Анна Ясенська

Ангели вправлялися у тризвуках

Донька начальника стації Ясениця-Замкова залізниці Його Цісарської Ясновельможности Франца Йосифа І лежала у літеплому липневому потоці. Плитка вода дозволяла опертися на слизькі камені ліктями і віддати тіло руху води. Спершу занурилася у батистовій сорочці, яку привезли їй аж із самого Відня, коли закінчувала гімназію. Але крізь неї не бачила свого тіла. Берегом промайнула маленька ласиця, і Зоня подивувала зграбний, граційний вигин її спини. Захотілося подивитися на себе. Вибралася з мокрої сорочки, що поза водою одразу обтягла усі вигини і впадини, жмутом кинула її на найближчі сухі камені і знову лягла у потік. Цього разу вода видалася навіть теплішою, аніж повітря. Глянула на себе. Виглядала біло і гарно і трохи закаламученій ріці. Течія піднімала догори самі пальці ніг і вони визирали над водою. Подумала, що якби була чоловіком (наприклад молодим колійовим майстром Люльком), то конче б поцілувала ці розмоклі пальці. Зрештою, саме на це вона сьогодні сподівалася. Тому так вимокала у цій воді, иноді широко розводячи ноги, аби течія вилизала усі таїни її молодого тіла. Була собою задоволена. Сокіл, що кілька разів промайнув зовсім низько над її головою, зацікавився, що ж то за дивовижна рибо-ласиця пливе-ластиться посеред літа.

Умовилися з Люльком сьогодні надвечір. І він, і вона знали, для чого. І він, і вона домовлялися просто піднятися на дзвіницю коло церкви, там у таку пору нікого немає, і подивитися згори на старий цвинтар, бо, буцімто – так кажуть старі люди і малі діти – тільки звідти видно, як над зарослою могилою мольфара сплітаються гілки черемхи, утворюючи якийсь дивний знак з рогами. Ні Зонька, ні Люлько у це не вірили, однак обоє начарували нинішню зустріч задля чогось зовсім не відьмацького. Чекали обоє, по різних кутках села. Вона – у потоці, він – на стації, де під наглядом смутного і стривоженого начальника (її батька) прибирав збитий тиньк з фасаду стації.

***

Це був не просто тиньк. Бо чого б так засмутився начальник стації залізниці Його Цісарської Ясновельможности Франца Йосифа І. Старий вірний колійовець пан Щепанський не знаходив собі місця ані на стації, ані на обійстю, ані навіть у старому паротязі, що його любив, як инколи люблять старого, зношеного і згавканого пса. І мав на згіршення причину. Вже понад кілька місяців жив у майже святенницькій тремі очікування. Бо ж йому, начальнику стації Ясениця-Замкова, колійовому чиновнику пану Щепанському по лінії таємної колійової пошти було повідомлено, що у липні через його, пана Щепанського, цісарсько-королівську станцію Ясениця-Замкова переїдуть потягом Самі Цісар Франц Йосиф Перші. І пан Щепанський знав напевно, що у мент переїзду Його Ясности йому конче порадять подивитися у вікно на будівлю стації. Адже вона була незвична і цим найбільше пишався начальник Щепанський. Майже на піддашші, понад верхнім вікном було виліплено досконалу (як на смак старого колійового служаки) композицію: два білих голуби тримають лапками згортки поштових повідомлень, а дзьобиками – поштиво, з обох боків, маленький барельєф Найяснішого Цісаря у смерековому віночку. Образок був настільки вишуканим і пропорційним, що потрафляв у саме серце пана начальника – випускника Вищих інженерно-колійових курсів у Брюнні, і стоячи на подвір’ї церкви (якраз напроти стації), пан Щепанський не раз гнівив Бога, бо тихо переконував Всевишнього, що Найясніший Франц Йосиф з голубами зроблені краще, аніж Його розп’яття (ще раз, прости Господи). Так от. Якийсь збуй акурат за тиждень до Цісаревого переїзду одному з голубів каменюкою збив крило і (Боже, не карай його) – здевастував подобизну Франца Йосифа у смерековому віночку. Тиньк осипався навколо як квіти на подвір’ї після похорону. У повному розпачі пан начальник наказав колійовому майстру Люльку бодай позбирати залишки маєстатичного лику, допоки він посидить у старому паротязі і вирішить, як показати Цісару таку руїну і чи варто взагалі жити далі.

***

Чи варто так жити далі думав напередодні, йдучи вздовж колії, молодий священик Ясеницько-Замкової церкви святого Михаїла отець Павло. Йому переверталося у голові. А навіть більше і страшніше – переверталося у тілі. Почалося все недавно і невинно. На сповідь прийшла молода жінка, від якої навіть на віддалі пашіло молоком і спокусою. Дивно, але тоді йому здалося, що у ній злилися воєдино два непоєднані запахи, один з яких він знав і який завжди був для нього втіленням Марії-Годувальниці маленького Бога, а от як пахне спокуса – він не знав. До тепер гадав, що і не хоче знати, вистарчало здогадки, що мабуть потягує від неї горілкою, або скоромним серед посту. Виявилося, що молоком. А ще здоровими зубами, спітнілим міжгруддям і накрохмаленою, аж штивною, недільною спідницею пані Касі, що прийшла до сповіди. Оця трійця була зараз перед очима отця Павла. Що мав робити зі собою? У голові палахкотіло два вогнища, що, поєднавшись в одне, могли б спопелити його. Здоровий глузд і обов’язок світили холодною чистотою, а поруч – язики бажання вихоплювали з темряви свідомости білі зуби, спітніле міжгруддя, накрохмалену запаску. Уява щедро докидала дрова у те, друге багаття. Як вона миє коси – нахилившись над мискою, так що пуп’янки грудей торкаються води, чи перехилившись назад, хтось зливає їй з глечика і вода стікає шиєю, минаючи маленькі вуха? Як сидить на ослінчику – широко розставивши ноги над мискою фасолі, чи тримає руки на зведених колінах? Чи косить оком, якщо дивиться з віддалі поцілунку? Як пахне після спекотної посеред літа ночі? Ці багаття у голові отця Павла були єдиним світлом у темряві карпатської ночі, він дійшов мабуть аж до стації, раптом перечепився за якусь каменюку, упав, піднявся, намацав той камінь рукою і замахнувся ним кудись до Неба. Потрафив у будівлю стації. Камінь у щось ударився і глухою реальністю впав додолу. Майнула думка – добре, що не шибка пана начальника. Отець Павло опритомнів, пришвидшив кроки і якось по дітвацьки похапцем рушив додому.

***

Зоня рушила з дому уже затемна, також крадькома і похапцем, хоча батька зі станції чомусь ще не було. Денна купіль у потоці все ще тримала свіжість тіла, хоча пахощі молодої жінки, що поспішає на побачення з чоловіком, уже переважали над запахами річкової води. Намагалася стримати збудження, щоб не спливти соками ще завчасу. Дійшла до дзвіниці, що стояла на горбочку обабіч церкви.

***

Дзвіниця, що стояла на горбочку обабіч церкви, була дерев’яна, трирівнева. Перший рівень, під сходами, належав Смерті. Тут стояло усе причандалля для похорону – мари, коса (хоча якраз вона призначалася для звиклого кошення трави на подвір’ї церкви), чорні хоругви. Поверхом вище була маленька замкнена капличка. Якщо зазирнути у щілину між старими дошками дверей, то можна було побачити престол, дві корони на ньому – меншу і більшу, підсвічник зі смішними білими квітками і маленьке розп’яття. Це була середина дзвіниці (зрештою, і життя), тут брали шлюби. Найвище було просторе піддашшя з двома дзвонами – знову меншим і більшим. Вони були поєднані одним механізмом, що урухомлювався шнуром, який розлогою петлею звисав аж до дерев’яної підлоги. Пахло старим здоровим деревом і живицею. Поза тим тут було просторо, порожньо і чисто.

***

На дзвіниці було просторо, порожньо і чисто і тому Люлько любив цей прихисток. Буваючи тут, часто згадував собі роки шкільництва у Прессбургу, де вчився колійової науки, а поміж тим, оскільки завше був хлопцем цікавським, слухав лєкції ріжних заїжджих народовців. Найбільше припали до душі курси поважного пана професора історії, патрійота краю пана Лясовського, котрий з тремою у голосі і руках провадив студентів до таїн, старших од тих, що зберігають Люлькові гори. Оповідав про три світи, виписані на дівоподібних боках старих, розкопаних ним дзбанків. На долі був світ нижній, світ гаддя і землі. Верхом, під самим горлом глечика, пружок відділяв світ горішній, що належав птаству і небу. А на самій дзбанковій опуклості (чи не округлостей починається життя? чи не про Зоньчині опуклості марилося біля похоронних мар?) – навскісні риски дощу і блискавиці, як два крилатих змії, що один прямує додолу, до гадин і землі, а инший – д’горі, до Неба і птахів (ангелів), дорогою пов’язавши їх у серединному світі людей.

***

Дорогою до дзвіниці Люлько зауважив постать начальника стації біля старого, його улюбленого паротяга. Пошкодував пана Щепанського, що має таку страшну гризоту з тим переїздом Найяснішого Цісара і так спаплюженим його пташиним барельєфом. Жаль тривав рівно одну мить, бо сей прикрий інцидент зовсім не означав, що Люлько має знехтувати нагодою насолодитися з донькою пана начальника. Зовсім ні. Попри великий пошанівок до Корони навіть на живо побиті Найясніший Цісар йому не завадять.

***

Найясніший Цісар і гадки не мав нікому завадити. Щиро кажучи, навіть така прикра для начальника стації пригода із девастацією щодо барельєфу Найяснішого мабуть зовсім не була б зауваженою Його Монаршою Світлістю. Світлість поринули у світлі спогади. Ніхто, окрім Них, не знали, чим насправді була викликана така пекуча державна необхідність переїхатися потягом землями монархії, що загубилися поміж Польською і Угорською Коронами. Цісар інспектували не стільки імперські території, скільки найпотаємніші сховки Їх чоловічої пам’яти. Вони були не тільки Цісарем, а ще й Чоловіком. Це вже потім муштри, походи, залізне солдатське ліжко і суворі монарші будні майже зісушили його плоть, звузивши її життя до розмірів офіцерського складаного ножика. Це не дуже його засмучувало, бо нести відповідальність за свої багаточисленні народи було більш обтяжливо перед Історією, аніж обтяженість застояним сіменем. Та й взагалі, хіба можна було допустити, аби якась безвідповідальна особа жіночої стати – нехай навіть особа коронована – опинилася з усіма своїми запахами, панчохами, слізьми і шпильками у його досконало склепаному, аскетичному металевому солдатському ліжку, що подарував йому під Сольферіно фельдмаршал Карл фон Радетскі. Звичайно, державна необхідність продовження Цісарського Роду прикликала його і до подружнього обов’язку, але звук військової сурми на світанку був завше милішим від жіночих зітхань.

Був. До тої пори, допоки якось зовсім несподівано, як серцевий напад, не пригадалося оте перше зітхання задоволеної жінки, що його почув багато років тому.

***

Багато років тому, з цісарських земель десь поміж Польською і Угорською Коронами до монаршого двору було прикликано молоду пару. Назавше залишиться таємницею, як, хто і коли вишукав саме цього чоловіка і цю жінку, чому саме їх було обрано на дивовижну роль державної ваги – навчити любитися молодого Франца і юну Сісі. І чому саме звідси, з цих диких земель поміж Польщею і Угорщиною, де потоки течуть у різні боки, де дзвіниці дерев’яні і з трьома рівнями, де хмари нижчі за смереки, а смереки вищі за церкви.

Франц і Сісі уже кілька днів мешкали при своєму угорському дворі. Чи не вперше бачили таку рівнину, на якій навіть палючому літньому сонцю нікуди було заходити. Воно пригорілим пляцком падало на плаский обрій, щоб на ранок знову виповзти на свій полудневий престол.

Каре внутрішнього дворику маєтку було недоступним для чужих очей. Туди виводили лише одні двері на галерею довкола, з якої сходинками на північному боці можна було зійти на сам дворик. Окрім цього – жодного вікна, дверей, брами, шпарини. Білі стіни, дерев’яна галерея, зелена трава. На траві овечі шкіри і молода пара коханців. На галереї молодий Цісар і юна Цісарева. Вони мокрі від напруги і завжди присутнього сонця. Коханці мокрі також, але вони – від розкоханости, що породила безсоромність, а та породила волю, а та породила бажання, а воно породило втіху, а вони породили крик, а потім оте зітхання задоволеної жінки, яке потім глушив сурмою Ясновельможний Цісар. Бо оте зітхання і стало його найбільшою військовою поразкою. Він збагнув, що так він не зможе ніколи. Вже тоді, для рівноваги, вирішив, що причина тут у тих землях чи потоках, звідкіля привезли оту молоду пару. Боявся помилитися, і тому так довго, майже ціле життя, не їздив у той край. Тепер, на схилі літ, відважився. Кажуть, що його там люблять. Кажуть, навіть прикрашають станції його барельєфами. Чекав, аби це побачити.

***

Люлько чекав на Зоню у закапелку з марами на домовину. Не мав щодо цього ні упереджень, ні страху. Збиралося на дощ. Присів, опершись плечима до темного вивітреного дерева.

Нарешті прийшла. Не бавилися у слова, а одразу почали підніматися стрімкими сходами з видовбаного дуба до піддашшя з дзвонами. Зоня лізла перша. Люлько за нею. Його голова просто впиралася їй поміж ноги, він ніби молодий олень підштовхував її все вище, а вона вмлівала від доторків його розпашілої голови і майже скапувала йому на чуба.

Дерев’яна підлога піддашшя дзвіниці, розігріта за день, пахла старим деревом, порохом, стіни лоскотали павутинням, око різали снопики світла, що пролізали крізь щілини поміж ґонтом. Щоб ще трохи розтягнути медове очікування, роздивилися з дзвіниці усі чотири сторони світу. Усе було на місці: церква на захід, цвинтар на південь, стація на північ, дорога до села на схід. У центрі світу опинилися два дзвони і дві людські істоти, що мали намір злитися в одну. Язики шукали рівноваги.

***

Шукав рівноваги у старому паротязі і пан Щепанський. Потяг давно вже припадав стаційною сажею, але зберігся свій голос, і якщо трохи розпалити у грубці, то можна було добутися опадаючого схлипу. У розхристаних почуттях така розрада видалася пану начальнику Ц.К. стації дуже помічною. Щиро вірив, що з тривожним звуком гудка відійде страшна гіркота від втрати чудової ліпнини пташиного Цісара і прийде прозоре рішення, як не зіпсувати подорожі Його Величности. Накидав трохи вугілля. Розпалив. За якийсь час все було готове. Підійшов до мотузки. Потягнув. Старий паротяг мирно зітхнув, опускаючи звук до найнижчого і ледь чутного, знімаючи напругу такого непростого для Ц.К. стації Ясениця-Замкова і її вірного начальника дня. Правда, пану начальнику видалося, що був ще якийсь звук, так ніби бемкнув дзвін на церковній дзвіниці. Проте, був не певен, може просто почулося, бо чого б то дзвонові бемкати такої пізньої пори. Або це був просто далекий грім.

Пан Щепанський зібрався додому.

***

Зоня і Люлько зібралися любитися. Робили це не вперше, тому так просто про це писати. Зналися одне на одному так добре, що наперед вгадували бажання своїх тіл. Вони ж бо давно зродилися і уклалися у голові, відгеблювалися соромно-солодкими розмовами і тепер, на цій дзвіниці мали принести очікувану і заслужену втіху.

Якась випадкова скалка могла нетактовно влізти у рахманне тіло Зоньки чи вп’ятися у задубілі лікті Люлька. Шукали місця. Найбільш гладкими видалися дошки якраз під дзвонами, там, де звисав шнур.
У ту мить, коли в обох тілах уже гуділи дзвони, Зонька якось стрепенулася і майже упала на той шнур. Язики дзвонів хитнулися і вони зазвучали коротким, але виразним зітханням задоволення. Правда, обом здалося, що був ще якийсь звук, ніби прохопився старий стаційний потяг. Проте були не певні, може просто почулося, бо чого б то йому гудіти такої пізньої пори. Або це був просто далекий грім. Зоня і Люлько запали у розпашілий сон.

***

Отець Павло запав у дивний сон. Ніби він заходить у маленьку кімнатчину, меншу навіть, ніж захристиє у його церкві. Він стоїть посередині і до кожної зі стін може досягти рукою. Властиво стін немає, а є лише дзеркала.  Підлога темно-червона, навіть видалося, що оксамитова. Окрім нього до кімнатки пробирається маленький чоловік, непропорційний карлик.  Короткі ноги і руки, великі округлі вуха. Неприродно улеслива посмішка. Раптом підлога під ногами отця Павла і почвари починає все більше і більше розхитуватися. Триматися немає за що. Отця Павла притискає до дзеркальної стіни. Карлик, що підступно шкірився, ніби знав усе наперед, раптом торкається отця Павла усім свої бридким тілом, майже  налягає на нього. Посмішка стає сардонічною, хтивою і задоволено розпливається по всій мармизі. Підлога  хитається, мов корабель, і це божевілля повторюється знову і знову. Отець Павло розуміє, що його ґвалтують, однак є настільки залежним і безсилим, що запам’ятавши це відчуття, відтепер знатиме, як сприйме звістку про Кінець Світу.

Ще не світало. Отець Павло скинувся уві сні. Кінця Світу не було, а був початок великого дощу. Прогуркотів далекий  грім. Правда йому здалося, що був ще якийсь звук, ніби загудів паротяг, або бемкнув дзвін на дзвіниці. Проте був не певен, може просто почулося, бо чого б то людські звуки лунали  такої  пізньої пори.