|
|
|
Серен К’єркеґорЗ листівБез дати Моя Реґіно! Даний момент нам не сприяє. А тому – згадаймо. Згадки – це моє джерело життя; мої згадки завжди свіжі, плинуть, як струмочок через лужок мого життя і жебонять, оповідають і жебонять весь час одне і теж, присипляючи турботи, ваблячи мене і манячи, щоб я повернувся до їх джерела, де вони вибиваються з темних спогадів дитинства. А тому мої спогади оживають не тільки тоді, коли зіткнуться протилежні настрої, як зелені віночки, котрі хоч і зів’яли, проте при раптовій зміні погоди знову починають пахнути (не дивлячись на те, що всі спогади найсолодші і просто невимовно пахнуть дощем), ні, вони живуть весь час, і чим більше світ стає проти мене, тим більше я поринаю у спогади. Щоправда, з точки зору спогадів я ще молодий, після цього пізнаєш, що зі мною все відбувається зовсім не так, як зі старими людьми, котрі дійсно пригадують собі справи дуже далекі, а не те, що є найближчим. Для мене гармонійний зв’язок якоїсь ідеї з життям відразу ж перетворюється (міняє форму) у спогади, а також наближує до мене справи давно минулі, водночас відсуваючи дуже далеко те, що минуло щойно: втягуючи їх у світлотінь спогадів. І не дивлячись на те, що сьогодні сталося так, що момент виявився не сприятливий для нас, не дивлячись на те, що тепер, коли я пишу ці слова, час ще не прийшов, я пригадую собі все як щось, що вже давно минуло, і ці спогади накидають мені тоді терни болю, разом з тим зберігаючи сутність. Твій С. К. Без дати Моя Реґіно! Дякую тобі за весь той час, який ти присвятила цій торбинці листів; дякую за кожен візерунок думки, який ти вигаптувала на ній, тоді, коли Твоя рука творила з найрізноманітніших перлинок найрізноманітніші образи – видимі, але з тієї ж причини і минущі, не вічні, як ця робота думки; дякую за торбинку для листів, дякую за твої побажання в недільне пополудня; дякую тобі за те, що ти прийшла; дякую за те, що ти прийшла вчасно; дякую за те, що ти прийшла сама; дякую за твою радість; дякую за твій страх. Разом з цим листом я посилаю тобі троянду; вона не розквітла у моїх руках, так як твій дар у всій своїй чарівності; навпаки у моїх руках вона зів’яла; я не був, так як ти, радісним свідком того, як вона розкрилася, а повним жалю свідком того, як вона втрачала запах, її голівка опала, пелюстки почали схилятися, пропала її барва, її свіже стебло зів’яло; забула свою красу, думала, що її забули і не знала, що ти зберегла про неї згадку, не знала також, що і я весь час згадую її, не знала, що ми обоє бережемо про неї пам’ять – справа, коли б вона знала про це, то вона б з радістю ожила, а коли б знову прийшов її час, то вона мала б тільки одне побажання: вона хотіла б залишитися біля тебе, сказавши: ти бачив мене кожен день і якщо я навіть вдячна тобі, що ти не забув мене, то це мене зовсім не дивує, але вона мене не бачила, і не дивлячись на це, теж не забула мене. Тому виконую оцю її останню волю: вона повертається до тебе, так як спочатку теж належала тобі. Її труна біла і чиста, відзначена твоєю печаттю. Можливо, ти не бачиш тієї печаті, адже вона невидима. В «Казках 1001 ночі» описана одна дівчина, котра серед инших своїх рис має також і ту, що вуста її були як печатка Соломона. Тому притискаю свої губи до того паперу, не своєю, а твоєю відзначаю її печаттю. Я чудово знаю, що якщо де-небудь, то саме тут можуть бути гострі суперечки, але я вже їм запобіг. Печать твоя, просто я її зберігаю. А окрім того, ти ж чудово знаєш, що на каблучці літери розміщені навпаки, тому «твоє», яким ти підтверджуєш свою власність, з моєї сторони бачиться, як «моє». Таким чином, я запечатую цю посилку і прошу тебе, щоб ти поступила так само зі схованою в ній трояндою, поки вона не опиниться у святині нашого архіву. Твій С. К. Новий рік 1841 Моя Реґіно! Хай Бог дасть тобі радісний новий рік: багато сміху і мало сліз! Посилаю тобі цю хустинку. Просив би покласти її під твою подушку. Якщо ти коли-небудь прокинешся, вражена прикрим сном, коли не можеш втримати своїх сліз, осуши їх тією «полотняною хустинкою». І пам’ятай, що її тобі прислав я, що я охоче сам вгамував би твої сльози. Але коли радісна, задоволена і багата, майже як вдова, котра віддала все, що коли-небудь мала, багатша від цілого світу ти покладеш голову на цю подушку, то нехай тобі ця полотняна хустинка теж нагадає про мене і те, що ти осушила мої сльози, єдина, котра це робила, як теж і єдина, котра бачила ці сльози. А тому без труду, як тільки захочеш, то зможеш побачити мій візерунок на тій хустинці. Побожна Вероніка втирає піт з чола Христового коштовною полотняною хусточкою і в нагороду за те його візерунок залишився на тій хусточці, а оскільки вона була складена вп’ятеро, то ця діва мала аж п’ять таких образів. Щоб побачити мій візерунок на тій хустинці, ти повинна будеш сама викликати його, але я знаю, що ти зможеш. О, не моли до мене неспокійно і зажурено, як той, кого під час втечі переслідують сумні думки, а лагідно, мило, у повні довіри і надії. У будь-якому випадку я прагну, щоб ця хустинка не покидала твоєї постелі. Твій С. К. Лист останній, а радше тільки проект того листа З листів до Реґіни Ольсен «Є час мовчати і є час говорити» (1849) Дійсно, я був жорстокий; не обов’язково з огляду на мої чесноти, а радше з огляду на вищі причини, я був змушений бути таким з любови, що також факт; те, що ти дуже мучилась – я розумію; однак я знаю, що я усе-таки мучився більше – не дивлячись на все це, я усе-таки молю про прощення – гадаю, ти це розумієш, не криєшся з иншим поясненням наших відносин, в турботі про тебе я підсунув і накинув тобі певну неправду: що я був підлим поганцем, котрий егоїстично ламаючи святі зобов’язання жорстоко ошукав чарівну, молоду дівчину, хоч вона, виходячи з повної власної невинности, здивування, що межувало з палкою любов’ю і чи не дитячою відданістю, довірилась йому. Якщо ти це розумієш, то добре, дай мені тоді зберегти тон цієї побожної омани: я є поганцем і гнаний каяттям, приходжу і вимолюю прощення. Однак, якщо ти розумієш цю справу инакше, тоді напевно відпадає вся проблема прощення, не дивлячись на те, що моєю виною залишається факт, «що я потягнув тебе за собою в потік ріки». Тоді наші відносини зразу ж стають иншими, я є тим, хто дякує; дякую тобі – цілком щиро, що (незалежно від того, що ти могла собі при цьому подумати) ти виконала єдине бажання, яке було причиною всієї моєї жорстокости: щоб видати тебе заміж, причому за Шлеґеля. Дякую, о дякую, дякую за все, чим я тобі завдячую, дякую за час, в котрому ти була моєю; дякую тобі за твою дитинність, о чарівна вчителько моя. Дякую за все, чого я навчився, якщо навіть і не як результат мудрости, то як результат твоєї доброзичливости: дякую тобі також і за твої сльози, котрі надзвичайно допомогли мені щось зрозуміти, дякую – але навіщо стільки слів, адже все моє життя виражає одне і теж: ти була єдиною моєю коханою, а коли вийшла заміж, то стала серед живих людиною, котрій я завдячую найбільше. Я не думаю, що я міг би виразити мою відданість инакше і в иншій мірі; але те, що в своїй журбі ти не завагалась вчинити – зв’язати мене релігійними узами, і навіть обтяжити моє сумління вбивством, не задумуючись, навіть не передчуваючи – що усе-таки проявилося – що маєш досить сил як на те, щоб жити, так і на те, щоб вийти заміж за Шлеґеля – то те, про що ти просила мене при прощанні, «щоб я тебе деколи згадував» – що я ретельно виконую. Під час своїх страждань ти напевно деколи думала – хоча я вірю, що не бунтую проти Бога – що дуже страшно, «що з бідною молодою дівчиною ведеться така потворна гра», що вона повинна стати жертвою примхи якоїсь людини, ніби сама по собі вона вже зовсім нічого не варта – тому запевняю тебе, що у всій Данії немає дівчини, абсолютно жодної дівчини, про котру колись будуть говорити так, як про тебе: її життя мало надзвичайне значення. Мене не переслідували слава і почесті цього світу, я – не з причини своїх чеснот – належачи вищому покликанню, радісно складаючи жертви, радісно шукаючи небезпек, щоб заслужити на почесть служити часто погорджуваній справі істини – але вся моя слава – така наша воля – повинна належати тобі, «нашій дорогій, маленькій Реґіні», тій, краса котрої могла причарувати, а біль – навічно зворушити людину, котру не могли зворушити ні хвала світу, ні опір, який чинив той світ. Є тільки двоє людей, котрі сприймали мене так: мій покійний батько і наша дорога, маленька Реґіна, котра в певному розумінні слова теж є покійною. А тепер тільки одне слівце – може здатися дивним, що це можливе, але, незвідані шляхи Господні, весь час нашого заручення я був чи не старцем в порівнянні з тобою, та й тепер я молодшим не став, тому дозволь мені сказати ці слова перестороги. Ти й сама, напевно, глибоко, ясно і богобоязненно зрозуміла, що після всіх цих страждань саме цей ретельний і чесний Шлеґель, саме він повинен стати тією людиною, з котрою ти можеш і повинна бути щасливою, тут не слід вагатись ні на мить. Я переконаний, що саме прийшов час, який тобі щось подарує, якщо ти прочитаєш ці холодні, сухі літери, бо мого голосу ти не почуєш. В порівнянні зі мною тобі важко, але щира воля може зробити багато, особливо при таких чудових перспективах, які відкриваються перед тобою внаслідок щасливого шлюбу з Шлеґелем. О, моя дівчино, по суті, дуже легко бути молодою дівчиною, якщо хтось хоче зрозуміти цю справу в її найглибшому сенсі, звертаючи (чи я повинен сказати: самолюбно, чи жорстоко, чи тільки: необачно) всю свою силу проти «мучителя», важко бути тим мучителем, котрий повинен бути жорстокий з любови і турботи; однак знай: якщо б постала потреба – від чого нехай Бог боронить – якщо б настала потреба, то з Божою поміччю вдруге я буду ще більш жорстоким і холодним, ніж колись. Але чи потрібне все це: я цього певен. Тому прощай; а якщо з користю для тебе втішить тебе те, що ти почуєш, що я знову повторю: так, ти була коханою, єдиною коханою і коханою якнайглибше, коли я був змушений покинути тебе, не дивлячись на те, що ти дещо засмутила мене своєю поривчастістю, так що жорстокість виявилася необхідною (якщо ж ти і далі хочеш проявляти мені докази своєї відданости, то потурбуйся про одне: про те, щоб в ім’я всього, що найліпше для самої тебе, ніколи не примушувати мене до жорстокости щодо тебе, тому що це є великою мукою для когось, хто бажає тобі так багато добра, як і я). До Еміля Босена (єдиного товариша) Дорогий мій Емілю! Я отримав від тебе листа. І, здається, ти вказуєш на певну непослідовність між моїм останнім і передостаннім листами, тому, що в одному прошу тебе, щоб ти посів місце в раді, а в другому – дещо раптово я виражаюсь так, ніби знову хочу вивести тебе з ради. Можливо ти й маєш рацію. ..... Ця, так часто обговорювана справа має дві сторони: етичну і естетичну. Коли вона змогла б не брати собі всього цього питання занадто до серця, чи коли вона стала б для неї імпульсом до того, щоб піднестися вгору, вище ніж вона могла б піднятися сама, то тоді етичний момент був би знесений – і залишається тільки естетичний... А естетика – це взагалі моя стихія. Як тільки починають говорити про етичні справи – то наді мною зразу ж отримують перевагу. Я стаю зовсім иншою людиною, не знаю жодних меж, коли йдеться про те, що могло б бути моїм обов’язком, etc. Тому ти бачиш труднощі, які мали б місце, коли б я зірвав цей зв’язок з огляду на себе, оскільки я припускав, що естетичний момент, такий суттєвий для нашої особистости, а для моєї особливо, вимагає того, оскільки відчував, що ставкою тут була чи не вся моя духовна конституція, а тому щось, що само по собі складало абсолютно гідну довіри причину і було цілком иншою причиною ніж та, задля якої люди, як правило, поривають – мається на увазі, коли з’являється якась инша дівчина, яку полюбляють більше etc. – але тоді мене б роздавила етична проблема. Тут, у Берліні, я був хворий, а тепер вже знову радше здоровий. Про те, що відбувається в моїй душі, ніхто не узнає і звичайно мене тішить думка, що я тут витримав. В Берліні не так холодно, але коли дме холодний східний вітер, а деколи це вісім днів поспіль, я зовсім не можу розігрітися, навіть вночі. Холодно, частково безсоння, афектація нервів, обмануті надії щодо Шеллінґа, безлад в моїх філософських поглядах, жодних розваг, а також жодного опору, котрий розбудив би мене – ось що я називаю суворим іспитом. Але таким чином людина пізнає саму себе. .... А вона хворіє. І що означає те, що через Лундів отримує про мене новини? Через дітей, чи через панну Денкер, що буває у Тідеманів, куди ходить і вона. Щоб тільки не потрапила в руки панни Денкер. Щоб тільки не загрузла в бабських плітках. Справді, їй шкода того... А тепер... справа повинна виглядати так, ніби я повертаюся до неї з милосердя. Але я не втрачаю мужности; як тільки я знову буду в Копенгаґені, то буду мати значний вплив на громадську думку і тоді зможу чудово втерти всім носа. Але з обережности прошу тебе розголосити всюди, що я повернуся, як тільки закінчить читати лекції Шеллінґ. Я хотів би ще раз все обміркувати. А як привід до мого повернення слід вважати факт – зрештою, аж занадто правдивий – що Шеллінґ мене абсолютно не задовольнив. Поки я не буду в Копенгаґені сам, я не можу нічим ризикувати, там є труднощі зовсім иншої природи, котрі я спершу повинен усунути. Вся ця історія є нечувано заплутаною. Безперечно, до її вух дійде новина, що я повернусь навесні, це все, що я тепер можу зробити, і не більше, хоча тільки Бог знає, як багато я б хотів... Але з Божою допомогою будьмо мужні. Обов’язково, абсолютно обов’язково я повинен навесні повернутися до Копенгаґена. Або ж закінчити цією весною «Або-або», або ж ніколи його не закінчити. Ця назва, це більш менш те, що ти знаєш; маю надію, що все це залишиться між нами. Не повернувся я б тільки в одному випадку: якби вважав, що для неї це обов’язково потрібне. Анонімність має для мене якнайглибше значення. Ти звик бачити, як постають мої праці, але на цей раз справа мається инакше. Коли я позбираю свої сувої і прочитаю тобі десь чотирнадцять-двадцять аркушів – що скажеш тоді? Будь мужній, Антонію. В певному сенсі, це трудний час, ... Шеллінґом я знехтував повністю, я його тільки слухаю, але нічого не занотовую, ані там, ні вдома. Напевно, мої акції дуже погано стоять в Копенгаґені. Навіть мій брат Пітер писав до мене з певною стриманістю. Але ці речі мене не пригнічують, я більше засмутився б, коли б мало б статися так, що я повернувся до неї і всі люди відразу ж сказали б: а усе-таки в ньому є щось доброго. Та підла чернь. Я міг залишитися з нею, дозволяючи їй, щоб стерпіла все, що тоді було неминуче, і сказати їй, що вона сама того хотіла, і бути всюди шанованим і визнаним як добрий чоловік. Такими переважно і є чоловіки. Але я не хочу цього. Хочу бути перш за все зненавидженим і відчувати опір. «Або-або» це усе-таки чудова назва, з одного боку, пікантна, а разом з тим вона має і спекулятивне значення. ... Ця зима в Берліні буде мати для мене постійне і велике значення. Я тут багато зробив, якщо зважиш, що щодня я 3-4 години проводив на лекціях, щодень одну годину приділяю вивченню мови, і разом з тим так багато зміг написати (і то, не дивлячись на той факт, що початково так багато витрачав часу на конспектування Шеллінґа, котре потім переписував начисто) і дуже багато перечитати – справді нарікати годі. А ще ці всі мої болі, всі мої монологи. Довго я цього не витримаю, я це добре відчуваю і ніколи не надіюсь на щось инше, але якийсь короткий час я можу так працювати, до того ж так інтенсивно. Поздоров свого батька і матір. Прощавай, мій дорогий Емілю. Твій С. К. До Я. Спанґа (тогочасного вікарія костьолу Св. Духа) Дорогий Пане Пасторе, Тут, в Берліні, моє життя дуже пунктуальне. Тобто точно о 10 годині я приходжу до певного будинку і ... при цьому згадую радника юстиції Гіртоу з Копенгаґена, він теж, коли б’є певну годину, завжди ставав в певному визначеному місці і ... Це робилося так швидше з причини загальної сумлінности, але тут це просто необхідність. В цьому архіморальному місті людину просто змушують ходити з пляшкою в кишені, зовсім не рахуючись з тим, що така ситуація швидше є ненормальною, хоча – звичайно – з цілком різних причин. Я маю охоту набагато ширше написати про це, тому що такий підхід ускладнює багато життєвих ситуацій. Наприклад, якщо двоє чоловік підуть разом на прогулянку до Тірґартена, а один з них скаже, я хочу на момент відлучитися – то в цей момент прогулянка закінчиться, тому що ця людина повинна йти аж додому. З цієї причини чи не всі люди в Берліні невтомно поспішають у пильних справах. Як тільки я вирішу цю справу, я подаюсь до моєї улюбленої кав’ярні – найкращої, яку я знайшов в Берліні. Там кава є значно ліпшою від тієї, яку подають в Копенгаґені, газет багато, чисельна прислуга. І поки в Берліні існує ця кав’ярня, я ніколи не відчую ностальгії. ... Тут почав слухати лекції Шеллінґа, але в такому шумі, витті, свисті і стуканні у вікна тих, хто не потрапив усередину, перед такою пом’ятою аудиторією, що годі опиратися спокусі знехтувати його викладом, якщо так буде і далі... Сам Шеллінґ виглядає занадто бідно, нагадує збирача податків; і усе присягається, що допоможе науці – і нам разом з нею – досягти розквіту, якого вона вже давно заслужила: найбільшого, який вона зможе осягнути. Для старої людини можливо це і втішне; а для молодої завжди дещо небезпечне – стати в таких молодих роках свідком цього незвичайного розквіту. Але, незважаючи на це, я покладаю на Шеллінґа надію і ризикуючи своїм життям хочу ще раз відважитись послухати його лекції... До Пітера К’єркегора (старшого брата, єпископа) Дорогий Пітере! Той День народження, з котрим ти мене привітав і про котрий говориш, що він «наперекір» всьому кілька разів тобі приходив на пам’ять, той день народження і мені часто і набагато раніше приходив на гадку. Адже вже сповнилося 34 роки. Чого в певному сенсі я абсолютно не сподівався. Окрім цього, мене нечувано здивувало те – так, тепер я можу це сказати, не боячись, що стану причиною розбрату, – що ти дожив до 34 років. Бо ми обоє, батько і я, були переконані, що ніхто в нашій сім’ї не буде жити довше, ніж 34 роки. І хоч поза тим я радше не поділяв поглядів батька, в кількох таких дивних думках ми усе-таки знаходили спільну думку, і в цих розмовах батько чи не завжди захоплювався мною, оскільки я міг живо відтворити в уяві кожну таку думку і прослідкувати її сміливо і послідовно. І взагалі, в батька було дивним те, що він найменше думав про те, чого в нього було найбільше – уяви, фантазії, по суті, повної меланхолії. І 34 рік життя мав стати межею, батько повинен був пережити всіх нас. Але так усе-таки не сталося – аж ось і я розпочинаю свій 35 рік. ... Зараз я хотів би більше поговорити з тобою, особливо тепер, коли мені вже минуло 34 роки і – ця справа поступово наближається – можливо я захочу що-небудь змінити в моїй життєвій ситуації і знайти собі певний прибуток. Але я не хочу надмірно поспішати; у моїй праці мені так щастить, що я ні за які скарби не хотів би невчасним поспіхом тебе стривожити. Тому я колись приїду до тебе і залишуся на кілька днів. Привітай Єтту і Пауля. Твій С. K. Переклав Францішек Площанський |
 ч
|
 |
|