Петро Дениско

Погляд як дотик

Упродовж останніх десятиріч багато говорили як про лінгвоцентризм нашого сприйняття, так і про панвізуалізм. У будь-якому разі інтелектуали намагалися віддати перевагу якійсь одній інстанції. У цій статті ми поглянемо на те, як тактильне доходить до візуального у процесі рецепції об’єкту бажання і як через це кілька інстанцій тісно працюють разом, не утворюючи при цьому якихось стосунків ієрархії.

Метафора погляду як дотику в тому чи иншому вигляді пронизує чимало досліджень у сфері психології візуального сприйняття, нагадуючи багато у чому приховану нав’язливу ідею, котра постійно зринає, випливаючи на поверхню иноді в цілком несподіваних місцях. Тим часом при ближчому розгляді виявляється, що контексти, в яких трапляється згадана метафора, часто є неспівмірними одне з одним, а, отже, вона виконує залежно від особливостей контексту різну функцію і через те має різне значення. У цьому немає насправді нічого дивного, оскільки, як ми невдовзі побачимо, навіть у наших міркуваннях ідея погляду як дотику постане у специфічному ракурсі і завдяки цьому з’ясуються її цікаві нюанси і важливі характеристики.

Рудольф Арнхейм скористався ідеєю зору як дотику для доведення активного, вибіркового та творчого характеру візуальної рецепції: «… сприйняття є будь-чим, але тільки не механічним засобом реєстрації речей. Перш за все, зір не є суто пасивним сприйняттям. Світ образів не просто схоплюється в органах відчуттів, які достовірно відображають візуальну інформацію. Радше навпаки, ми їх отримуємо, розглядаючи об’єкт. Невидимими пальцями ми ковзаємо по навколишньому простору, нащупуємо предмети, торкаємося їх, потім ретельно розглядаємо їхні поверхні, простежуємо їхні межі, вивчаємо їхню текстуру. Цей процес виявляється надзвичайно активною справою» [1, с. 55].

У «Феноменології сприйняття» (1945) Моріса Мерло-Понті ми подибуємо инакші нюанси взаємодії тактильного та візуального. В одному з пасажів учений згадує про «своєрідний дотик очима» під час періоду становлення справжнього бачення [2, с. 259], маючи на увазі очевидячки те ж саме, що й Сеченов: процес початкової ідентифікації предмета у візуальному полі. Одначе це лише побічне зауваження Мерло-Понті і його ключові міркування все ж криються в иншому руслі. На відміну від решти вчених він звернув увагу на те, що бачення звуків та сприйняття на слух кольорів не є якимись винятковими явищами, оскільки «синестезивне сприйняття є правилом» [2, с. 266]. У цьому й міститься весь сенс роздумів Мерло-Понті, тому що приклади, які він далі актуалізує, з усією очевидністю засвідчують сприйняття тактильних даних через зір. Отже ми справді бачимо приміром пружність листа сталі, твердість леза рубанка, м’якість стружки, м’якість чи жорсткість тканинного волокна, рідкий стан води, в’язкість сиропу [2, с. 266] – особливості, котрі ми здатні відчути поза безпосередніми тактильними перцепціями. З перспективи Мерло-Понті причини цього полягають у неминучості перцептивного синтезу, який здійснює наше тіло, тому він і пише, що «моє тіло є готовою системою еквіваленцій та інтерсенсорних взаємозаміщень. Відчуття передаються одне через инше, не потребуючи перекладача, вони зрозумілі одне для одного і без посередництва думки» [2, с. 272].

У Мерло-Понті вкрай важливим є момент єдности феноменального тіла, який власне і конституює фундаментальну взаємопов’язаність відчуттів між собою. Природне сприйняття (первинний, допредикативний, нететичний рівень досвіду) неодмінно має справу з інтерсенсорним світом; окремі відчуття тут ще не стали самостійними [2, с. 263]. Саме через те «кожен контакт якоїсь частини нашого об’єктивного тіла з об’єктом є насправді контактом з усім актуальним чи потенційним феноменальним тілом» [2, с. 368].

Таким чином, Мерло-Понті зосереджується на рівні сприйняття, де візуальне і тактильне ще не розчленовані. Нас же, на відміну від французького вченого, цікавлять такі специфічні ситуації візуальної рецепції, коли погляд просто вимушений чи принаймні позиціонується функціонувати як дотик, як би ми не тлумачили цю тактильну основу зору.

З нашої точки зору ми цілком певно можемо говорити про характерні обставини, за яких наше візуальне бачення иншого необхідно абсорбує в собі тактильний вимір у його багатомірності. Йдеться про ситуацію сприйняття об’єкту бажання, коли дивовижним чином написане Сеченовим, Арнхеймом і Мерло-Понті про погляд як дотик сходиться разом, конституюючи ту своєрідність, з якою постає у межах нашої рецепції привабливий об’єкт протилежної статі.

Погляд, кинутий на об’єкт бажання, – це безперечно прискіпливий погляд (англійською це зветься gaze), бо він ретельно вивчає свій об’єкт до найменших дрібниць, стаючи таким чином справжнім втіленням невидимих пальців, які спроможні відчути властивості лише рухаючись поверхнею предмету: у стані швидкого сингулярного дотику, такого собі візуального флешу, вони просто не можуть достатньо відчути. Тоді та людина, на яку ми так мимохідь дивимося, ще не стала об’єктом бажання у повному сенсі цього слова, вона постає радше чимось дистанційованим. Натомість об’єкт бажання завжди поруч, він неодмінно сприймається як такий, що перебуває на близькій віддалі, і тут мовиться зовсім не про фізичну дистанцію. Наш погляд та привабливий об’єкт протилежної статі утворюють разом специфічну цілісну конфігурацію, оскільки саме завдяки тактильній складовій візуальної рецепції ми буквально «тонемо» у подібному об’єкті, хоча з його боку при цьому ми можемо не отримувати ані найменшого відгуку.

Тактильне як таке конституюється зазвичай суміжністю з річчю, у той час як візуальний досвід, як про це писав ще Мерло-Понті [2, с. 367], просувається у напрямку об’єктивації значно далі, ніж тактильний досвід. Через те процес зорового сприйняття так чи инакше приховує в собі момент дистанції та розриву, ми безперечно частково відокремлені від того, на що спрямований наш погляд. Аналізований нами феномен погляду як дотику дає змогу анігілювати вказане протиставлення, бо коли тактильне доходить до візуального, тоді перцептивна дистанція скорочується до мінімуму і наші очі до певної міри вже не належать нам, їх привласнює об’єкт бажання, вони там, поза нами, вони міцно «злиплися» зі своїм об’єктом, викроївши його з цілого візуального поля і відсунувши рештки цього поля на задній план. Єдина перспектива для зору тепер — це обстежувати свою цінну «вирізку», відкриваючи у ній все нові й нові нюанси і у такий спосіб все більше «грузнучи» в об’єкті.

Ми не випадково згадували про багатомірність наявності тактильного у візуальному. Йдеться не лишень про те, що бачення у своїй спрямованості на об’єкт бажання запозичує у руки деякі принципи функціонування, а і про цілком очевидну присутність тактильних даних посеред візуальних перцепцій. Погляд, подарований приміром привабливій дівчині, містить у собі відчуття гладкости її шкіри, шовковистости її волосся, ніжности її пальців тощо. Подібний сплеск тактильного у межах візуального є неминучим у такій ситуації. Візьмемо як приклад уривок з роману «Мартін Іден» Джека Лондона: «Її погляд на мить зупинився на його м’язистій, майже бичачій шиї, яка була бронзовою від сонця і пашіла здоров’ям та силою. І хоча він сидів перед нею такий зніяковілий та сором’язливий, її знов потягнуло до нього. У неї раптом промайнула шалена думка. Вона уявила, що якби обняла цю шию, то вся його сила і міць передалися б їй. Ця думка присоромила її. Ніби раптом проявилася якась прихована порочність її натури. Окрім того, фізична сила завжди здавалася їй чимось низьким і грубим. Її ідеалом чоловічої краси була до сих пір елеґантна стрункість. Однак дивна думка не полишала її. Вона не розуміла, як у неї могло з’явитися бажання обняти цю загорілу шию» [4, с. 14].

Проростання тактильного посеред візуального досвіду має одну характерну особливість: погляд, вручений об’єкту бажання, постає у галюцинаторній атмосфері, оскільки тактильні дані позбавлені дотичности до об’єкту, тому ми неуникно переживаємо їхню ефемерність. Вони втратили ґрунт і начебто зависли у повітрі, а инакше не може і бути, коли йдеться власне про дотик без дотику. Тактильне тут актуалізується як результат проекції попереднього тактильного досвіду в наявну ситуацію сприйняття. Ми наділяємо об’єкт бажання тактильними властивостями, яких насправді не переживаємо.

Ще одна риса погляду як дотику у вказаній ситуації полягає у тому, що він конституюється зазвичай на тлі ретардації. Ось цей момент затримки, сповільнення тут є надзвичайно важливим. Зверніть увагу на початок цитати з роману Джека Лондона: «Її погляд на мить зупинився…». Він чітко фіксує координати ретардації, які уможливлюють актуалізацію тактильних даних через зорові. Останні 30 років у психології візуального сприйняття є загальновизнаним існування двох фаз перцептивного процесу [5, с. 120]. На першій ми отримуємо тільки загальне враження про стимул, а на другій ми досліджуємо його за допомогою цілої серії очних рухів. Лише на другій фазі й може виникнути погляд як дотик.

Як влучно зауважив Рудольф Арнхейм, невидимий бік часто є невід’ємною частиною об’єкту сприйняття [1, с. 59], через те ми спроможні сприймати приміром наручний годинник як футляр, котрий містить у собі годинниковий механізм, або дивитися на людський одяг як на обгортку для тіла [1, с. 60]. І справді, у випадку погляду як дотику до об’єкту бажання ми спостерігаємо вищою мірою проникаючий погляд за своєю суттю, бо за одягом він відчуває фактуру самого тіла, його приховані аспекти та особливості. Як і рука, такий погляд здатен обстежувати завуальовані сторони иншого, надаючи йому в такий спосіб об’ємного та багатомірного характеру.

Таким чином, ми зробили спробу проаналізувати з різних боків феномен погляду як дотику, що зрощується з привабливим об’єктом протилежної статі. Ми наскільки часто маємо справу з цим явищем, спілкуючись з иншими людьми, що просто цілком втрачаємо можливість навіть мінімальної рефлексії над ним. Ми живемо цією тактильністю візуальних перцепцій иншого перманентно, і досягти диференціації тактильного і зорового у процесі рецепції об’єкту протилежної статі означає ніщо инше як зіткнутися з власною відсутністю бажання.

1. Арнхейм Р. Искусство и визуальное восприятие. – М.: Прогресс, 1974. – 392 с.

2. Мерло-Понті М. Феноменологія сприйняття. – К.: Український Центр духовної культури, 2001.– 552 с.

3. Сеченов И.М. Избранные произведения. – Том 1. – М.: Изд-во Академии Наук СССР, 1952. – 772 с.

4. Лондон Д. Мартин Иден. – М.: Правда, 1977. – 424 с.

5. Gale A.G. Human response to visual stimuli // The Perception of visual information / W.R.Hendee, P.Wells (editors). – New York: Springer-Verlag, 1993. – P.115-133.