободу особи тому, що це необхідно для забезпечення основних прав і свобод інших осіб. Наприклад, всяке суспільство без сумніву обмежить свободу совісти канібала або свободу дій хуліґана. Знову ж таки, підставою для такого обмеження є безумовна та недоторканна гідність людської особи, на яку така «свобода» зазіхає.

ІІІ

Поняття «рівність всіх людей» означає їхню однакову особову гідність. У цьому сенсі люди є рівними тому, що вони особи, без огляду на їхню расу, стать, культуру чи переконання. Сàме тому ми говоримо про рівні права людей – ті права, які є природними та невідчужуваними (наприклад, право на життя), а також права, ґарантовані чинним законодавством. Поняття «рівности усіх перед законом» є похідним від однакової гідности усіх людей і має зміст лише тоді, коли чинне законодавство визнає об’єктивну гідність людської особи та на неї спирається. Така рівність прав та рівність перед законом не має нічого спільного з égalité французької революції чи соціялістичною «зрівнялівкою», яка означає рівність майнову та рівність соціяльного статусу. Égalité є неґативною рівністю, тобто вона однаково всіх (крім правлячої верхівки) позбавляє можливости зайняти вище становище в соціяльній структурі та піднятися понад майновий мінімум. Така «рівність в убогості і покорі» фактично запозичена з релігійної сфери, а сáме – з монастирського життя, з одною тільки відмінністю: там вона є добровільною. Коли ж людей до неї змушують, то це принижує їхню гідність. (Тут, як і в усіх тоталітарних системах, ми маємо справу з перенесенням релігійних змістів на суспільно-політичну площину – з метою підміни релігії та надання суспільному устроєві сакральности. Однак суспільно-політична площина незрівнянно нижча за ціннісним рівнем від релігійної. Відповідно, релігійні змісти неможливо на неї перенести без спотворення. Зрозуміло, що держава спроможна добитися визнання таких псевдорелігійних змістів тільки шляхом примусу, або ж – виховавши «обивателів» з рабською, ідолопоклонною психологією, які сприйматимуть такий стан речей як належний). Очевидно, що рівність такого типу не може бути цінністю, прийнятною для демократичного секулярного суспільства. Однак позитивна майнова та соціяльна рівність є неможливою, хоча б з огляду на структуризацію суспільства, на різну обдарованість людей та на різну їх спроможність використовувати свою свободу. Óбразне представлення рівности як суспільного ідеалу (правдоподібно, запозичене у св. Терези Авільської) знаходимо в Григорія Сковороди:

«Бог богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вмћстности. Над фонтаном надпись сія: «Неравное всћм равенство» . Льются из разных трубок разные токи в разные сосуды, вокруг фонтана стоящіе. Меньшій сосуд менће имћет, но в том равен есть большему, что равно есть полный» . [22]

Практичним відповідником до цього філософського образу є американський ідеал (я маю на увазі сáме ідеал, а не його деколи невідповідне практичне здійснення) «суспільства рівних можливостей»: всім ґарантується можливість збагачення та суспільної кар’єри, однак кожен використовує цю можливість відповідно до своїх здібностей.

ІІІ

Забезпечення людям рівних можливостей є одночасно одним з виявів суспільної справедливости. Справедливість є ширшим поняттям, аніж рівність можливостей і по своїй суті є належним ставленням до особи та її цінности, її визнанням та потвердженням, що включає в себе також і такі поняття, як відплата та винагорода. Suum cuique. [23] Справедливість ставить перед суспільством вимогу ґарантувати особі свободу та невідчужувані права людини, належну платню, яка була би достатня для утримання сім’ї, людські умови праці, право на недоторканність людського тіла та на його спрямованість до батьківства та материнства в контексті особового самовіддання в любові, та цілий ряд прав і умов, які є відповідними її особовій гідності. [24]

Слід пам’ятати, що суспільство ніколи не осягне досконалої справедливости, тому що для досконалої справедливости вимагається всевідучість – абсолютне знання, всемогутність та бездоганна моральність того, хто цю справедливість здійснює. Однак люди, які це суспільство творять, повинні усвідомлювати to déon – ідеал, який повинен бути, та до нього наближатися.

* * *

Залишається ще одне фундаментальне питання: як здійснити вищезгадані цінності? Відповідь може бути лише одна: їх неможливо здійснити без належної антропології, належного розуміння суті та гідности особи, тобто – без визнання та потвердження правди про людську особу, що передбачає визнання існування об’єктивної істини як такої. Ця правда про людську особу включає також розуміння належного співвідношення особи та суспільства, розуміння того, що жодне суспільство ніколи не осягне цінности, притаманної людській особі (що забороняє розглядати особу як «гвинтик чи коліщатко», як «будівельний матеріал» для суспільства) [25] , та що в свою чергу життя особи, актуалізація її особових здатностей неможлива без суспільства. [26]

Правда про людську особу є такою: людина є духовною істотою, створеною на образ Божий. Через те сумнівно, щоби в секулярному суспільстві, яке не визнає зв’язку людини з Богом, могли бути здійснені задекларовані цінності та ідеали. [27] Антропоцентричний «гуманізм», який оголошує людину найвищим «божеством» у всесвіті, виявляється антигуманізмом, тому що не терплячи речей, які у їхній «даності» не є витворами людини, ненавидить та руйнує «наперед дану» людську природу. [28] Вихід може бути лише один: поняття «секулярности» суспільства повинно означати відсутність клерикалізму чи відсутність надання переваги з боку держави якому-небудь віросповіданню. Однак для того, щоби в ньому взагалі могли бути здійснені вищезгадані цінності, його громадяни повинні бути християнами.

[1] Див.: “Энциклопедическій словарь», под ред. К. К. Арсеньева и Θ. Θ. Петрушевскаго. – Санктъ-Петербургъ, Акц. Общ. «Издательское дћло» , Брокгаузъ-Ефронъ, 1900; стр. 330-332.

[2] В Середньовічній Європі відповідь на питання про цінності була далеко однозначнішою: загальновизнані цінності окреслювалися Божими Заповідями та вченням Церкви.

[3] Своє власне, часто необґрунтоване “мнєніє» – doxa. Таким чином усувається поняття об’єктивної правди як відповідності судження станові речей у дійсності і людство поринає в новітні “темні віки».

[4] Детально про це див.: The Trial of German Major War Criminals – provides transcripts from the Nuremberg trials, на веб-сторінці http://www.nizkor.org/

[5] Див.: там само, Second Day: Wednesday, 21st November, 1945, Part 1 of 8 (переклад та підкреслення мої – П.Г.).

[6] Див.: там само, Judgment (30th September, 1946 - 1st October, 1946): The Charter Provisions (переклад та підкреслення мої – П.Г.).

[7] Див.: там само, Judgment (30th September, 1946 - 1st October, 1946): War Crimes And Crimes Against Humanity (переклад мій – П.Г.).

[8] Див.: там само, Second Day: Wednesday, 21st November, 1945, Part 1 of 8 (переклад та підкреслення мої – П.Г.).

[9] (лат.): “розумна тварина».

[10] Порівняй: Кароль Войтила, Суб’єктність і “те, що не піддається редукції» в людині.// Досвід людської особи (“Свічадо», Львів 2000); стор. 20-27.

[11] Les pensées de Blaise Pascal dans l'édition de 1671, XXIII (Grandeur de l'homme), 171. Текст взято з веб-сторінки http://abu.cnam.fr (Переклад мій – П.Г.).

[12] Детальніше про це див.: Досвід людської особи (“Свічадо», Львів 2000), зокрема: Роберт Шпеман, Спроба розрізнення поміж “щось» і “хтось», стор. 277-306.

[13] Див.: Dietrich von Hildebrand, Ethik (Josef Habbel/W. Kohlhammer GmbH: Stuttgart-Regensburg 1973), S. 325-354.

[14] Людські індивідууми можуть не виявляти специфічно особових здатностей та актів (мислення, свідомість, свобідна воля, любов і т.д.), але у такому випадку вони або ще нерозвинені, або хворі (“упосліджені»). Однак через те вони не перестали бути особами, бо ці здатності та акти хоча і є свідченням “зактуалізованості» особи, але не є необхідними критеріями особовості. Інакше ми прийдемо до абсурдних висновків, що людина, котра спить, перебуває в комі чи непритомна, перестала бути особою і втратила свою гідність та недоторкані права. “Незактуалізовані“ людські індивідууми є особами на підставі вже того факту, що вони люди. Якщо би вони осягнули певний етап свого розвитку, чи якщо би було можливо усунути штучну перешкоду (хворобу), то особові якості би проявилися.

[15] Кароль Войтила, Суб’єктність і “те, що не піддається редукції» в людині.// Досвід людської особи (“Свічадо», Львів 2000); стор. 25.

[16] “Підсудні можуть шукати захистку тільки в їхньому сподіванні, що міжнародне право настільки віддалилося від морального відчуття людства, що поведінку, злочинну з моральної точки зору, розглядатиме як невинну з точки зору права». (Nuremberg Trial, Second Day: Wednesday, 21st November, 1945, Part 1 of 8); http://www.nizkor.org/ (Переклад мій – П.Г.).

[17] S. Thomas Aquinas, Summa Theologiae, I-II, q. 19, a. 6., також: Robert Spaemann, Einleitung // Über die Sittlichkeit der Handlung: Sum. Theol. I-II q2.18-21/Thomas von Aquin (Weinheim; New York: VCH, Acta Humaniora 1990); S. XV-XVI, 94.

[18] Остаточно цю гідність та права можна обґрунтувати лише визнавши, що людина є духовною істотою, створеною на образ Божий. Матеріалістичні теорії, що трактують людину як згусток “високоорґанізованої матерії», ніколи не обґрунтують цієї гідності, і завжди є теоретичною підставою для тоталітарних, фашистських експериментів. Тому секулярне (в строгому значенні цього слова) суспільство не спроможне вповні визнати безумовну цінність людської особи.

[19] Чи воно буде таким – залежить від того, чи воно відповідає дійсності. Судження буде правдивим тільки тоді, коли відповідатиме дійсності, коли стан речей в дійсності зможе його верифікувати.

[20] Пор.: Josef Seifert, Being and Person (unpublished English manuscript); Part III, chapter 9, p. 76.

[21] Пор.: там само, p. 78.

[22] Григорій Сковорода. Твори в двох томах (Вид-во АН УРСР, Київ, 1961); том І, стор. 345.

[23] Це античне визначення справедливості не має нічого спільного з цинічним написом „Jedem das Seine“ над ворітьми концтабору Бухенвальд.

[24] Пор.: Josef Seifert, Being and Person (unpublished English manuscript); Part III, chapter 9, p. 77.

[25] Universale in re et post rem.

[26] Див. про це: Дитрих фон Гильдебранд, Метафизика коммуникации (Изд. “Алетейя», ТО “Ступени», Санкт-Петербург, 2000).

[27] Прикладом цьому можуть бути голосні лозунґи радянського (в найвищій мірі секулярного) суспільства: “Все для людини, все для блага людини», які так і залишилися деклараціями. Точніше, вони були тільки маскуванням, під яким з наміром робилося все навпаки.

[28] Пор.: John F. Crosby, Evolutionism and theOntology of the Human Person: Critique of the Marxist Theory of the Emergence of Man, in: THE REVIEW OF POLITICS, № 2,1975, стор. 208-209.