|
|
|
Оксана КосюкМедіагрища– Пустіте нас, пустіте нас до гір воювати! У різноманітні еротичні ігри споконвіку «бавилися» усі народи світу. «Схожахуся на игрища, на плясаніе і на вся бъсовьскыя пъсни», – зазначає «начальний літопис» русів і «ту умыкаху жены себъ, с нею же съвъщаваше» (літопис Нестора, лаврентіївський список). Звісно, кожен етнос вкладав у звичаєві ігри щось своє, особливе, притаманне виключно йому. Загалом, будучи вмістилищем раціонального і стихійного, божественного й земного, ритуального та безпосереднього, розваги сприймалися неоднозначно. О. Дей вважав, що у релаксації «б’ється живий пульс народних прагнень до справедливості й краси, щастя і добробуту» [7, 4], Г. Булашев, що «занадто грубими й природними мазками накидано у цій оповіді велику епопею людства» [1, 128]. У кожної з поданих думок є свої прихильники й опоненти. Юрій Климець вбачав у подібних розвагах ремінісценції древніх оргіястичних дійств, адже традиційні забави (фліртування) молоді мали шлюбний статус (себто, відбувалися з метою підбору пари та укладання шлюбних стосунків). Зазвичай вони здійснювалися на Івана Купала, під час вулиці, вечорниць, гірки (обряду дефлорації). Позицію вченого підтримує академік Грушевський. На його думку, сходини молоді, що пов’язані із святами та церемоніями, які символізували магію розмноження, обов’язково мусили набирати оргіястичного характеру. Тому вони ніколи не користувалися особливою прихильністю світської та церковної влади. Взірців чистої любови та високої моралі, на думку М. Грушевського, у нашій архаїці дуже і дуже мало, вочевидь, «вона була не надто розвинена» [4, 295]. У своїх працях з історії культури дослідник неодноразово наголошує, що навіть у часи християнства в українців існувало дві системи стосунків («дві моралі»), два погляди на еротичне та сексуальне: вулична, себто – молодіжна (сказати б – ігрова – О. К.) та родинна («моногамії», «дівоцької честі» і «встиду»). «Невважаючи на перевагу, яку взяла у селянськім житті та друга мораль (чи справді? – О. К.), [...] пошукування за старшими формами пожиття й еротики, – вважав учений, – будуть не безплодні» [4, 286]. Він сам, приміром, «пошукував» такі «атавізми» у цілком «респектабельному», дійстві – весіллі і прийшов до висновку, що на початку минулого століття вакхічно-оргіястичні мотиви доходили тут «часами незвичайної неприличности», так що перед нею [...] спинялась рука найбільш пильних збирачів» фольклору (йдеться про обряд простітуовання – церемонію «одводу небезпеки від молодого за дефльорацію», себто – груповий секс) [4, 277]. «Сорому не маємо – в запаски ховаємо» – співається в одній із весільних пісень. Ми ж спробуємо віднайти древні форми «пожиття й еротики» у явищах дещо иншого рівня. Дуже схоже на те, що тисячоліття великого хаосу і «блуду» завершують еротичні інтерпретації електронних засобів масової комунікації. На нашу думку, техногенні переосмислення сексуальности – у плані одночасного спрощення та ускладнення, поетизації й вульгаризації – нічим не поступаються своїм мусичним двійникам. Хоча їм і притаманна якась нова особлива естетика. Аудіовізуальна культура, що розглядає проблеми статі, поширюється нині передусім у виді теле-, радіо-, інтернетпроєктів: кінематографу, порно-, відеопродукції, численних телевізійних шоу-програм. Вочевидь, доречно розпочати аналіз еротичного техногенного гедонізму із структурно тавтологічних архетипним зразкам ігрових медіапроєктів, трансльованих найрейтинговішими телеканалами «1+1», «Інтер». До таких слід віднести: «Медовий місяць», «Кохання з першого погляду», «Реальне весілля», «Перехрестя кохання». За нашими спостереженнями, по суті, ці медіапроєкти є інваріантами архаїчних розваг. «Після Миколая, – пише Олекса Воропай, – у селах України кожного вечора збирались вечорниці. […] Дівчата, бувало, працюють, […] хлопці залицяються до них, розповідають різну бувальщину та небилиці, співають пісень, танцюють […] Вечорниці – це свого роду клюб сільської молоді в Україні, де молоді люди зближаються, пізнають одне одного і, як наслідок, – одружуються» – зазначає вчений [3 ,28]. За подібним «сценарієм» побудовані й сучасні телевізійні «вечорниці», віднесені нами до категорії еротичних медіарозваг: обертається сцена – і молоді незнайомі люди або щойно створені подружжя опиняються tet-a-tet. Незнайомці із «Кохання з першого погляду» намагаються вразити один одного інтелектом, кмітливістю, винахідливістю, артистичністю, а щойно одружені («Медовий місяць») – навпаки довести, що їх неможливо вже чимось здивувати. Молоді подружжя із «Медового місяця», намагаючись наосліп впізнати один одного за голосом, на дотик, за запахом чи рухами тіла, частково відтворюють инше, менш цнотливе розважальне дійство – гірку (обряд дефлорації) (див. Денисюк І. Амазонки на Поліссі. – Луцьк: Надстир’я, 1993. – 26с.)), фрагментом якого можна вважати записану П. Чужбинським вуличну пісню: Стояло світло зірочок чотири, Релаксаційний хронотип сучасної медіарозваги проглядається майже без змін. Присутній фактор темряви (або її імітації), препозиція сексуальних стосунків та постпозиція процесу пізнання партнера (у широкому розумінні слова). Відбулася лишень невелика контамінація у плані задіяння: архаїчно передуюче групове помінялося місцями з індивідуальним. За словами Е. Фрома: «Ритуал групових сексуальних оргій був частиною багатьох первісних обрядів» [11, 116]. Однак, як зазначає вчений, ті часи, коли «оргаїстичні стани були звичними для всіх членів племені, рекомендувалися знахарями і жерцями, давно минули [там само]. «Нема чого говорить, – підтримує думку вченого М. Грушевський, – нинішні досвітки й вечерниці, які звелись на просту забаву молодіжи і спільне спання хлопців та дівчат і зовсім позбулись характеру сексуальної сумішки, давніше були реальною сумішкою. Вона вважалася вповні дозволеною і законною для молодіжи [...] у парубоцькім домі чи гридниці, тим часом як у своїх стінах родина вимагала від своїх членів сексуальної чистоти, непохитної вірності» [4, 265]. Як бачимо – традиція «подвійної моралі» виявилася живучою. Своєрідним новітнім «Декамероном» еротико-порнографії можна вважати й безперервні публікації у «жовтій» пресі, «жіночих» журналах, на сайтах комерційних видань, під час читання яких подумки цитуються рядки з поезії Віслави Шимборської: «Немає розпусти гіршої, аніж мислення. […] Зухвале називання речей на ймення, розхристані аналізи, вульгарні синтези, гонитва за голим фактом, дика і свавільна, похітливе обмацування дражливих тем, нерест поглядів […] Жахливо, у яких позах, з якою розгнузданою простотою розумові вдається запліднити розум! Не знає таких поз навіть Камасутра» [12, 110]. Неозброєним оком видно, що еротичні розваги поволі втрачають щось надзвичайно важливе. Можливо, саме той (так добре знайомий нашим пращурам) ореол таємности, що робив їх небуденними? Однак, слід зауважити, що у більшості з аналізованих нами розважальних медіапроєктів, усе ще зберігається «ефект присутности фігового листя». Тут, у розмаїтті образів, подій, провокацій, ще не вдалося сягнути джомолунгмних висот західних видовищ, де проблема другорядности й амбівалентности тіла та почуття виявилася домінуючою. Як-от – у двох, занотованих С.Таунером, телевізійних шоу, що зачіпають теми інтимних стосунків. «Ідея передачі може бути виявлена вже з її телевізійної мультиплікаційної заставки, коли на екрані з правого боку з’являються портрети чоловіків, а з лівого – жінок; поєднання чоловічих і жіночих портретів створює безліч комбінацій, неначе при грі у рулетку. Коли колеса зупиняються, може з’явитися багато поєднань чоловічих і жіночих «портретів-пар». Тим часом за екраном диктором промовляються слова, котрі готують глядачів до видовища, «у якому старомодне кохання зустрінеться із сучасною технологією»; глядачам обіцяють, що вони «побачать усі інтимні подробиці першого побачення – коли двоє незнайомих людей намагаються налагодити любовній зв’язок» [6, 105] (ностальгійно пригадується, що, приміром, під час української гагілки ніколи не «переспівували» випадкової пари. І, якщо «переспівані» не одружувалися, то це вважалося за великий гріх та сором (див. 4, 336). Дещо нагадує описані вище ігрові шоу оригінальний інтерівський проєкт «Перехрестя кохання». Програма не має буквальних аналогів на світовому ринку телепрограм. По суті – це симбіоз молодіжних прайм-тайм шоу. У студії вперше зустрічаються молоді люди. Ще не побачивши один одного, вони здійснюють «інтуїтивний» вибір уявного партнера. Однак будь-хто може залишити студію, якщо обранець йому не сподобається. Його місце одразу займає глядач із залу. Таким чином, обидві програми є не що инше, як урок для споживачів з предмету «побачення». Шоу уславлюють нормативні ритуальні функції споживацької «масової культури» та відкидають стосунки, побудовані на особистих уподобаннях, приємних рисах характеру, інтелекті та традиційних цінностях. Щоправда, натомість пропонуються протилежні, куди «екзотичніші» вартості. Для прикладу: надзвичайно актуальним у контексті медіа виявилося висунуте ще філософією просвітництва твердження про те, що «душа не має статі», тому, навіть у передачах про гетерогенні стосунки, усе помітнішою стає проблема усунення відмінностей між чоловіком та жінкою. Протилежність статей зникає, а разом з нею зникає й еротичне кохання» [9, 118]. Відтак реалізація ектогенезу позбавляє нас категорії сексуальної норми і сексуальних відхилень. «Якщо діти почнуть з’являтися на світ завдяки автоматам, нам уже важко буде вважати гетеросексуальність нормою, а гомосексуальність – відхиленням [там само]. Поруч із иншими, завжди існував ще один вимір дійсности – тілесне. Тілесними були як геніальні витвори скульптури, образотворчого мистецтва, так і звичайні побутові стосунки. Сьогодні ж, через всепроникність mass media, що нищать таємничість, інтимність комунікації, відбувається втрата тілесного як царини людського самовираження. Ворожість до реально чуттєвого особливо проявляється в патологічній пристрасті до техніки (Як у відомому фільмі Д. Кроненберга, де телевізійний симулякр виявився набагато сильнішим від життя і машина стала продовженням людської нервової системи). Однак, слід зауважити, що навіть поза сферою творчої вигадки та кінематографічної фантазії, «тіло» таки має неабиякий попит. Приміром, як зазначає І. Полянський, при введенні запиту на слово, «порно» – кожна з пошукових систем видає мінімум 12-13 тисяч сторінок посилань. «68% сумлінних співробітників великих і малих компаній», за спостереженнями вченого, «упродовж роботи не менш сумлінно» накручують «інтернет-трафік, блукаючи ххх-сайтами (можна лише уявити, скільки їх виходить на «промисел» у нічні години)» [10, 22]. Допитливий дослідник намагається навіть «вибудувати поведінкову теорію» для порноспоживачів. Він поділяє постійних узалежнених «клієнтів» на дві категорії: тих, хто цього прагне й шукає свідомо, і тих, кому порнографія загалом гидка, але вони продовжують пошуки «під впливом несвідомого і нездоланого поклику». Далі автор статті зазначає: порнозалежність у «клінічному» варіанті майже «не лікується», а «швидкість, простота і безпечність доступу до порноматеріалів викликають […] звикання, посилене могутнім емоційним, ба, навіть інстинктивним (nota bene – О. К.), тому практично неподоланим первнем» [там само]. Дехто називає порнозалежність чумою техногенної доби. Однак, як сказав би Льюіс Керрол (і у чому ми вже мали нагоду пересвідчитися): цій трагічній сазі, цій страшній історії з хвостиком тисяча років. «Людина ока», що насолоджувалася видовищами злягання, не так істотно де: у «чоловічому домі» (спільножиток для юнаків, що був компонентом обряду ініціації), де молоді люди вели відокремлене життя, їжу добували «узаконеною ритуальною крадіжкою», а жіноче тіло як «механізм задоволення» «вивчали» під час численних групових зґвалтувань (проміскуїтет); позитивні ж емоції та почуття спрямовувалися виключно на власну стать); на «священній» оргії (приміром – купальській), брудній вакханалії (чому б і не весільно-перезовній?) чи навіть у чотирьох стінах опоетизованої української хати (гірка) – так от, ця «людина ока» майже не змінилася. Змінився хіба що спосіб споглядання. Він став інтимнішим. Цивілізація індивідуалістів бере участь у вакханалії «стерильно». Вона не дозволяє собі раблезіанського «бруду». ЇЇ непристойність зовсім не схожа на «зад бідної людини» (вислів Бахтіна). «Цивілізованість» техногенного споглядання радше нагадує «аскетизм» Клода Фролло, що огорнений панциром своєї сутани, трясучись від страху та «непереборних» бажань, підглядає сцени кохання, а коли його там застають – із щонайнезалежнішим виглядом повідомляє, що полює на нечисть, котру негайно треба спалити. Позиція виявляється двоякою: для «нечисті» нічний споглядач дійсно ніхто і ніщо. Однак, для нього підглядання – чи не єдина спроба відчути себе живим. У легендарного «святенника» бракує відваги зізнатися собі в цьому. Він так і підглядав би у нічну замкову щілину, щоразу серед перших виголошуючи анафему звабі, якби не смерть – остання стадія давно започаткованого змертвіння. («Мертві ті, хто не бажає більше ні спокушати, ні бути спокушеним» (Бодрійяр). Так, світ технічний замінює світ тілесний. Це створює ілюзію відчуття влади й переваги. Комп’ютерні програми ускладнюються – людські стосунки спрощуються. А, може, це тимчасово? Чи не споглядаємо ми, в інтерпретації медіа, черговий карнавал? Непомірна заглибленість в еротико-танатичний світ, блазнювання, маріонетковість, вуаляж, контамінація протиставлень «чоловічий-жіночий» – визначальна риса карнавальних ритуалів – життєдайного джерела постмодерної культури, під час яких жінки та чоловіки мінялися ролями. При цьому переодягнені особи змінювали усе аж до манери триматися: жінки одягали штани, палили сигари, пили, чоловіки навпаки поводилися манірно, масно фарбували обличчя, носили прикраси, чіпляли пишні груди. Що, власне, ми й спостерігаємо, приміром, в «СВ-шоу» Андрія Данилка (Вєрки Сердючки), котрий своєю грою не лише продовжує карнавальну традицію, а й у манері Піранделло виконує аж дві головних ролі – жінки й провідниці. Зворотною rендерною версією карнавальної травестійности статі можна вважати шоу із жанру надзвичайно популярних на сьогодні reality TV – «Гарем». Формат проєкту «помсти жінок за тисячолітнє пригнічення» запозичено у Швейцарії, де традиційно сильні феміністичні настрої. Щоправда, у нас, на думку генерального продюсера каналу «1+1», вийшла не запланована історія помсти, а романтична, дуже емоційна і захоплююча, притча про кохання. Ймовірно, спрацював ментальний культурний код? Не настільки сенсаційно-ігровою постає, віднесена нами до категорії еротичних телерозваг, програма «Реальне весілля» – звичайне, з дозволу зняте на відеокамеру, сімейне дійство. (Справжнє reality show!) Воно є, направду, найбільш природнім серед усіх названих еротичних телепроєктів, позаяк уникає подвійного кодування. Тут, окрім інтерпретації першого рівня (з традиційно-ритуального на сучасне) майже відсутнє медіапереосмислення. Воно зберігається хіба що на рівні довільного кадрового варіювання. Цим «Реальне весілля» більше походить на серіал – імітацію красивого і щасливого життя. Мимоволі напрошується питання: чи не були для наших пращурів усі ігри у забави отією самою імітацією, сентиментальним сном, що закриває собою далеко не казкову дійсність? Логічніше навіть запитати, чи не лишаються вони таким сном і досі? На подібне питання відповісти важко. Відомо лишень, що схема, за якою вони створюються і відбуваються, впродовж тисячоліть залишається незмінною: Еротичні розваги (Ер) – це полярні (чоловічі та жіночі) гурти (ЧЖг) плюс – посередник (П), плюс – флірт (Ф) і як результат – «парування» (Пр) (термін Грушевського). Як архаїчна, так і новітня форми ігрового флірту постають у виді ієрархічної структури певних комунікативних блоків, що обов’язково присутні у будь-якій з окреслених нами ігрових форм. Отже, подібна структура не нав’язується сучасним телепрограмам ззовні, а швидше витікає із самої «природи жанру», тому цю міторитуальну схему: Ер = ЧЖг + П + Ф = Пр слід назвати архетипною, універсальною, одвічною, наділеною можливостями реконструювання, такою, що має велику тлумачну силу, більшу, аніж звичайний синхронний опис. Сучасне «медіапрактикування» флірту та кохання, ймовірно, значно поступається архаїчному народному еквівалентові, проте, у силу своєї візуальности, має ряд переваг над його художніми та науковими інтерпретаціями. Однак окреслене й проаналізоване нами дозволяє стверджувати, що в сучасних еротичних телепрограмах немає розриву ні з українською, ані світовою традиціями: магістральна проблема «подружнього парування» [4, 282] лишається незмінною. Минуле немовби просвічує крізь нашарування власних стереотипів. Відтак, можемо підсумувати: логічним шляхом ми прийшли до жахливого й парадоксального висновку: вкрай неоднозначні «екранні розваги», що мають глибоку ремінісценцію та сильне сугестивне поле – небезпечні й потрібні одночасно. Про це мовою культури говорять древні архетипні джерела, а мовою науки – непересічні особистості. Можна сказати, що кожна з розваг виглядає доречно, хоча й не завше пристойно, в епохальному контексті. Усупереч припущенням М. Грушевського, стара «юлонька» (вулиця – О. К.) не розгубила, свій репертуар. Навпаки – збагатила його! Зрештою, у кожній людині одвічно живе бажання якщо не пережити, то хоча б «побачити» усі можливі почуття. Тому mass media широко висвітлюють питання культури інтимних стосунків як на рівні ігрових, кінематографічних проєктів, ток-шоу, так і в музичних програмах, рекламі, де цю тему також слід вважати домінантною. Сподіваємося, вибраний для публікації кут зору виведе нас на нові ракурси бачення дражливої теми, яку наша, усе ще консервативна у сприйманні табуйованого, свідомість увесь час намагалася сфальсифікувати, принизити, знецінити. Проблема дійсно вимагає вдумливого, серйозного й зацікавленого (позбавленого хрестоматійного шору) прочитання. Усупереч етнографічній ностальгії, ії (як складову глобального гедонізму) таки слід увести в контекст світової й національної архаїки, що є, як ми змогли уже пересвідчитися, не лишень скарбницею духу, а й доволі точним еквівалентом сучасної «медіаскриньки» з усіма засобами для задоволення тіла. 1. Булашев Г.О. Укр. народ у своїх реліг. поглядах та віруваннях. – К.: Довіра, 1993. – 414 с. 2. Ватсьяяна Малланага Камасутра /Пер. с санскрита А. Я. Сыркина. – М.: Наука. Изд. Фирма «Восточная литература», 1993. – 190 с. 3. Воропай О. Звичаї нашого народу. – ТII, Ч. 3. – Текст друкується за виданням: Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис.– Мюнхен: Українське видавництво, 1966. 4. Грушевський М. С. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. Т. 1. – К.: Либідь, 1993. – 392 с. 5. Давидюк В. Первісна мітологія українського фольклору. – Луцьк: Вежа, 1997. – 296 с. 6. Зернецька О. В. Нові засоби масової комунікації і соціокультурний аспект. – К.: Наук. Дум., 1993. – 130 с. 7. Ігри та пісні. – К.: В-цтво академії наук УРСР, 1963. – 654 с. 8. Кісін В. Режисура як мистецтво та професія //Телерадіокур’єр. – 2000. – №6. – 66 с. 9. Лем С. Эротика и секс в фантастике и футурологии //Человек. – 1991. – №6. – С. 41. 10. Полянський І. Проблеми інтернет-цивілізації або роздуми про насильство і порнографію в мережі // Медіакритика. – 2003. – №1. – С. 20-29. 11. Фромм Э. Душа человека /Пер. с англ. Т. В. Панфилова. – М.: Республика, 1992. – 430 с. 12. Шимборська В. Вибрані твори /Пер. з пол. Ярини Сенчишин. – Львів: Літопис, 2001. – 224 с. |
 ч
|
 |
|